– Так і є, – підтвердив її слова чаклун, – ми їдемо до замку, але до твого відома, замок має два входи: центральний і західний. У даному випадку нам потрібен західний вхід, оскільки там менше охорони.

– Ми що прокрадаємося до замку? – захихотіла Маріелла.

– Ні, – пояснив Кармін, настомбурчивши брови. – Просто розмова, яка зараз відбудеться, буде надто конфеденційною, тому чим менше очей нас тут побачить, тим краще.

– Ми що не могли в будиночку поговорити, навіщо було пертися аж до замку? – не зрозуміла такої дивної поведінки дівчина.

– Ми – так, а от ми і ще дехто – ні. Оскільки до персони, з якою я планую зустрітись, прикуто занадто багато уваги, а якщо якийсь дідуган з довгою бородою і двоє його супутників відвідають замок, то на них ніхто й уваги не зверне, мовляв мало, що старому могло стукнути в голову, – гучно розсміявся чаклун так, що в дівчат аж задзвеніло у вухах .

– А хто ця, так звана, персона, з якою ми будемо говорити? – насмілилася запитати Злата.

– Побачиш, – сказав, як відрізав Кармін.

"Цікаво, усі чарівники говорять загадками чи тільки цей?" – подумала в цей час дівчина.

– Ми майже прийшли, – продовжував маг. – Залишімо коней тут, а ти, Злато, накинь на себе капюшон і слідуй за нами.

Злата, послухавшись чарівника, попрямувала слід у слід за Карміном і Маріеллою. Біля західних воріт, чарівник зупинився і щось тихо проказав вартовим, після чого ті розступилися, даючи подорожнім пройти.

Коли вони опинилися в середині замку, Кармін наказав дівчатам поводитися дуже тихо. Він натиснув долонею на один з каменів у стіні, і ніби у якомусь фільмі, стіна прочинилася, й дівчата побачили щось на зразок потаємної кімнати, в якій було дуже темно і сиро. Чарівник запалив ельфійську лампу, яка висіла на стіні, й скомандував дівчатам бути тут, допоки він не повернеться.

В кімнаті не було нащо сісти, тому Маріелла сперлася на стіну, а Злата продовжила стояти як і була.

– Як ти гадаєш навіщо ми тут? – запитала дівчина.

– Я думала, що це ти дасиш мені відповідь на це питання, – відповіла Маріелла.

– Якби ж то, – розвела руками Злата, – схоже про Кармінові плани я знаю не більше за тебе.

– Одне я знаю точно, – сказала ельфійка, – якщо Кармін нас сюди привів значить так треба. Він ніколи не робить щось даремно.

– То що ж нам просто стояти й чекати?

– Схоже, що так, – підтвердила ельфиня.

Дівчата пробули в очікуванні десь хвилин дванадцять, а тоді стіна знову відчинилася і в кімнату ввійшов Кармін та принц Ателас.

– Ну, Карміне, тепер-то ти можеш розповісти мені, що сталося і до чого вся ця таємничість? – трохи роздратовано спитав молодий принц. – У мене саме була зустріч з послом Трамбурляндії, а ця країна наш важливий стратегічний партнер.

– Менше емоцій, Ателасе, – урвав хлопця чарівник, – розмова, що відбудеться буде дуже серйозною. Від неї залежить не тільки доля Злати, але й доля всього Західного королівства, а може й цілого Ейрум-краю.

Тепер дівчина ще більше розхвилювалася.

– Не тягни, Карміне, розказуй, – не втерпіла Маріелла, якій, очевидно, теж передалося хвилювання Злати.

– Дійсно, Карміне, чого такого важливого ти дізнався в Ельбуроні? – підключився принц.

– Хлопчику мій, – сказав лагідним тоном Кармін і вмить перемінився на обличчі, – я знаю тебе ще з самого дитинства. Ти виріс у мене на руках, я вчив тебе всьому, що знав сам, аби ти виріс справді мудрим королем на зміну твоєму батьку. Ателасе, ти єдиний, кому ворожнеча з ерхирійцями ще не затуманила розум. Ти єдиний в цьому замку, кому я можу довіряти, як самому собі. Пообіцяй, що про те, що я тобі зараз скажу не дізнається жодна стороння душа.

– Обіцяю, – твердо мовив принц.

– Добре, я тобі вірю. Отже, тиждень тому я, як ви всі знаєте я відвідав землі Ельбурону, аби знайти деякі відомості про Легендаріум. Чесно кажучи, це зайняло у мене чи малих сил і часу, я вже навіть думав повертатися до Елиадолу ні з чим, аж тут раптом в останній день подорожі мені до рук потрапив Ельбуронський літопис. Раніше подібні літописи вели всі королівства, але літописці, що їх писали, з часом втратили свої навички, доки геть не зникли як окрема професія. Так от, як я вже казав, просто перед від'їздом я знайшов саме один з таких старовинних літописів, і те, що я в ньому знайшов відверто мене шокувало.

– Та кажи вже, що ти там побачив! – вигукнули всі в один голос.

– Раніше я думав, що Злата єдина людина, яка побувала в Ейрум-краї, так уявіть моє здивування, коли я дізнався, що таке вже відбувалося до неї. Декілька сотень років тому в Ельбурон потрапив ще один представник людського роду, чоловік на ім'я Ніклот, як він себе назвав. Він прожив в Ельбуроні довгі десять років, а тоді за допомогою недей сторив книгу, в якій детально описав все про ельфів та їх історію, а маги Сходу допомогли йому з книги зробити портал, щоб той у будь-який момент зміг знову навідати наш край. Але після того, як Ніклот перетнув межу світів його більше ніколи не бачили, як і книгу, яку він забрав з собою.

– Значить книга, яку створив Ніклот та недеї і книга, що перенесла мене сюди це одна й та сама річ, – здогалалася Злата.

– Саме так, – присвуснув Кармін, – а я старий бевзь все життя думав, що це просто стара легенда про чарівну книгу, в якій міститься вся історія ельфів, та тепер, коли ми знаємо правду, то зможемо прочитати, що сталося з ерхирійцями в той злощасний день і переконати короля об'єднатися з ними в наступній битві.

– Чудовий план, але як ми це зробимо, ти ж сам казав, що книга наразі в людському світі? – подала голос Маріелла.

– Ми прикличемо її назад до Ейруму, – відказав чарівник.

– Тоді чого ж ми чекаємо? Зроби це, Карміне, – нетерпляче мовив ельфійський принц.

– Не все так просто, – спохмурнів маг. – Я знаю багато, але навіть мені не вистачить сили зробити це.

– Що ж нам тоді робити? – розпачливо промовила Злата.

– Єдиним виходом є йти до печерних відьом, що на півночі й просити в них допомоги, бо тільки вони мають достатньо сили для такого закляття, – промовив Кармін.

– Печерні відьми? Але ж вони за декілька тисяч єль звідси, – вставила ельфійка. – Нам знадобляться щонайменше два місяці, аби дістатися їхнього краю. Та й по північних землях всюди нишпорять туруки, нам дуже пощастить, якщо ми знайдемо відьом раніше ніж туруки знайдуть нас самих.

– Я піду з вами, – виступив уперед принц.

– Ні в якому разі, – замахав руками Кармін. – Якщо ваш батько дізнається про вашу відсутність, то неодмінно відправить за нами загін і тоді ввесь план буде викрито, а мене засаджено до в'язниці.

– Ти перебільшуєш, – невпевнено мовив принц Ателас і винувато опустив голову.

– О ні, принце, – стояв на своєму чарівник, – я як раз ще зменшую увесь той маштаб веремії, яку зчинить ваш батько, дізнавшись на який злочин, я підмовив його єдиного сина, повір, я надто добре знаю твого батька.

– Тоді ти мав би знати й те, що він помітить твою відсутність так само швидко, як і мою.

– І то правда, – розгубився Кармін. – Але я не можу відпустити Маріеллу саму в таку далеку подорож.

– Чому ж це? – насупила брови ельфиня. – Я прекрасно можу впоратися й сама, я вже не вперше буду вирушати в мандри.

– Так, але досі всі твої мандрівки тривали не більше тижня, до того ж жоден хороший чаклун не відправить свою юну ученицю в настільки довгу і настільки небезпечну подорож.

– Я піду з нею, – несподівано навіть для самої себе сказала Злата.

– Ти не мусиш, ми самі впораємося з завданням і доставимо тебе додому, – заперечив їй Кармін.

– Ні, – наполягала дівчина. – Це як раз ви не мусите ризикувати життям заради мене.

– Все одно я не відпущу вас самих без захисту.

– Якщо вже мені доведеться сидіти тут, у палаці й проґавити всі пригоди, то я принаймні допоможу вам знайти ще одного члена команди, – втрутився Ателас.

– У тебе є хтось на прикметі? – запитав принца чаклун.

– Так, – кивнув той, – один мій дуже давній друг охоче пристане на цю пропозицію.

– А йому можна довіряти? – недовірливо проказав чарівник.

– Авжеж, ти його знаєш це Таш із Золотої гварди, – відповів принц.

– Хм... – протягнув маг. – Ну тоді я згоден. Зустрінемось завтра о п'ятій ранку біля будиночка, чим раніше почнем, тим краще.