Я очікував, що мене буде нудити, може, знепритомнію, чи взагалі нога, чи рука залишиться біля «Товстого гусака», але… Нічого такого. Просто в очах на мить потемніло, а потім знову з'явилася картинка з трохи бляклими тонами. Фішка енергетичних вампірів – аури яскраві та різнокольорові, решта світу – бляклий та сірий, так що все в нормі. Хоча, я начебто і не вампір, ну, сподіваюся, скоро все проясниться.

Ми опинилися на одній із центральних вулиць міста — Пушкінській, а точніше, на одній із прилеглих до неї вуличок. Я бував тут сто разів, але раніше, звичайно, не бачив, що тут було. До мого прозріння, та ще й до мого народження, серед офісів та житлових будинків на цій вулиці стояли руїни довоєнної будівлі, колись житлової, поверхів у вісім. Три роки тому основну частину зруйнували, залишили лише гарну стіну фасаду та обгородили всю цю справу будівельними лісами. Зараз же…

Наша компанія зайшла в непримітну арку біля будівельних лісів, і перед нами з'явився вхід до розкішного триповерхового розважального закладу з пафосною фентезійною назвою «П'яний дракон». Чорні, як смола, облицювальні плити, пара вікон майже під самим дахом та бетонний фундамент.

Над височенними, метри чотири, двостулковими вхідними воротами (дверима це ніяк не назвеш) красувалася вивіска. І то була не вивіска, а диво. І це диво оживало у нас на очах. З круглої дірки у стіні, з декоративно обламаними краями, виліз механічний дракон, розміром із поні. Він ніби прямо зі стімпанківського бойовика: металеві деталі з бронзовим відливом, сотні, а то й тисячі шестерень, пар з усіх щілин. Звір граційно застрибнув на козирок над брамою. Літери перед ним ледь світилися в темряві. Дракон видав гучний рев, і дихнув стовпом вогню на ці літери. Коли залп закінчився, кожна літера палала яскравим помаранчевим полум'ям. Дракон, зробивши свою справу, зістрибнув із козирка, розправив крила і спікував у свою нору.

Як тільки він зник з поля зору, з даху будівлі в повітря злетіла величезна, як бочка, в якій зберігають вино, бутиль з каламутною рідиною. Посудина повітрям пролеветувала (назвемо це так) до крайньої літери «Н» у назві. Шийка нахилилася, і рідина полилася на палаючу літеру. Там, де каламутна жижа стикалася з вогнем, колір полум'я змінився на блакитний, і шрифт літери змінився з нагадуючого Times New Roman, на прописний курсив. Бутиль повільно почала рухатися від літери «Н» до інших, перетворюючи їх.

— Офігеть! — видав я, спостерігаючи за цією пишністю.

— Так, Дімас, точно помічено, — підтвердив захоплення Серьога. — Ми щомісяця міняємо вивіску та й, у принципі, всю тематику закладу.

— І чим цього місяця будете нас дивувати? — поцікавилася Алеся, яка досі тримала мене за руку. Її холодні пальці міцно стискали мою долоню і не збиралися відпускати.

— Зараз побачиш, — хитро посміхнувся Серьога і першим підійшов до воріт. Він доторкнувся вказівним пальцем до однієї з дерев'яних різьблених стулок із хитромудрими візерунками, але без натяку на ручку, і ворота відчинилися.

Алеся потягла мене за собою, і ми увійшли другими, одразу за Серьогою. Після шикарних, казкових воріт на нас чекала стіна. Звичайна стіна пофарбована в чорний матовий колір. Наш колега, що йшов першим, впевнено завернув праворуч і пішов уздовж стіни. Алеся подивилася на мене, я у відповідь лише знизав плечима, і ми пішли за ним. Слідом йшли під ручку Арсеній Михайлович та Карина.

Наприкінці стіни опинилися двері, яких з входу не було видно. Двері з тих, що ділилися на дві частини. Нижня частина закрита, а верхня відкрита, але не в бік, а вниз, тобто вона лежала паралельно до підлоги, як прасувальна дошка. На опущеній верхній частині дверей стояло кошеня в чорній сорочці. Стояло на задніх лапках і дивилося на нових гостей. Породою він із лисих, але шкіра синя, а на голові була грива та вуса жовтого кольору.

— Добрий вечір, — сказало кошеня грубим голосом телевізійного ведучого і простягнув уперед лапки.

Серьога поклав на його маленькі ручки свою величезну джинсову утеплену куртку, і вона в ту ж мить почала зменшуватися. Коли курточка стала розміром з одяг для ляльок, кошеня взяло її в одну лапу, а другою стукнуло по стіні. Зі стіни виїхав стелаж з маленькими курточками, наш гардеробник дістав звідти мініатюрну вішалку, повісив на неї куртку і стелаж назад зник у стіні. Кошеня махнуло лапкою, і на зап'ясті Серьоги зʼявилися ледь помітні циферки. 82. Навіть мене, людину, пардонті, двоєдушника… чи енергетичного вампіра?.. коротше, навіть мене, який не дуже любить тварин, це наймиліше створіння в чорній сорочці, змусило посміхнутися.

— Гарного вечора, — знову цей поставлений чоловічий голос із вуст маленького синього кошеняти.

— Дякую, Златоусе, — відповів Серьога і відійшов убік, пропускаючи нас з Алесею.

Я та Алеся мовчки здали верхній одяг гардеробникові та в нас теж з'явилися цифри 83 та 84. Слідом за нами курточку та шубу своєї дружини здав Арсеній Михайлович. Ну а коли настала черга Людмили Аристархівни, то кошеня несподівано подало голос:

— Дівчино, це червоне вбрання, справді розкриває всю вашу природну красу, яка закладена у вас предками, — нагадую, це каже кошеня низьким, але добре поставленим голосом. — Ви прекрасні.

— Дякую, — задоволено посміхнулася наша заступник директора.

Кошенятко у відповідь схилило голову і тихо замуркотіло.

— Та її вже років двадцять ніхто дівчиною не називав, у котяри, напевно, проблеми із зором, — начебто й тихо сказала Карина своєму чоловікові, але всі присутні чудово це чули. Наша бухгалтерка тактовно промовчала.

Гардеробник прийняв верхній одяг Людмили Аристархівни, потім Митрича, і вся наша братія знову повернулася до чорної стіни, навпроти входу.

— Пані та панове, — у нашого рудого хлопця несподівано ввімкнувся діловий тон, — ласкаво просимо до «П'яного дракона».

Серьога поклав долоні на стіни та… Пам'ятаєте сцену з першого Гаррі Поттера, коли він з Геґрідом вперше прийшов у Косий провулок і як перед ними відкрився прохід у стіні? Коли цеглини по одній роз'їхалися в різні боки? Тут сталося те саме. По вухах тієї ж миті вдарила голосна музика і гомін десяток голосів, а ніздрі залоскотали всілякі аромати їжі та алкоголю.

З самого мого першого дня потрапляння до прихованого світу я очікував побачити щось подібне. Чари, магію, чудеса! І ось нарешті я це побачив. Ось воно!

— За мною! — крикнув нам Серьога. Але я цього не почув – мою увагу повністю поглинув «П'яний дракон». Алеся потягла мене за собою, а я витріщався на всі боки, намагаючись розглянути все в найдрібніших подробицях.

Як це завжди й виходить, першими, у невідомому для вас закладі, завжди вдається оцінити музику та атмосферу. І ось із цим у «П'яному драконі», на мою скромну думку, було все в повному порядку.

Приміщення – величезна, просто гігантська, кругла кімната. Жодного кута, величезне суцільне коло. По периметру розставлені столи з гостями (звичайно всі нелюди, творці та двоєдушники, звичайним людям сюди входу немає), по центру — величезний танцпол з чорним паркетом, стіни облицьовані світлим деревом, на цих стінах світильники на кованих ніжках. З одного боку круглого залу вхід, з іншого — двері до туалету, двері ще кудись і бар. А ще стеля, а стеля — це сцена для музикантів.

Прямо на стелі, головами вниз, виступав гурт. Стиль музики, який вони видавали я називаю балканським рухом. Якщо ви знаєте, хто такі Горан Брегович, Gogol Bordrello й подібні інші (а якщо не знаєте, то Google вам на допомогу), то мотиви цих хлопців ідентичні. Скрипка, баян, барабани, електрогітара, балалайка, вокал. І все це в драйвовому темпі. Нелюдей на танцполі просто розривало.

— Гей, гей, гей гей гей гей! — кричав у мікрофон вокаліст, мотиляючи своєю лускатою головою в різні боки.

Над танцполом, ногами до стелі, цей гурт видавав веселощі в чистому вигляді. Невідомі мені істоти, що виглядають як звичайні люди, але навіть без натяку на будь-яку рослинність і вкриті зеленою лускою. Всі шестеро одягнені в лаковані туфлі, довгі, майже  до колін, гольфи, чорні обтягуючі шорти та білі майки. У вокаліста я навіть роздивився набитого лева на лускатому передпліччі.

Поки я витріщався на всю цю розкіш з відкритим ротом, ми крізь гостей пробралися до нашого столика.

— Розсідайтесь, я зараз прийду, — прокричав нам Серьога і попрямував до бару.

Ми слухняно розсілися на вільних місцях біля нашого заздалегідь заброньованого столика. Столик, до речі, був стільницею, намертво прибитою... до повітря. І це мені вже здавалося звичайним. У центрі столу була дірка, а по периметру стояло сім зручних стільців. Поки всі розсаджувалися і дивилися з цікавістю на всі боки, я помітив, що Карина єхидно й безперервно усміхалася, а Людмила Аристархівна трохи зажурилася. Невже між сестрами така ворожнеча?

— Щось Людмила Аристархівна засумувала! — крикнув я на вухо Алесі, яка сиділа праворуч від мене.

— Це, мабуть, через сукню, сам же бачиш, що трохи не підходить, — намагаючись перекричати музику, відповіла мені дівчина.

Ліворуч від мене сидів Митрич і він у цей момент нахилився до нашого заступника директора і щось їй нашіптував (точніше накрикував) на вухо.

Через пару секунд Людмила Аристархівна спокійнісінько відсунула від себе обличчя Митрича рукою, взяла клатч, встала і пішла в туалет.

— А тут круто, мені подобається! — крикнула мені Алеся.

— Так, кайфова музика, але, сподіваюся, нам не весь час доведеться кричати.

— Та ні, коли блок групи закінчиться, стане трохи спокійніше.

З натовпу до нас виринув Серьога, слідом за яким ішов нелюд, двометровий патлатий дитинка з чотирма руками та блискучою світло-синьою аурою.

— Це Аріс, і зараз ми питимемо! — сповістив нас Серьога. — А де наш бухгалтер?

— Вона відійшла до вбиральні, — відповів Митрич.

— Ну, значить, наздожене на другому колі. Чи всі готові відірватися?

— Налива-а-а-ай! — голосно прогорлав наш Халкстер, від чого навіть сусідній столик із двоєдушниками обернувся. Карина легенько вдарила його в плече, мовляв, заспокойся!

Серьога кивнув Арісу. Чотирирукий у червоній сорочці без рукавів зняв з пояса дві скляні пляшечки із зеленою рідиною. На поясі в нього висів цілий патронташ усіляких колб, фляжечок і пляшечок. Нижніми руками він тримав посудини, а верхніми відкоркував дерев'яні пробки. Потім він їх добре труснув і зелене щось виплеснулося назовні, і як у сповільненій зйомці почало летіти на стіл. Аріс повільно повернув порожні пляшечки на місце, направив усі чотири руки вперед і почав перебирати пальцями. Рідина, так і не долетівши до столу, утворила зелену кулю і зависла за метр над столом. Аріс розсунув убік свої верхні руки, куля розділилася на шість маленьких кульок і вони, у свою чергу, зависли над головою кожного, хто зараз сидів за столом.

— На рахунок три, відкривайте роти! — скомандував бармен, а ми задерли голови догори.

— Раз! Два! Три!

Аріс розсунув нижні руки, ми відкрили роти, і кульки перетворилися на маленькі водоспади, які впадали в наші розкриті горлянки.

Я відчув, як тепла і солодка рідина полилася по горлу й далі до шлунка, хвиля тепла обняла мене і від цього аж сльози полилися. Я глянув на своїх колег. З їхніх ротів та ніздрів валили струмки зеленого вогню. Митрич навіть закашлявся.

— Я скоро прийду! — сказав нам Аріс і розчинився в юрбі.

— А-А-А-А! — проревів Арсеній Михайлович, закинув голову і почав видихати зелене полум'я.

— Дивіться ще прикол! — крикнув Серьога, і всі повернули до нього голови. Хлопець глибше вдихнув, затулив ніс руками та видихнув. Вогонь вилетів фонтанами з його вух. Я й сам чудово бачив, що при кожному видиху з моїх ніздрів виривається зелений вогонь.

— А тепер швидко запивайте пивом! — крикнув Серьога.

Я хотів був запитати, яким, але на столі вже стояли келихи з пінним напоєм та тарілки з усілякими закусками. Я взяв запітнілий посуд і з цікавістю подивився на вміст. Пиво було прозоре, як вода, але з піною. Я приклався до алкоголю, дивний солодкуватий смак, наче світле пиво змішали з березовим соком. Я надпив так пристойно, за відчуттями пів келиха, поставив його на стіл і зрозумів, що тара як була повна, так і залишилася. Я зробив ще кілька затяжних ковтків, поставив келих, а він знову повний.

— Це фішка така, склянка завжди наповнена! — прокричала мені Алеся на вухо, бачачи моє замішання. — Я в парі барів нелюдів уже бачила таке.

— Я вже хочу такий посуд собі додому.

— Він завжди повний тільки в стінах «П'яного дракона», так що закатайте вашу губеху, Ножов.

— Сергію, а що за пиво таке дивне? — прокричав Митрич на інший бік столу.

— Та я не знаю, секрет не розкривають, але його китайські нелюди варять і настоюють на якихось лусках.

Ми цокнулися кухлями, ще раз надпили, я відчув як потихеньку починав хмеліти.

— А класна у вас тут музика! — знову мій крик, адресований Серьозі.

— Ага, спеціально із Сербії замовили гурт. Розриваюсь, чортяки! А минулого місяця у нас була ірландська тематика, то тут леприкони давали жару, а щодо… — рудий хлопець запнувся на півслові, втупившись кудись мені за спину. Я теж розвернувся.

До нашого столу підійшла Людмила Аристархівна. Якось за пару хвилин, поки вона була у вбиральні, сукня в підлогу перетворилася на сукню до коліна, спідниця стала не в обтяжку, а кльош, і зникли рукави. На честь нашої п'ятдесятирічної бухгалтерки, у неї руки хоч і були немаленькими, але вони були не в'ялими, а підтягнутими, і в тонусі.

— Сергію, ну шо це таке, я ж не п'ю пиво! — весело крикнула Людмила Аристархівна, поки всі з подивом розглядали зміни, що сталися з її сукнею.

— Уно моменто.

Серьога встав із-за свого місця, підійшов до бухгалтерки, взяв келих зі столу, однією рукою він тримав його за ручку, а другою почав прокручувати денце, коли він довернув третій оборот, то поставив тару на стіл, і вона почала змінюватися. Низ став тоншати, висота збільшуватися. І ось уже на столі стоїть келих для шампанського з рожевою рідиною всередині.

— Ну, це ж інша справа! За нашу фірму та Арсенія Михайловича!

Ми всі цокнулися, Людмила Аристархівна тричі осушила свій келих.

— Ну шо, хто зі мною танцювати?

— Нарешті хоч хтось дозрів! Я з вами! — відповіла Алеся на заклик.

Заступник директора поклала свій клатч на коліна Митрича, і наші дівчата пішли на танцпол.

— Арсюша, пішли теж танцювати! — благаюче звернулася Карина до Арсенія Михайловича.

— Карин, ну ти ж чудово знаєш, що я відповім.

— Так-так, тобі ліньки, знаємо. Хлопчик! Як там тебе… Діма! Пішли танцювати, — звернулася вона до мене.

— А ходімо, — погодився я одразу й підвівся зі стільця.

Карина відразу ж розчинилася в натовпі, я пішов за нею, але мене за руку притримав Серьога. Він потягнув мене ближче до Арсенія Михайловича і поманив до нас Митрича. Ми троє схилилися над Халкстером, і Серьога обертаючись на всі боки, дістав з кишені щось у целофановому пакеті. Усередині опинилися чотири бордові гілочки.

— Сергію, це те, що я думаю? — з витріщеними очима спитав Митрич.

— Саме воно! Тому не клацаємо обличчями, беремо по гілочці, закидаємо в рот, запиваємо і йдемо веселитися, — скомандував Серьога.

Митрич та Арсеній Михайлович без запитань схопили бордові палички, закинули у топку, запили пивом і розпливлись у хитрих посмішках.

— А що це? — я недовірливо розглядав гілочку. Не вистачало мені ще тут магічною наркотою закидатися.

— Дімасе, ти знаєш, що таке афродизіак?

— Ага.

— Так ось не тупи, прошу тебе! Я не сліпий, а Алеся у нас дама норовлива! Закидай те, що дають, і не випендрюйся.

Я знизав плечима, закинув гілочку в рот і запив пивом. Особливих змін не відчув, але подивимося.

Більше мене ніхто не тримав, і я пішов на танцпол у пошуках жіночої частини нашої компанії.

Якийсь рогатий дядько, дівчина з фіолетовими губами та кучерями, студент-творець… О, мої жінки. Алеся, Карина та Людмила Аристархівна стояли у своєму невеликому гуртку та витанцьовували під драйвову музику сербів на стелі. Я вклинився до них і віддався ритму. А далі... Танцюрист, професійний танцюрист, який знає, що він добре рухається, ще й напідпитку — це розрив. Я повністю віддавався музиці, увійшовши у щось схоже на транс. Прийшов до тями та трохи заспокоївся я тільки пісні через три, розуміючи, що вже навіть трохи змок.

Сербські нелюди перестали грати чергову композицію, і скрипаль затягнув повільну мелодію. Медляк. Танцпол, як і належить, відразу спорожнів більше ніж наполовину. Мої жінки теж попрямували до столика. Ага! Розбіглася! Я схопив Алесю, що йшла за руку, прокрутив і схопив вільною рукою за талію.

— Ого, Ножов, який натиск! — захоплено сказала мені на вухо дівчина. Сподіваюся тільки, моя злегка промокла від поту сорочка її не дуже бентежить.

Я мовчки посміхнувся, і ми повільно закрутились у танці. Я уткнувся носом у її вухо і жадібно вдихав аромат м'яти та барбарису. Мені здавалося, що я повільно божеволію. Але не болісно, ​​а з усмішкою блаженного ідіота. Я заплющив очі та закопався носом і обличчям у закручені локони Алесі. Який чудовий момент. Ми повільно та мовчки танцювали. І я відчував, що Алеся теж насолоджувалася моментом. Ми розчинялися в тілах один одного, у наших дотиках, у цій прекрасній мелодії, що видавала чарівна скрипка. Нікого, окрім Алесі, у цей момент для мене не існувало. Але, як і все прекрасне, такі моменти обов'язково закінчуються. Скрипаль дограв останню ноту, і настала тиша. Нелюди зааплодували, я трохи відсторонився від Алесі, хотів їй щось сказати, але вона несподівано потяглася до мене і поцілувала у щоку. На пару миттєвостей вона так і завмерла з губами у мене на щоці, а потім за міліметр від моїх губ провела своїми.

Я не встиг нічого усвідомити, як Алеся вже побігла до нашого столика.

Група ламаною англійською подякувала публіці, зістрибнула зі стелі на танцпол і вирушила у двері, між туалетом і баром. У залі нарешті перестала гупати музика, і можна було спокійно випити та поспілкуватися. Ми розсілися на свої місця за столом, і Сергій, знайшовши поглядом нашого бармена, покликав його до столика.

Аріс підійшов до нас і широко посміхнувся.

— Будь такий люб'язний, номер три, — звернувся Серьога до чотирирукого.

— Ого, одразу в бій? — здивувався Аріс.

— Ну, а що тягнути? Давай!

Аріс нижньою правою рукою зняв з пояса пузату колбу з сірою рідиною і поставив її на стіл. Верхньою рукою він витяг пробку і колба одразу розширилася до розмірів невеликого круглого акваріума.

— Вибачаюсь, трубочки закінчилися, зараз принесу, — поплескавши себе по кишенях, сказав чотирирукий.

— Нічого страшного, я маю, — відповів Серьога помахавши довгими кольоровими трубочками.

— Приємного вечора! — голосно сказав Аріс і пішов.

Рудий колега пересунув акваріум на центр столу, щоб дно втопилося в круглу дірку і роздав кожному по трубочці.

— На рахунок «два» засовуємо всі разом усередину трубочки та п'ємо до дна, — дав розпорядження Серьога.

— А чому два, а не три? — спитав я.

— Люблю дві цифри. Раз, два!

Всі швидко встромили трубочки в сіре щось і почали тягнути в себе. Рідина виявилася консистенцією як кисіль, тому йшла важко. За смаком щось середнє між джином з тоніком і беконом. Досить дивно. Акваріум швидко спустів і все відірвалися від нього.

— Ох ти ж! — вигукнув Арсен Михайлович, скривившись.

— Так, ядрена штука! — погодився я, заїдаючи пійло цибульними кільцями. Тільки всередині не цибуля була, а щось дуже кисле.

— А шо це за коктейль? — поцікавилася Карина, запив його пивом.

— У-у-у-у, друзі мої, це особливий коктейль! Верум називається.

Алеся після цих слів зблідла і змінилася на обличчі. На ньому читався переляк. Вона відсунула стілець, схопилася і побігла до туалету.

— Буває, — усміхнувся Серьога і підхопив своєю вилкою кусень смаженого мʼяса.

— То що за коктейль? — уточнив я, переживаючи за Алесю.

— Коктейль правди. Рубить потужно, і на найближчі п'ять годин ви не зможете брехати і можливі побічні ефекти для творців і двоєдушників — можете частково позбутися своїх сил. Але! Це того варте! Ще ніхто не скаржився на цю штуку.

Серьога, як ні в чому не бувало, продовжив поглинати смажене мʼясо, а решта мовчки дивилися один на одного. Говорити правду? Весь вечір? Ось тобі й коктейльчик.

Алеся повернулася за кілька хвилин і мовчки уткнулася у свою тарілку.

— Ну що, вип'ємо? — запропонував Серьога, піднявши свій келих з прозорим пиво. — Та що ви скисли, класний коктейль, ще захочете добавки. Відмінна тімбілдингова штука, до речі!

Ми підняли келихи, цокнулися, випили та взялися до їжі. Поволі напруга спала, і пішли розмови.

— Митриче, я ось що згадав. А як ти мою дев'ятку підігнав до офісу, коли ми везли Євгена, якщо ти водити не вмієш? — спитав Серьога, надпивши з келиха.

— Це була я, — відповіла замдиректора.

— Так, як тільки ви зникли, Сергію, я в паніці почав метатися по салону і не придумав нічого більш слушного, ніж подзвонити Людмилі Аристархівні та попросити про допомогу.

— Мені довелося з офісу, летіти в центр по холодині, без особливої ​​потреби. Міг би й евакуатор викликати, — докірливо додала бухгалтерка.

— Прям Мать Тереза! — пирснула смішком Карина.

— Ясно, ясно, — сказав Серьога, дуже швидко переводячи погляд з однієї сестри на іншу.

— Спасибі вам ще раз, Людмило Аристархівно, ви наша опора та кістяк, причому дуже чудовий кістяк нашого колективу, вип'ємо за вас! — несподівано голосно прокричав Митрич, усі, крім Карини, його підтримали гулом та криками та випили.

— Показушниця, — тихо, але щоб всі почули, промовила дружина Халкстера.

— Чуєш, га! У чому твоя проблема? — несподівано гаркнула Людмила Аристархівна.

— У мене — ні в чому! А ось у тебе походу цих проблем навалом.

— Ти хочеш мені шось сказати?

— Хочу! Я знаю тебе як облуплену, сестричко! Так шо, я тебе благаю, достатньо корчити із себе молодіжну ділову фіфу, яка тримає все у своїх руках!

— Ти хочеш поговорити про це прямо зараз? — не вгамовувалася заступник директора.

— Карин, заспокойся, — подав голос Арсен Михайлович.

— Не лізь. Вона з самого дитинства думає, шо краще за мене.

— Я не думаю, я знаю!

— У мене є чоловік, квартира, гарна робота, а шо є в тебе, крім роздутої зарозумілості, сестричко?

— Мізки.

— Ах ти! — Карина схопилася зі стільця, але їй навперейми встав Серьога.

— Пані, пані, не тут, бо нас усіх виженуть.

Сестри свердлили одне одного поглядом. Але ніхто більше не ворушився.

— Пропоную цивілізоване та заспокійливе вирішення конфлікту, яке розставить усі крапки над ї, і випустить вашу пару.

— Яке? — тихо промовила Карина, стоячи впритул до Серьога.

— Змагання.

— Це смішно, ми ж не діти, — примруживши очі, відповіла Людмила Аристархівна.

— Як завжди, розпушила пір'я, а потім включає задню! — з глузуванням кинула Карина.

— Сергію, в чому полягає змагання? — крізь зуби процідила заступник директора.

— У тому, у чому ви найкращі.

Повисла незграбна пауза, під час якої Людмила Аристархівна осушила келих із шампанським.

— На дах, — сказала заступник директора.

— На дах! — впевнено вторила їй сестра.

— На дах? — із щирим подивом повторив Митрич.

— На дах! — самовдоволено розплився в посмішці Серьога.