Це що ж за фігатень така коїться? Я, звичайно, люблю несподіванки й спонтанність, але те, що трапилося вчора і позавчора, в жодні розсувні двері не влізе.

Спочатку гопники, що тицяють один в одного світловими ціпками, потім баба, що зникає на рівному місці, ще й бомж із радіофруктами. До такого набору не вистачає лише ведмедя в лосинах на гіроскутері та першокласниці, що літає, з сигаретою в зубах.

— Як же він дістав! Ненавиджу його лекції, вони навіть нудніші за практичні заняття з Бропитковичем, — вивів мене з життєво важливих роздумів голос одногрупниці Клари. Чудова дівчинка, якби тільки не проводила весь свій час бороздячи логістичні простори підручників.

— То не ходи на його лекції. Потім конспект перепишеш або, як усі добропорядні студенти, матеріально допоможеш добробуту кафедри та самому викладачеві, — я був би не я, якби промовчав.

— Ну звичайно, не всі ж серед нас працюють, щоб так зробити! — повернувши голову, зло кинула вона на мою адресу. Аудиторія, в якій ми знаходилися, мала вигляд амфітеатру, тому, сидячи на ряд вище, я чудово розглянув докірливий погляд Клари.

— А що тобі заважає піти працювати? — не думаючи, парирував я.

— А тоді навіщо ти тут сидиш? — спитала вона, тим самим обеззброївши мене.

Чому обеззброївши? Бо нічим було мені їй заперечити. Я вже котрий рік намагаюся відповісти собі на це питання, але марно. Логістику я ненавиджу, годинами сидіти на одному місці не терплю. То якого дідька я тут роблю?

— Ножов… Ножов… — викладач вкотре назвав моє прізвище, тим самим натякаючи, що мені не завадило б підвестись.

— А повторіть запитання, будь ласка, — озвався я, миттю переходячи в режим дурника.

— Та без проблем. Чи присутній на лекції студент Ножов?

— Так, — похмуро буркнув я, — вибачте, задумався.

— Нічого страшного, після переклички ми з вами поговоримо на тему минулої лекції, — добродушно посміхнувся високий білявий доцент із залисинами, опускаючи голову і переходячи до інших прізвищ.

Прекрасно, тепер ще запитуватиме мене по минулій лекції, хоча на його заняттях останній раз я був місяць тому.

Хвилини йшли, прізвища лунали одне за одним, а я гарячково гортав конспект сусіда, сподіваючись запам'ятати хоч щось із шести списаних вздовж і поперек аркушів. Раптом у двері аудиторії постукали, потім вона трохи прочинилася. Звідти щось незрозуміло запитали. Викладач розчаровано кивнув і сів на стілець.

До аудиторії увійшов чоловік. Я не знаю, як описати побачений екземпляр. Скажімо так, я дуже хотів би у його віці виглядати так. Хоча ні. Все ж таки можна спробувати його описати. Якщо ви в дитинстві дивилися реслінг і третій фільм Рокі, то повинні були запам'ятати такого мужика, як Халк Хоган. Величезний реслер із білою акуратною борідкою та вусами, ще він вічно носив бандани.

Той, що увійшов, виглядав точнісінько як Халк Хоган, тільки без бандани, але з такою ж рослинністю на обличчі, лисиною і вродженою харизмою. До неподобства обтягуючий бордовий джемпер підкреслював мускулатуру, тому деякі дівчинки відразу перейшли з режиму «повтикати в інстаграм» в «а що це за цікавий чоловік?».

— Здрастуйте, панове студенти, — владно й упевнено прогримів чоловік, привертаючи увагу навіть гальорки, що вічно дрімає. — Я міг би зараз представитися, розповісти, хто я, де працюю, що мені від вас треба. Але я не робитиму цього. Мені ліньки тут перед вами розпинатися. Тому ми зробимо так: я вам зараз роздам анкети, ви їх заповните, потім я їх перевірю і за результатами анкетування поговорю з чотирма з вас.

Вискочки з перших парт, які лебезили перед усіма поспіль, швидко рознесли анкети, і студенти почали їх вивчати. Звичайний А4 з двадцятьма питаннями. Здавалося б, нічого надприродного, але мова мужика і самі питання змусили брови більшої частини студентів стати будиночком.

Питання номер один: ваш перший спогад із дитинства?

Питання номер два: ваш улюблений фільм?

Питання номер три: у якому віці ви вперше поцілувалися?

Питання номер чотири: ви колись їли раків?

Шістнадцять питань, що залишилися, були одне дивніше іншого. Я підняв голову і виявив, що багато хто також дивляться одне на одного. Все це більше скидалося на якийсь прикол, хоча слов'янський брат Хогана і не думав усміхатися, він терпляче чекав.

Вирішивши, що в цьому немає нічого кримінального, я чесно відповів на всі двадцять питань, включаючи те, що про раків, яких я ніколи не пробував, і відніс лист вниз. Поки я йшов сходами до столу, за яким розташувався незнайомець, мене свердлили близько сімдесяти пар очей. Було відчуття, що я не анкету несу віддавати, а з динамітом на пузі йду підривати станцію метро.

Лист опустився на стіл, і це стало своєрідним камінчиком, що пробудив лавину. Студенти посипалися з усіх кінців аудиторії, складали свої анкети в стопку та поверталися на місця. При цьому ніхто не промовив жодного слова. Навіть білявий викладач був трохи шокований тим, що відбувається.

Минали хвилини, далекий родич реслера неквапливо гортав анкети, вчитуючись у кожний рядок. Я ж почав прислухатися, про що шепочуться в різних кінцях аудиторії. Версій з приводу того, хто цей мужик і для чого йому анкети, висувалося безліч, від легкої міри марення до крайньої. Деякі унікуми навіть вважали, що він є представником НАСА. Я вже бачу це оголошення: «Представник НАСА відвідав Національний автомобільно-дорожній університет, щоб відібрати найкращих студентів для роботи на космічній станції».

— Що ж, прошу вийти зі мною Зеленкина, Єфремову, Кобилянську та Ножова, — промовив свій вердикт чоловік, читаючи прізвища з аркуша. — Можете продовжувати, — люб’язно кивнув він викладачеві.

Зеленкина та Єфремову я бачив лише кілька разів і нічого не можу про них сказати, а ось Кобилянська була головним світилом у нашій групі. І якщо її обирали завжди й скрізь, то зараз почути моє прізвище було вкрай дивно.

Ми мовчки вийшли з аудиторії, незнайомець з анкетами зачинив за нами двері та пішов уздовж коридору до вікна. Нам нічого не залишалося, як слідувати за ним.

При близькому розгляді я виніс йому беззастережний вердикт — метр дев'яносто, а то й усі дев'яносто п'ять, близько шістдесяти років, зможе наваляти будь-кому на нашому потоці.

— Чекаю на вас усіх завтра об одинадцятій нуль-нуль, за адресою проспект Героїв Харкова сто сорок два, третій поверх. Із занять я вас відпросив. Це буде невелика співбесіда щодо вашого подальшого працевлаштування. Усім це зрозуміло? Чудово. До зустрічі.

Ми й схаменутися не встигли — мужик звернув на сходи й зник з поля зору. Так, так все зрозуміло, що аж ніяк. Але в одному я переконався зараз на всі сто відсотків: цей дядько вміє зацікавити.