Наступний ранок для Злати вже не був таким чудовим, дівчина прокинулася рано, та встала тільки під обід. Весь цей час, лежачи в ліжку, вона думала про учорашній день і її розмову з Карміном. Усі ці події, які сталися з нею за такий короткий проміжок часу, дещо вибили її з колії і тому, коли чарівник увійшов у її кімнату, вона навіть не помітила його.

– Заради Бога, дитино, ти збираєшся вставати з цього ліжка? Невже ви люди такий ледачий народ? А я казав тобі учора, щоб ти лягала раніше. От тепер й маєш.

– Справа не в цьому, – відказала дівчина.

– А в чому ж тоді? – незрозумів її чаклун.

– Просто я й справді хвилююся за брата, а якщо він дійсно потрапив до рук ворога? – мовила тремтячим голосом Злата.

– Це ще не підтверджено. В Ейрумі багато різних країх, він не обов’язково має бути саме в Лихоземлі.

– Може ти й правий, – зітхнула дівчина.

– Авжеж правий, я завжди правий, – задер носа Кармін. – Та ти мене збила з пантелику, чого я сюди прийшов? А! Згадав. Я вирушаю до Ельбурону, пориюся у їхньому архіві, може знайду якісь відомості про Легендаріум, загалом мене не буде декілька днів, ти даси собі раду?

– Е-е… ну я постараюсь, – промимрила Злата.

– Це добре, ось тобі список, що треба робити поки мене не буде. Раджу звернути увагу на сьомий і п’ятдесят четвертий пункти.

– П’ятдесят четвертий?! – ошелешено скрикнула Злата.

– Знаю, замало, але у мене не було часу, щоб ще додати.

– Ні, цього буде більш ніж достатньо, – сказала дівчина.

– Ну як хочеш, але пам’ятай: мій патифітус треба поливати відстояною кип’яченою водою 2 рази на добу по 112 крапель за раз. А і ще Себастьяна необхідно годувати свіжими овочами і найзеленішою травою, яка тільки росте біля лісу, але не дуже часто, бо він попоїсти любить, та у його віці потрібно поменше набивати шлунок. Ще питання є? – по-командирськи спитав Кармін.

– Так, – відповіла на те Злата, – хто такий Себастьян і як виглядає патифітус?

– В списку все написано, – поспіхом промовив чаклун. – Так, де мій капелюх? Ага, ось він. Ну все, Злато мушу бігти, не сумуй. До зустрічі.

– Бувай, – сказала Злата і ще раз глянула на список. – Карміне, стій! Тут сто сорок три пункти!

Та чарівник уже був далеко і тільки його червоний капелюх бовванів десь за пагорбами.

Від здивування Злата присіла на крісло і стала читати Кармінів список. У ньому містилися різного роду завдання від простих побутових, на кшталт протерти постулати, витерти пил з нотатників й тому подібне, до більш серйозних: приготувати декоктус, назбирати трав для зілля та інше. Тож Злата вірішила не гаяти дорогоцінний час і приступила до виконання роботи, як тут раптом у двері несподівано постукали. Дівчина вже бува подумала, що це повернувся Кармін щось забувши, але коли вона подивилася у маленьке двірне віконце, то нікого не побачила і вже відправилася назад, але стук пролунав знову. Тоді Злата відчинила двері і побачила, що на порозі стоїть рудий, жирний кіт в химерному синьому капелюсі.

– Ой, яке миле пухнасте створіння! – не стрималася Злата.

– Панночко, – почулося у відповідь, – я б не став називати милим створінням особистого елькарабуста Його Магічності Карміна-чарівника Всевеликого.

– А! Який кошмар! Невже коти вміють розмовляти? – здивувалася дівина.

– Авжеж ні, дорогенька ви що з глузду з’їхали?

– Тоді чого ти говориш? – не зрозуміла його Злата.

– Бо я не кіт, а елькарабуст. Це я зараз кіт, а завтра можу бути й левом і ким тільки захочу. А от ти що таке? Як на ельфа, то занадто маленьке, а як на гнома занадто красиве, та й вимерли вони вже давно. То хто ж ти?

– Я не ельф і не гном, я людина, – пояснила елькарабусту Злата.

– Ого! – сплеснув у лапки кіт. – Ось це так новинки з цієї місцинки! Тоді дозволь відрекомендуватись. Рампус II елькарабуст Рудий до ваших послуг, – і він, знявши капелюха, зробив елегантний поклон, а потім продовжив. – А тебе як звати?

– Я Злата, теж до ваших послуг, – дівчина й собі зробила реверанс, намагаючись наслідувати кота.

– Дуже приємно, а як ти сюди потрапила? – спитав кіт.

– Ой, це дуже довга історія.

– А у мене дуже багато часу, тож якщо ти пригостиш мене чашечкою авандового чаю, то я залюбки її вислухаю, – промуркотів елькарабуст.

– Гаразд, тільки за умови, що ти мені покажеш, де стоїть цей авандовий чай і як він виглядає.

– Значить домовилися, – усміхнувся кіт.

Тоді Злата провела його на кухню, хоча в цьому не було потреби, оскільки елькарабуст і сам чудово знав, де вона знаходиться. А потому кіт підійшов до шафки з сушеними травами і вийняв звідти шовковий мішечок.

– Ось це і є аванда, – мовив він, простягуючі Златі мішечок. – З неї виходить смачний чай, а ще це дуже цілюща рослина.

Злата взяла горсточку трави і понюхала її.

– Та це ж ромашка! – вигукнула вона.

– Як ти сказала? Ромашка? – спитав кіт.

– Так, – підтвердила дівчина, – вона у нас на кожному кроці росте.

– Тоді вам дуже пощастило, – сказав Рампус і став готувати напій. За декілька хвилин кімната наповнилася запашним ароматом і вони вже сиділи за столом і смакували чай.

– Рампусе, – звернулася дівчина до кота, – скажи, а що значить твій титул елькарамбар..?

– Елькарабуста? – виправив її кіт.

– Ага, що воно таке?

– Елькарабуст має один раз на рік змінювати свою подобу, він не знає ким буде наступного разу, котом, мишею чи може птахом. Одного разу мій третій брат прокинувся рибою. Бідолаха ледь не вмер, добре, що мій четвертий брат був поруч і вчасно кинув його до озера.

– У тебе є брати? – спитала Злата.

– Так і не один.

– У мене теж є, розкажи мені про своїх.

– Ну, – торжествено розпочав Рампус, – нас всього четверо найстарший серед нас це Мортіс Перший Сірий, потім іду я, а найменші це близнюки Мірлі та Тірлі Чорний і Білий.

– А в чому полягає призначення елькарабуста? – сказала Злата, сьорбнувши чай.

– Все дуже просто, ми помічники чарівників. Через те, що ми можемо змінювати подобу, чаклуни відправляють їх у мандри, а потім дізнаються різного роду інформацію.

– Ясно, то ви шпигуни.

– Фу, – обурився кіт. – Що за негарне слово. Ми розвідники, ми добуваємо різного роду інформацію на всезагальне благо, а ті просто нишпорять і збирають різні плітки. Наше ж діло благородне.

– То ви можете бути ким завгодно?

– Саме так, – підтвердив Рампус.

– І навіть людиною чи ельфом?

– Ось це вже ні. Нас створили як помічників, тому нам ні до чого бути ельфами.

– Створили? Хто? – зацікавилася дівчина.

– Верховні чарівники. Кармін, до речі, один з них.

– Ого, – здивувалася Злата. – Я й не думала, що він такий могутній.

– Колись він разом з трьома іншими чарівниками створив першого елькарабуста, мого старшого брата Мортіса, зараз він служить у Трамбурському королівстві в чарівника на ім’я Алізарин, а інші два мешкають в Плагмаделі у чародія Багреця. Та, що ми все про мене, розкажи краще про себе. Як ти сюди потрапила?

– Кармін, вважає, що мене сюди перенесла книга, – мовила дівчина.

– Хм… дуже цікаво. А ти часом не пам’ятаєш як вона називалася? – раптом запитав кіт.

– Легендарім, – відповіла Злата.

Завжди веселе і доброзичливе котяче обличчя враз спохмурніло. Кіт відставив свою чашку з чаєм і кінчики пухнастих вух непомітно сіпнулися, що не могла не помітити Злата.

– Щось сталося? – запитала вона. – Тобі щось відомо про Легендаріум?

– Га? – отямився кіт. – Ні, нічого. Просто задумався, котячі дивацтва, не звертай уваги, – спробував віджартуватися він. Але Злата знала, щось налякало його у цьому слові і про це «щось» кіт не хоче їй розповідати. Та надалі Рампус знову набув свого звичного вигляду і став розповідати про свої мандрівки, щоразу додаючи все кумедніші історії.