У вас могла скластися чітка і, мабуть, навіть правдива думка, що я — скиглій. Не виключено. Я люблю поміркувати на тему того, що мене дістає. Але! Якщо ви витримали, дочитали до цього моменту і все ще не покинули, значить моє скиглення вам цікаве. Тож я продовжу.

Як не дивно, але сьогодні я був у дуже піднесеному настрої. У навушниках грав легкий хаус, я не обпалив язик гарячим чаєм, та й пари сьогодні офіційно скасовувалися.

Спочатку я не хотів їхати на цю незрозумілу співбесіду, але потім розкинув мізками та дійшов висновку, що це не буде зайвим. А ось раптом після цього в мені прокинеться невідома досі тяга до логістики? Все може трапитись!

День був сонячний, вітер — теплий, а шум від проїжджої частини не пробивався крізь навушники. Я йшов уздовж проспекту Героїв Харкова, пританцьовуючи на заледенілому асфальті, під треки Disclosure, що змінювали один одного.

Проспект Героїв Харкова – найдовша вулиця нашого міста. Починалася вона на моєму районі, який, нагадую, був у дупі світу, і закінчувалася в самому центрі. Охайний бордюр. Новий асфальт. По три смуги руху в обидві сторони. Часті пробки. Мабуть, це вся необхідна інформація про цей проспект.

Орієнтуючись по навігатору в телефоні, я зробив невеликий гачок і з горем навпіл добрався до потрібної будівлі. Це була шестиповерхова будова з білою великою плиткою на фасаді та величезними панорамними пластиковими вікнами, прикритими жалюзі. Типовий офісний будинок.

На стоянці перед входом стояли десятки машин. І, що характерно, жодних жигулів чи ланосів. Лише іномарки, і лише дорогі. Якщо ти начальник — лише такий вид транспорту, а якщо підлеглий — то метро твій друг.

Розсувні двері моментально зреагували на мою скромну персону, і я увійшов усередину.

Тепло, світло, чисто, мінімалістично. Прохідна з турнікетом і старий повненький охоронець в окулярах, що розгадує кросворди. Більш шаблонного персонажа важко уявити.

— Здрастуйте, я на співбесіду до… — почав я і затнувся, бо ні імені клона Хогана, ні назви фірми я не знав.

— Прізвище? — гугняво спитав охоронець, не відриваючи очей від кросворда.

— Ножов.

— Де ю? — з таким самим ледачим тоном простяг він.

— Що де ю?

— Данило Юсуфович, або Денис Юрійович, а може й Дандрон Юлікович. Звідки я знаю, як твої ініціали розшифровуються?

— А-а-а-а. Так, де ю, де ю, — ствердно закивав я.

— Сходами на третій поверх і праворуч у скляні двері.

— Спасибі.

— Стій, — я завмер. — І магнітофон, і музичний гурт. Сім літер, друга та третя УМ.

— Бумбокс.

— Ага, проходь, де ю, — сказав охоронець, не підводячи погляду, і натиснув на кнопку. Стрілочка на турнікеті спалахнула зеленим. Шлях вільний.

Я піднявся на третій поверх, відчинив скляні двері та опинився в коридорі. Три двері праворуч, дві ліворуч, два стільці, кулер, велике пластикове вікно з вертикальними жалюзі. Але не від цього в мене аж трохи закрутилася голова. Забарвлення коридору нагадувало ясельну групу, яку діти прикрасили за своїм бажанням: ядрово-морквяні жалюзі, блакитна стеля, жовті двері, зелений ламінат, і, на тобі, чорні стіни.

Загалом, витріщився я на цю готично-райдужну палітру, і як задумався: а в які двері йти? Зізнаюся, я трохи хвилювався, а двері були без будь-яких розпізнавальних знаків. В результаті це трохи призупинило мій похід на співбесіду.

Врятував мене, як часто буває, збіг обставин. Тільки я хотів постукати до найближчих жовтих дверей, як у цей же момент відчинилися її крайня права сестра близнючка біля вікна. З неї вийшов вчорашній Халк Хоганович.

І знову я здивувався. Ось знову. Якось часто я це роблю останнім часом. Причиною став кардиган. Тобто на цьому високому величезному дядьку були надіті чорні туфлі, сірі класичні штани, дорогий шикарний годинник і завершував картину кардиган, що обтягує його руки й торс. Все б нічого, але під кардиганом з величезним вирізом, мало не до пупка, не було нічого. Загалом, як реагувати на таке вбрання в офісі, я не знав, тому просто привітно посміхнувся.

— О! Студентику. Ти перший прийшов, першим завжди бути добре. Заходь у перші двері ліворуч. Тобою займеться Алеся, а я додому, — широко посміхнувся на останній фразі чоловік із вирізом.

— Але ж ще навіть одинадцяти немає, — машинально помітив я і тут же подумки дав собі ляща. Величезна помилка вказувати комусь на співбесіді на його помилки.

— Знаю, в цьому й принадність. Коли ти власник фірми, твій внутрішній ледар може робити з твоїм тілом що завгодно, навіть відправити його додому в розпал робочого дня. Ну бувай, студентику; сподіваюся, тебе візьмуть, — підморгнув дядько і втік за скляними вхідними дверима швидше, ніж я щось встиг йому відповісти.

Ага, перші двері ліворуч. Я провернув круглу ручку, потягнув її на себе, і дух мій відразу перехопило. Серце шалено забилося. До об'єктива моїх зенок потрапив рюкзак блідо-сірого кольору з безліччю намальованих кросівок. Потім, як друга велика хвиля під час шторму, в мій нюх ударив аромат м'яти та барбарису. А коли я побачив копицю світлого волосся і їхню чарівну володарку, що схилилася над журнальним столиком, мене накрило з головою.

Я гарячково перебирав всі доступні моєму мозку слова, підшукуючи потрібні, щоб справити хороше враження, але рот вирішив все за мене і видав щось типу дуже хрипкого «мгк». Дівчина звела очі. Тієї ж миті в моїй свідомості назавжди видрукувався її образ, як гравіювання, висічене на камені, і навіть час не зможе його звідти виколупати.

Щоб ви знали, всі танцюристи просто непристойно повернуті на кросівках. Запитайте у першого зустрічного, хто професійно дригає тілом, скільки у нього пар взуття, і він тут же почне вам перераховувати всі моделі та фірми кросівок, які у нього є вдома в наявності, потім він непомітно переключиться на ті, які він незабаром планує купити, а після цього почне довгі філософські міркування про те, де взяти грошей на всю цю красу.

Вам, мабуть, цікаво, чого це мене понесло? Ну, просто я один із таких танцюристів. І мої улюблені кросівки – Puma Suede. Я тягнуся від них, як равлик по наждачці, особливо від червоних з білими смужками. А у дівчини, яка стоїть зараз переді мною, на ногах саме таке взуття. Ідеально.

Піднімаємось вище. Чорні джинси з дірками на колінах щільно обтягують спортивні, трохи підкачані ноги. Ох, ця мода, навіть у мене в шафі валяються такі. Джинси, а не ноги, звичайно. Далі за списком у нас яскраво-червоний теплий світшот із кумедною білою пандою. Миленько. Але все це лише тлінні шмотки, які обрамляють і доповнюють ідеальний вигляд.

Біле довге волосся, зібране у високий хвіст. Акуратненькі маленькі вушка, у кожній мочці по три золотисті гвоздики. Прекрасні, не надто повні, але й не тонкі губи з ніжно-рожевим, ледь помітним блиском. Маленький розсип ластовиння по обидва боки від тонкого акуратного носика. Блакитні очі. І на завершення образу — золотистий гвоздик у правій брові.

Поки я розглядав це боже творіння, приємний ангельський голос мені щось віщав. І ось настав той незручний момент, коли дівчина дивилася на мене, чекаючи відповіді, а я безмовно вилупився на неї, як кіт на сосиску, яку йому не дістати.

— Кхрм, — знову видавив я із себе замість нормальних слів.

— Присядь на хвилинку, я розберуся з паперами, і ми почнемо, — усміхнувся ангел у дівочій подобі, — і не трясись ти так, все пройде швидко і безболісно.

Я лише кивнув і сів на диван.

Зізнаюся, останні роки чотири я був впевненим, подекуди нахабним і балакучим, як бабця на базарі. Часом безперервний потік тієї нісенітниці, що мчала з моїх вуст, нагадував нескінченний натиск води, що лупила з брандспойту, але зараз... Я ніби знову став боязким і сором'язливим восьмикласником.

Так, треба чимось відволікти себе і зібрати думки до купи. Поки я намагався знайти в порожній голові тему для міркувань із самим собою, щоб повернути здатність розумно мислити, мої очі на автопілоті розглядали кімнату. Як і в коридорі, тут рясніли яскраві фарби. Світло-блакитна стеля, фіолетові стіни, під ногами оранжевий лінолеум. Кімната ця була місцем для відпочинку співробітників, про що свідчили білий шкіряний диван, на якому я сидів, два крісла з тієї ж колекції, журнальний столик посередині, дерев'яна коричнева шафа, великий дубовий стіл з електрочайником, чашками, якоюсь дрібничкою і навіть маленький музичний центр. З колонок долинали звуки до болю знайомої пісні, але я ніяк не міг пригадати якийсь. А ще в кутку стояв старий, як сама світобудова, холодильник «Донбас». Зараз звірюга спав, але, будьте певні, коли він прокидався, навіть на першому поверсі люди чули його шалений рев.

— Подобається забарвлення? — спитала дівчина, побачивши, як я роздивляюсь стіни. — Я сама фарбувала весь офіс. Місяць довбала Арсенія Михайловича, і він мені дозволив. Арсеній Михайлович, до речі, наш головний, ти його вчора точно бачив, він ще схожий на... Як же звали того реслера?.. Швидко хотіла сказати, але з голови вилетіло.

— Халк Хоган, — підказав я, не зводячи з дівчини заворожений погляд.

— Точно! Дивився в дитинстві серіал із ним, «Грім у раю»?

— Це там, де він із напарником на крутому човні ганяв? Так, було таке діло, — відповів я з усмішкою ідіота. Ця особа починала ставати моїм ідеалом.

— Я, до речі, нещодавно його переглядала. Не те пальто. Зараз це виглядає якось наївно та безглуздо. Ну гаразд, настав час починати.

Дівчина взяла папери з журнального столика і стала навпроти мене, хоч я в цей момент сидів. Було некомфортно, хотілося теж підірватись і стояти бовваном. Вона мовчки гортала папери, а я ледве помітно хитав головою в такт музиці, намагаючись згадати виконавця.

— Точно! Горілаз! — несподівано навіть для себе видав я.

— Ага, Горілаз, — гортаючи папери, з усмішкою підтвердила моя співрозмовниця. — Моя улюблена група.

— Як ця пісня в них називається? Зараз. Крутиться в голові, але ніяк не згадаю. Актор наче такий ще є.

— Клінт Іствуд.

— Точно-о-о, — видихнув я з полегшенням, а то б і заснути потім не зміг, не згадавши назви пісні.

— Ножов Дмитро Юрійович дев'яносто четвертого року народження? — без попередження випалила дівчина з діловою інтонацією.

— Правильно, — не дуже переконливо підтвердив я.

— Мене звуть Алеся, перша літера саме «а», і сьогодні я проводитиму з вами співбесіду, — повідомила дівчина і пробіглася очима по одному з аркушів, які тримала в руках. — Дитячий садок, школа, відмінна успішність, КВК, олімпіади, різні дослідницькі роботи. Потім вступив до Національного автомобільно-дорожнього університету, спеціальності «транспортні системи», зараз на четвертому курсі. На бюджеті?

— Навіть на стипендії, — гордо відповів я, але доречність цієї гордості була дуже сумнівною. У нас навіть повний кретин може бути на стипендії, головне не прогулювати хоча б пару днів на тиждень.

— Так, ще військова кафедра, доки не закінчена… О! Та ти танцюрист! — здивовано вигукнула Алеся, але неприродно, ніби вона вже знала про це. — Танцюєш у шоубалеті, тренуєш дітей. Круто. А що це за стиль?

— Здебільшого хіп-хоп, а всю інформацію надав деканат? — вирішив я поставити хоч одне своє запитання. Кривеньке резюме у мене було, але я його нікому поки що не показував.

— Ну, можна сказати й так, — загадково посміхнулася дівчина. — А скільки в тебе діток?

— Приблизно сорок чоловік.

— Так і запишемо — відповідальний.

Алеся взяла ручку з журнального столика, підібгала під себе одну ногу, потім іншу і сіла в позу лотоса. Вона щось захоплено писала в аркуші, а я перестав моргати, витріщивши свої оченята. Чому? Та тому, що сиділа вона за метр від землі. В повітрі! І не парила, а просто сиділа, тільки під нею нічого не було.

Я недовірливо нахилив голову, щоб змінити кут огляду, але це ні на що не вплинуло. Алеся справді зависла.

— Що ж так різко потемніло? Знову чи хмари находять? Хоч би сніг не пішов, бо я в кросівках.

Після цих слів дівчина махнула рукою у бік вимикача, і світло включилося. Вона й далі записувала. А я, відверто кажучи, продовжував офігивати.

— Магія, чи що? — спитав я сам у себе, а потім усвідомив, що поставив це питання вголос.

— Угу, — спокійно відповіла Алеся, так само сидячи за метр від підлоги. — Тут написано, що ти непогано володієш англійською. So, what can you say about our firm?

— Unfortunately, nothing, because I even don't know the name of your firm.

— Exactly, — радісно вигукнула дівчина, — тут теж плюсик. О, хлопчина, а ось наступний пункт дуже цікавий. Улюблений фільм — «Завжди говори так». Люблю Джима Керрі.

— Це там теж написано? — тицьнув я пальцем на аркуші в її руках.

— Повір, тут ще багато чого є, навіть… Ну, нічого собі! Улюблений серіал — «Як я зустрів вашу маму». Ножов, у вас чудовий смак.

Все, тепер я офіційно заявляю, ця дівчина мій ідеал, і я здаюся, ліміт моїх подивів на одну добу вичерпаний. Найлогічніше пояснення всього цього — я перехвилювався, і в мене почалися галюни. Сподіваюся, що Алеся не плід моєї запаленої уяви. Я розслабився і відкинувся на м'яку спинку дивану. Навіть якщо наступної миті в кімнату залетить мініатюрний птеродактиль з пацюком на своїх плечах, я не здивуюся.

— Ну що ж, Ножов Дмитре Юрійовичу, дякую, що виділили для нас час, ми вам передзвонимо.

Алеся, нарешті, стала ногами на твердий ґрунт, подивилася в мої очі та мило посміхнулася:

— Запитання?

Запитань було сотні, але я видавав із себе лише одне:

— То що, правда, магія була?

— Вона сама, — спокійно підтвердила дівчина.

— Ну, тоді всього доброго.

— До зустрічі.