– А ось і я! – пролунало в прихожій.

– Кармін! – скрикнули разом дівчата. Вони саме сиділи на кухні й сьорбали чай, але коли побачили в дверях яскраво-червоний силует чарівника, не стрималися і обидві кинулися йому на шию.

– Бачу, ви вже познайомилися. Ну все, все.., – запротестував чаклун, намагаючись вибратися з їхніх міцних обіймів. – На це немає часу, ми відправляємося до замку.

– Уже? Навіщо? – поцікавилася Маріелла і в подиві зрушила свої чорні брівки до верху.

– Потім поясню, – як завжди таємничо відповів чародій. – Давайте швидше, я чекатиму на вас зовні, – сказав Кармін і зачинив двері.

– Що з тобою, Злато? – запитала дівчину Маріелла, побачивши її сум’яття.

– Це вже вдруге, коли я відвідую ельфійський замок і маю не найкращий вигляд, – пояснила вона. – Як шкода, що всі мої речі залишилися в людському світі, зараз я би віддала все, щоб мати декілька пар чистих джинсів і свіжих футболок.

– Не знаю, що воно таке, – промовила ельфійка, – але якщо тобі потрібен одяг, то в мене в шафі знайдеться декілька суконь як раз твого розміру.

– Це було б чудово, – з усмішкою на вустах сказала дівчина.

– Тоді ходімо зі мною, – мовила ельфиня, тягнучи дівчину в бік своєї кімнати.

– Ось, приміряй це, – процвірінькала Маріелла, дістаючи із шафи сукню насичено-синього кольору, – гадаю цей відтінок чудово підходить до кольору твого волосся.

Що ж, мабуть, дівчата завжди залишаться дівчатами в якому б світі вони не були.

– Зажди, Злато, – зупинила дівчину ельфійка, коли та вже збиралася йти.

– Що таке? – спитала вона.

– Якщо ми вже збираємося зробити з тебе справжню ельфійську пані, то маємо потурбуватися про ввесь твій зовнішній вигляд, – мовила Маріелла.

– А що з ним не так? – не зрозуміла дівчина ельфійку.

– Ми забули про волосся, в Елиадолі всі міщанки ходять заплетені в трамбурську косу, – пояснила ельфиня.

– Невже це так важливо? – здивувалася Злата.

– Авжеж! Сідай на ослінчик, я швидко, – замуркотіла Маріелла і заходилася виробляти на Златиній голові усілякі викрутаси.

По закінченню роботи ельфійка демонстративно витерла піт із чола і гордо вручила Златі дзеркало, ніби то був якийсь королівський скіпетр, робота, яку вона в ньому побачила, і справді Златі дуже сподобалася. Її здивував той факт, як уміло дівчина могла поєднувати у собі свою дівочу ніжність і навички справжнього воїна-мандрівника.

– Ми вже можемо іти? 

– Тепер так, – погодилася Маріелла і задоволена ще раз поглянула на свою роботу.

Дівчата накинули на себе дорожні плащі і вийшли на подвір’я. Там, біля паркану на них уже чекав Кармін, нетерпляче поглядаючи на маленький годинник, що висів у нього на шиї.

– Ну нарешті, – полегшено зітхнув чарівник. – Скільки вас можна чекати?!

– У нас були деякі справи, – відказала йому Маріелла, підморгнувши Златі.

– Сподіваюсь, вони наразі завершені і ми можемо вирушати в путь?

– Так, – кивнула ельфиня.

– Чудово. Значить ми вчинемо так: ти, Маріелло, приведеш свого коня, на якому ти їздиш у мандрівки, ви з Златою поїдете на ньому удвох, а я поки прикличу Флутриафала, – скомандував чарівник. Після чого вони втрьох відправилися до замку.