Через три дні, виконавши щоденні розпорядження з Кармінового списку, Злата нарешті виділила собі хвилинку для того, щоб відпочити. Як тут раптом у вікні з’явилася нахабна руда пика нового Златиного друга, кота Рампуса, що була схожа на великий, стиглий гарбуз із бабусиного городу. На ній аж до самісіньких кінчиків білявих вус простяглася широчезна , сліпуча посмішка.

Кіт зробив знак лапою, запрошуючи цим дівчину підійти до вікна. На що Злата, скривила невдоволену гримасу і неохоче відчинила вікно.

– Що таке, Рампусе? – сказала вона стомленим голосом.

– Ходімо зі мною до міста, допоможеш мені купити деяке магічне начиння, – попросив елькарабуст. Дівчина зачинила вікно і вийшла на двір.

– А без мене ніяк? – мовила вона наблизившись до кота. – До замку цілі дві години їзди, а у нас навіть коня немає, тож такими темпамими до будиночка ми дістанемось вже поночі, а мені ще сорок чотири пункти із списку треба виконати.

– Хто сказав, що у нас немає коня? Ось же він, – кіт вказав у сторону ліса.

Злата протерла очі, силкуючись угледіти щось у тих густих хащах, але крім ялин і різного роду дерев більше нічого не побачила.

– Ти мабуть щось наплутав, –  мовила вона згодом, – там нікого нема.

– Запам’ятай, людська дівчинко, елькарабусти ніколи нічого не плутають, – таємничо промуркотів кіт і витягнув зі своєї кишені якийсь ельфійський музичний інструмент, схожий на саморобну гуцульську сопілочку. Кіт набрав повні груди повітря і заграв. З сопілки полилася приємна мелодія, а Злата так і стояла мовчки, заціпенівши від подиву наскільки майстерно кіт вміє на ній грати. Вона б простояла так цілий день, а може й більше, якби не відчула як чиясь тепла, волохата морда штовхнула її в бік. Дівчина обернулася і побачила перед собою постать сірого коня з неймовірно красивими блакитними очима. Таких прекрасних очей Злата ще ніколи не бачила в жодно живої істоти, тим паче в тої, що фиркає і стоїть на чотирьох ногах.

– Це Флутриафал, – пояснив, побачивши Златине здивування Рампус. – Ми з Карміном знайшли його ще малим, пораненим в лісі якимось диким звіром. Декілька місяців ми його виходжували, аж поки поки кінь не підріс і ми відпустили його на волю. Та часом він приходить до нас, і тоді я дістаю свою трибалу й співою йому, як колись у його дитинстві, адже коні неабиякі поціновувачі музики, – промовив до Злати Рампус, а тоді нахилився до Флутриафала й прошепотів коню на вухо:

– Ну що, друже, зробиш мені послугу, як у старі добрі часи, і відвезеш нас до замку? – усміхнувся кіт, на що кінь схвально фиркнув. – От і добре. Злато, – гукнув дівчині Рампус, – залазь мерщій, ато в Елиадолі увесь товар розгребуть.

Та Златі було ніяково і навіть в деякій мірі боязко осідлати таке величне й граційне створіння, тому вона повільно й ледь відчутно вилізла на спину Флутриафалу і усілася позаду кота, а за декілька годин вони вже були біля входу в столицю.