Господар будинку задумливо сидів на лавці, підперши однією рукою голову, а іншою крутив жовту голівку соняха.

– Ех… – зітхнув він, пильно дивлячись на квітку. – Усе забрали, тільки тебе й залишили, мій маленький друже. Але як нам протягти ці декілька місяців до наступного збору урожаю?

Обличчя пана Бурляна було на диво сумним, що було дуже незвично як на мешканця сонячного Кроншилду. Пан Бурлян був, вочевидь, трохи молодшим за дідуся Ісата. Його довга борода, хоч і була довгою, та її ще не торкнулася рука старості і вона була такою ж чорною і густою, як і брови старого. Шкіру пан Бурлян мав смуглу, як і решта жителів міста, навколо бурштинових очей було видно складки глибоких зморшок, але очі, які хоч зараз і були сумними, виказували в своєму власнику добру і лагідну вдачу.

– Вибачте, це ви пан Бурлян? – поцікавилася у старого Маріелла, чим змусила перевести погляд з квітки на них із Златою.

– Так, а хто питає? – знехотя запитав пан Бурлян, підвівши голову.

– Маріелла з Елиадолу, – відповіла ельфійка.

– А-а-а, – нарешті усміхнувся старий, – гості із Західного королівства. Ісат мені розповідав про вас. Чого ж ви стовбичите біля паркану? Мерщій до будинку. Бабцю, накривай на стіл, до нас гості з Елиадолу прийшли!

– Що?! – вискочила з-за дверей огрядна стара пані в фартушку, що був увесь вкритий борошном. – Гості? Ой леле, а у мене ще медові пиріжки навіть не готові, – вжахнулася вона. – Зараз, почекайте хвилинку, я піду до комори й дістану солених огірків з бочки, а ще сиру і квашеної капусти, хоча може й копченої ковбаси прихопити? – задумалася бабуся, приклавши товстий палець до вуст. – Я миттю, – оголосила вона і не встигли дівчата сказати, що вони не голодні, як стара вже зникла з виду, а пан Бурлян заходився припрошувати їх до столу.

– Сідайте, дорогенькі, поки бабця там бігає, я вас трунком медовим пригощу.

– Дякую, проте ми не хотіли б вас обтяжувати, – чемно сказала Злата.

– Тю, які дурниці, – відмахнувся пан Бурлян. – Не знаю як у вас в Ельфокраї, але у нас в Кроншилді кажуть так: навіть кіт не втамує злість, поки мій гість не поїсть, – завершив дідусь, поклавши на стіл, ніби на знак підтвердження своїх слів, глечик з медовим трунком і розілляв напій по келихам.

Варто зазначити, що Злата ще ніколи не куштувала чолось подібного у своєму житті. Він був солодким, але не набридливим, мав красивий карамельний відтінок, що так і переливався від сонячного світла.

Злата й Маріелла випили ще по келиху і вже відчули, що ситі, як тут дружина пана Бурляна, пані Галка, принесла повні тарелі ковбас і сиру, а ще смаженої риби, картоплі і медових пиріжків, які вже встигли за цей час спектися.

Тільки тоді, коли Злата й Маріелла не були вже в змозі проковтнути більше ані шматочка, дівчата нарешті згадали для чого сюди прийшли.

– Дякую, пане Бурляне і пані Галко, та ми завітали до вас, щоб щось дізнатися про злодіїв, які вас вчора пограбували, – сказала Маріелла.

– А що тут розповідати, – розвів руками старий. – Що сталося, те сталося, ми в Кроншилді не дуже любимо за столом говорити про сумне.

– І все-таки, як це сталося? – наполягала на своєму дівчина.

Пан Бурлян зітхнув.

– Ну що ж, якщо гості самі наполягають, тоді слухайте. Минулого тижня злодії залізли до будинку пана Трусогуза, а два дні тому до пані Кітки, тому коли я почув шум, що линув із соняхосховища, то одразу зрозумів, що й до чого. Я взяв з собою ліхтар і здоровезну залізну ломаку й пішов захищати своє добро. Там я побачив чотирьох розбійників. Один був високий, але худий, інший – товстий і кремезний, у третього була густа борода, а четвертого я не зміг добре роздивитися, тому що не встиг я запитати мов: «Панове, а що ви тут робите?», – як двоє здорованів накинулися на мене, вибили з рук лампу і вдарили по голові моєю ж ломакою! Далі я опинився в повній темряві, тож більше нічого не можу вам розповісти. Та можливо це зможе зробити мій молодший син Легбар, він саме перестрів їх біля виходу і здається зміг поранити одного з них, але на лихо, він зараз на пасіці і повернеться тільки ввечері.

– Нічого, ми почекаємо, – сказала ельфиня.

                                                                               ***

Маріелла й Злата пробули в гостях у пана Бурляна цілий день. Пані Галка увесь цей час підгодовувала їх чимось смачненьким, а пан Бурлян розповідав про дивні пригоди, які з ним сталися замолоду. Так непомітно день добіг кінця і з пасіки повернувся Легбар.

До будинку ввійшов широкоплечий кремезний парубок, розпашілий від ходьби. Він був одягнений у легкий зелений каптур, який він одразу зняв і повісив при вході, та простору білу сорочку, з широкими рукавами. Хлопець був дуже схожий на свого батька: високий, чорнявий, з ясними карими очима і густими бровами.

– Добридень, бачу в нас гості, – зауважив він своїм глибоким, оксамитовим голосом.

– Так, познайомся це мандрівниці Маріелла та Злата із Західного королівства. Вони прийшли, щоб дізнатись про вчорашнє пограбування, – сказав пан Бурлян сину, знаком запрошуючи його до столу.

Легбар сів навпроти Маріелли.

– А дозвольте поцікавитись навіщо вам це знати? – спитав він, свердлячи ельфійку поглядом.

– Ми можемо допомогти їх спіймати, – відповіла йому дівчина, так само пильно дивлячись у вічі.

– Ви? – насмішливо мовив хлопець.

– Так, а що? – крізь зуби кинула ельфійка.

Злата вже затамувала подих і приготувалася до нового вибуху.

– Але ж ви… ну самі знаєте.

– Дівчата? – перехопила його погляд Маріелла. – До твого відома, я ще й учениця чаклуна, вмію з відстані у два ліна поцілити в сливу на дереві і знаю для чого призначений меч, навідміну від тебе. То ти збираєшся розповідати, що знаєш про грабіжників чи з тебе досить аргументів?

– Цілком, – відказав Легбар, миролюбно усміхнувшись. – Проте знаю я не так уже й багато. Я перестрів розбійників, коли вони саме виходили з соняхосховища. Один з них, лисий з довгою бородою, ніс мішок з нашим насінням. Коли я розирнувся, то побачив віз, на якому лежали ще з двадцять таких мішків з нашим добром. Я зробив спробу затримати їх і, як ви могли здогадатись спробу вкрай невдалу, вони всі втекли, але перед тим мені вдалося поранити одного з них в ліву руку.

– Ти впевнений, що в ліву? – перепитала ельфійка. – Це дуже важливо, так ми зможемо розпізнати злодія, якщо він перебуває серед простого населення.

– Ага, знайдете ви вже його, – скептично відповів Легбар, але побачивши розлючену гримасу на Маріеллиному обличчі, поспішно додав:

– Та точно, точно, я слів на вітер не кидаю, однак, той ельф уже давно, мабуть, причаївся десь в тихому куточці або й зовсім разом з своїми друзяками подався геть із Кроншилду.

– А це вже не твій клопіт, – відрубала ельфійка, – залиш подібні справи більш досвідченим воїнам, ніж ти.

– Ну-ну, – мовив Легбар, відсьорбнувши медового трунку з свого келиха.