Розділ 17. «Родинні зв'язки»

Єві довго ніхто не відкривав. Вона спробувала ще кілька разів і зібралася йти. Але раптом в цей момент з-за паркану виглянула жінка. Вона була одягнена в стару коричневу сукню, на плечах у неї була біла хустка, а коротке русяве волосся було зібране в невеликий хвостик. Вона кілька хвилин обережно спостерігала за дівчиною, а коли та вже розвернулася і розчаровано зітхнула, то вирішила допомогти їй.

- Вони кудись поїхали! Їх немає вдома! - вигукнула жінка і дівчина, перелякано підскочивши, нарешті звернула на неї увагу. - Я просто їхня сусідка! А ти щось хотіла?

- Доброго дня! - озвалася до неї Єва. - А... Ви, часом, не знаєте куди вони поїхали? І коли?

- Ні. Вони зранку зібралися і кудись поїхали. А куди не знаю. Може їм щось передати, коли вони повернуться? - запропонувала сусідка.

"Якщо ще повернуться..." - подумала дівчина і відразу викинула що голови цю думку.

- Та ні. Не потрібно. Дякую. - відповіла вона і пішла геть. - До побачення.

***

Спочатку Єва почала хвилюватися, але потім вона зрозуміла, що це дуже безглуздо. Адже він не залежить повністю від неї. Чи не так? Коли він приїде, то розкаже де був, якщо, звісно, захоче. Але все таки хвилювання було присутнє. Бо вона справді любила його. Дуже любила. І так як він не сказав, що їде, вона хвилювалася. Телефонувати ще раз вона не стала. Зараз потрібно повернутися додому.

Поки вона все обдумувала, її телефон задзвонив. Вона витягнула його з кишені і на екрані висвітився невідомий номер. Дівчина дуже здивувалася. Кому потрібно їй телефонувати? Але, подумавши, вона взяла слухавку. По той бік телефону заговорила жінка. І найбільше Єву вразило те, що ця жінка говорила українською мовою.

- Вітаю, Єво. - почувши своє ім'я дівчина ще більше здивувалася.

- Ем... Доброго дня... А... Ми знайомі? - розгублено запитала вона.

- Так. Хоча... Ти, мабуть, мене не зовсім пам'ятаєш. Востаннє ми бачилися, коли тобі було три роки. - відповіла її співрозмовниця. - Це довго розповідати. Ти не проти зустрітися? Я тобі розповім і ти все зрозумієш. Впевнена, що нам потрібно поговорити.

- Ну... Добре... Давайте в Olean's cafe ввечері? - запропонувала Єва.

- Добре. Я чекатиму.

***

Уже давно знане і улюблене Olean's cafe зустріло дівчину привітно. Охайно одягнені офіціанти, як завжди, люб'язно посміхалися і ввічливо віталися з кожним відвідувачем. В повітрі літав пряний запах солодкої випічки і міцної кави. У приміщенні було неймовірно спекотно через прозорі скляні стіни. Єва замовила улюблене латте і стала чекати. Яскраве сонце сліпило в очі, але їй це дуже подобалося. Коли вона жила в дитбудинку, то сонця майже не бачила. Її життя складалося лише з чотирьох стін і ненависного скрипучого ліжка. І саме тоді в один момент все кардинально змінилося. Переїзд у Флориду, нова школа, знайомство з Нікою, Ендрю, Майклом, Машею, Женею, Джеймсом. Її життя перевернулося з ніг на голову, зробивши мертву петлю. А тепер ця дивна жінка. Хто вона така? Звідки вона знає Єву? Про що і навіщо вони мають поговорити? Що їй дасть ця розмова?

І ось нарешті в кафе ввійшла шестидесятирічна жінка високого зросту. Не зважаючи на вік, вона виглядала досить гарно і по-своєму модно. Яскраво-рожевий піджак, така ж яскрава жовта пов'язка на голові, білі джинси, світле волосся і... Чорні очі.