Наближаючись до корабля, Лоя вказала пальцем уперед:
— Нас зустрічають.
Дін спантеличено примружився:
— Це не схоже на Десятого.
Вибравшись із глайдера, вони підійшли до дроїда… і заціпеніли. Новий корпус шляхетного темно-бордового кольору, що виблискував у променях заходу, прикрашений золотим розписом химерного орнаменту, просто сліпив очі. Усім своїм виглядом дроїд випромінював зверхність і самозакоханість.
— Десятий! Чи це ти? — вигукнула Лоя.
— Ні, пані Лоя. Тепер я — Одинадцятий, і прошу надалі звертатися до мене відповідним чином. Як ваше поранення, господарю Діне? Чув про вашу сутичку. Схвильований, але сповнений гордості за вас.
Дін не вірив власним очам:
— Десят… тобто Одинадцятий, ти просто… просто…
— Так, господарю Діне, я знаю. Я чудовий. Ваша премія у розмірі десяти відсотків на приведення мене до належного вигляду була дуже доречною.
— Ти хотів сказати — шести відсотків?
— У вас, мабуть, паморочиться в голові, господарю Діне. Це не дивно після таких хвилювань. Саме десяти.
— Ах ти ж аферист!..
— Не варто, господарю Діне, не варто. Прошу вас відповідати своєму статусу, — пафосно відповів Одинадцятий.
Лоя голосно розреготалася. Дроїд незворушно вказав маніпулятором на корабель:
— Прошу вас, панове, пройти і відсвяткувати моє гідне переродження. На вас чекає вишукана вечеря. До речі, за мій кошт.
Дін не знав, обурюватися йому чи сміятися.
— Прошу, пані, — дроїд галантно простягнув маніпулятор Лої.
— О, дякую! — дівчина з гідністю рушила за ним.
— У мене для вас є невеличкий презент, — Одинадцятий простягнув приголомшеним друзям льодяники на паличці у вигляді корабликів.
У Лої почалася справжня істерика, вона не могла дихати від сміху. Дін йшов слідом, намагаючись підібрати слова:
— Ні, ну це вже… я тебе зараз на розвантаження сміття відправлю!..
— Пане Діне, заспокойтеся. Поводьтеся гідно.
У вантажному трюмі був накритий шикарний стіл: білі скатертини, наїдки, напої та старовинний канделябр зі свічками. Під тиху музику вони накинулися на їжу.
— Я не вірю, що ти сам витратився на такий стіл, — підозріло примружився Дін. — У чому підвох?
— Немає підвоху. Я щиро радий, що у нас така чудова команда. Пані Лоя божественна, та й ви — не найгірший роботодавець.
— Засранець, — беззлобно кинув Дін.
— Ви прощені, — парирував дроїд.
Лоя коротко розповіла про Легатів, Бібліотекаря та сутичку на ринку. Одинадцятий по-старечому присів на стілець, поклавши маніпулятори на коліна.
— Я пропустив найважливіше. У вас тепер є Слово Легатів. Ви хоч уявляєте, які можливості відкриваються?
— Ну все, понесло… — резюмував Дін.
Дроїд раптово замовк і попрямував до виходу:
— Я радий, що з вами все добре. Якщо що — я поруч.
— Може, він тепер зміниться і покине мародерські звички? — шепнула Лоя.
— Я все чув! — крикнув із коридору Одинадцятий. — Навіть не сподівайтеся!
Вранці біля трапа на них чекав дроїд-посильний із запрошенням від Першого. До обіду залишався час, і вони вирушили до лавки торговця. Той зустрів їх як рідних:
— Пані Лоя, пане Діне! Ось ваша частка від продажу алебарди. Перший Легат був щедрим.
На стіл ліг важкий гаманець із золотом.
— Люб’язний, — звернулася Лоя, — нам потрібно дещо незвичайне. Уявіть броню: невразлива для плазми та лазера, але пробивається важкою стрілою.
Торговець здивувався, і вони почали довгі пошуки в його арсеналі. Випробували все — від арбалетів до кулеметів у тирі на задньому дворі. Дін усе забракував.
Вже перед відходом торговець виніс пильну коробку:
— Зовсім забув. Цю річ залишив ще моєму батькові один місцевий. Він не повернувся.
У коробці лежали дванадцять наконечників і два ножі.
— Кам’яні? — Дін узяв один у руки.
— Це рідкісний камінь. Дивіться.
Торговець ударив ножем по сталевому щиту — лезо пройшло крізь метал, як крізь масло.
Лоя взяла наконечник:
— Він майже нічого не важить… Лук і стрілу! Швидко!
У тирі Лоя натягнула тятиву. Короткий дзвін — і тиша. Результат ошелешив: стріла пробила наскрізь чотири сталеві мішені з десяти, виставлених одна за одною, держак розлетівся на тріски, а кам’яний наконечник застряг у десятій пластині.
Дін і Лоя урочисто переглянулися.
— Беремо, — відрізала Лоя. — І дайте хороший розбірний лук та титанові держаки.
Торговець віддав коробку в подарунок:
— Цей камінь знаходили на острові-вулкані, але він давно затонув. Більше його немає ніде.
Дін прикупив потужний пістолет із розривними кулями, Лоя забрала лук, метальні ножі та набір сюрікенів. Вийшовши з лавки, вони поспішили до палацу до Першого. День безумовно почався вдало.
Кораблі Ягуарів нишпорили в порожнечі. Запах цілі то з’являвся, то зникав — втікачі немов розчинялися в просторі. Завмерши в чорноті космосу, Ягуари послали Поклик.
У цей же час у 12-му світі, всередині великої піраміди, повітря над вівтарем здригнулося і ожило. З нізвідки виникли примарні екрани, заповнені символами, що бігли вгору. Вартові негайно викликали Верховного жерця. Той, прибувши до жертовної зали, миттєво оцінив ситуацію і впав на коліна в молитві. Дані на екранах почали стрімко змінюватися.
…Далеко звідси Чоловік сидів за масивним столом, дивлячись у панорамне вікно, за яким розгорталася велична структура Дванадцяти світів. Він неспішно попивав напій, розмірено постукуючи пальцями по стільниці. Раптово ожив комунікатор:
— Домен стеження викликає Координатора. Зафіксовано активність аванпосту в 12-му світі.
Чоловік ліниво встав, звичним рухом накинув темний плащ, закидаючи край через плече, і, роздратовано бурмочучи під ніс, зник. За мить він з’явився в залі Домену стеження.
— Кажи, — сухо кинув він дроїду-оператору.
— У піраміді 12-го світу введено мовний пароль. Активовано систему відстеження симбіонтів у структурі.
Чоловік невдоволено поморщився:
— Значить, звичайними методами «котики» наших клієнтів не знайшли. Я знайшов, а вони — ні. Все самому…
— Наказати вислати координати об’єктів Ягуарам? — запитав дроїд.
— Ні. Нехай самі шукають. А ці викопні в піраміді нехай моляться старанніше. Переведи мовні паролі на рівень вгору — нехай голови собі порозбивають об підлогу, намагаючись докричатися до системи.
Дроїд нерозуміюче обернувся, і Чоловік рявкнув:
— Моляться, кажу, нехай старанніше! І увімкни їм активний пошук… Нездари.
Чоловік на секунду завмер, про щось роздумуючи, і пробурмотів під ніс:
— Мабуть, пройдуся.
Він не став телепортуватися, а попрямував до важких дверей, які піддалися з натужним скрипом.
— Змастити завіси треба, зовсім заіржавіли, — по-господарськи бурчав він.
За дверима відкривався просторий зал, залитий яскравим світлом, але похований під товстим шаром пилу. Чоловік зупинився на порозі, і на його обличчі промайнула мрійлива посмішка:
— Були часи!..
Переступивши через скелет у зтлілій уніформі, що лежав на підлозі, він повільно рушив через усе приміщення. Він йшов, насвистуючи веселу мелодію, а з-за сотень робочих столів на нього дивилися порожніми очницями колишні співробітники — безмовні скелети в таких самих мундирах, що застигли на своїх місцях навічно.