Подорожні зупинилися на ніч біля розлогого дуба і Маріелла за допомогою закляття розвела вогнище так, як вона вона це робила минулого разу в Карміновому будиночку при першій зустрічі з Златою. Мандрівники сильно стомилися і в них добряче боліли спини від неприривної їзди, тому вони швидко заснули.

Усім, окрім хіба що Таша, який вважав мандрівку дурною затією, снилися тривожні сни про майбутню подорож. Отож, після короткотривалого сну їх розбудив ельф, обумовлюючи це тим, що у походах всі засинають пізно, а прокидаються рано, та якщо їм це не до вподоби, то будиночок чарівника не так вже й далеко і ще не пізно повернутись. На що дівчата багатозначно фиркнули і заявили, що цього ніколи не буде. Потім Маріелла взялася готувати сніданок і з подивом помітила в їхньому клунку з харчами велику, жирну качку, засолену за особливим ельфійським рецептом аби та не зіпсувалася. Це було дивно, адже ельфійка точно пам’ятала, що не брала з собою нічого подібного. І тільки Злата стиха хіхікнула і подумала: «Горбатого могила виправить. Цікаво, що Кармін іще туди поклав?»

Отже, повечерявши вже не сушеними фруктами і сухарями, а смачною і ситною качкою, мандрівники продовжили свою подорож. Надалі дерева на їхньому шляху траплялися все рідше і стало зрозуміло, що ельфи та Злата дісталися місця, яке зветься Самотнім полем. Тут росла висока смачна трава і їхні коні постійно зупинялися аби ущипнути бодай одну нещасну ромашку. Незважаючи на назву, геть самотнім поле все ж не було, час від часу подорожнім потрапляли на очі нахабні польові миші, які тільки те й робили, що плуталися в коней під ногами. Злата навіть угледіла принишклу руду лисицю, що очевидно, спостерігала за надокучливими мишами аби потім смачно ними пообідати.

Над вечір товариство проминуло Самотнє поле і опинилися в Жовтолісі, названим так головним чином через надмірну кількість яскраво-жовтих кульбаб, що у ньому росли. Через це у лісі ввесь час було чутно дзижчання бджіл, а в повітрі всюди витав пилок, тому подорожні постійно чхали і потерали носи, допоки ті не розбухли й не розчервонілися остаточно. Вони пробули в Жовтолісі цілих три дні і лише тоді, коли він залишився позаду змогли вдихнути повітря на повні груди й добряче зраділи такій можливості. За Жовтолісом слідував величезний степ, якого Маріелла встигла охрестити Диким садом, адже рослини, які у ньому квітли, не можна було зустріти більше в жодному куточку світу. І нарешті на сьомий день подорожі мандрівники опинилися в місці, що й донині зветься Долиною Жовтих Соняшників, а серед його високих схилів і пагорбів розташувалося мирне містечко, що його місцеві жителі кличуть Кроншилдом, яке в перекладі з місцевої говірки означає «місто квітів».

Кроншилд, як виявилося, хоч і звався містом, проте завбільшки був як маленьке село. Тут на кожному подвір’ї росли соняшники ще й такі жовті та лапаті, що за своєю яскравістю не поступалися навіть самому сонцю. Вони були скрізь: на городах, в садах, біля паркану і навіть самі кроншилдці чимось нагадували собою усміхнених соняхів. Мешканці міста знаходили їм найнезвичайніше застосування. Наприклад, порожніми голівками квіток вони вкривали дахи будинків, а з стовбурів плели різного роду кошики. Я вже мовчу про ту запашну соняшникову олію, рівної якій немає в жодному куточку Ейрум-края. Одним словом, ці квіти були скрізь, а соняшник став своєрідним символом містечка, тому кожного року 26 червня, на день міста, кожен порядний міщанин вівішує у себе на будинку прапор із зображенням жовтогарячого соняха, а місцеві пані і панночки вплітають у волосся золотисті стрічки.

Кроншилдцями були ельфи, які не входили до володінь Ельфокраю. Вони жили за рахунок продажі в Західне королівство виробів з дерева та олії. Кроншилдці за своєю подобою і характером дещо відрізнялися від своїх сусідів-ельфів. Вони мали засмаглу оливкову шкіру, миловидне кругле лице, з трохи пухкими, як пиріжки, рожевими щічками. Їхні очі були маленькими і карими, а носи великими і товстими, як стара картопля. Добродушна і легка усмішка, здавалося, ніколи не сходила з їхніх вуст, і навіть, працюючи в саду чи в майстерні, кроншилдці завжди співали, або хоча б мугикали під ніс веселу мелодію. Їхні дужі від праці руки постійно чимось були зайняті, то перебиранням і сортуванням насіння, то шліфуванням і поліруванням дошок, з яких потім виходили дивовижної краси речі. Не даремно ж улюблений Кармінів стіл, за яким він робив нові нотатки для своєї книги з зіллєваріння, був виготовлений саме в Кроншилді.

Коли жителі Долини дізналися, що Злата й ельфи прибули з Західного королівства, то радо зустріли їх і одразу ж почали розпитувати, як поживають їхні сусіди соннари.

– Дякую, усе добре, – відповіла за всіх Маріелла.

– А як там поживає старий добрий король Ірнагір, сподіваємось, він не збирається знайти собі нових постачальників соняшникової олії? – дещо стривожено запитав хтось із місцевих жителів.

– Ну що ви! – вигукнула Маріелла. – Хіба ще десь існує олія, що може зрівнятися з вашою?! – заспокійливо мовила вона.

– Авжеж ні, – заагакали кроншилдці, – та подейкують, що король хоче укласти угоду із залісцями.

– То все чутки, вам нема за що перейматись, – запевнила мешканців ельфійка. – Кроншилд розташований набагато ближче до Західного королівства, аніж Залісся, тому було б надзвичайно важко доправляти крам, а ваша олія і якісніша, і надходить всього за декілька днів. До того ж ви вже не перший рік є нашими постачальниками і королю Ірнагіру ні до чого порушувати древню угоду, яку уклав ще його прапрадід.

– А я казав вам, що то все вигадки, король ніколи б такого не дозволив, – мовив один сивий старенький дідусь із паличкою в руках, на яку він опирався. – В Елиадолі давно не було такого славного і чесного короля. Навіть його батько, Теребор Хоробрий, не був таким справедливим і мудрим, як Ірнагір. Довгих літ і здоров’я королю Ірнагіру! – вигукнув на завершення своєї промови дідусь.

– Довгих літ і гострого меча Його Величності! – підтримали старенького одні.

– Хай його розум буде таким же гострим, як і меч! – бажали королю інші.

Та якби тут був Кармін, йому знайшлося б, що сказати напротивагу кожному із цих жителів. Безсумнівно, король Ірнагір, як і сказав сивий дідусь, був чесним та справедливим королем і його внутрішня політика була бездоганною і заслуговувала на шану. Та вже занадто запальну і самовпевнену король мав вдачу. Часом він міг не прислухатися до інших, а робити все так, як було правильно тільки на його думку. Цю звичку Ірнагір зберіг й до самої старості, через що Кармін, який знав його, як і багатьох інших соннарських королів, ще з малих літ, часто йому допікав, але Ірнагір вважав за потрібне слухати тільки себе. Що ж, не буду лукавити, це, мабуть, дуже хороша звичка – завжди дослухатися до голосу свого серце, та іноді буває корисно й послухати голоса інших і вже тоді, розглянувши усі варіанти, приймати рішення. І хоч як часто Кармін не намагався пояснити Ірнагіру таке просте, здавалося б, правило, король вважав інакше. Як ми бачимо навіть великі владики часом можуть дуже сильно помилятися, та про Ірнагіра не можна було сказати, що він був поганим правитель і його деякі вади не заважали народу любити його й поважати.

– Ми чули, що в Елиадол приїхала людина, це правда? – несподівано вигукнув хтось з товпи, коли усі побажання закінчилися.

– Людина? – ошелешено протягнула ельфійка, зиркнувши на Злату. – Ні, дурниці. Усі знають, що людей не існує, це звичайні вигадки.

– Я б так не сказала, – пробелькотіла одна літня пані. – Моя мати розповідала мені, що раніше Ейрум відвідували так звані мандрівники між світами. Це представники двох людських родів, які були обдаровані богами здатністю потрапляти до нашого краю.

– Не меліть дурниць, пані Манілло, це просто старі казочки, – подав голос якийсь статечний пан. – У вашому віці навіть не пристойно в теке вірити.

– Ніби вам, пане Сироваре, тільки вчора 120 виповнилося, – вступилася за пані Маніллу її подруга. – У самого волосся сивіше, ніж у зозулі. Я теж вірю в ці легенди. Більше того мій старший син Тінко нещодавно їздив до столиці і чув, що в Елиадолі й справді з’явилась людина і живе вона в їхнього придворного чарівника Карміна.

– А я чув, що в Елилоті бачили гнома і що? Це ж не означає, що це має бути правда, – невгавав дід.

– От порівняв, так порівняв, – знову вступила в дискусію пані Манілла, – Одне діло гноми, а зовсім інше люди. Гномів, то вже точно немає. Усі знають, що їх винищили ще 500 років тому.

– Може один якийсь і вцілів, – в’їдливо докинув Сировар, коли у нього не залишилося більше аргументів.

– Якби це було так, то за півстоліття, ми б про це вже давно знали, – запротестувала пані Манілла.

– А якби існували люди, то ми б про це дізналися ще раніше! – парирував пан Сировар.

– Та годі вам! Не бачите, гості з далеку приїхали, а ви гризетеся, як ті пацюки. Що вони про наше місто подумають? – виступив з натовпу білобородий дідусь, який виявився старостою міста. Після того, як у кроншилдців вичерпалися усі запитання, він запропонував подорожнім пожити в його старій хатині, доки ті не набируться сил.

Дідусь Ісат, так лагідно називали міщани свого старосту, виявився дуже щирим і добродушним старцем. У нього були ясні бурштинові очі і пухнаста молочно-біла борода. Він, як і всі кроншилдці, був добрим господарем і відмовився говорити про будь-які справи з мандрівниками поки, як слід не нагодує їх.

– Ви не зважайте на деяких наших жителів. В Кроншилді розваг мало, от вони й люблять потеревенити про усілякі плідки, – почав дідусь Ісат, сидячи за столом і розважаючи нових гостей, поки його дружина, пані Фрілка, накривала на стіл.

– Пусте, вони мені видалися навіть дуже милими, – добродушно проказала Маріелла.

Серед усіх трьох вона була найбільш говіркою. Таш, просто не був балакучим, а от Злата, через яку й зав’язалася суперечка, почувалася, мов не в своїй тарілці, тому Маріеллі довелось віддуватися за трьох.

– Ви на довго до нас? – поцікавився дідусь.

– На день, може два, ми довго не затримаємось, – повідомила ельфійка.

– Куди ж це ви так поспішаєте? – запитав Ісат. – Найближчі сотні єль довкола не має жодного населеного пункту, до якого ви могли би прямувати.

– Ми хочемо відвідати наших далеких родичів в Заліссі, – поспіхом видала ельфійка.

– Ви не схожі на залісців, – влучно підмітив пан Ісат і Злата тільки ще більше пополотніла.

– Я ж і кажу, що далеких, – з натянутою усмішкою на вустах викрутилась Маріелла.

– Та, що ти старигане, причіпипився до дітей, – втрутилася пані Фрілка. – Візьміть краще, мої дорогенькі, мациндиків. Це наші фірмові булочки, таких смаколиків ви більше ніде не зустріните. Залісці теж печуть мациндики, але вони геть не такі, як у нас, тому що заліські господині печуть мациндики на лляній олії, а ми на нашій, соняшниковій, а з нею, вже будьте певні, не зрівняється жодна в світі, – розплилася в самовдоволеній посмішці бабуся і підсунула до мандрівників тацю з пухкими булочками.

Як ви встигли помітити, залісці і мешканці Кроншилда вже давно конкурували між собою. Вони були, безумовно, схожі між собою і за звичками, і за зовнішністю, до того ж залісці, як і кроншилдці відносилися до тих ельфів, які жили за межами Ельфокраю. Обидва народи були однаково добрими господарями, добродушними і чиросердними ельфами, тому кроншилдські господині, коли приймали у себе родичів із Залісся всякий раз намагалися похвастатися своєю кулінарною майстерністю і вразити заліську родичку новою вишуканою стравою, а кроншилдські господарі постійно змагалися з своїми приятелями із Залісся в виноробстві і броварстві. Але поки що залісці випереджали їх у цьому вмінні, проте ще жоден залісець не зміг перевершити кроншилдця у виробництві олій і виробів з дерева, бо наскільки б хорошою не була лляна олія залісців, вона не могла зрівнятися у якості з кроншилдською соняшниковою. Що не кажи, а кроншилдці знали свою справу.

Тому тільки тоді, коли дідусь Ісат і пані Фрілка від пуза нагодували своїх гостей, так, що ті ледве дихали, старенький повів мандрівників до своєї колишньої хатини на окраїні міста, де їм нележало тимчасово оселитися.