Іцамна сидів у своєму кабінеті, розвалившись у глибокому кріслі. На підлозі валялася порожня пляшка, поруч стояла друга, розпочата.

— Краса… — промовив він, дивлячись на вогні Структури. — Моє.

— Командира експедиційного корпусу до мене! — крикнув він у порожнечу.

За кілька хвилин з’явилася голограма Бездушного.

— Доповідай, — роздратовано кинув Іцамна.

— Пане, ми проводимо пошуки та завдаємо точкових ударів по ймовірних місцях…

— Ой, досить! — перервав він офіцера. — Шукають вони… Ви скільки кораблів уже втратили, бовдури?!

— Ми змінили тактику, пане…

— «Змінили тактику», — кривляючись, передражнив Іцамна. — Поповни війська і шукай! Шукай!

Командир вклонився і зник.

Іцамна встав, похитуючись, пройшовся кімнатою і накинув плащ.

— Ні, так довго… — пробурмотів він і розчинився в повітрі.

Він з’явився на початку довгого коридору, вирубаного в скелі. Злегка тримаючись за стіни, він пішов уперед.

Раптом над його головою свиснув спис.

— А, прокляття! — вигукнув Іцамна. — Забуваю весь час… Відставити!

Наприкінці коридору його зустріли два воїни в сріблястих обладунках, чиї шоломи повністю закривали обличчя.

— Молодці. Вірно служите. Підіть, погуляйте.

Сліпі воїни пішли, торкаючись стін.

Іцамна приклав закривавлену долоню до замка, і двері відчинилися. Він вийшов на балкон величезної печери.

Там, у неймовірній глибині, повільно пульсувала величезна срібна сфера. Її світло було холодним і важким, воно не освітлювало печеру, а немов витісняло з неї саме життя. Поверхня сфери йшла дрібними зморшками, як рідкий метал.

— Це ви у всьому винні! — крикнув Іцамна, звісивши ноги в безодню. — Навіщо ми вас знайшли?!

Він жбурнув фляжку в бік сфери. Та безслідно зникла в її сяйві.

— Будьте ви прокляті! — він закрив обличчя руками. — Ми їх знайшли…

— Знайшли! — Лоя бігла ангаром до Діна, який їхав на візку. — Око уціліло! База Бездушних у Десятому світі, на орбіті Урана!

Дін ошарашено дивився на неї:

— Серед уламків зруйнованого світу… Ідеально. Ніхто не шукатиме флот у крижаному хаосі.

План визрів миттєво.

Поки Перший шукав по музеях кримінального світу оригінал давнього теплового підривника, Дін та Лоя вирушили до герцога Еріка.

— Тисяча дерев’яних ящиків без жодного цвяха, — поставив завдання Дін.

Ерік, дивлячись на золото, тільки крякнув:

— Зробимо, друзі. Мої теслі зметкують, як замінити залізо шипами. Будуть вам ящики.

На базі робота кипіла. Одинадцятий, ворчачи про «наклеп» щодо зниклих запчастин, вираховував траєкторії. Дін особисто перевіряв кожну «міну» — дерев’яний короб, набитий тротилом та кам’яною шрапнеллю.

У призначений час об’єднаний флот Діна та Кімі завмер під маскувальними полями. Тиша в рубці була абсолютною, лише срібне світло в очах Діна та Лої освітлювало прилади.

Повз них, невидиме для радарів, повільно пропливло мінне поле — хмара тихої смерті.

— Пора. Знімаємо поля першій групі! — скомандував Дін.

Кораблі Діна з’явилися в порожнечі. На базі Бездушних спалахнула тривога, і рій винищувачів кинувся в атаку.

Дін методично знищував їх із кулеметів, виманюючи основні сили противника. Коли ворожий флот, упевнений у перевазі, увійшов у бойовий клин і набрав швидкість — було пізно.

Вони втягнулися в мінне поле. Дерев’яні ящики не давали тіні на радарах, поки підривники не відчули тепло дюз і масу заліза. Космос вибухнув. Тротил рвав обшивку, а каміння перетворювало винищувачі на решето.

У цей час група Гунна зайшла з тилу, планомірно закидаючи бомбами наземні цехи та арсенали.

Розгром був повним. Флот Бездушних безпорадно дрейфував, абордажні команди Діна вже входили в шлюзи. Позбавлені енергії та щитів, кораблі Іцамни стали легкою здобиччю. Наземні комунікації перетворилися на купи уламків.

Дін і Лоя стояли на містку, дивлячись на уламки колись грізної сили.

— Чого мовчимо? — Дін подивився на Одинадцятого, що підійшов поруч.

— Насолоджуюся виглядом перемоги, господарю… — мрійливо промовив дроїд. — Там на нижніх рівнях явно залишилося щось цінне. Я візьму «Розвідник» на чотири години?

— Дві години.

— Дякую, господарю Діне, якраз за три години впораюся! — і дроїд, сяючи полірованим боком, рвонув до ангару.

— Мародер, — беззлобно кинув Дін.

— Трофейник! — донеслося з коридору.