Подорозі принц і Злата весело гомоніли про різні речі і вже не зчулися, як нарешті дійшли до тієї самої Розетти.

– Добридень, мої милі друзі, – сказала їм квіткарка. На вигляд це була жіночка середніх літ з темно-русим кучерявим волоссям і червоними, як стиглі ґрона порічки, губами. Вона була одягнена у світло-малинову сукню, на якій зображувалися неменш красиві квіти, ніж вона продавала. – Чи бажає прекрасна пані купити у скромної квіткарки квітку, яка б ще більше підкреслила її вроду?

Злата у відповідь тільки розсміялася і сором’язливо стиснула губи.

– Навіть не знаю, що й обрати, вони всі такі гарні, – розгубилася дівчина.

– Дозволь мені, – втрутився принц Ателас, – як на мене, то тобі підійде ось ця квітка, – він простягнув їй гарненьку, маленьку квіточку з ніжними рожевими пелюстками. – Вона чимось схожа на тебе. Візьми, нехай це буде мій тобі подарунок на пам’ять.

– Чудовий вибір, – промовила квіткарка. – Це називається водрена катетіус або у народі катерінка рожевощока – квітка, що має здатність залишатися такою ж свіжою і соковитою, ніби її щойно зірвали, впродовж тридцяти років. Вона символізує невмирущість кохання, а власниця довго пам’ятатиме того, хто їй її подарував. У краях, звідки я родом існує легенда, що колись давно у часи Червоної війни, один простий солдат закохався у дочку міського голови, прекрасну дівчину на ім’я Глатея. Звичайно, батько красуні був проти такого союзу і відправив хлопця у найглибші і найнебезпечніші закутки королівства. Перед відправою дівчина встигла подарувати свому коханому Аглатісу цю прекрасну невмирущу квітку, щоб навіть на війні вона нагадувала йому про їхнє кохання.

Минали роки і війна, що тривала довгих 40 років, нарешті скінчилася. З кожним новим днем в місто прибували скалічені солдати, що поверталися до своїх домівок. Глатея цілими днями виглядала свого коханого у вікно, вона вже була не молода, але ще досі берегла пам’ять про нього. І ось одного дня на такому самому ринку, Глатея побачила посивілого худорлявого чоловіка, що таємно поглядав на неї. В ньому було важко розпізнати колишнього Аглатіса, таким блідим і виснажливим було його обличчя, але коли чоловік простягнув її свою квітку-оберіг, усі сумніви одразу відпали. Глатея міцно обійняла Аглатіса і вони більше ніколи не розлучалися, – закінчила квіткарка.

І несподівано з-за рогу з’явився Рампус, який саме повернувся від Тірлі Томбата з повними торбами зілля.

– Ось де ти, так я й думав, – сказав елькарабуст Златі. – Що вже обрала собі квітку?

– Так, я допоміг, – мовив Ателас.

– Ой, Ваша Високосте, я вас не помітив, – сказав кіт роблячи поклон.

– Нічого, – мовив на те принц. – То як, купівля була успішною?

– О, ще й як! Повні клунки трав, – сказав кіт, похлопавши лапою по одній з торб. – Вибачте, Ваша Високосте, але нам уже час повертатися до будиночка. Сонце сідає, не хотілося б повертатися в сутінках.

– Не буду вас затримувати, – чемно сказав ельфійський принц.

– На все добре, принце Ателасе. Ще раз рядую за подарунок, – мовила наостанок дівчина і вони з Рампусом розчинилися у товпі покупців і яток.