Розділ 1. «Не така, як всі…»

Сім`я Морган проживали в Америці в штаті Флорида. Ніка працювала лікарем, а Ендрю був успішним бізнесменом. Здавалося, вони щасливі. Та для щастя їм не вистачало лише одного. Не так давно Ніці поставили діагноз – безпліддя. А вони так мріяли про дитину.

Було вирішено усиновити дитину. Пара об`їздила весь світ, але не досягли свого… Справа в тому, що Ніка хотіла «особливу» дитину. Залишилася остання країна, де вони ще не були – Україна. 

Польоти на літаках були вже звичні для пари, тому долетіли вони спокійно. Поселившись в київському готелі Ніка почала шукати в Інтернеті найближчі дитбудинки, а Ендрю – курси української мови.

Вивчивши кілька фраз на українській, вони обрали куди поїдуть і лягли спати.

Ранок був сонячний, тому Моргани швидко попили кави і вирушили в дорогу. І ось він – дитячий будинок «Сонечко». Пара підійшла до дверей і їх привітала приємна жіночка, років сорока.

-         Вітаємо вас в нашому притулку! Мене звати Владислава Іванівна! Я – директор! Ви за справою усиновлення?

-         Так. – відповів Ендрю.

-         У вас багато дітей? – запитала Ніка, ламаною українською.

-         Близько 50-ти. Ходімо, я вам покажу.

Жінка провела пару всередину. Приміщення було оздоблене малюнками на стінах і живими квітами. В повітрі пахло вишнею, а по коридорам бігала малеча. Директор познайомила Морганів з усіма дітьми і запитала:

-         Можливо, вам хтось сподобався?

-         Знаєш, Ендрю, це не те, чого я хотіла… - розчаровано мовила Ніка.

-         А у вас є «особливі» діти? – поцікавився Ендрю.

-         Особливі? – задумалася Владислава Іванівна. – Так… Є одна дівчинка, але… Її ніхто не хоче усиновлювати…

-         А яка вона? – очі Ніки заблищали.

-         Ходімо, я вас познайомлю з нею… - директор повела їх на другий поверх. – Розумієте… Років 10 тому, коли їй було лише п`ять, вона потрапила в страшну автокатастрофу… Її батьки померли на місці… А вона вижила… І з того часу в неї з`явилася мрія, яка всіх жахає…

-         І що за мрія?

-         Це навіть не мрія, а скоріше манія… В неї є схильність до самогубства, а саме – до стрибків з вікна. Висота – її манить. Розумієте?

Ніка кивнула і повернулася до чоловіка.

-         Здається, ми знайшли її… - мовила вона.

-         Люба, але ж ти розумієш, що виховати її буде важко…

-         Ми тримаємо її в кімнаті без вікон. – Владислава Іванівна зупинилася біля величезних металевих дверей.

-         Під замком?

-         Так, це все для її безпеки.

Жінка вставила ключ і замок клацнув. З жахливим скрипом двері відчинилися і вони побачили маленьку кімнатку. Вона освітлювалася кількома яскравими лампами. Зліва стояло ліжко, справа шафа і вішалки, а посередині, навпроти дверей, стояв стіл. Біля того стола,спиною до гостей, стояла дівчина, хоча в тіні вона була ледь помітна.

-         Єво, до тебе прийшли… Твої нові батьки… - мовила директор.

Дівчина повернулася і вийшла з тіні. Ніка була вражена її красою. Тонкі губи, брови дугою, чорні очі і золотисте волосся. Єва не виражала ніяких емоцій, лише дивилася в одну точку. Ніка сіла навпочіпки, посміхнулася і мовила:

-         Привіт, Єво. Я – Ніка, твоя нова мама. А це – Ендрю, твій новий тато.

-         Ви не мої батьки… - озвалася дівчина.

-         Так… Але ми твої нові батьки…

Єва, наче одержима, повернула голову, спочатку в один бік, потім в інший, розглядаючи Ніку.

-         Ти мені подобаєшся… - посміхнулася вона, але посмішка та просто лякала.

 

-         Ходімо, підпишемо потрібні документи. – запропонувала Владислава Іванівна.

◊    ◊    ◊

Пара допомогла Єві зібрати речі і вивели її на вулицю.

-         Тримайте її краще подалі від вікон… - порадила директор.

Вони підвели її до автомобіля і раптом дівчина зірвалася з місця, намагаючись втекти. Та два здоровенних охоронці відмінно зреагували і повернули Єву батькам.

-         Що сталося? – перелякано запитала Ніка.

-         Вона боїться автомобілів… Після аварії…

Ніка вмовила Єву сісти в машину і сіла поруч з нею позаду. Вона намагалася її розговорити, але більше кивків і сухого «Угу…» з Єви витягнути було неможливо.

◊    ◊    ◊

Щойно вони сіли на літак Київ-Флорида, Єва почала розмовляти.

-         А куди ми їдемо? – запитала вона.

-         До нас додому у Флориду. Там ти будеш вчитися в школі, вивчатимеш англійську і знайдеш собі друзів. – пояснив Ендрю.

-         А там є вікна?

-         Так…

-         А там високо?

Ці питання дуже насторожили Ніку, але вона була впевнена, що зможе виховати її. Через 12 годин польоту літак пішов на посадку. Ще 5 годин на таксі і от вони вдома. Єва захоплено розглядала нове житло. Висока стеля, гарні люстри, інтер`єр в стилі прованс*.

З найдальшої кімнати на зустріч господарям прибіг величезний сенбернар**.

__________

* Прованс - це провінційний стиль в інтер'єрі, який часто називають "французьким кантрі".

** Сенберна́р — порода собак.

-         Привіт. – посміхнувся Ендрю і почухав щасливого пса. – Єво, знайомся, це наш пес – Чарлі.

Єва мовчки підійшла до пса і легенько погладила його по спині. Ніка провела дівчину в одну з кімнат.

-         Ти житимеш тут. – повідомила вона.

Кімната була дуже красивою. Як і вся квартира вона була в стилі прованс і розфарбована в пастельні тони.

-         Гарно. – сухо мовила Єва, сіла на ліжко і перевірила на пружність.

До кімнати зайшла жінка, років 20-25.

-         Єво, це твоя няня і подруга Роузі.

Єва кивнула, а Ніка тихенько пояснила Роузі стан дівчинки.

-         Ну ти освоюйся, а ми приготуємо щось пожувати. – мовив Ендрю і всі покинули кімнату.