– Уже сонце сіло, ви точно не хочете, аби я чи Легбар вас провів?– востаннє перепитав пан Бурлян дівчат, коли хвіртка за ними зачинилася.

– Точно, – відчеканила ельфійка. – Ми здатні про себе подбати.

– Маріелло, – подала голос Злата, – може краще нехай пан Бурлян нас проведе? Ну хоча б до старого млина?

– Ні, – відмахнулася дівчина. – Не будь боягузкою. Такий чудовий вечір, що може статися?

– Ну, як знаєш… – не стала наполягати Злата.

Вони помахали руками на прощання пану Бурляну і попрямували стежкою до покинутого млина, а тим часом Таш занепокоєний тривалою відсутністю дівчат, погасивши в собі на деякий час полум’я гордощів, не витерпів і відправився на їхні пошуки.

Вечір невпинно добігав кінця, на небокраї з’явилися перші вісниці-зіроньки. Повітря стало свіжим і прохолодним, не таким задушливим, як у день. Тіні дерев поступово видовжувалися – це на Кроншилд насувалася ніч.

Дівчата йшли тихо, не перемовляючись між собою. Кожна в той час думала про щось своє і не хотіла порушувати священну ідилію Кроншилдських сутінок, як раптом Злата промовила у півголоса, не стрільки до Маріелли, скільки до себе:

– Дивно.

– Ммм…? – Запитально поглянула на неї ельфійка. – Ти про що?

– Кроншилд зовсім невеличке містечко, де кожен знає один одного, тоді як розбійникам вдається переховуватися і не привертати до себе уваги?

– Гадаю, вони не тутешні, можливо, приїхали з Західного королівства, так само як і ми, – відповіла ельфійка і на деякий час знову запанувала тиша.

– І все одно, я не розумію, – ніяк не могла заспокоїтись дівчина. – Тим паче, якщо вони не тутешні, то їм потрібно десь переховуватися. Пан Бурлян сказав, що злодії також пограбували ще й інших жителів Кроншилда, тому їм потрібно зберігати десь усе награбоване. Але де? Де можна вмістити стільки соняшника?

– Ну можливо, там, куди ми зараз прямуємо? – прокоментувала ельфійка, лукаво усміхнувшись..

– Одну хвилинку. – Злата зупинилася посеред дороги. – Хіби ми не йдемо до будинка дідуся Ісата?

Маріелла обернулася до дівчини.

– Ні, – просто відповіла ельфиня. – Ми йдемо до старого млина, оскільки це єдине місце, де злодії змогли б переховувати награбоване добро.

– Вночі? Самі, без Таша? Навіть без пана Бурляна? – затараторила дівчина.

– Якщо ти боїся, я піду без тебе, – повідомила Маріелла і розвернувшись пішла далі.

На секунду Злата стояла нерухомо, роздумуючи, що їй зробити: піти з Маріеллою чи залишитись, але це тільки на секунду, бо наступної ж миті, дівчина вирішила:

– Навряд чи з мене буде якась користь… – тихо сказала вона, – але одну я тебе нікуди не відпущу! – і наздогнала ельфійку.

Маріелла коротко гланула на дівчину, але так і не стишила кроку. Глибоко в душі вона була рада, що Злата іде з нею, та за жодних обставин ельфійка ніколи б цього не показала. Таке у неї було правило: завжди тримати свої почуття при собі і ні до кого не прив’язуватися. Після того випадку з Лессі, вона добре це засвоїла.

Коли до покинутого млина було вже рукою подати, Маріелла різко зупинилася і обернулася до Злати.

– Слухай мене уважно, – прошепотіла вона. – Зараз ми спустимося пагорбом прямісінько до млина. Ми не знаємо чи буде у злодіїв зброя і чи будуть ті злодії там взагалі, але ти повинна триматися завжди у мене за спиною, готова будь-якої миті накивати п’ятами, і у разі чого попросити про допомогу.

– Тоді може ми вже попросимо когось нам допомогти? Наприклад, Таша? –припустила дівчина.

– Кого? – насупилася Маріелла. – Та забудь ти про того Таша! Не говори дурниць, це я так, про всяк випадок. Можливо допомога нам узагалі не знадобиться. У будь якому разі не висовуйся і намагайся привертати до себе якомога менше уваги.

– Гаразд. Сподіваюсь, ти знаєш, що робиш.

Маріелла й Злата дісталися млина вже під покровом ночі. Кроншилдські дерева давно спали, тільки вітер тихо гойдав їхні віти, як мати гойдає колиску дитині. Єдиною істотою, що тоді ще не спала була хижачка сова. Вона всілася на товстій дубовій гілці і мовчки спостерігала, як двоє дівчат проходили повз неї, а тоді голосно скрикнула: «Пугу!», – і полетіла кудись у глиб Кроншилда. Втішені тим, що хижачка зникла, пташки і різна живність в траві ожила знову.

«Цвінь-цвінь», – лунало вгорі.

«Шур-шур», – чулося знизу.

Але в ту саму мить до дівчат стали долинати й інші звуки. Вони линули із старого млина.

Маріелла мала рацію, млин – ідеальне місце для сховку, там майже ніхто ніколи не буває, а єдиний мешканець, який мав будинок в тій частині міста, давно звідти переїхав.

– Смегоре, Дідрухе! Ану швидше! Ми повинні покинути Кроншилд під покровом ночі, а ви панькаєтеся з тими клятими мішками, як баби на ринку з торбами. Мерщій, слимаки ходячі!

Це говорив лисуватий з довгою бородою чоловік, приблизно одного віку з Тірлі Томбатом, але навідміну від добродушного обличчя торговця, пика цього типа з першого погляду навіювала відразу. Жорстока, з хитрими, лукавими очицями і вся покрита глибокими шрамами. Так, таке «личко», якщо побачиш, то запам’ятаєш надовго.

Його приятелі були саме зайняті тим, що вантажили повні мішки з награбованим добром на віз, запряжений кіньми.

– Годі каркати, стара вороно! Ми стараємося, як тільки можемо, – переводячи подих, сказав один з його побратимів, худий і довгий.

– Можливо, коли б ти замість того, аби теревені правити, підійшов і сам допоміг нам, робота пішла би швидше, – вставив низенький з пузиком, той кректав іще більше.

– Ага, вже розганяюсь, – рявкнув бородань. – Тобі що повилазило? Хіба не бачиш, мене поранено, я не можу тягати ці мішки, – сказав він, припіднявши перев’язану руку. – Годі огризатитись, працюйте краще руками, а не язиками, ледацюги.

Худий і низький заскреготали зубами.

– Ну що, панове, може вам допомогти?

Чотири пари очей вирячилися на дівчину, що вийшла з-за млина.

– Ти ще хто така? – озвався голомозий, вочевидь, він був у їхній компанії головний.

– Та, хто змусить відплатити вас за все, що ви накоїли, – відповіла Маріелла, дістаючи з піхов меч.

Розбійники гучно розсміялися в один голос.

– Слухай, лялю, іди звідси поки ціла, – процідив низькорослий.

Ельфійка міцно стиснула рукоять меча і виставила його вперед. Злата, як вони і домовлялися, залишалася в тіні.

– Га-га, – заревів голомозий, з перев’язаною рукою. – Дивіться, а це кошеня ще й кігтики випускати вміє. Кицю, ти хоч знаєш для чого ця штучка? Викинь погану каку, поки ще ненароком себе не поранила.

– А що таке, боїшся? – заблищала фіолетовими очима Маріелла.

Злодії засміялися ще гучніше.

– Ой, ну я не можу, яке ж це кошеня потішне, – мовив лисий здоровань, удавши ніби витирає від сміху сльози. – Слухай, маленька, тільки через твоє відмінне почуття гумору дядько Грізлі дає тобі останній шанс, тікай поки ціла.

– Ще побачимо, хто буде звідси тікати, – фиркнула ельфійка.

– Ну що ж, – розвів руками голомозий. – Ми тебе попереджали. То як, хлопці, – додав він, дістаючи меча, – пограємося з кошеням?

– Чом би й ні, коли воно саме просить, – вишкірився худий й собі витягнув щось на кшталт топірця.

Інші розбійники також озброїлися, хто чим міг.

– Ну що потанцюємо, кицю? – мовив голомозий грабіжник, замахнувшись на Маріеллу, та дівчина вправно відбила його удар і нанесла наступний. В той самий момент худий з топірцем поспішив своєму компаньйону на виручку і підібрався до Маріелли зі спини. Але Злата злякавшись за подругу, не відомо де знайшла добрячу дровеняку і в паніці вдарила нею нападника по голові, від чого той скривився і, мов лантух, гепнувся на землю.

– Хм, – протягнув бородань, звертаючись до Маріелли. Він був настільки зайнятий боротьбою, що не встиг помітити, в котрий з моментів його побратим простягнувся, мов пласт. – А ми тебе недооцінили. Ігри скінчилися, кошенятку. Ти змарнувала свій шанс, тепер я не буду такий добрий.

З цими словами розбійник, забувши про свою поранену руку, люто ревучи, мов кабан, почав наносити серію досить швидких і вправних ударів. Але ельфійка усіх їх відбила, ще й спромоглася різонути грабіжника по щоці, залишивши на його й без того пошрамованому обличчі ще одну рану. Бачачи, що справа іде не дуже, товстенький з пузиком вирішив втрутитися і допомогти своєму поплічнику і вони вже удвох стали битися з Маріеллою, оточивши її з практично з усіх сторін. Не скажу, що це якось зашкодило ельфійці, проте рухатися вона стала трішки повільніше. І тут дещо сталося.

Четвертий грабіжник, що до цього часу мовчки спостерігав за цією картиною, тишком-нишком пробрався до возу. Там, спершись на одне з коліс, лежала тула зі стрілами й дерев’яний лук.

Зайнята боєм Маріелла, не могла побачити того, що відбувалося у неї з-за спини і підлий злодюжка вирішив скористатися цим. Він заліг, прилаштувавшись за возом, і націлив свій лук на ельфиню.

– Маріелло, з-заду! – тільки й встигла вигукнути Злата, як тятива розпрямилася і стріла засвистіла у повітрі.

Невідомо чим закінчилася б ця пригода, якби вчасно не з’явився Таш і не збив своїм кинджалом стрілу, саме в сантиметрі від Маріелли. Гвардієць поспів саме в розпал битви, коли сили в ельфійки були на межі (ще б пак вона ж билася з двома злодіями одночасно).

Ельф приєднався до дівчини, а Злата тим часом знайшла мотузки, якими грабіжники зв’язували мішки і зв’язала ними самих злодіїв. Бачачи це, розбійник, який випустив стрілу в Маріеллу, завбачливо вирішив накивати п'ятами.

– Куди? – проспівала ельфійка.

Тепер вже вона випустила стрілу, але поки що повз зловмисника, аби просто його налякати.

– Пробачте, будь ласка, панно, я не навмисно, – заскиглив хлопець, здійнявши до гори руки. – І грабувати я теж нікого не хотів, то все Смегол з Дідухом, вони мене підмовили.

Вище згадані розбійники, а також їхній ватажок Грізлі, які, до слова, уже були зв’язані, люто клацнули зубами.

– Ну Гріте, ти ще пошкодуєш про ці свої слова, – загарчав товстопузий.

– Давай іди. Не навмисно він, наче мішки з чужим добром самі до тебе в руки пригруни, ворушися кажу, – копнула Гріна ельфійка, припрошуючи приєднатись до решти своїх колег.

– Що ми з ними будемо робити? – запитала Злата, коли справу було зроблено і всі четверо злодіїв, мов ті мішки з соняшником, сиділи спершись один на одного.

– Для початку повернемо мішки їхнім власникам, а щодо цих... – Таш кивнув в бік купки грабіжників, – зв’яжемо їм ноги, аби вони не змогли втекти і посадимо зверху мішків, хай в місті вже вирішують, що з ними робити.

Так вони й зробили. Ельф повантажив решту мішків з насінням на віз, а потім туди вклалася четвірка злодюжок, які тепер, до слова, стали тихими, як ті мишки. Маріелла зв’язала кожного з них по ногах особливим ельфійським вузлом і доручила Златі за ними наглядати. Потому герої й самі вилізли на воза і разом з злодіями дружненько поїхали собі до міста.

Бліде сяйво місяця ніжно торкалося їхніх облич і освітлювало мандрівникам шлях. Ельфи, Злата і грабіжники їхали мовчки, кожен думаючи про своє.

– Дякую, – вичавила з себе Маріелла.

– Будь ласка, – так само сухо відповів Таш.