Злата прокинулася від того, що їй було лоскотно, а сонячне проміння надто яскраво світило в очі. Навкруги було тихо, тільки десь далеко співала пташка. Дівчина відчула, що вона лежить на м'якій траві, потому розплющила очі і побачила через що їй було так лоскотно - маленький блакитний метелик усівся на її щоці. Вона підвелася і побачила, що стоїть посеред степу, а маленькі  квіти і густа трава обплітають її босі ноги. Вони були вбрані в найрізноманітніші кольори веселки: ніжні білі, темпераментні червоні, горді блакитні - усі вони стояли на своїх тонесеньких стебельцях, іноді погойдуючись від подиху південного вітру. Вгорі простяглася блакитна смужка чистого й прозорого неба, а золотаве сонце висіло високо над небокраєм і усміхалося.
Хоч ця місцевість видалася Златі привітною, її потроху починала охоплювати тривога. Дівчина ніяк не могла збагнути як вона тут опинилася. Навіть не як, а де? Що це за місце? Як таке могло статися, ще секунду тому вони з Олексою були на зупинці і чекали автобуса. До речі, про Олексу, а де він? Його теж перенесло у цю паралельну реальність, тоді куди саме? У Злати було більше запитань, аніж відповідей. Схоже у дівчини немає іншого вибору, окрім того як просто іти далі, на пошуки того, хто б зміг пояснити їй бодай щось. І вона так і зробила.
На небі не було ані хмаринки, а сонце світило дедалі яскравіше, тому дуже скоро дівчину замучила спрага. На щастя, за годину-дві після марного блукання незнайомою місцевістю, на горизонті з'явилася зелена смужка дерев і Злата побачила ліс, в якому вона зможе сховатися в тінь і перепочити.
Вона увійшла до нього, та ще з перших хвилин він видався їй якимось дивним, хоча дівчина й сама не розуміла чому. Колись вони частенько разом з Магдалиною вибиралися на пікнік або по гриби, тому Злата добре знає як повинні виглядати ліси, та цей не був схожий жоден з тих, що вона бачила раніше, він наче жив своїм окремим життям. Проте бідолашна дівчина так стомилася, що лягла біля першого-ліпшого дерева і забувши про всі свої турботи, поринула у глибокий сон.
Їй наснилася мама й тато і те, як вони святкували своє останнє спільне Різдво. Мама накривала на стіл, тато й Олекса ремонтували стару гірлянду, а сама Злата гралася з їх хатньою улюбленицею кішкою Мурисею. В кімнаті приємно пахло мандаринами і пряниками, такі пряники їм кожного року привозила Магдалина з Чехії. За вікном падав сніг, такий білий і пухнастий, наче шматочки солодкої вати. В лівому кутку кімнати стояда невід'ємна ознака Різдва і Нового року - струнка, зеленобока ялинка. Огорнена сріблястим дощиком, ця красуня переливалася всіма кольорами веселки. Вгорі у неї палала різдвяна зірка, а лампочки гірлянди блимали, відбиваючись у різнобарвних кульках. Злата відчула аромат запеченої качки і подалася до мами на кухню, та коли вона прийшла туди, то не впізнала її. Старі, подерті стіни, скрипуча підлога - все це не вписувалося в картину сімейної ідилії, що була тут секунду тому. Злата чкурнула назад до батька і брата, але і їх там не було. Сон дедалі більше нагадував кошмар. В кімнаті не було ані ялинки, ані Мурисі - нікого, самі тільки голі стіни, але згодом не стало навіть їх. Кімнату заполонив сірий дим і вона повністю зникла, а Злата знову опинилася в лісі - темному і жахливому. Дівчина відчула як хтось торкнувся її плеча і вмить прокинулася. Вона ще не знала чи то був сон, чи вже ні, але перед нею стояв незнайомець одягнений у сіре. Він мав міцну статуру, довге, каштанове волосся і яскраво-зелені очі, які пильно дивилися на Злату. Незнайомець сказав їй щось незрозумілою для дівчини мовою.
- Саль нам рі?
Злата отетеріла від подиву і нічого не спромоглася сказати, тоді незнайомець нахилився до неї блище і промовив знову:
- Саль нам рі, рехвет?
Злата нарешті затинаючись вичавила з себе щось нерозбірливе:
- Що... я вас не розумію...
- Я питаю хто ти? Південна шпигунка? - сказав він уже знайомою мовою.
- Ні, я випадково тут опинилася, - промимрила дівчина.
- Ага, аякже! Охороно, зв'язати її.
Злата тільки тепер побачила, що цей незнайомець був не сам, позаду нього стояло ще з десяток таких же високих, кремезних, озброєних мечами і луками велетнів. Двоє з них вихопили мотузку і зв'язали Злату.
- Будь ласка, я нічого такого не зробила. Я не шпигунка! Відпустіть! - в розпачі вигукувала вона, та охоронці навіть не зважали на Злату, а мовчки виконували свою роботу. Потому той дивний незнайомнць у сірому посадив її на свого коня і вони відправилися в невідомому напрямку геть з лісу.
Купа думок перепліталися в голові у Злати, а серце, здавалося от-от вистрибне із грудей. Дорога видавалася нескінченною, а хвилини - вічністю. Через якусь частину часу дівчина набралася сміливості і запитала.

Злата хотіла було запитати хто цей король, але чомусь не змогла, тому вона просто поклалася на милість долі і стала чекати на їхню зустріч.