- Це щоб ти нікому не змогла розказати про будову замку, - пояснив він.
Більше дівчина не бачила нічого, вона могла тільки чути і відчувати. Та спочатку вона не чула нічого, крім тупоту чобіт вартових і гварди, але згодом змогла розпізнати чиїсь приглушені голоси. Вони звучали дуже приємно і мелодійно, та мова, якою вони говорили, була для Злати незрозумілою.
Далі стало тихо, всі голоси залишилися позаду, а Злата відчула, що вона підіймається широкими й високими сходами, що для її ніг було справжнім випробуванням. Дівчині спало на думку, що вони вже наблизилися до пункту призначення і вона мала рацію. Двері відчинилися й гвардієць зняв з неї пов'язку. Те, що вона тоді побачила засіло в її пам'яті на довгі роки.
Велика, простора зала. На стінах висять різнобарвні гобелени, на яких зображені сцени з мисливського життя, очевидно, колишніх господарів замку. З лівого і правого боку вишикувалися високі, ребристі колони, а між ними з мечами і стрілами, мовчазні постаті особистої охорони короля Ірнагіра. В кінці зали стояв оксамитовий трон, але самого короля, як не дивно, не було. Натомість замість нього на зустріч новоприбулим вийшов огрядний молодик в бархатному, синьому плащі.
- Таше! Який я радий тебе бачити, - радісно скрикнув він, наблизившись до гвардійця, який привів сюди Злату.
- Ваша Високосте, - відповів той, - ви так рано повернулися з походу, сподіваюся, він був успішним?
– Безумовно, маряги надовго відступили від наших володінь, та я надто стомився з дороги, а ці розмови про походи мені вже осточортіли, тож не будемо про це хочаб сьогодні.
– Як скажете, сір.
– Прошу, Таше, не звертайся до мене так. Ми з тобою давні друзі, до того ж ще й ровесники, а це твоє «сір» змушує мене почуватися щонайменше на сьотню років старше.
В цьому добродушному і веселому юнакові не одразу розпізнаєш принца, а також майбутнього спадкоємця всього Західного королівства принца Ателаса.
– А що це за дивно вбрана дівчина у тебе за спиною?
– Я точно не знаю, – відповів вартовий, – сьогодні під час щоденного обходу Варго із нашого загону, натрапив на неї у Зеленлісі. Можу припустити, що дівчина одна з південних шпигунів, проте коли я звернувся до неї її ж рідною мовою, вона не зрозуміла ні слова або зробила вигляд, що не розуміє. Тому я привів її до вашого батька, щоб у всьому розібратись. До речі, де його Величність?
– Я щойно від нього. У батька нарада з міністрами, проте коли я йшов сюди, вона вже закінчувалася, тому король незабаром повенеться. Та ось же він!
До тронної зали увійшов сивий рославий чоловік, у нього був стомлений вигляд, що свідчило про те, що останнім часом в королівстві живеться неспокійно. Його велике, ясне чоло було вкрите глибокими зморшками. З-під майже білих брів владно й прискіпливо дивилися ясні сіро-блакитні очі. На його дужі, широкі плечі падали довгі пасма сивого волосся. Весь його вигляд видавав у ньому величну й владну натуру. Він повільно й важко ступаючи, сів на свій законний престол.
– Ваша Величносте, – звернувся до короля Таш, – сьогодні в Зеленлісі було спіймано чужоземку, гадаю вона шпигувала для короля Ертеса.
– Не правда, – заперечила Злата. – Не знаю я ніякого Ертеса. Хто ви взагалі такі?
– Агов, вияви повагу, – вигукнув хтось із охоронців. – Не гоже так розмовляти у присутності самого володаря усього західного королівства, соннармського короля Ірнагіра Другого Хороброго.
Злату ніби струмом вдарило. Зеленліс, соннари... Ейрум! Невже та клята книга дійсно перенесла її у інший світ. Ні, цього не може бути.
– Заспокойся, Хізале, – мовив король. – Дівчино, підійди до мене ближче, як тебе звати?
– Злата, – ледве чутно і в півголоса сказала дівчина.
– Скажи мені, Злато, як ти опинилася у наших краях? – промовив Ірнагір спокійним та лагідним голосом, побачивши спантеличене обличчя Злати.
– Я не знаю, правда. Я була на зипунці, чекала на автобус, потім прийшов Олекса і ми знайшли якийсь текст в книзі, він прочитав його. З книги линуло яскраве світло і я опинилася у цьому вашому лісі.
– Чекай, чекай, – зупинив її Ірнагір, – не спіши, давай по порядку. Хто такий Олекса?
– Мій старший брат, – відповіла Злата.
– То ти не одна тут? – запитав король.
– Ну так… мабуть. Розумієте, коли я сюди потрапила, Олекси зі мною вже не було. Я дуже хвилююся за брата, я не знаю, де він може бути.
– Не хвилюйся, ми допоможемо тобі його знайти, – запевнив король. – А тепер скажи мені, що то була за книжка, яку читав твій брат? Де ти її взяла?
– Я купила її у бабусі на ринку, – сказала Злата.
– То ти вважаєш, що усьому виною є книга?
– Може й вона, – потиснула плечима дівчина, – я вже нічому не здивуюсь.
– Гаразд, тоді я накажу відвезти тебе до нашого придворного мага, він допоможе тобі.
– Не переймайся, – звернувся до Злати принц Ателас, – ми з Ташем відведемо тебе до нього. Правда Таше? – мовив принц штовхнувши свого приятеля в бік.
– Угу, – невдоволено буркнув той.
– Я зараз же накажу підготувати нам коней, – додав принц.
– Дякую, – мовила Злата, заглядаючи у ясні сині очі західного принца.