Я сидів у плетеному кріслі на балконі та милувався морем. Штормило. Вода була насиченого зеленого кольору, який розбавляла біла піна, здалеку схожа на мазки білої фарби на зеленій стіні. Далекий шум хвиль, що розбиваються об скелі, навів філософські роздуми про те, як все швидкоплинно і тендітно, що істоти — це ті ж хвилі, що прагнуть рухатись вперед, але в результаті всі вони розбиваються об скелю під назвою час.

Праву долоню приємно холодив запітнілий келих із сангрією — алкогольним напоєм зі шматочками фруктів. Смачно і здорово освіжає, а що ще потрібно в такий спекотний літній день. Італійці не дуже шанують цей іспанський напій, але мені дуже подобається.

Ліворуч на підлозі моя дружина — Селіна. Вона сиділа на колінах і плакала, благаючи мене передумати.

А прямо переді мною, на тлі зеленого моря, стояв мій син — Донато. Йому майже п'ять, і він ще не розумів, чому мати плаче, а батько спокійно сидить у кріслі й мовчить.

І це було моє життя. Це був я…

Я розплющив очі. Білі натяжні стелі із двома великими круглими світильниками. Потилиця неприємно свербіла, довелося підняти голову. Я лежав у напівтемряві на двоспальному ліжку зі зручним м'яким матрацом. Біла сорочка і білі вельветові штани були приємними на дотик і пестили шкіру. Мені подобалося. Хоч сам я таке не надів би, але мені подобалося. Хоча чому б не надів? Я носив таке багато років тому.

Я підвівся з ліжка і босими ногами відразу ж потрапив у м'які тапки. Дивне, давно забуте, але м'яке відчуття. Я зробив пару кроків і посміхнувся. Я почував себе як ніколи чудово, тільки в грудях щось свербіло. Я розстебнув верхні ґудзики та побачив акуратний невеликий шрам, що вже затягнувся. Подарунок від Фабіо. Фабіо! Мій старий вірний товариш! Як давно я його не бачив. Я неквапливо вийшов з кімнати, ліниво човгаючи тапками, і опинився в довгому коридорі з червоним килимом. Дверей не було, але стіни з бордовими шпалерами оздоблювали різні картини. Краєвид гір, пасовища з вівцями, натюрморт з фруктами, лицар в обладунках, що бореться з биком. Вікно. Широке вікно з рамою з коричневого дерева затесалося в ряди полотен. Я підійшов ближче і подивився через скло надвір. Там, на засніженому внутрішньому дворі з голими кущами, точився бій. Я уважно придивився. Як зазвичай це буває в баталіях — сам не брав участі, але бачив на багатьох картинах і у фільмах, — загальний бій, який здалеку виглядає як звалище тіл, насправді виявляється скупченням маленьких приватних сутичок: один на один, один проти двох, два на два, зазвичай не більше, тому що в результаті все одно учасники таких куп негласно розбиваються на групки.

У самому лівому кутку, прямо біля стіни з кам'яної кладки, що закінчується широкими сходами, Фабіо бився з двома дівчатами. Здалеку ця сутичка нагадувала страшний сон епілептика — червона пляма хаотично кружляла з двома коричневими. Аура енергетичного вампіра була набагато яскравішою та пульсувала. Зосередившись на сприйнятті живої картинки, а не аур, я вразився моторності старого італійця, якій позаздрив би будь-який олімпійський атлет. Він майстерно ухилявся від усіх випадів з боку дівчат. Ті, своєю чергою, злісно, але зі знанням справи, намагалися зачепити супротивника холодною зброєю. У однієї в руках були кинджали із загнутими короткими лезами, а друга орудувала невеликою ручною косою, яку я бачив лише у японських фільмах. Бій був, як то кажуть, на рівних. Дівчата з двох боків обсипали вампіра ударами, але він в останній момент встигав ухилитися від них, а відуньї (я згадав, що вже бачив одну з дівчат у морзі), ніби передбачали, де наступної секунди виявляться довжелезні пазурі чоловіка, і заздалегідь йшли з траєкторії руху його рук. Збоку це було схоже на безконтактний елегантний танець майстрів своєї справи.

Не відразу, але я помітив трохи осторонь ще одну дівчину, вона була вже мертва, бездиханне тіло лежало на снігу з неприродно вивернутою шиєю.

По-хорошому, і навіть по-правильному, мені зараз треба б було втрутитися в бій, але я ще не знав, на чиєму боці, тому перевів погляд на наступну локальну сутичку.

Ну тут грацією та пластикою і не пахло. Груба сила у найчистішому її прояві.

Халкстер Михайлович, з голим торсом, у спортивках та яскраво-червоних кросівках, махався – іншого слова не підібрати – з лисим енергетичним вампіром у піджаку, у якого був відірваний рукав. Що за лисий кадр? Я таких не пригадую. Хоча…

Дві гори м'язів обмінювалися брутальними ударами. Ніякої спритності та уворотів, просто два бугаї молотили один одного руками-молотами на знос. Вампір навіть кігті свої не випустив і не намагався послабити супротивника, поглинаючи маленькими частинами його ауру, це був важливий бій, чия сила виявиться сильнішою.

Трохи ближче до будинку чи, мабуть, навіть можна сказати, замку, на центрі внутрішнього двору билася ще одна парочка величезних тіл. Тут взагалі були відсутні зачатки якоїсь стратегії та тактики чи банальних ударів. Тут вирувала звірина лють. Величезний, під два метри на зріст, сірий вовк, стояв на задніх лапах, передні у нього були подовжені, і несамовито вив у бік лисого амбала в роздертому чорному піджаку. Чекайте! Ще один лисий громила. То що близнюки Алонзо і Амато? На ці машини для вбивств перетворилися ті два чорняві пацаняти? Ну нічого собі. Вовчара різко закрив пащу, виття припинилося на піку своєї гучності, і волохате тіло, відштовхнувшись задніми потужними лапами, стрибнуло на лисого бугая. Передні лапи вчепилися в плече амбала, але чоловік у ту ж секунду встромив свої грізні пазурі в лікоть вовка, потягнув на себе, і супротивники злилися в один незрозумілий чорно-сірий клубок.

Яскрава заграва праворуч відвернула мене від бою. Я перевів погляд на далеку частину внутрішнього двору. Ну, тут розвивалося справжнє фаєр-шоу. Джакомо — як же він змужнів! — стояв спиною до залізної огорожі, а на нього з усіх боків напирали два гопники і незнайомий мені чоловік у чорному капелюсі та чорному пальті. Старовір, судячи з одягу та аури.

Гопники стріляли в Джакомо по черзі з пістолетів або якоїсь зброї, на зразок їх, бо постріли супроводжувалися фіолетовими спалахами. Невідомий тип у чорному обсипав італійця градом жовтих сфер, що виривалися з його долонь. Під час зіткнення з Джакомо вони вибухали та обдаровували італійця опіками. Але каліцтва відразу затягувалися на ньому, тому що його аура була переповнена життєвою енергією. Вампір ґрунтовно підготувався до бою, наситившись завчасно. Потрібно йому допомогти! Він явно програвав і міг будь-якої миті не залікуватися і відкинутися від кульового поранення чи вибуху сфери.

Я без найменшого страху відчинив вікно і, вставши на уступ, подивився вниз. Третій поверх. Погляд ковзнув за огорожу, і я помітив до болю знайому малинову дев'ятку. Там, спершись на відчинені двері, сидів Серьога з закривавленим оголеним плечем, а над ним нависав Рантус. Він закривав рвану рану трохи нижче шиї, а з його долонь лилося світло. Вони і його з собою прихопили. Гаразд! Повеселилися і вистачить, настав час закінчувати цей балаган.

Я спокійно зробив крок у порожнечу і стрімко полетів униз. Третій поверх, політ виявився дуже швидкоплинним, і я жорстко приземлився на зігнуті ноги. У правому коліні боляче закололо, але в ту ж секунду від руки пішов теплий імпульс, і біль зник так само швидко, як і з’явився.

Я випростався на повний зріст, моя поява пройшла непоміченою. Всі були поглинені боєм і не відволікалися на тінь, що майнула десь позаду. Зробив пару кроків, і мене мало не збила з ніг хвиля емоцій, що захлеснула моя свідомість. Розпач, біль, страждання, ейфорія, страх, ненависть...

Я відчув все це і подумки потягнувся до цих емоцій. Я хотів їх, вони мені були потрібні, я хотів їсти! Я глибоко і повільно вдихнув свіже морозне повітря і разом із ним я вдихнув усі ці емоції. Це як поглинання коктейлю, так багато інгредієнтів, але так приємно. Мене пробрало, перед очима затанцювали зірочки. Я відчув міць безлічі різних поглинених емоцій і просто клацнув пальцями.

Тієї ж миті бій припинився. Невідома всім зібраним сила насильно відтягла противників один від одного. Італійців ближче до будинку, решту — до огорожі. Ще одне клацання, і серед внутрішнього двору виникла перешкода блакитного кольору з червоними прожилками по всій площі. Взагалі, клацати було не обов'язково, але це мені подобалося. Це було красиво, пафосно та кінематографічно.

Арсеній Михайлович і здоровенний вовк одразу ж кинулися в атаку, але натрапили на перешкоду і їх відкинуло назад.

Я зробив крок уперед. Італійці повернулися до мене. Два лисі амбали мовчки рушили на мене, випускаючи пазурі.

— Старе! — вигукнув Джакомо.

Близнюки зупинилися, але пазурі вже були напоготові.

— Марселло? — обережно спитав Фабіо.

Я посміхнувся і перевів погляд на старого італійця.

— Марселло, це справді ти?

— Так, Фабіо, це я.

— Марселло, нарешті ...

— Нарешті? Двадцять один рік — це нарешті? Двадцять один рік — це не нарешті. Двадцять один, мати його, рік це дуже багато.

— Вибач, Марселло, — відповів Джакомо, опустивши голову.

— Гаразд, з цим розберемося пізніше, я все одно радий вас бачити.

Я добродушно посміхнувся і підійшов до близнюків.

— Алонзо та Амато?

— Сі, — в унісон відповіли брати.

Я по черзі потиснув кожному руку.

— Джакомо, як же ти виріс. Прищавий молодик став справжнім чоловіком, — я обійняв зализаного італійця, і ми поплескали один одного по спині.

— Марселло.

— Фабіо.

Ми підійшли один до одного, я обійняв літнього італійця, мого вірного товариша та соратника, і відчув гострий біль у районі грудей. Я спробував відштовхнути старого друга, але той лівою рукою притиснув мене до себе ще сильніше. Права його долоня з кігтями була у мене в грудях.

— Я пам'ятаю, все пам'ятаю. Скільки членів нашої сім'ї ти пожер, щоб стати сильнішим, скільки дружин ти зробив вдовами, скільки матерів залишив без синів. І все заради могутності. Ти здохнеш! Ти здохнеш тут і зараз! О так! Як довго я цього чекав, і як важко мені було стримувати себе.

Мені нарешті вдалося вдарити ногою в коліно старого, він похитнувся і я відкинув його. Погляд ковзнув униз. У грудях була величезна дірка. Фабіо пробив грудну клітку, і тепер мої легені і серце дихали свіжим повітрям. Було дуже боляче.

— Тримайте його! — вигукнув Джакомо. Близнюки тієї ж миті скрутили старого італійця.

— Фабіо… — я ледве чутно прохрипів. Я відчув холод. До болю знайоме почуття. Двадцять один рік тому я відчув цей холод. Ноги починали німіти.

— Я вбив тебе, монстр! Нарешті! Тепер я можу спокійно піти, — старий заплющив очі та блаженно посміхнувся.

— Так, ти зараз підеш, — знову промовив я ледве чутно, відчуваючи, як темніє в очах. — На коліна його.

Джакомо, що стояв за трійцею, вдарив літнього італійця під коліна, і той упав на сніг, Алонзо та Амато тримали його за руки. Які ж байдужі громили. Адже це їхній рідний дядько. Справжні машини для вбивств, вірні та беззаперечні.

— Ні! Ти не зможеш! Ти не зможеш зробити це зі мною! Ти жорстокий, але ти слабкий! А ми дуже багато пройшли разом, щоб ти так просто переступив через мене.

Я на ногах, що ледь гнулися, підійшов до Фабіо і тремтячими руками взяв його за голову. Глибоко вдихнувши, доторкнувся великими пальцями до сивих скронь мого старого друга. Його життєва енергія зі стрімкою швидкістю увірвалася в мене, і я відчув ейфорію. Це було в мільйон разів приємніше, ніж будь-який, навіть найчистіший кокаїн. Сила наповнювала мене. Я з цікавістю дивився на свої груди, рана затягувалася з неймовірною швидкістю. Коли від діри не залишилося і сліду, я не припинив, а подумки посилив натиск.

За кілька секунд бездиханне тіло Фабіо мішком повисло в руках його племінників. За ідеєю, зараз із нього має вийти сфера і полетіти в Омут душ, але цього не сталося, тому що я поглинув її. Навіщо це зробив? Та тому що саме так вампірам дістається справжня сила. Поглинаючи собі подібних, ми стаємо сильнішими та набуваємо нових умінь. Так, він був моїм другом, моїм соратником, моїм братом, але це було дуже давно.

Почувся дзвін битого скла. Це впала магічна стіна, яку я зробив, щоб на якийсь час розмежувати моє старе життя і нове. Старовір якимось чином зруйнував бар'єр і тепер, важко дихаючи, повзком відступав до малинової дев'ятки.

Італійці, не змовляючись, випустили пазурі та кинулися в атаку. Вони захищали свого лідера, котрий повернувся. Інші ж хотіли мене врятувати, вони так думали.

Я лише посміхнувся і глибоко вдихнув. Разом з повітрям я легко втягнув аури всіх нелюдів, творців і двоєдушників, які зібралися на цьому внутрішньому дворі.

Несвідомі тіла впали на сніг, прямо у русі. Їм начебто просто обрубали енергопостачання. Я не вбив їх, ні, лише забрав сили. Вони відновляться через пару годин і прийдуть до тями. Я вирубав усіх, мені треба залишитися на самоті з самим собою і подумати, осмислити.

— Діма!

Цей голос. У мене всередині все стиснулося. Алеся. Дівчина матеріалізувалася прямо з повітря переді мною.

— Діма ... — вона знову повторила моє ім'я, але підходити не збиралася.

— Алесю…

Я не знав, що сказати. І тому як справжній чоловік я заплакав. Ні, не гірко і зі схлипами, а по моїх щоках потекли два теплі й солоні струмки.

— Алесю, я не знаю, що тепер робити... Я... я... я монстр. Ти навіть не уявляєш, скільки людей і нелюдів я… я вбив.

— Що ти мелеш, Ножов, які вбивства?

— Жорстокі, Алесю, дуже жорстокі. А мій син, мій дорогий Донато. Його вбили мої ж підручні.

— Які підручні, Дімо? Які підручні?

— Алеся. Я не знаю, що робити. Я монстр.

Я впав навколішки, закрив обличчя руками. Сльози не зупинялися. Я відчув, що Алеся присіла поряд зі мною. Її теплі ніжні руки взяли мої долоні. Запахло м'ятою та барбарисом. Мені стало трохи легше.

— Я не знаю, що робити.

— Дімо, ми разом у всьому розберемося.