– Бовдур! Невіглаз! – лютував Кармін повернувшись до свого будинку. – Неймовірно, як можна бути таким дурним і не бачити очевидних речей? Увесь у свого батька, такий же впертий віслюк як і він. Ну нічого я ще з ним поговорю і не бути мені Карміном-чарівником, якщо я його не переконаю.

– Чому Ірнагір так ненавидить ерхирійців? – тихо запитала Карміна Злата, коли той трішки заспокоївся.

– Ну по-перше, тому що він упертий віслюк, а по-друге… – зупинився старий.

– Що по-друге? – наполягала Злата.

– Через ерхирійців, – продовжив чаклун змінившись у голосі, – загинула його сестра Іміда. Принаймні Ірнагір так вважає, він вбив собі у голову, що якби ерхирійці прийшли тоді нам на допомогу, то Крупрус не вбив би її і вона залишилася б жива.

– Мені його шкода, – сказала Злата, понуривши голову. – Я знаю як це втрачати близьких. Та зажди хвилинку, ти мабуть щось наплутав. Крупрус не міг її вбити, битва відбулася декілька сотень років тому. Скільки ж тоді Ірнагіру років?

– 543, якщо бути точним.

– Ого! – сплеснула в долоні дівчина.

– А чого ти так дивуєшся, – сказав їй чаклун, – усі ельфи живуть щонайменше по триста-чотириста років. От мені, наприклад, уже 2438 років стукнуло.

– Хм, а ти чудово зберігся, – зробила йому комплімент дівчина на що чаклун гучно засміявся. – А скільки років Ателасу?

– 119, – відповів чарівник, – а чого це ти питаєш?

– Та так, просто цікаво стало, – почервоніла Злата.

– Іди в ліжечко, цікава ти моя, вже дев'ята вечора, – сказав їй Кармін.

– У моєму світі в такий час хіба що тільки кури лягають, – засміялася дівчина.

– Поки що ти у моєму світі, тож діятимеш за моїми правилами, – наполягав Кармін. – Ну не дуйся, як патріафтрус під час літнього сонцестояння. Сон корисний для здоров’я.

– Корисний, коли він приносить задоволення, – заперечила дівчина. – А я, певна річ, не зможу заснути, допоки не вивідаю у тебе всі таємниці. Ти ж мені нічого не розповідаєш.

– А про що ти хочеш знати?

– Та багато про що, про війну, про туруків, про Ейрум, – невгавала Злата.

– Добре, настирне дівча, – погодився Кармін, – ми вчинемо так: я дам тобі цілу годину перед сном, під час якої ти зможеш поставити мені усі запитаня, які тільки тривожать твою юну душу, але потому ти одразу ж ляжеш спати. Домовились?

– Угу, – кивнула посміхнувшись Злата, тоді чародій розпалив в каміні багаття, щоб зігрітись і сів у своє улюблене крісло навпроти вогнища, а Злата взяла ковдру і вмостилася на канапі біля нього.

– Що ж я готовий, можеш задавати свої питання, – сказав чарівник, пригладивши бороду.

– Чудово! – зраділа дівчина. – Отже, питання номер один: чому туруки такі злі, тобто навіщо їм завойовувати стільки земель, хіба їм своїх мало?

– Усе просто, – сумно усміхнувся чаклун, – влада, вона робить очі сліпими, а серця черствими, як Ельдинський камінь. Ірданія, так колись називалася їхня країна, була мальовничим краєм, окрасою східних земель. Але турукам цього було мало, з кожним днем вони ставали все більш ненаситними і обжерливими. Вони почали завойовувати сусідні країни і перетворювати їх на свої колонії – джерело сировини та дармової робочої сили для своїх подальших воєн. Туруки вбили собі в голову, нібито їхня раса нащадок древніх володарів-магів, що володарювали в Ейрумі ще до початку створення світу. І на їхню думку, це надає їм право правити усіма народами Ейрума, а тих, кого вони вважають слабкими і не рівними собі просто знищувати, тобто чинити з ними так, як вони вчинили з мойллями і гномами.

– Жах, не можу повірити, що один народ може накоїти стільки лиха.

– Як виявилося може, – з сумом в очах сказав Кармін.

– А якщо Олекса дійсно потрапив до рук туруків?

– Я б не хотів тебе засмучувати завчасно, але якщо це дійсно так, то боюся тобі доведеться перетнути портал самій.

– Ні, я ніколи не покину брата. Навіть, якщо він буде в лапах у самого чорта, не те що в якихось там туруків. І де вони тільки беруть стільки сили? – запитала дівчина.

Чаклун трішки помовчав, а потім промовив:

– Я не знаю правда це чи ні, але подейкують, що силу їм дає карбендазим-камінь, який вони викрали у мага на прізвисько Бібі Бомбух.

– Як? Бібі Бомбух? – хіхікнула дівчина.

– Ти дарма смієшся, хай його ім’я не вводить тебе в оману, не варто недооцінювати цього чарівника, – мовив Кармін

– Тоді де він зараз, чому не повернить свого каменя, якщо такий могутній?

– Якби ж то, – зітхнув чарівник, – бідолаха після того випадку немовби з глузду з’їхав, поселився десь у лісі і живе тепер разом із звірами.

– Хм…то значить, якщо забрати у туруків камінь, ми зможемо їх перемогти, як ти гадаєш?

– Ох, Злато, навіть я не можу знати, яке диво врятує нас цього разу.

Чарівник задумливо глянув в бік вікна. Ніч, що виднілася у ньому, наче ковдра, простяглася високо вгорі. Вона була темною і густою, як фарби в художника. Було тихо. В траві дрімали цвіркуни, навіть не співаючи своєї вечірньої пісеньки.

– Дивно, – порушила тишу Злата, яка все ніяк не могла заснути.

– Що саме? – запитав її чаклун.

– Вони такі різні.

– Хто, дитино моя?

– Ельфи. Західні і південні, – мовила дівчина.

– Я так не вважаю, – заперечив Кармін. – Ми всі одне ціле. І ельфи з заходу, і ельфи з півдня, і навіть люди – усі ми маєму одну кров, хоч ерхирійці й соннари про це забули. Ну годі з тебе на сьогодні, подивися на годинник. Година вже давно минула, а ти добряче стомилася сьогодні.

– Що є, то є, – мовила дівчина, а потім прошепотіла: «Ми одне ціле», – і заснула.