Я йшов засніженою стежкою і буцав черевиками камінчик, щоразу відшукуючи його очима в темряві, щоб надати чергового прискорення. Не знаю, навіщо я це робив, чи то був чудовий настрій, чи тому, що виспався, чи ось просто так. Але настрій був справді чудовим. І здебільшого через маленький корпоративчик, який спонсорує Арсеній Михайлович. Я бував на стількох корпоративах як танцюрист, але тепер відчував легке збудження, тому що мені доведеться провести цей вечір по той бік столу. Ну, частково.

Неділя, я виспався, з роботи — лише один номер у закладі, де ми танцюємо щовихідні, «Товстий гусак». Я хотів відтанцювати й поїхати на корпоратив, що полягав у пияцтві в клубі-ресторані-барі (не знаю, як ще це можна описати), де працює ночами Серьога, але коли він почув, що я танцюватиму на сцені, і це можна буде побачити, то сагітував усіх спочатку піти подивитися, як я танцюю, а потім уже відправитися відзначати день народження невеликої, але дружньої логістичної фірми.

Я на автопілоті обійшов Економічний університет, завернув за ріг, вийшов на пішохідний перехід, перейшов дорогу разом із якимось карликом із трьома рогами, що стирчали із дірок у шапці. Переді мною велика, дванадцятиповерхова офісна будівля, половина першого поверху якої — паб «Товстий гусак». Центральний вхід для відвідувачів, а я пішов в обхід.

Ще хвилина пішкодралу, і я піднявся широкими дерев'яними сходами на випираючий балкон. Біля входу на балкон з вулиці — невеликі дерев'яні двері. Я перегнувся через них, відкрив заховану клямку і зайшов на балкон. Плитка зледеніла з-за води, яка капала на балкон із трубок кондиціонерів, тому до дверей, що вели в зал, мені довелося підкрадатися в розкаряку. Зі зусиллям потягнув на себе широку сталеву і дуже холодну ручку, і ось я всередині. Ці двері завжди відчинені, щоб персонал залу міг вийти на балкон на перекур.

«Товстий гусак»… Скільки часу, сил та емоцій було витрачено у цьому просторому залі з бордовими шпалерами у верхній частині стін та з обробкою з дорогої темної деревини у нижній. А ці розкішні бордові гардини на вікнах, одні з яких ми мало не спалили під час номеру зі свічками. А ці гігантські шикарні люстри, що нагадували величезні грона винограду. Ех… Як же це все дістало. Чесне слово. Два роки... Кожні вихідні... Ось... На сцені зараз співачка Наталі співає попсові хіти, щоб якось розігріти публіку, а потім, за годину, на сцену вийде кавер-гурт і співатиме ці ж попсові хіти, але у своїй обробці. Ні, якщо ти прийшов сюди вперше, це прикольно, он, навіть п'ятеро людей під сценою танцюють і насолоджуються вечором, а ще кілька келихів алкоголю, і під сценою вже буде чоловік сорок; але якщо ти тут працюєш або постійний клієнт — це торба. Співачка, гурт, та й ми, танцюристи, оновлюємо свої репертуари раз на півроку. Раз! На пів! Року! Можна було б і частіше, але керівництво закладу все влаштовує, люди ходять, прибуток ллється, то навіщо ускладнювати собі життя? Ну а комерційні артисти в нашому місті теж здебільшого ліниві істоти. Поки начальство в зад не вжалить, ніхто й пальцем не поворухне для розвитку. Гроші капають, а далі не наші проблеми. Я навіть сказав би, що це проблема нашого менталітету в цілому.

Я привітався з офіціантом одним, другим, третім, о, адміністратор.

— Привіт, скажи, є в цьому залі десь шість вільних місць? — поцікавився я у довговолосої брюнетки у білій блузці та чорних класичних штанах.

— Привіт, на жаль, залишилися лише місця на барі, решта заброньована, хоч і неділя, але більше місць немає.

— Нічого, і на барі теж підійде.

Я підійшов до барної стійки, яка виходила на сцену, але поділяло їх тридцять, а то й сорок столиків для гостей. Половина з них уже була зайнята, що дивно — жодного нелюда.

— Доброго вечора.

— Здоров, — потиснув мені руку бармен із акуратною еспаньолкою.

— Потримаєш для мене шість місць?

— Без проблем.

— Дякую.

Я кивнув барменові й відразу ж увійшов у чорні двері з написом «Тільки для персоналу» ліворуч від бару. Гримерка. Рідна гримерочка. Довгий стіл, диван, пара стільців, дзеркало на півстіни та два стелажі з усякою всячиною від голки до величезних червоних сердець із пінопласту. Нікого ще не було. Я швидко переодягнувся у наш стандартний костюм для чергового номера на всі випадки життя. Шкіряні туфлі, чорні шкарпетки, класичні чорні звужені штани з випрасуваними стрілками, біла сорочка, чорний жилет, метелик. Цей нехитрий, але універсальний прикид називався у нас просто і лаконічно — ЧБ. Пікнув телефон, сповіщаючи мене про те, що надійшло повідомлення.

Алеся:

Ми зайшли всередину.

Діма:

Здавайте речі в гардероб, проходьте до головного залу і до бару, я зараз підійду.

Алеся:

Окс ;)

Ага, ось і кавалерія. Я пшикнув на себе трохи одеколону, подивившись ще раз у дзеркало, поправив метелика і вийшов у зал, і саме в цей момент туди ж увійшла шістка, хоча чомусь поки що п'ятірка, людей, з якими мені треба було провести цю ніч. На годиннику двадцять один десять, до речі. І так, щоб надалі не вдаватися до скрупульозного опису одягу моїх колег, я зараз відразу ж у фарбах опишу кожного і ми рушимо далі. Чому це так важливо? Адже всі ми на корпоративи одягаємо тільки найкращі свої вбрання і хочемо, щоб їх оцінили.

Почнемо з прекрасної Алесі. Бежева туніка з довгими рукавами, що діставала їй до середини стегна. Чорні лосини. Білі кросівки невідомої мені моделі з високою підошвою і з безліччю блискавок у різних місцях. Хм. Волосся сьогодні не було зав'язане у хвіст, як завжди, воно ретельно і красиво закручене, обрамляючи обличчя і спадаючи на плечі. Ох. Десь в одному фільмі говорилося: дівчата з рівним волоссям на урочистості завжди хочуть їх закрутити, а дівчата з кучерями, хочуть вирівняти волосся, ось вона, жіноча натура у всій її красі. Довершував образ, як завжди, пірсинг брови, сьогодні місце гвоздика займало невелике золоте кільце.

Слідом за усміхненою Алесею, від виду якої у мене, як завжди, шалено забило в грудях, йшов Серьога. Ну, тут нічого нового. Руді кучері, що стирчали у різні боки, біла футболка, поверх якої розстебнута зелена картата сорочка, чорні джинси, білі кеди. Там снігу по коліно. Як він у цих ганчір'яних кедах дістався сюди?

За хлопцем йшла під ручку гарна пара. Арсеній Михайлович та його дружина Карина, це та, яка сестра Людмили Аристархівни та власниця ручного величезного восьминога, що заправляє їй картриджі.

Арсеній Михайлович також у своєму репертуарі. Лаковані чорні туфлі, сірі штани та чорна сорочка, чотири верхні ґудзики якої були розстебнуті, а рукави закатані, оголюючи накачані передпліччя. За одне з цих зігнутих передпліч трималася Карина. Стрижка під хлопчика з укладеною на бік чубчиком, з одягу — чорна коктейльна сукня до коліна з одним оголеним плечем і акуратні чорні черевики на невеликому підборі. Як і її сестра, якої чомусь ще не було, вона мала пишні форми, не товсті чи вгодовані, а саме пишні й ефектні.

Завершував процесію Митрич, що нервово оглядався, у своїй стандартній екіпіровці, але тільки зверху ще одягнений звичайний сірий піджак.

— Привіт-привіт, — перша підійшла до мене Алеся і цмокнула в щоку. Ех. Як шкода, що тільки в щоку.

Потім я потис руку Серьозі, він уже оцінював поглядом вміст бару.

— Здрастуйте, — я потис лапищу начальника і кивнув на знак привітання його дружині.

— Привіт, хлопче, — стримано відповіла мені жінка, натягнуто посміхнувшись.

Митричу я також потиснув руку.

— Сідайте за бар, на жаль, за столиками місць не лишилося.

— Нічого страшного, студентку, ми ж ненадовго, — весело відповів Халкстер і схопив меню.

— Арсюша, мені маргариту, собі можеш узяти червоне вино, — скомандувала Карина.

— Але ж…

— Ніяких «але ж»! Навіть якшо тут є медовуха, ти знаєш, шо потім від неї в тебе два дні голова болить.

— Але ...

— Так, згодна, від вина ти спати завжди хочеш, візьми тоді сидру. Або пива.

— А де Людмила Аристархівна? — спитав я, не спостерігаючи заступника директора серед присутніх.

— Та вона там хостес життю навчає, — усміхнувся Серьога і застрибнув на барний стілець.

І як завжди буває, згадаєш персонажа, ось і він. До зали зайшла Людмила Аристархівна. Мені аж свиснути захотілося. Червона атласна сукня з довгим рукавом, глибокий виріз потужного декольте, чорний широкий пояс, чорний клатч, червона помада, акуратна чорна укладена стрижка каре.

— Людмило Аристархівно, доброго вечора, ви незрівнянні, — видав я відразу ж, як тільки жінка підійшла до нас.

— Дякую, Ножов, — усміхнулася Людмила Аристархівна. Вона вперше при мені посміхнулася. Ех, був би я років на двадцять п'ять старший.

— Хм, — невдоволено прозвучало з боку Карини.

Людмила Аристархівна з легким прищуром подивилася на сестру.

— Я зараз повернусь. Ножов, де тут вбиральня?

— Сходами на другий поверх і праворуч.

— Дякую.

— Я з вами, — сказала Алеся, зістрибнула з барного стільця, і вони вдвох попрямували до туалету.

— Гаразд, ви тут пийте, відпочивайте, а я пішов, невдовзі наш вихід.

— Іди, іди, — якось дивно відповіла Карина, а решта лише кивнула, зосередившись на вивченні меню.

Я відчинив двері гримерки, але зайти всередину не встиг. Мене за плече схопив Серьога і швидко зашепотів на вухо:

— Дімасе, твою мідь, ти навіть не уявляєш, що ти зараз зробив, — у його голосі чулися нотки азарту і просто величезні нотища захоплення. — Відчуваю, що вечір у нас буде незабутнім.

— Чого?

Але Серьога вже повернувся за барну стійку. Чого це він?

Я зайшов у гримерку, сів на стілець, дістав телефон і двері знову відчинилися, зайшли Падре та Рантус. Ми привіталися.

— Ну що, чуваку, всі вже прийшли? — поцікавився Рантус.

— Ага, за баром сидять.

— Піду привітаюсь із Серьогою.

— Хто прийшов? — спитав Паша, коли двері гримерки зачинилися за Рантусом.

— Та я ж розповідав, що влаштувався на роботу до логістичної фірми, а це у нас сьогодні на кшталт корпоратива.

— Зрозумів.

Через хвилину Рантус повернувся, вони переодяглися в такі ж сорочки, жилетки та штани як у мене, і ми вийшли до зали. Двадцять один тридцять. Як за розкладом. Ми по колу обігнули всі столи з гостями та стали збоку від сцени. Наталі доспівала крайню пісню у своїй сьогоднішній програмі, вклонилася, зала їй поаплодувала, Паша подав руку, і дівчина, спустившись зі сцени, попрямувала до бару, щоб за традицією випити віскі. Тяжке життя працівників сцени. Так і спитись недовго.

— А тепер друзі, вам спеціальний танцювальний подарунок від пабу «Товстий гусак»! Зустрічайте бурхливими оваціями! — представив нас ведучий, і ми вийшли на сцену. Номер з точки. Ми стали у свої позиції. Увімкнулась музика. Далі все за відпрацьованою роками схемою. Хореографія на вісім вісімок, кожен по сольнику, зміни малюнка, знову хореографія, трохи походили по залу, знову хореографія, стробоскопи, прожектори різних кольорів, гучна музика, оплески, уклін.

Ми знову обігнули зал, повернулися в гримерку, проходячи повз бар, мої колеги поплескали мені, посміхаючись, Серьога крикнув: «Красавчик!», а Алеся підморгнула.

Я швидко переодягся в чорні джинси, залишив білу сорочку, закотив рукави, розстебнув верхній ґудзик, взув черевики, в руки взяв курточку. Костюм та рюкзак залишу в гримерці, завтра чи післязавтра забігу, заберу.

— Все, гарного вечора, я погнав тусити.

— Бувай.

— Давай, чувак, веселої ночі.

Я вийшов із гримерки та підійшов до барної стійки. Народ починав уже підтягуватися та активізуватися, майже всі столи вже були зайняті. У повітрі відчувалися запахи різного алкоголю, смаженого м'яса та жіночих парфумів.

— Дмитре, у вас безперечно талант, — одразу звернувся до мене Митрич.

— Так, Дімасе, це було добре.

— Дякую, нічого незвичайного, — усміхнувся я у відповідь.

— Ні, студентку, танцював ти класно.

— Згодна, кілька помилок, звичайно, було, але загалом непогано, — додала Людмила Аристархівна, яка у своїй сукні до підлоги не захотіла видиратися на барний стілець і стояла поруч, ліктем спершись на стійку.

— Ти молодець, — сказала Алеся, яка сиділа прямо впритул біля мене, і поклала свою долоню мені на передпліччя. Легенько погладила. Це зараз що таке було??? Такі торкання на рівному місці не з'являються. Ні, я в жодному разі не проти. Я дуже за. Усіма руками за. Але раніше такого незначного, але важливого контакту не було. Невже Алеся жінка одного келиха? Трохи вип'є, і все понесло. Наче ні, світлими, прекрасними тверезими очима дивиться на мене.

— Якшо хлопчик уже станцював, то ми можемо більше не сидіти в цій нудній дірі з жахливим пійлом, — невдоволено пробурчала Карина і попрямувала у бік виходу. — Арсюше, не забудь заплатити.

— А то я зовсім дебіл, і сам не здогадався, — пробурчав собі під ніс Халк Хоганович. Сергій посміхнувся.

— Шо ти сказав? — зупинившись, спитала Карина. Який гострий слух.

— Та гадаю, скільки залишити на чай.

— Багато не треба, це бармен, а не офіціант, він майже нічого не зробив, шоб отримати хороші чайові.

Арсеній Михайлович дістав гаманець та поклав купюри, а Людмила Аристархівна мовчки поклала ще одну зверху. Від її сестри цей жест доброї волі у бік добробуту бармена не вислизнув. Всі попрямували до гардероба за своїм верхнім одягом. Ми з Серьогою йшли останніми.

— Дімас. Ой, Дімас, — тихо, і як радісний десятирічний школяр, що пішов з уроків, промовив Серьога. — Це буде леген… почекай, почекай… дарно. Легендарно!

— Та в чому річ?

— Відчуваю ще годинку, пару коктейлів, і ти сам усе побачиш.

Мої колеги забрали у гардеробника, якого ми з Рантусом завжди називали Альфред — ну тому що він справді виглядав як дворецький Брюса Вейна — свій верхній одяг і вийшли на вулицю, не одягаючи його. Ми трохи відійшли від входу і завернули за гай із туй.

— Ну, погнали, — сказав Серьога, поклав одну руку на плече Арсенія Михайловича, другу на плече його дружини, і всі троє зникли. Потім Митрич несміливо взяв Людмилу Аристархівну за руку, і вони також зникли.

— Ну, ти готовий? — усміхнулася Алеся.

— Це буде мій перший раз, трохи хвилююся.

— Не хвилюйся, я сама все зроблю, — засміялася дівчина, взяла мене за руку, і в очах потемніло.