Кімі поклав важку долоню на плече Діна. Він мовчав, розуміючи, що слова зараз — лише порожній шум. Дін підняв голову, і древній здригнувся: в очах людини люто палахкотіло чисте срібне полум’я, випалюючи сльози. Кімі мовчки вказав на масивні, вкриті інеєм віків двері:

— Йди. Я подбаю про неї.

Дін підвівся. Його рухи стали механічними, позбавленими земної тяжкості. Не озираючись, він ступив у темряву за дверима.

За ними виявилися вузькі, нескінченні сходи, що йшли у саме нутро планети. Дін йшов як у тумані, спускаючись у безодню. Коридор, вирубаний у корінній породі, дихав холодом і вічністю. Раптовий свист — і Дін виразно побачив спис, що летів йому в горло. Він навіть не сповільнився, просто ліниво відхилив голову, пропускаючи смерть повз себе. Два воїни у глухих шоломах перегородили шлях у вузькому проході. Дін просто відштовхнув їх, навіть не помітивши опору — обидва впали непритомні, вдарившись об стіни.

Останні двері відчинилися в колосальну печеру. Перед ним постала Сфера.

Це була величезна нерівна куля сріблястого кольору, що постійно змінювала форму, наче крапля ртуті в невагомості. Сліпуче світло різало очі, вибілюючи реальність. Живий метал усередині Діна раптом став крижаним, зачаївшись.

— Не треба, — тихо промовив Дін, звертаючись до нього. — Я не дозволю їм нічого з тобою зробити.

Тієї ж миті холод змінився теплом. По руках Діна побігли тонкі нитки ніжно-блакитного кольору. Він ступив із балкона прямо у порожнечу. Повітря внизу стало щільним, як вата, м’яко прийнявши його на дно печери.

Усередині Діна вирувала чорна лють. Вени на шиї здулися, очі палали нестерпним сріблом. Він торкнувся мерехтливої поверхні краплі.

Блискавка. Гігантська, первісна сила прошила його наскрізь. Вона не була доброю чи злою — вона була древнішою за сам час.

«Здрастуй, Діне», — у його голові вибухнув багатоголосий хор, схожий на шелест зірок. «Ми чекали на тебе. Довго. Ми ткали полотно реальності мільйони років, щоб ця зустріч відбулася».

— Хто ви? — видихнув Дін.

«Це не важливо. Ми й самі вже не пам’ятаємо своїх імен. Поверни нам нашу частину. Звільни нас, і ми підемо в інший час, в іншу реальність. Ми — спостерігачі, ми не бажаємо зла візерунку вашого світу».

— Ви розумієте, скільки горя принесло ваше існування?! — закричав Дін, стискаючи кулаки. — Ви наділили безумця силою бога!

«Нас обманули. Ми не розуміємо ваших емоцій. Для нас ви — елементарні частинки, похибка, сплеск енергії. Ми не розуміємо болю».

Дін дістав Замикальний Камінь. Артефакт запульсував у такт Сфері.

— Якщо я поверну вашу частину… що стане з нами?

«Нічого. Ви житимете далі. Ми не втручаємося».

Дін протягнув камінь. Той спалахнув сліпучою іскрою і безслідно розчинився у сріблястому тілі Сфери.

«Дякуємо тобі».

Сфера миттєво змінила колір на ніжно-блакитний.

— Що буде з Живим Металом?

«Він сам обере свій шлях. Ми не втручаємося».

— Ви… — голос Діна зірвався. — Ви можете воскресити Лою?

Сфера замерехтіла яскравіше, ніби аналізуючи запит.

«Ні. Ми бачимо те, що ти називаєш почуттям. Це так дивно… Чому ти так тримаєшся за спогади про цю одиницю матерії?»

— Тому що ми — одне ціле! — Дін упав на коліна, закривши обличчя руками. — Тому що я люблю її!

«Люблю… Який дивний стан матерії. Ми не розуміємо. Ти втратив частину себе, Діне?»

— ТАК! — його крик відбився від стін печери.

Сфера довго мовчала, переливаючись усіма кольорами спектру.

«Ми не можемо воскресити твою частину цілого. Однак ми знаємо, що ціле не повинно розриватися. Ми можемо побудувати інший перебіг часу».

— Тоді змініть його! Зробіть так, щоб вона була жива!

«Ми не можемо змінити. Ми можемо побудувати ІНШИЙ перебіг для частинок, з яких складається час. Це єдиний раз, Діне. Потім ми підемо вивчати наслідки нашого рішення».

Сфера спалахнула надновою і зникла.

У цю мить атоми світобудови почали змінювати свою структуру. Якісь частинки перестали існувати в минулому. Не народилася зірка, у надрах якої мав дозріти важкий елемент. Цей елемент не був викинутий вибухом наднової і не став частиною руди в шахтах Дванадцятого світу. Мінерал не був видобутий, сталь не була відлита. Стилет, призначений для Лої, зник із самої історії. Його ніколи не було. Як не було і подій, що призвели до його створення.

— Ти зрадила свого творця! — прохрипів Іцамна, скидаючи руку.

Він зробив різкий випад, викидаючи вперед долоню… але в ній нічого не було. Пустота.

Кімі з ревом рванув ланцюг, буквально розриваючи безумця на частини. Тіло Іцамни рухнуло на підлогу. Стіна плазми біля дверей згасла, розсипавшись іскрами.

Дін кинувся до Лої, підхоплюючи її.

— Ти в порядку, люба?!

Лоя дивилася на нього широко відкритими, переляканими очима. Її руки тремтіли.

— Діне… мені здалося… мені здалося, що я померла. Щойно.

Він притиснув її до себе так міцно, ніби боявся, що вона розчиниться у повітрі.

— Тобі просто здалося. Ти просто злякалася. Все скінчено.

Кімі підійшов і мовчки поклав руку на плече Діна. Його погляд був важким, але спокійним. Дін підняв очі — у них більше не було люті, тільки рівне, глибоке блакитне полум’я.

Кімі вказав на масивні двері до Тринадцятого світу. Дін допоміг Лої піднятися і просто похитав головою:

— Нам туди не треба. Вже нічого не треба.

Вони пройшли повз останки «бога» і ряди застиглих мерців. У кабінеті Іцамни відкривався вид на космос. Дві величезні Структури в небі повільно зближувалися, сплітаючись у єдине ціле. Війна закінчилася.

— Одинадцятого вантажте в мою майстерню! Живо! — командував Дін, спостерігаючи, як дроїди обережно кладуть на візок обгоріле тіло друга.

Комунікатор затріщав. Голос Третього був схожий на скрегіт незмащених шестерень:

— Діне! Де ти зник? Що з Лоєю?!

— Все добре. Місто наше.

— Що з божевільним богом?

— Його більше немає, — просто сказав Дін і відключився.

Коли вони вийшли з Піраміди, натовп людей на площі впав на коліна.

— Ви наші нові боги? — донеслося з натовпу.

Лоя ступила вперед, її мідна шкіра сяяла у променях сонця.

— Встаньте, — тихо, але владно сказала вона. — Богів більше немає. Тепер ви самі по собі.

Минув час. У головному залі панувала святкова метушня. Бездушні збирали речі, готуючись до повернення додому. Легати сперечалися про кордони та торгові шляхи. Настрій був справді переможним.

Раптом з-за дверей почулися обурені вигуки:

— Я все-таки перероблю! — Та роби що хочеш, невдячний! Ні «дякую», ні «будь ласка»!

— Я дуже вдячний, господарю Діне, але ви наклали один шар лаку, а треба три! Як я у такому вбогому вигляді з’явлюся, наприклад, при дворі мого друга Короля?!

До залу зайшли Дін, Лоя і… Він. Зал вибухнув аплодисментами. Осліпливо сяючий, відполірований до дзеркального блиску дроїд спочатку завмер, а потім картинно, з неповторною витонченістю вклонився.

— Дякую! Дякую всім, хто мене не забув! Я зворушений до глибини душі, якої у мене, як ви знаєте, офіційно немає.

— Як ти, Одинадцятий? — весело крикнув Перший.

Дроїд завмер, провів маніпулятором по своєму новому темно-синьому корпусу і гордо випрямився:

— Дванадцятий. Барон Дванадцятий, якщо ваша ласка!

У кутку почувся гуркіт — це Третій вчергове впав зі стільця, задихаючись від реготу.