Після короткотривалої мандрівки, Злата й ельфи дісталися невеличкого пагорба, на якому стояв млин, а за ним маленька хатинка, з покошеним дахом.

– Вибачте тут трішки не прибрано, – промовив дідусь Ісат, відчиняючи двері хатки. – Ми вже давно з пані Фрілкою переїхали до центру міста, а будинок так і залишився пустувати.

– Ми раді будь-якому прихистку, – сухо сказав Таш.

– Чесно кажучи, – вставила Маріелла, – ми вже декілька днів спали під відкритим небом на сирій землі, тому ця хатинка для нас наче справжній палац, а те, що тут трішки не прибрано, то це можна виправити. Сподіваюсь, у вас знайдеться зайва пара мітел і ганчірок?

– Авжеж, – кивнув Ісат, по-хазяйськи склавши руки в боки. – Завтра зранку я вас навідаю і принесу всі необхідні, так би мовити, інструменти, а заодно пригощу неймовірним малиновим пирогом моєї дружини.

– Будемо раді скуштувати, – люб’язно мовила наостанок ельфійка.

Дідусь Ісат залишив мандрівникам лампу і подався до міста. Маріелла зачинила за ним двері й стомлено плюхнулася на своє ліжко, від чого у хатині здійнявся пил і дівчина закашлялася. Таш, як найбільш відповідальний з них, пішов до комори по дрова, адже ночі в Кроншилді холодні і варто було заздалегіть потурбуватися про опалення, тому дівчата, користуючись нагодою, вирішили трішки погомоніти про їхню подорож.

– Як ти гадаєш, – звернулася до Маріелли Злата, – нам вдасться знайти вхід до печери відьом?

– Думаю, нам ліпше перейматися чи захочуть печерні відьми взагалі нас слухати. Мало хто потрапляв у Мітрієн, але ще менше тих, хто звідти повернувся, – приглушеним тоном мовила ельфійка.

– Ти хочеш сказати, що ми йдемо просто в пастку, як тільки двері якої закриються, на нас чекатиме смерть? Невже вони здатні нас убити? – запитала Злата, яка була спантеличена почути, що хоч хтось із народів Ейрума, окрім, звичайно, туруків здатен коїти подібні жахливі речі.

– Я не кажу, що вони вже такі жахливі, але поводитися з ними треба дуже обачно. Кармін мені якось розповідав, що колись давно, ще задовго до Великої Битви, Західне королівство відвідала сама володарка печерних відьом Ворена. За словами Карміна, у королівстві тоді був такий переполох, наче вони готувалися не до приїзду королеви, а до свята Сонцестояння. Кожен хотів їй догодити, адже в той день король Теребор планував укласти з Вореною важливу дипломатичну угоду. Але як би сильно всі не старалися її так і не було підписано, а повелителька печерних відьом в гніві покинула столицю. І все то через якусь дрібницю. Виявляється кухар, що готував тоді святкову вечерю для Ворени і її свити, ненароком пропустив одну-однісіньку кісточку в святковому пирозі і за іронією долі, та кісточка потрапила саме в той шматочок пирога, який їла Ворена. Так вона тоді такий галас здійняла, мовляв, кухар хотів її вбити, а він бідолаха все стояв перед нею і ні слова не міг вимовити, король, звичайно, намагався Ворені пояснити, що то була чиста випадковість, але та нічого й слухати не хотіла. Бідолашний кухар хотів уже звільнитися із своєї посади і податися у шевці, але король Теребор не став його карати, бо той вже був старий і довго служив королівському сімейству, але з тих пір кухар більше ніколи не готував вишневих пирогів. Та дехто вважає, що вишнева кісточка була тут ні до чого, насправді ж Ворена так розізлилася, тому що Теребор не захотів з нею одружитися і вона тільки знайшла підходящий привід для сварки.

– Значить є ризик повернутися до Ельфокраю ні з чим?

– Якщо ми взагалі повернемося. Кармін не дарма не хотів нас відпускати. – Маріелла стишила голос і зітхнула. – Злато, це тобі не казки про пригоди, в житті все набагато серйозніше, ніж ти думаєш.

Злата опустила очі і замислилася. На якусь секунду вона вже навіть пошкодувала, що відправилася у цю мандрівку і стала думати чи вистачить їй сили витримати всі ті небезпеки, які на неї чекали. А вони, безумово, на неї чекали, це дівчина відчувала серцем. Цікаво, чи всі ті герої книг, про яких Злата колись читала, відчували щось подібне у такі моменти?

Та тут її філософсько-меланхолійні роздуми перервав Таш, який саме увійшов з повним оберемком хмизу.

– Ну нарешті! – стомлено видихнула Маріелла, яка ніколи не пропускала нагоди докірнути ельфові. – Чому так довго?

– Я щось чув там ззовні, якісь дивні звуки, ніби хтось слідкував за мною, – серйозним голосом мовив Таш, плюхнувши хмиз на підлогу. – Я обійшов майже увесь двір, та так нікого й не знайшов.

– Які ще дивні звуки? Може тобі просто примарилося? – скептично промовила Маріелла.

– Може, – припустив ельф, – Я обійшов майже увесь двір, та так нікого й не знайшов, але розслаблятися не варто. Сьогодні вночі я побуду на варті, а там побачимо, що вже робити.

Дівчат занепокоїли Ташині слова, особливо Маріеллу, хоча та й не подала виду. Після того, як ельф розвів багаття і Злата стомлено вклалася у своєму ліжечку і загорнувшись у м'яку, теплу ковдру, заснула, вона ще трішки посиділа на варті навпроти Таша, а потім тихо засопіла. Таш же цілу ніч не зміг зімкнути очей, проте яким би великим не було його хвилювання, за всю ніч так нічого й не сталося. Тільки під ранок, коли вже почало світати, Таш дозволив дрімоті здолати себе і підперши рукою голову, він заснув навсидячки. Та не минуло й години, як Таша, а разом з ним і Маріеллу, і Злату розбудив раптовий стукіт у двері.

– Ви ще спите? А я вам пирога приніс, як і обіцяв. Ну ж бо, прокидайтеся, у нас в Кроншилді всі встають дуже рано, – сказав дідусь Ісат, адже то саме він прийшов навідати своїх гостей, прихопивши з собою відра та ганчірки, ну і звичайно ж, кошик з смаколиками, як же без них!

– Переказуйте наші вітання пані Фрілці і скажіть їй, що пиріг видався на славу, – сказала Злата з апетитом доїдаючи свій шмат пирога.

– Обов'язково, старенька дуже зрадіє, – сказав дідусь Ісат, усміхнувшись. – До речі, – продовжив він, – ви вже готові до сьогоднішнього ранкового прибирання? – мовив дідусь, вказуючи на той кут, в якому стояли відра й мітли.

– Аякже, аж руки сверблять почати щось робити, – позіхаючи, мовив Таш, адже він бідолаха всю ніч не спав.

– Який проворний юнак! – захоплено вигукнув дідусь Ісат (він явно сприйняв Ташині слова на свій лад), поплескавши ельфа по плечі. – Отже, як ми зробимо: я і Таш спустимося до джерела і наберемо води, ви ж дівчата беріть до рук мітли та приберіть павутиння з вікон, ми скоро повернемося. За мною, юначе! – мовив старенький бадьорим голосом, а Злата тільки й подумала, де він у його віці бере стільки сили?

Після всього, коли роботу було виконано мандрівники усвідомили наскільки милим і затишним виявився цей маленький будиночок. Тепер, коли з вікон прибрали пил і бруд, а з кутків повимітали павутиння, це було не важко зрозуміти. На вікнах висіли новенькі білі фіранки, лавки і стільчики тепер виблискували чистотою, а на стіні красувалася дуже гарна картина, яку раніше ніхто не міг побачити, через товстий шар пилу.

На картині була зображена закохана пара, що тримала у руках кошик з соняшниками. Один сонях навіть був вплетений у волосся дівчини, що весело усміхалася. На ній була мила світло-зелена сукня з короткими рукавами і золотистим поясом. Карі очі випромінювали тепло та радість і від них не можливо було відвести погляд.

– Хто це на картині, дідусю Ісат? – не стримавши свою цікавість, запитала Злата.

– Це я і пані Фрілка, – відповів їй староста.

– Оце так! –сплеснула у долоні дівчина. – Ви тут такі молоді, я вас навіть не впізнала.

– Ще б пак, цю картину було намальовано ще тоді, коли ми поселилися жити в цій хатині. Коли ж це було? Дай пригадаю, – дідусь Ісат почухав себе по потилиці. – А! Точно! Рівно двісті шістдесят років тому. Тоді ще у пана Бурляна такий урожай соняшників був, що він просто біля них нас і намалював. Бідолашний, сьогодні вночі його склад пограбували. Винесли ввесь минулорічний урожай, – сумним, тихим голосом мовив дідусь. – Та, що це я старий бевзь забиваю вам голови усілякими дурницями. Лишенько, ви тільки погляньте на годинник! Пані Фрілка мене вже давно зачекалася, – мовив на бігу старенький і поспішив відправитися до своєї дружини.

Коли він пішов, ельфи й Злата переглянулися між собою.

– Дивно, – врешті мовив ельф. – Тільки вчора я чув підозрілі звуки, а сьогодні зранку приходить пан Ісат і каже, що його друга пограбували.

– Пропоную навідатися до пана Бурляна і розпитати його про події минулої ночі, – подала голос Маріелла.

– Ще чого, – різко перервав її Таш. – Я категорично проти, зараз не час грати в героїв. Якщо вже в Кроншилді щось є, то це навпаки означає, що нам варто якомога швидше виїхати звідси.

– Одну хвилинку, – насупилася ельфійка. – Я щось не пам’ятаю, щоб я записувалася до Королівської гвардії.

– Ти про що взагалі?

– А як інакше пояснити те, що ти постійно за нас вирішуєш, що нам робити?

– Тому що я ваш провідник, якщо ти забула, – відказав їй ельф. – Це називається «обов'язок».

– Прекрасно, – єхидно всміхнулась Маріелла. – Тоді я звільняю тебе від цього обов'язка.

– Гаразд, капітаншо, і що ти збираєшся робити?

– Ну для початку, – відповіла ельфійка, – піти до центру міста і спитати пана Бурляна, що йому відомо про вчорашній інсидент. А тоді знайти тих покидьків і натовкти їм пики так, щоб їм раз і назавжди перехотілося кого-небудь грабувати.

– Ага-ага… знайти тих покидьків, наламати дров і в кінці кінців підставити під загрозу усю нашу місію.

– Ха, – пирхнула Маріелла. – А з яких це пір ти став цікавитися нашою місією, здається, раніше ти її вважав дурною затією.

– А я і зараз так вважаю, – сказав Таш, – але якщо я вже в'язався у цю справу, то доведу її до кінця. Кармін довірим мені вас і я повиннен вас захищати, щоб ти там не говорила.

– От що я скажу, – скипіла Маріелла, – мені не потрібен ні ти, ані твій захист, я САМА в змозі себе захистити, – додала ельфійка й гучно грюкнула дверима.

Злата, хвилюючись, аби Маріелла не наламала дров, кинулася за нею. Ну от знову та сама картина. Знову сварки і непорозуміння, тільки цього разу ролі «дискусіантів» приміряли на себе Таш і Маріелла, та й Злата знаходилася тепер не на кухні в своїй київській квартирі, а в іншому світі.

Ну оце вже ні, тепер вона не буде стояти в сторонні, поки двоє її близьких людей лають одне одного. Не цього разу.

– Навіщо Кармін тільки відправив цього пихатого індика разом із нами. Теж мені великий захисник, я можу впоратися й без цього одоробла. Врешті решт я учениця чаклуна, я знаю такі фокуси, що йому й не снилися, а він ще вчити мене збирається, що і як мені робити розказує. Нахаба, – бубоніла собі під ніс, мов те маленьке ображене дівча Маріелла, йдучи вниз стежкою.

– Як на мене, то він не такий вже й поганий, просто занадто правельний і відповідальний, – вставила Злата, перериваючи увесь цей потік епітетів Маріелли в сторону Таша.

– А чого це ти його захищаєш? – викрикнула ельфійка, круто розвернувшись та так неочікувано, що Злата ледь у неї не врізалась. – По-моєму, тобі він теж не надто подобався.

– Спершу так, але зараз мені здається, що ти занадто до нього сувора, – відповіла дівчина, переводячи подих.

– Бідолашка, може мені його ще пожаліти? Повертайся до свого ненаглядного Ташика, я можу закінчити подорож самотужки. Боягузи.

Тепер закіпіла Злата.

– А по-моєму, він тобі просто подобається, от ти й бісишся через усілякі дрібниці.

– Що?!! – Від Маріеллиного голосу аж земля загула під ногами. – Мені? Цей індик бундючний?!

– Уже було, – спокійно константувала Злата.

– Цей віслюк упертий?!

– Ось це вже щось новеньке.

– Цей пустослівний патякало?! Та ні за що в світі! І взагалі, якщо ти вже намилилася йти зі мною, то роби це, будь ласка, мовчки, – сказала ельфійка, почервонівши до кольору Кармінового вбрання.

– Все-все-все, мовчу, – відказала дівчина, роблячи вигляд, ніби заперає вуста на ключик.

– І перестань так дурнувато посміхатися, – підкинула Маріелла остаточно розчервонівшись.

– Як скажеш, – мовила Злата, посміхаючись при цьому ще ширше.