Вийшовши з будинку Бібліотекаря, Дін і Лоя стояли одне навпроти одного, міряючись твердістю поглядів.

— Ну і довго триватиме цей атракціон недовіри? — запитав Дін.

— Поки я не зрозумію, що…

Лоя раптово кинулася на Діна і повалила його на землю. У дверях будинку Бібліотекаря затремтіла стріла.

— Стріла? Серйозно? — недоуменно пробурмотів Дін.

— Біжимо! — крикнула Лоя.

Вони схопилися і кинулися в бік ринку, сподіваючись загубитися в натовпі. Слідом їм летіли стріли — здавалося, ціла команда не найвправніших лучників просто засипала простір смертоносними жалами.

Пробігаючи повз торговельні ряди, Дін схопив Лою за руку і потягнув у бік зброярів.

— Діне, ти поранений! — прокричала Лоя.

Стріла наскрізь пробила йому ногу, але він цього не помічав. Добігши до початку рядів, Дін зупинився і різким рухом відламав наконечник, залишивши держак у рані. На німе запитання Лої відповів:

— Витягну — можу кров’ю зійти.

Вони забігли до найближчої крамниці холодної зброї. Дін схопив два щити, що висіли на стіні, і, кинувши кілька монет ошелешеному господарю, визирнув назовні. Кілька стріл тут же просвистіли над головою і вдарилися в щит.

— Стрільців не видно! Вони під полем! — крикнув Дін.

Лоя підбігла до прилавка:

— Що є з метального?

Господар мовчки вказав на ножі та сюрікени. Лоя згребла все, що помістилося в руки.

— Звідки стріляють?

— Судячи з траєкторії, вони йдуть сюди. Дивись на пил!

Лоя придивилася: на дорозі ледь помітно піднімалися стовпчики пилу там, де ступали невидимі переслідувачі. Зовсім близько. Чергова стріла встромилася в прилавок майже горизонтально.

Лоя прикинула відстань, і віяло метальних ножів полетіло в порожнечу. Хтось коротко скрикнув, із повітря бризнула кров.

— Скільки їх?

— Думаю, четверо! — крикнув Дін, палячи з пістолета.

— Не витрачай заряди! — холоднокровно осадила його Лоя.

Знову віяло сюрікенів, зойк і шум тіла, що впало. Мінус два.

Почувся характерний шелест сталі. Лоя схопила здоровенну алебарду, що стояла біля стіни. Стрімко вискочивши вперед, вона розкрутила її так швидко, що важка зброя перетворилася на мерехтливий вихор. Короткий випад — і в пил покотилася відрубана голова, що з’явилася з нізвідки.

Останній противник, мабуть, зрозумів, що пахне смаженим, і кинувся тікати. Лоя прицілилася і метнула алебарду за високою траєкторією. Зброя повільно описала дугу і наздогнала втікача. Пролунав дикий крик.

— Якось я погано прицілилася, — здивовано промовила Лоя.

— Чудово прицілилася! — радісно відгукнувся Дін. — Нам потрібен живий.

— Ну, в принципі, так… хоча цілила в голову. Втрачаю кваліфікацію.

Дін підійшов до місця, де стирчала алебарда.

— Прибери поле! — крикнув він.

Поле зникло. На землі лежав кремезний чолов’яга у дивному шкіряному одязі.

Торговець, що підбіг, ахнув:

— Це з місцевих, кого беруть на важкі роботи. Але вони зазвичай миролюбні…

— Кажи! — Дін вистрілив над головою вбивці. — Хто дав зброю?!

Чоловік вив від болю — алебарда перетворила його ногу на місиво.

— Там… — він указав назад. — Дав нам по десять золотих… Ми його не знаємо…

Раптом голова і тіло полоненого з хрускотом почали ламатися, перетворюючись на купу закривавленого м’яса. Лоя і Дін обмінялися багатозначними поглядами. Знайомий почерк.

Недалеко від місця бійні Чоловік у темному плащі зло сплюнув під ноги, перекинув край плаща через плече і розчинився в натовпі.

Дін сидів на землі, поки медичний дроїд обробляв рану.

— Сильно болить? — тихо запитала Лоя.

— Ні, кістка не зачеплена. Решта — дурниця.

Дівчина усміхнулася і підійшла до торговця зброєю.

— Скільки ми вам винні, люб’язний?

— Що ви, пані! — замахав руками той. — Це я вам винен! Про таку рекламу я і мріяти не міг. На алебарду, якою ви так спритно володіли, уже оголошено аукціон. Ціна перекрила всі мої витрати на місяць наперед! Завтра я чекаю на вас: десять відсотків від виручки — і вибирайте будь-який товар.

— Дякую, люб’язний. Я і мій… чоловік, — Лоя запнулася, — неодмінно скористаємося запрошенням.

— Ви справжні воїни! Вищий пілотаж! — захоплювався торговець.

Лоя повернулася до Діна:

— Ну що… «чоловіче», як справи?

Дін зустрівся поглядом:

— А що, без мене мене ж одружили? Хоча я тільки «за», люба.

— Ось і добре… коханий. Як нога?

— Пару днів — і загоїться. Я знаю, як нам помиритися.

Лоя вдаваного байдуже хмикнула:

— Пробуй, мири. Я, так і бути, зглянуся.

Глайдер летів низько над землею. Пахло океаном. Лоя усміхалася по-дитячому, і Дін не міг відвести від неї очей.

— Ти ще не пробачений, — беззлобно кинула вона.

Через кілька хвилин вони були на самотньому пляжі: білий пісок, квіти і лазурова вода.

— Боги, яка краса! — Лоя обняла Діна. — Я не могла і мріяти про таке! Майже пробачений!

Скинувши одяг, вона з криком «Я не вмію плавати!» кинулася у воду. Дін, забувши про поранену ногу, попрямував за нею. Вони довго пустували в теплій воді, а потім упали на гарячий пісок.

— Ось так би жити все життя… — мріяла Лоя.

— Ми можемо собі це дозволити, — загадково сказав Дін. — Купимо ділянку прямо тут. Ми тепер під захистом Легатів, сам бог велів.

Лоя заплескала в долоні, але тут же спосумніла:

— Спочатку потрібно вирішити наші проблеми. Сподіваюся, у нас вийде. Тепер це моя мрія.

Коли сонце схилялося до заходу, в небі з’явився глайдер. Дін зняв пістолет із запобіжника, але Лоя поклала руку йому на плече:

— Не треба, це друг.

Із глайдера вистрибнув Перший.

— З вами все гаразд? Як поранення? — запитав він Діна.

— Нормально. Дякую за турботу.

— Я, як дізнався, відразу поїхав шукати вас.

— Без охорони? — здивувалася Лоя.

— Те, що ви бачили раніше — лише дипломатичний пафос. Я бачив, як ви розібралися з тими хлопцями. Вражає. До речі, ту алебарду я викупив собі на пам’ять. Ваша майстерність, міледі, неперевершена!

Перший схилився і поцілував Лої руку. Живий метал на її обличчі став яскраво-рожевим. Дін стиснув кулаки.

Перший помітив це і усміхнувся:

— Ну не варто, мій друже. Я ніколи не дозволю собі зайвого. Ваша дама — найпрекрасніша квітка в цьому світі.

Запрошую вас завтра до себе. У вас проблеми неприємного штибу, і я хочу допомогти. Пришлю транспорт. Гарного вечора!

Глайдер Першого рвонув до міста.

— А ось це що зараз було? — з усмішкою запитав Дін. — «Неодмінно»! Рожевий відтінок!

— Ой, любий, та він мені взагалі не подобається! — почала виправдовуватися Лоя.

— Не знаю, не знаю… — Дін награно закрокував до глайдера. — Як на мене, хтось повинен буде довести це вночі.

— Звісно, любий, як скажеш! — квапливо заговорила Лоя, збираючи речі. — Так, як я скажу, і стільки, скільки я захочу!

— Любий, але я так втомилася сьогодні…

— Не моя проблема! — усміхнувся Дін. — Візьмеш батарею у Десятого…

Лоя зупинилася і підозріло прижмурилася:

— Мені здається… чи це вже було?