— Ну, ти і жучара! — сказав я, йдучи за Серьогою на дах «П'яного дракона». У коридорі було темно, хоч око виколи, тому я йшов за голосом.

— А ти як хотів, Дімас, я ж тут і бармен, і арт-менеджер в одній особі. Доводиться ворушити мізками. Твою мідь! Довбаний коктейль, тобі це знати необов'язково.

— Тобто і коктейль, і все це, аби влаштувати шоу? — я не вгавав.

— Взагалі, я реально хотів просто повисіти з усіма вами, відпочити, напитися, але твоя витівка підштовхнула мене.

— Моя витівка? — ще не вистачало мене в це втягувати! Я білий і пухнастий!

— Ну, коли ти зробив комплімент Людмилі Аристархівні, а Карині ні. Вони ж із тих сестер, які вічно змагаються одна з одною. Тяжкі характери, ще й обидві гамаюн. Ти підкинув величезне поліно в ці тліючі вугілля ворожнечі, а я вирішив лише роздмухати це полум'я в потрібний мені напрямок. Вони коли сваряться, то зазвичай просто розходяться, накричавши одна на одну і на всіх у радіусі ста метрів. А тут я вирішив поєднати приємне з корисним. І вони пар випустять, і гостям потіха. Нелюд же досвідчений глядач — його твоїми танцюльками не здивуєш, от і доводиться викручуватися.

— Я ж говорю, жучара!

— Ти, як працівник сцени та відповідальний за веселість гостей на будь-яких движках повинен мене зрозуміти. Гаразд, все, зам'яли тему.

Ми нарешті підійшли до металевих важких дверей, Серьога навалився на них, і ті зі скрипом відчинилася. На даху зібрався весь народ з «П'яного дракона», навіть музичний гурт нелюдів сербів вийшов подивитися на майбутнє дійство. Майданчик — звичайнісінький дах, покритий руберойдом, метрові пороги, вентиляційні виходи.

Нелюди, творці та двоєдушники збилися в купу, а перед цією купою, прямо на краю одного з порогів, стояли босоногі й у своїх сукнях Людмила Аристархівна та Карина. Чорне проти червоного. Дуже на контрасті.

Сергій підбіг до творця в бузковому піджаку і з бузковим чубом, а я прибився до своїх колег.

— Алесь, щось у мене із зором, — схвильовано прошепотів я їй на вухо. З виходу на дах, я перестав бачити аури, а фарби стали яскравими та чіткими, як раніше.

— Що таке?

— Аури не бачу.

— Скажи спасибі Сергію, побічні ефекти коктейлю.

— Карино дава-а-ай! Порви її! — крикнув Арсеній Михайлович, що стояв поряд.

— А ви не боїтеся потім відплати від Людмили Аристархівни? — усміхнувшись, спитала Алеся. — Вам би нейтралітет тримати.

— Хай краще вона мені на мізки капатиме на роботі, ніж Карина перестане вдома готувати. Самому собі жрачку робити — це дуже багато роботи. Карино, порви її!

Публіка гула, Аріс вже всіма чотирма руками загрібав гроші, приймаючи ставки. Чи теж поставити на Людмилу Аристархівну? Знати б ще, у чому вони змагатимуться.

— Гості «П'яного Дракона», вітаю вас на даху цього чудового закладу! — голосно промовив нелюд у бузковому, місцевий ведучий. — Зараз на ваших очах станеться справжня драма! Дві рідні сестри раз і назавжди визначать, хто з них краща, і ми будемо свідками цієї боротьби! — він зробив паузу, глядачі поаплодували, хтось навіть засвистів. — Людмила і Карина, червоне та чорне, добро і… добро,— всі, хто зібрався, засміялися. — Не будемо більше тягнути дракона за його господарство. Пані, ви готові?

— Готові! — вигукнула Карина.

Людмила Аристархівна промовчала, лише стримано кивнула.

— Станіславе, Владиславе, прошу вас!

З натовпу вийшли двоє хлопців. Короткострижений блондин став між сестрами, брюнет з довгим чубком зник, а потім на одній з висоток, метрів за триста від нашого даху, спалахнув стовп полум’я.

— На старт! Увага! Погнали!

Людмила Аристархівна та Карина синхронно щучкою стрибнули з даху та зникли з поля зору. Народ закричав у захваті. Через секунду в повітря злетіли дві величезні сови, але з людськими головами. І ці голови були нашого заступника директора і дружини Халкстера. Ну нічого собі! Так ось яка нелюд Людмила Аристархівна, як там Серьога сказав?.. Гамаюн!

Я відкинув усі думки й зосередився на польоті двох сестер, цікаво ж і чарівно! Людмила Аристархівна була більшою, з чорним оперенням, місцями проглядали білі плями. Карина була повністю темно-коричневого забарвлення. Куди поділися їхні сукні — не знаю, мабуть, валялися на землі, біля «П'яного дракона».

Блондин-творець на краю даху збуджено крикнув, як дикий звір, а потім розмашисто махнув руками у бік сестер. Тієї ж миті їм навздогін, з землі помчали дві водяні кулі. Потім ще дві, і ще, і так далі.

Сестри-гамаюн стрімко набирали висоту, прямуючи на дах будівлі, де на них чекав довготелесий творець. Звуки від помахів їхніх крил долинали до юрби.

Перші водяні кулі наздогнали свої цілі, але величезні сови, наче спинами передчуваючи це, синхронно склали крила, різко пішли вниз і снаряди пронеслися вище. А потім розпочалася справжня боротьба.

До водяних куль, що й не збиралися закінчуватися, додалися вогненні, їх назустріч сестрам посилав творець з даху висотки, до якої вони летіли.

Людмила Аристархівна ухилилася від чергового водяного снаряда, розправила крила, змахнула ними та почала набирати висоту, Карина ж вибрала іншу тактику, і почекала ще пару секунд, майже діставши до п'ятиповерхівок, теж розправила крила, але замість набору висоти, полетіла впритул між антенами, там творцям було важко в неї потрапити, тому вони зосередили вогонь на Людмилі Аристархівні. Бухгалтерка описувала неймовірні фігури, вивертаючись від водяних і вогняних куль, але одна все ж таки потрапила їй прямо в голову.

— Ой, що таке. Людмила Аристархівна засмутиться, вони зіпсували її зачіску, — пробубнив Митрич.

— Давай, рідна-а-а-а! — кричав поруч Халкстер, перекрикуючи натовп.

Заступник директора абияк вирівнялася після влучення, висоту вона не втратила, до висотки залишилися лічені метри, вона підвернула крила, ще набираючи висоту, щоб вилетіти на дах, але тут, паралельно будинку, знизу вгору швидко вилетіла Карина. Вони обидві одночасно опинилися на даху висотки, описали петлю навколо творця з чубом і, склавши крила, попрямували назад на дах триповерхового «П'яного дракона». Народ шаленів! Особливо яро кричали та підтримували своїх кандидаток нелюди, які поставили гроші.

Творці припинили атакувати, блондин звів руки над головою. Наступної миті прямо з повітря на шляху сестер почали з'являтися сіті.

Гамаюн почали синхронно лавірувати та вимальовувати фігури найвищого пілотажу, як два винищувачі. Віраж праворуч, падіння вниз, набір висоти, розкид у різні боки, знову праворуч. Коли до даху залишилося метрів п'ятдесят, Карина взяла ліворуч, щоб уникнути чергової сітки, але на її шляху з'явилася ще одна, і вона не встигла зробити маневр. Дружина Халкстера на повному ходу вдрукувалася в сіть, аж пір'я полетіло в різні боки. Людмила Аристархівна майже змогла уникнути такої долі, але при помаху крил для набору висоти зачепила одну з сіток, і її кинуло у штопор.

Натовп охнув, Арсеній Михайлович від хвилювання стиснув плечі Серьоги так, що той скрикнув і почулося, як прохрустіли його хребці.

Наша заступник директора вийшла зі штопора, перед самим зіткненням зі стіною житлового будинку, вирівнялася і благополучно приземлилася на край даху «П'яного дракона».

Народ кинувся до неї з поздоровленнями, хтось побіг до Аріса за виграшем. Ми теж з натовпом неквапливо попрямували до нашої переможниці. Арсеній Михайлович змарнів і похмурнів.

— А де Карина? — спитала Алеся, вдивляючись у далечінь.

— Додому полетіла… — сумно відповів Халкстер, — після такої поразки вона ще тиждень не виходитиме зі спальні, а що мене чекає вночі сьогодні, у-у-у-у… Гаразд, привітайте від мене Людмилу Аристархівно, а я пішов заберу наші з Кариною речі та додому. Завтра вихідний, робітнички. Бувайте.

Арсеній Михайлович розвернувся і пішов до дверей, що вели з даху. А ми тим часом попрямували до нашої бухгалтерки, народ уже розходився і повертався до зали.

— Людмило Аристархівно, знімаю перед вами капелюха, це було чудово, — одразу ж похвалив її Серьога.

Заступник директора, до речі, все ще була у формі птаха. Величезна, у людський зріст ворона сова з обличчям жінки.

— Дякую, — задоволено посміхнулася гамаюн. — Митричу, я заберу сукню, а ти забери наш верхній одяг. Їдемо до мене, на каву.

Заступник директора після цих слів зістрибнула з даху і зникла з поля зору. А нашого колегу паралізувало на місці, він навіть не ворухнувся.

— Митричу, не тупи, ти так довго чекав на це! — Серьога вдарив його по плечу.

— Хто? Чого? — до нього ледве доходив сенс слів рудого хлопця.

— Біжи швидко за речами, викликай таксі та насолоджуйся життям!

— Так, ви маєте рацію, всього найкращого.

Чоловік випав зі ступору і як оскаженілий побіг до гардеробника.

— Ну, молодь, а я пропоную повернутись до застілля. — потираючи руки запропонував Серьога.

— Підтримую, — звичайно, я був за.

— А може, поїдемо до мене?

Ми обоє подивилися з подивом на Алесю.

— Хлопець поїхав у відрядження, я вдома сама, тут їхати недалеко, а там татова наливка і не так галасливо. Побалакаємо по душах.

— Помчали! — раптом змінив свою думку Серьога і дістав з кишені три колби з чимось рожевим.

— А від цього який ефект? — спитав я насторожено.

— Дімасе, не боїсь, це, можна сказати, звичайне вино, але рубає, як самогон василисків, вип'ємо!

Ми цокнулися та осушили тару. А далі, як у тумані. Котейка-гардеробник, таксі, висока новобудова, ліфт, дуже довге розшнуровування черевиків, обличчя Серьоги та несподівано дуже чіткий тридцятисекундний уривок.

— Я в туалет! — навіщось голосно сповістив нас Серьога і вийшов із кухні, на якій ми сиділи.

Я посміхнувся, закинув голову, щоб допити залишки наливки у своїй склянці, опустив погляд, побачив заплющені очі Алесі та відчув, як її губи зіткнулися з моїми. Які м'які та солодкі. Від несподіванки я відсунув її від себе і перше, що я ляпнув:

— А як же твій хлопець?

Вона збиралася щось відповісти, але повернувся Серьога, Алеся зніяковіло відвернулась до раковини, а в моїй руці знову з'явилася колба з рожевою рідиною. Що було далі – таємниця, вкрита алкогольним туманом.