Дін неквапливо одягав скафандр. Він ретельно перевірив обладнання на транспортному візку, потім ще раз оглянув скафандр Лої і, ніжно поцілувавши її, активував шолом і силове поле.
— Моя, до речі, вигадка з індивідуальним полем, — не без гордості похвалився Дін.
Лоя ніжно провела рукою в рукавичці по бронесклу його шолома.
— Геній ти мій, — ласкаво сказала вона.
— Усі лаври переможцю, — пробубнів Десятий із динаміків. — А те, що цю «вигадку» інтегрував у системи скафандра я, ніхто, звісно, не згадає.
— Я тебе поцілую після повернення, — пообіцяла Лоя.
Десятий картинно відсахнувся:
— Не треба! Бо у нас із господарем Діном почнуться конфлікти через прекрасну даму.
— У тебе немає шансів, Десятий, — усміхнувся Дін.
— Не буду трактувати це як образу, бо я і так знаю, що я бісівськи гарний! — переможно кинув дроїд і вирушив до пульта управління.
Проходячи повз оглядовий екран, Десятий на секунду затримався, милуючись своїм відображенням у полірованому металі.
— Красунчик. Без варіантів, — констатував він.
— Готові? — Так, — відгукнулася Лоя. — Виходимо.
Двері шлюзу повільно поповзли вбік, і Дін з Лоєю ступили в крижану порожнечу Сатурна. Транспортний візок з обладнанням слухняно плив поруч.
— Нам доведеться розкривати обшивку, це займе час, — попередив Дін.
Лоя мовчки вдивлялася в навколишній пейзаж.
— Холодно… похмуро. Майже безнадійно, — тихо промовила вона.
— Дивись, що це? — гукнув її Дін.
Біля корвета рівними рядами вишикувалися майже однакові горбки з крижаних уламків. Лоя підійшла ближче і міцно стиснула руку Діна.
— Це цвинтар, Діне. Вони жили тут. Намагалися вижити — і вмирали.
Дін скорботно схилив голову.
— Десятий, — викликав він базу. — Який екіпаж був на таких корветах?
— Шукаю… П’ятдесят чотири людини, господарю Діне.
Лоя ворушила губами, рахуючи крижані кургани.
— Сімдесят вісім… Боги! Вони жили тут так довго, що на цьому цвинтарі лежать і їхні діти. Це жахливо.
— Треба йти, — твердо сказала Лоя. — Якщо бази даних і журнал капітана вціліли, ми передамо їх у Дев’ятий світ. Нехай їхні нащадки дізнаються про своїх героїв.
Вони підійшли впритул до корабля. Було видно сліди грубого ремонту розвороченої корми. Люди відчайдушно намагалися полагодити дюзи, але пошкодження були занадто великі. Обійшовши корпус, вони побачили трап, що вів до аварійного люка. Він був відкритий.
— Ну ось, і різати не треба, — зрадів Дін. — Зекономили купу часу.
Дін підняв уламок льоду і обережно піднявся трапом. Розмахнувшись, він кинув крижину у відкритий зів люка. Нічого не сталося.
— Піднімайся, — махнув він рукою Лої. — Я думав, раптом пастка.
— Пастка на мертвому шматку льоду? Логічно, — пробурмотів у переговорнику Десятий.
Увійшовши в люк, вони опинилися в перехідному відсіку. Внутрішній гермозатвор був закритий.
— Таки доведеться різати, — із жалем зітхнув Дін.
У цей момент вхідний люк за їхніми спинами із шипінням закрився. Хмари пари вирвалися зі стін. Дін і Лоя кинулися до виходу, але він був запечатаний намертво.
— Попалися, однак, — констатував Дін.
— Ну, не все так погано, — задумливо промовила Лоя. — Дивись.
Датчик атмосфери на рукаві її скафандра плавно змінив колір із червоного на жовтий і весело замиготів зеленим.
— Ого, як несподівано! — спробував пожартувати Дін, але, побачивши серйозне обличчя Лої, осікся.
— Я перша зніму шолом. Якщо щось піде не так — допоможеш одягнути назад.
Дін обережно стравив тиск і зняв шолом. Дихати було можна. Повітря пахло старими реактивами та озоном.
— Це реагент для очищення повітря, — принюхався Дін. — Такі використовували, поки не з’явилися сучасні синтезатори. Терпимо.
Він підійшов до люка, що вів углиб корабля, і для певності постукав кулаком. Тиша. Цифрова панель праворуч була активна.
— Знати б код… — мрійливо сказав Дін.
— Я знаю, — відгукнулася Лоя, вказуючи на стіну. Там фарбою були нерівно накреслені символи, що точно повторювали розкладку панелі.
Дін швидко набрав комбінацію. Нічого не сталося. Спересердя він ударив по дверях кулаком.
— А як усе було просто! Які пропозиції? Здохнути у шлюзі не входило в мої плани.
— Дозвольте втрутитися? — пролунав голос Десятого. — На панелі внизу є кнопочка. Маленька така. На ній мовою Дев’ятого світу написано: «Відчинити».
Дін різко випрямився, натиснув кнопку, і двері повільно поповзли вбік.
— Вийшло! — Лоя аж підстрибнула.
Дін поважно пройшов уперед і, обернувшись, галантно подав Лої руку.
— Я знав, насправді. Просто хотів додати драматизму.
— Знав він… — хмикнув Десятий. — Тут драматизму і так через край.
— Ходімо, люба, — Дін не звернув уваги на шпильку. — Коли повернемося, я з цього розумника пилосос зроблю.
— Ти повернись спочатку! — не вгамовувався дроїд. — Або тостер…
— Дін підняв палець угору.
Вони йшли коридорами «Вихідної зорі». Системи життєзабезпечення оживали при їхньому наближенні: запалювалося світло, почулося слабке дуття повітря — корабель прокидався. Усюди були сліди довгого життя: латки на переборках, протоптані доріжки на підлозі. У каютах лежали звичайні побутові речі, якими явно користувалися десятиліттями. Лоя підняла маленьку ляльку, зшиту з технічного ганчір’я.
— Вони ростили дітей… вони продовжували жити.
У великій кают-компанії вони побачили ряди висохлих рослин і лотки гідропоніки.
— Звідки у них насіння? — здивувався Дін.
— Набори для виживання на випадок катастрофи, господарю Діне, — знову відгукнувся Десятий. — Абсолютно марна річ у Дванадцяти світах, але Дев’яті — хлопці скрупульозні. Як бачимо, раз на кілька століть це спрацьовує.
Вони прожили тут довго і, судячи з усього, непогано пристосувалися. Енергії з реактора вистачило б ще на пару століть, ферма давала їжу, а води в кільцях Сатурна було в надлишку.
Дін і Лоя увійшли на місток. Приміщення миттєво залило світлом індикаторів.
— Обладнання працює справно, — зауважив Дін. — Яка прикрість… якби не влучання у двигун, вони б врятувалися. Але хтось явно приготувався до того, що їх знайдуть: відключив зайві системи для економії і залишив код на дверях.
Вони зняли скафандри і спробували увійти в журнал капітана. Інформації було море: накази, списки екіпажу, навіть відео зі свят. Але все обривалося в день відбуття посольства. На екрані молодий підтягнутий офіцер у шикарному мундирі рапортував про початок місії. Син ерцгерцога, дипломатичний протокол, вищі чини… Він усміхався, сповнений важливості моменту. А після цього — порожнеча.
— Як дивно, — почала міркувати Лоя. — Таке високе посольство не попередило про прибуття і було просто розстріляне в космосі, як у тирі…
— Так, дивно, — погодився Дін.
— Господарю Діне, — перервав їх Десятий. — Поверніть голову праворуч. Біля вас мають бути слоти пам’яті. Корабель давній, технології тоді були іншими. О, як я і думав! У двох слотах немає накопичувачів.
Лоя підійшла ближче. Хтось прибрав їх, і це явно збіглося зі зникненням записів після катастрофи. Дін витягнув сусідній слот — крихітний прозорий кристал.
— Таке можна сховати де завгодно. Ходімо далі, може, щось і знайдемо.
Вони довго бродили палубами, поки Десятий не зупинив їх біля одних із дверей:
— Тут табличка: «Каюта капітана».
Дін обережно відчинив двері. Спалахнуло світло.
Лоя скрикнула від несподіванки. У глибокому кріслі в кутку покоїлися висохлі останки людини в тому самому зотлілому мундирі, який вони бачили на відео. Чоловік помер спокійно, у своєму ліжку… точніше, у своєму кріслі. Поруч на столику стояла напівпорожня пляшка і склянка з висохлим осадом.
У руках капітан тримав запечатаний у прозору плівку конверт. А на його шиї, на тонкому ланцюжку, покоївся блискучий кристал. Той самий накопичувач даних, який вони шукали.