— Скажи, — звернувся Дін до Першого, — війна у вашому світі була ж давно?

— Дуже давно, мій юний друже.

— А скільки тобі років, якщо не секрет?

Лоя, що проходила повз, дзвінко розреготалася:

— Знову він про своє!

— Ну а що? — обурився Дін. — Усі тут такі навчені досвідом, а я для всіх «юний друг».

Перший задоволено зареготав:

— Наші технології суттєво подовжували життєвий цикл. За твоїми мірками я майже динозавр. Чому це для тебе так важливо?

— Та тому що всі, хто мене оточує… навіть Лоя… усі, скажімо так, із добрячим «пробігом».

— Я ось зараз не зрозуміла, ти що, скаржишся?! — Лоя картинно обурилася, струснувши довгим волоссям.

— Боже збав! Але я ж маю знати ієрархію. Кому честь віддавати, кому місцем поступатися… вік усе-таки!

Перший сміявся, хапаючись за живіт, а Лоя, награно надувшись, відвернулася.

Дін узявся до справи. Розвідник сховали в ангарі, а Одинадцятому наказали створювати видимість бурхливої діяльності. Прохання озвучив особисто Третій Легат. Одинадцятий спочатку спробував качати права:

— А як же понаднормові? Хто оплатить цей простій? Чому я маю тут сидіти?

Зловісний погляд Третього швидко розставив усе на свої місця.

— Не буде понаднормових? — пробурчав Одинадцятий, задкуючи. — Ну й ладно. Сприйматиму як відпустку. Корпус відполірую, мастило заміню… Не дуже-то й хотілося в космос лізти.

Третій схвально брякнув сервоприводами й пішов.

Палуба перетворилася на киплячий котел. Снували ремонтні дроїди, летіли іскри, гримів метал. Лоя тренувалася цілодобово: стріляла з будь-яких положень, з різних дистанцій, навіть училася метати стріли руками. Побитий «Залізний кіготь» преображався на очах. Дін же буквально зарився в бази даних Станції та Бібліотеки. Ідеї, які він вивуджував звідти, на палубах набували лякаючих, незрозумілих форм.

— Слухай, дитино, — шепнув Другий Легат Лої, дивлячись на розібраний до гвинтиків винищувач, — твій чоловік при своєму розумі чи вже того… рушив мізками?

Лоя, не відриваючись від мішені, відповіла з крижаним спокоєм:

— Нам, динозаврам, не зрозуміти.

— І ця туди ж… — пробурмотів Другий. — Ей, Перший, поясни, чому ми «динозаври»?

Настав день оголошення плану.

— Ціль — Ягуари, — карбував Дін перед Легатами. — Вважається, що вони невразливі. Але це не так. Симбіонт живе, поки живий господар. Я вивчив Бібліотеку…

— Тобі Бібліотекар довірила доступ?! — ахнув Другий.

— Так, — відрізала Лоя.

Дін швидко виклав план. Хвилину стояла мертва тиша, а потім Легати вибухнули:

«Не вийде!», «Ніколи такого не було!», «Ким ти себе уявив, хлопчику?!».

Дін підняв руку:

— Інші варіанти є?

Тиша стала гнітючою.

— Тоді — до роботи.

Ягуарів засікли біля Урана. У ту ж мить Розвідник із Діном і Лоєю з’явився на орбіті. Відчувши здобич, мисливці кинулися навздогін. Стрибок у Десятий світ, Марсіанські уламки — пастка почала зачинятися. Дін пересів у винищувач і рвонув у саму гущу астероїдного поля. Це була божевільна гонка. Лавіруючи між брилами, Дін вів болід на межі можливостей. Промені плазми перетворювали камені навколо на пил, заряди креслили борозни на корпусі. Попереду мерехтіло вікно переходу. Ззаду — Ягуари. А з-за величезного уламка раптом виплив «Залізний кіготь», відрізаючи шлях назад.

Винищувач пірнув у вікно. Ягуари, засліплені азартом, влетіли слідом і… опинилися в замкнутому ангарі Бази. Винищувач Діна на шаленій швидкості врізався в гальмівні сітки, рвучи їх одну за одною, і застиг купою заліза. Кораблі Ягуарів, не маючи місця для маневру, на повному ходу впечаталися в стіну ангара. Вибух. Уламки. З полум’я викотилися дві сріблясті постаті. Їм вистачило секунд, щоб підвестися, але в цю мить повітря прошили дві кам’яні стріли. Беззвучно. Наскрізь крізь лицьові пластини. Наступні дві стріли увійшли точно в серця. Живий метал на Ягуарах почав повільно змінювати колір із сяючого срібла на мертвий чорний.

Лоя бігла до винищувача, задихаючись від сліз. Із крейсера, що причалив, вискочили Легати.

— Діне! — кричала вона, дивлячись на місиво з металу.

Шматок обшивки з гуркотом відвалився. З уламків вивалився Дін. Увесь у крові, з вивернутою рукою, обличчя — суцільний синець. Але він усміхався:

— Люба… я майже все розрахував.

У медвідсіку Лоя була в люті. Вона виштовхала дроїдів-медиків за двері так, що один полетів на двадцять метрів. Закривши двері, вона лягла поруч із вмираючим Діном. Тонкі сріблясті нитки почали виходити з її тіла, сплітаючи їх у єдиний райдужний кокон. Коли Легати зламали двері, Перший мовчки виштовхав друзів назад і прикрив отвір:

— Це кохання… Нехай у них буде шанс.

Через добу, коли Легати вже поминали героїв міцними напоями, з-за дверей пролунав слабкий, але єхидний голос:

— Що, динозаврики, напиваєтесь? Рано мене ховати!

Дін і Лоя, виснажені, але живі, стояли на порозі. Живий метал на їхніх тілах сяяв в унісон, переливаючись кольорами, яких цей світ ще не бачив.

Усі троє мовчки встали й почали аплодувати. Дін і Лоя схилилися в жартівливому поклоні.

— Дякуємо, дякуємо, — вклоняючись, говорив Дін, — приємно, що постановка викликала таке захоплення у вдячних глядачів.

Чоловік у темному плащі швидко йшов коридором. Він не хотів телепортуватися — йому потрібен був час, щоб подумати. Проходячи через зал із мерцями, він різко зупинився й обвів приміщення важким поглядом.

— От міг би вас усіх воскресити, і не став би цього робити! — крикнув він, звертаючись до безмовних скелетів. — Розумники-мудреці… горіти вам у вогні!

Звичним рухом закинувши край плаща на плече, він пройшов на пост стеження.

— Кажи, — коротко кинув він дроїду.

— Пане, симбіонти-мисливці більше не активні.

— Як не активні? — здивувався він. — Де не активні?

— Не зрозумів запитання, — чесно відгукнувся дроїд.

— Що ти маєш на увазі, залізяко?!

— Їхні життєві показники неактивні, — промовив дрон, намагаючись непомітно відхилитися від імовірного удару по голові.

Чоловік порожнім поглядом дивився на екран. Два силуети мисливців змінили колір із яскраво-сріблястого на вугільно-чорний. Система підтверджувала: смерть настала миттєво.

— Неактивні… Здохли, значить, — приголомшено вимовив він.

— Які будуть вказівки? — запитав дроїд.

— Влаштуй похорон, — кинув чоловік.

— Не зрозумів…

— Навіть не сумнівався, — гірко відповів Координатор і повільно побрів назад до залу з мерцями.

Проходячи повз ряди безмовних тіл, він знову зупинився:

— Добре тут у вас… спокійно…

Схиливши голову, він по-старечому побрів далі в темряву. Йому здавалося, що всі ці безмовні свідки дивляться йому в спину і беззвучно сміються.