Дін розплющив очі. Тишу печери порушував лише мірний, ледь чутний писк таймера на зап’ясті. У цьому стерильному звуці було щось поховальне. Годинник показував 30 хвилин зворотного відліку — час пішов відтоді, як реальність виплюнула його в цей каньйон. Залишалося ще 19 хвилин, щоб переодягнутися, перш ніж його звичний земний одяг перетвориться на сіру куряву.
Він сів на цупкому спальнику, відчуваючи, як у тілі повільно згасає відлуння того кошмару, який інші називали «переходом». Для Діна це було схоже на занурення в крижану воду — неприємно, муторно, але не смертельно. Він тягнувся до фляги й одним махом випив літр води. Рідина була теплою, із присмаком йоду, але вона допомогла прогнати туман із голови.
Так, перехід у 12-й світ завжди був сумнівним задоволенням, навіть для нього. Ця невелика печера на самому дні каньйону давно стала його особистим форпостом. Тут пахло пилом, старим металом і чимось невловимо прадавнім. Дін підвівся й підійшов до старих ящиків, які знайшов тут ще під час першого візиту. У них лежав «місцевий» одяг і зброя — те єдине, що не підвладне закону сорока дев’яти хвилин.
Біля виходу, у півтіні, стояли два мотоцикли. Так він називав їх для себе, хоча вони мало скидалися на байки з його світу. Гладкі обтічні форми, відсутність коліс у звичному розумінні та дивні силові вузли. Один був на ходу, його батарея мірно світилася тьмяним синім світлом. Із другим Дін порпався вже третє «відрядження». Судячи з конструкції, ця машина вміла літати, але її логіка вислизала від інженера. Він гладив холодний метал корпусу, відчуваючи, як машина ніби бурчить під його пальцями.
Сонце щойно зійшло над випаленою пусткою. Як завжди — ані хмаринки, лише сліпучий диск, який обіцяв перетворити цей день на пекельну жаровню. Неподалік, у тремтливому мареві, виднілися руїни колись великого міста. Дін звично натягнув щільну куртку з місцевого матеріалу — міцного, наче луска рептилії.
Йому потрібно було їхати в місто. Там, серед уламків колишньої величі, стояла його гордість — зібрана з усілякого мотлоху установка для збору вологи. У цьому світі вода була дорожчою за золото, дорожчою за життя.
Дін завів мотоцикл. Той відгукнувся низьким, майже утробним гулом. Повільно виїжджаючи з каньйону, Дін ловив обличчям ранкову прохолоду, яка стрімко зникала під натиском світила.
Дванадцять світів. Дванадцять паралельних Землі реальностей, про які людство дізналося випадково. Хтось говорив про артефакти, хтось про прорив у квантовій фізиці, але результат був один: перед людьми відчинилися двері в інші «зараз». Шість світів — від кам’яної доби до пари та вікторіанського мережива. Три світи з холодними, ворожими цивілізаціями, які дивилися на земних послів як на надокучливих комах. І 12-й світ. Найзагадковіший. Найжорстокіший.
Потрапити сюди означало пройти крізь м’ясорубку. Больовий шок під час переходу був такої сили, що більшість добровольців божеволіли ще до того, як їхні ноги торкалися піску цієї пустки. І тільки Дін долав цей шлях майже буденно. Травма голови, отримана в дитинстві, рік коми й пошкоджені нервові центри перетворили його на ідеального дослідника. Він не відчував болю. Він майже не розрізняв запахів. Те, що було «дефектом» у звичайному світі, тут стало його перепусткою у безсмертя. Штучно викликати таку анестезію вченим не вдавалося — мозок піддослідних просто відключався від перевантаження. А Дін жив. Він був одним із дев’яти «щасливчиків», здатних не спати в цій куряві.
Але головною проблемою була матерія. Усе, що Дін приносив із собою — електроніка, їжа, одяг, — за 49 хвилин обсипалося попелом. Він пам’ятав свій перший раз: як блукав голим руїнами під палючим сонцем, доки не натрапив на склад із вакуумно запечатаними ящиками. Йому пощастило — місцева тканина була створена за технологіями, що не підкорялися законам земної ентропії.
Він намацав на поясі ніж — важкий, з ідеально збалансованим клинком. Енергетична зброя, яку він знаходив у руїнах, мовчала — Дін так і не зрозумів, як її заряджати. Зате холодна сталь і невелика арбалет із убивчою силою працювали безвідмовно.
Дін зупинив мотоцикл на гребені пагорба. Перед ним у всій своїй лячній красі розгорнулося МІСТО. Справжнє Місто, живе, на відміну від тих руїн, де він облаштував табір. Сто кілометрів звідси. Грандіозні піраміди, що потопали в смарагдових терасах, блиск штучних озер і куполи, що переливалися на сонці. Немов цивілізація Майя здобула технології богів і піднеслася над землею.
Місто було закрите. Невидиме поле відштовхувало будь-які спроби наближення. Ті рідкісні хвилини, поки його безпілотники не розсипалися на порох, давали лише уривки картинки: люди, схожі на жерців, дивні апарати в небі. Мешканці Міста ігнорували Діна, як ігнорують мураху на тротуарі. Лише одного разу невелика «Куля» — автоматичний зонд — облетіла його, досліджуючи, і пару разів вистрілила під ноги, окреслюючи межу.
— Ти ніби на екскурсію прилітаєш, Кулька, — пробурмотів Дін, дивлячись на далекий обрій.
Куля прилітала ще кілька разів. Просто дивилася. А потім відлітала, незмінно роблячи попереджувальний постріл у бік Діна.
Місто вабило його. Він відчував, що там, за зеленими терасами й золотими вершинами пірамід, приховані відповіді на всі запитання. Чому їхня цивілізація пішла так далеко? Чому вони ховаються? І чому він, Дін, почувається тут більше «вдома», ніж у своїй власній реальності?
Діну потрібне було Місто. І він знав, що рано чи пізно знайде спосіб пробратися за купол. Бо у світі, де він не відчуває болю, єдине, що в нього залишилося — це цікавість.