Розділ 18. «Ти ж повернешся додому?»

Чорні очі. Такі ж, як у неї. Такі ж, як у Єви. Такі ж, як у Маші. Жінка, впізнавши її, посміхнулася і підійшла до столика. Дівчина повільно піднялася з місця і їхні очі зустрілися. Кілька секунд вони дивилися одне на одного і Єва почала щось розуміти.

- Привіт, Єво. - привіталася незнайомка. Чи, може, не зовсім незнайомка?

- Вітаю... Ем... Сідайте.

Обидві опустилися на стільці. А Єва не відривала від неї очей. Жінка почала свою історію:

- Як я і казала, ти мене, мабуть, не пам'ятаєш. Мене звати Ганна Олександрівна Миронюк. Не знаю, може, хоч прізвище тобі щось скаже?

- Хм...

«Ірина Михайлівна Миронюк-Сошенко – викладач в Київському політехнічному інституті, заступник керівника. Загинула в автокатастрофі разом із чоловіком Миколою» - в думках пролетіла згадка про її з Майклом розслідування. Тож... Що це означає?

- Миронюк... Зачекайте! Ви моя бабуся?! - здивовано вигукнула дівчина. - Але... Як?! Чому після смерті батьків мене не віддали вам?! І Машу...

- Я знала, що ти це запитаєш. Розумієш... Іра, тобто твоя мама... Ми... Ми з нею посварилися. Я, чесно, навіть не пам'ятаю чому. Це було дуже давно. Сварка для неї була настільки серйозною, що вона втекла з дому, сама поступила на навчання, а потім вийшла заміж. - Ганна зітхнула. - Помінявши паспорт вона, по суті, викреслила мене зі свого життя. Тому, коли вони загинули... - по її щоках потекли сльози. - Ніхто не знав, кому можна віддати тебе. Бо ж твій батько теж був сиротою....

Єва, вражена історією бабусі, підійшла до неї і обняла, аби заспокоїти. Ганна кілька разів схлипнула і, витерши сльози, продовжила:

- А... Щодо Маші... Я шукала її так само, як і тебе. Але... Мені вдалося дізнатися лише твій номер. Ви ж з Марійкою разом живете?

Дівчина ковтнула важкий комок, що застряг у горлі і важко зітхнула.

- Бабусю, розумієш. Ми спочатку з Машею жили разом. Тільки в Україні. Поки... Загалом, Маші більше немає.

- Як... Як це немає?

- У неї був рак легень. Ми спеціально повернулися до моїх прийомних батьків аби знайомий Ніки, моєї "мами", зробив їй операцію. Але... Вони не змогли врятувати її. - тепер заплакала Єва.

Вони знову обнялися. Їй саме цього не вистачало звичайної батьківської любові, яку їй могла дати рідна мати або батько. Тепер у неї є бабуся. Та чи зможе бабуся замінити їй батьків? І... Що буде далі?

- Єво, я... Хотіла тобі дещо запропонувати. - озвалася нарешті Ганна.

- Що?

- Ти... Не хочеш повернутися додому? В Україну. В мене є будиночок у селі. Там хороша школа. І ти зможеш повернутися в нормальне життя.

- Оу... Я не знаю. - пропозиція бабусі застала її зненацька. - Мені... Потрібно подумати. У мене тут є друг і...

"Ага, друг. - подумала Єва. - Як би ж тільки друг..."

- І за документами я живу у свого опікуна. Я не знаю чи Ендрю погодиться.

- Давай я з ним поговорю. Він має зрозуміти. Все таки ми родичі.

- Ну... Добре. Ходімо.

***

Через кілька хвилин вони прибули до квартири Ендрю. Єва трохи хвилювалася, бо ж він, схоже, дуже прив'язався до неї. Звісно ж було б непогано жити з рідною бабусею, але... Що буде, якщо Ендрю погодиться? А Майкл? Сестра, яка тут похована. Всі ці питання мучили дівчину, але якщо вона житиме з рідною по крові людиною, то так, можливо, їй буде спокійніше.

- Daddy! I am at home! - вигукнула вона, коли вони зайшли всередину.

- Заходь. - озвався Ендрю з кухні. - Я саме закінчив готувати обід.

- Слухай. Нам потрібно поговорити.

- Що сталося? - чоловік вийшов у коридор і на секунду застиг, побачивши, що Єва прийшла не одна.

- Розумієш... Тут така справа... - тихо відповіла вона. - Загалом, знайомся. Це моя бабуся Ганна. - дівчина повернулася до жінки і перейшла на українську. - Бабусю, це Ендрю, мій опікун і батько.

- Скажи йому, що я хочу відвести тебе додому. - тихо сказала Ганна.

- Тату, розумієш... Бабуся хоче взяти наді мною опіку і повернути мене в Україну.

- І...?

- І ми хочемо, аби ти підписав документи про відмову від опіки наді мною. Я справді дуже хочу повернутися на Україну.

Ендрю замовк, сів на стілець і важко зітхнув.

- Так, Єво. Я все розумію. - відповів чоловік. - Тобі потрібно жити в рідній сім'ї, але... Майкл. Що ти йому скажеш?

- Я... Я не знаю. Мені здалося, що твоя думка важливіша.

- Добре. Я подумаю. Мені потрібен час. Запрошуй свою бабусю до столу.

***

Після обіду Єва відвела бабусю в свою кімнату. Вони дуже довго обговорювали сім'ю, її батьків, її життя після аварії. Дівчина запропонувала Ганні залишитися, але бабуся сказала, що вже поселилася в готелі неподалік.

- Перш, ніж піти, я... Хочу тобі дещо показати. - озвалася жінка і дістала зі своєї сумки фотоальбом. - Перед тим, як приїхати до тебе я... Ненадовго зайшла в квартиру твоїх батьків. І знайшла там ось це.

Єва взяла в руки альбом і почала листати, роздивляючись фотографії. Ось її мама і тато, фото з весілля, гарні фото природи, знову мама з татом, перша вагітність, щасливий батько, народження Маші, маленька Маша, знову Маша. Ця маленька дівчинка дуже нагадувала Єві ту саму, зі сну. Бо... Можливо, це вона і є. Далі ще одна вагітність. Марійка гладить маму по животу, тато обіймає своїх дівчаток. А далі більше нічого. Лише в кінці альбому лежала одна крихітна фотографія, на якій була зображена маленька Єва. І все. Більше нічого.

- Я подумала, що це буде для тебе найкращим подарунком. - сказала бабуся.

- Так. Ти маєш рацію. Дякую. - дівчина подивилася на неї очима повними сліз і... Міцно обняла.