Мені здавалося що телефон це атомна бомба. Здавалось якщо візьму трубку ми просто взлетимо в повітря.

– Ангелова

– Привіт Ангел це Ігнат. Впізнала?

– Звісно Іга. Як тебе і не впізнати? – слова виходили важко. Я була змушена часто дихати щоб говорити

– Ти зараз де? Що так важко дихаєш? Ти зайнята?

– Все норм. Я в машині. Ти просто так дзвониш?

– Ми тут з Міхою вирішили розповісти тобі класну новину...

– Ну я слухаю – сказала я і подивилася на Андрія, той був білий як стіна, я взяла його за руку. Це більше для того щоб заспокоїти себе. Мені ще було легко. Я знала про нього лише 3 дні, ось йому було важко, він вперше чув голос брата через 13 років. Я йому не заздрила.

– Ми виграли конкурс Ніка! В нас на руках підписаний контракт з продюсером. З самим Южним!!

– Вітаю. Ви це заслужили.

– Ми пропонуємо відсвяткувати. Давай сьогодні в "Грей"?

– Давай краще в "Ідол"?

– Ну ок. Я тоді йду скажу Міші?

– Ага. Ввечері біля "Ідолу" в 10. Ок?

– Ок – він скинув дзвінок

Я тримала в руках телефон і дивилась на нього як на змію.

– Капець – видохнув Андрій. Анон за цей час взагалі нічого не сказав.

– Ти ж допоможеш мені? Так? Мені порібно ввечері в "Ідол"

– Дзвони вітчиму. Якщо він дозволить тоді можна.

10 хвилин пішло на те щоб умовити вітчима

– Валєра, я не буду там сама. Зі мною будуть Ігнат і Міша. Будь-ласка, в них така подія. Вони самі цього добились. Я повинна бути там. Обіцяю зі мною нічого не станеться

– В скільки ти повернешся?

– Думаю десь в північ

– Ну іди, але дзвони кожну годину!

– Ок. – я скинула дзвінок – Все? – це я вже сказала Антону

– Так тепер все.

– Я поїду додому. Не готовий я до зустрічі з ним

– Це правильне рішення. Я його підтримую.

– Окей, я поїхав. Бувайте – сказав він і вийшов з машини.

– Куди зараз?

– Давай додому. Хоч нагодую тебе. Сидиш тут.

– Я поїв

– Ти ще не їв те що готую я. Так що не спорь..

Ми приїхали додому. Там нікого не було

– Йди сідай. Я перевдягнуся і прийду до тебе.

Я відправилася до себе в кімнату. Вдягнула вільні сортивні штани чорного кольору і майку яка звисала з одного плеча. Волосся захватила заколкою.

– Що ти хочеш?

– На твій смак

– Хах, ти не будеш це їсти

– Чому це? Я все можу з'їсти. Бувало коли були на операціях тижнями одні тушонки їли.

– Ну це ви ще не погано жили.

– Можна ітак сказати.

– Слухай.  Як ти познайомився з Олею? Мені здається це було феєрично.

– В кафе. Вона там відмічала своє день народження, а ми з побратимами останню операцію. Грала музика, я запроств потанцювати. От і все.

– Ох, я вже тут надумала. Героєм таким тебе виставила. Що ти такий весь із себе. Захистив її від хуліганів.

– Не все стається так як ти думаєш.

– Це так

– В тебе з цим Андрієм щось є? Він на тебе дивиться як на богиню.

– Ні. Я його знаю не більше ніж ти. Ми познайомились в понеділок. Він мене обрискав, а я зіпсувала йому машину.

– Хм. В тебе більш феєрично

– Ну він козел якщо вже на то пішло. Просто. Я не можу зрозуміти чому він мене в клубі захистив? Мене там не було, якби не Андрій і його друзі, то я б про це і не дізналась.

– Я вважаю що в кожного свої таргани в голові. Не думай про це. Рано чи пізно все відкриється.

– Так ти правий. Так, я знаю що тобі приготувати.

– Я зацікавлений.

– Фірмовий суп. Мене вчив готувати його мій тато.

– Шкода, що я з ним не зустрівся.

– Так. Він був гарним батьком.

Більше ми не говорили. Не було про що. Антон з кимось пересувався, а я впала в свої думки. Як мені тепер бути? З Ігнатом, я буду така як завжди. Ось, що робити з Леманським. Він же тепер не відчепиться. Шкода звісно що ми ось так.  Його слова я забути не зможу. Коли буду на нього дивитися всерівно буду згадувати. Хотілося б відновити нашу дружбу, але це як в коханні, потрібно щоб хотіло двоє, він не хоче. Зараз його просто мучить совість. Ми помиримось, потім він знову про мене забуде. Плавали, знаємо. Все це фігня, цю ситуацію можна пояснити одним словом. Страх. Я боюсь що він знову зробить так.

Вечір наступив, дуже швидко. Ще кілька днів і нам з Ігнатом виповниться 18. Ми так довго цього чекали. Зараз я вдягаюся, я вирішила не шикувати перед ними, вони мої друзі, і ніхто краще за них не знає, яка я є наспрпавді. Вдягнула білі джинси, білу майку, і зверху шкіряну куртку. На ноги чорні кроси. Макіяж залишила який був, волосся розпустила. Я вийшла з кімнати.

– Антон, відвези мене будь-ласка, і далі їдь додому. Я там надовго. Не хочу щоб ти сидів в машині так довго. Гаразд?

– Гаразд. В тебе не буде там проблем?

– Не повинно бути.

– Ну, ок поїхали.

Ми приїхали до "Ідола" в рекордні строки. Перед клубом стояло багато людей.

– Дякую. Їдь додому, відпочинь.

– Слухають Домініка Романівна – відсалютував він

– Бувай

Я вийшла з машини, і направилась до сходинок. Там вже столи мої хлопці. Вони не бачили мене. Міша був в класній сорочці в клітку червоного кольору. Чорних джинсах і таких же кросах. Коричнева майже чорна шевелюра, голубі очі. Прямий ніс з горбинкою, класні губи, верхня губа тонша за нижню. Сильні руки, да і все тіло. Високий під 1.80. Ігнат не вступав йому. Був одягнений в білу футболку і темно-сині джинси з білими кросами. Трохи нижчий за Мішу. Світло-карі очі. Світла шевелюра, ніс гарний, але якщо придивитись, то видно, що він торохи не рівний. Йому зламали ніс через мене. Хлопчик з старшого класу приставав до мене, Ігнат серйозно з ним поговорив. Результат зламаний ніс. Вони в мене дуже сильні і гарні. Мене ненавиділи всі дівчата, тому що в нашому класі були 3 гарні хлопці Міша Селезньов, Ігнат Камінський і Ростислав Берник. Ці хлопці дружили зі мною. В нас була дуже міцна дружба. Шкода звісно, коли нам було 10 батьки Ріса забрали його документи з школи і переїхали в Японію. Звісно ми спілкуємось, в 14 зустрічались. Він приїжджав на змагання по фігурному катанню. Ми з хлопцями всіма силами підтримували його. В той день він виборов срібло. Шкода що він представляв Японію, але всерівно я дуже рада за нього.

– Слухай ти впевнений? – спитав Міша

– Ну, а що? Ми просто запитаємо, не погодиться так не погодиться. Ти сам чув що нам сказав Южний. Нам потрібна солістка і бас-гітара. Вона ж не дура. Можливо погодиться.

– Будемо надіятись.

– Ей, на що це я повинна погодитись?

– Усьому свій час. Пізніше розповімо. Хоч якщо ти чула наш діалог, то зрозуміла про що ми.

– Міха, Іга я не погоджусь. Ви самі знаєте як до цього ставляться мої.

– Ангелова, ти взагалі дурна? Тобі через кілька днів 18. Вони не мають права вирішувати за тебе. Вони тебе взагалі не поважають. – сказав Міша

– Я з ним. Повністю згоден. Твоя мати лише чекає коли ти впадеш щоб ще більше тебе принизити. Докажи їй, що ти дочка Романа Ангелова.

– Я подумаю, але кажу одразу, сильно не сподівайтесь.

– Гаразд пішли. Посидимо відсвяткуємо.

Ми зайшли в "Ідол". Він не відрізнявся від "Грея". Ми пішли одразу на другий поверх. Замовили собі безалкогольні коктейлі. Розмова зав'язалась одразу. З ними я завжди я маю про що поговорити, але тут голос Ігната різко обірвався. Він дивиться на сусідній столик. Там сидить Єгор. Він салютує мені бокалом, я просто киваю, а через кілька хвилин мій світ звузився до одної людини. Біля Єгора сів Леманський. Тільки зараз я зрозуміла чому Єгор здавався мені таким знайомим. Я ж не один раз його бачила. Звісно він ніколи не гуляв з нами, але я доволі часто його бачила. Він щось сказав Артему і той різко подивився в наш бік. Ігнат одразу впізнав Артема, тому старався перевести мою увагу на себе, але йому це не вдалося. Артем ще пару секунд подивися на мене, а потім обернувся. Це заділо мене. Ось так він хоче помиритися зі мною.  Ми сиділи розмовляли, а потім я побачила, як до столика Артема і Єгора підійшли дві дівчата... На очі навернулись сльози. Захотілось плакати, але не через нього, а через те що моє серце досих пір не зажило.

– Добрий вечір дорогі друзі! – роздалося по всьому клубу – Я дуже радий, що сьогодні нас зібралося так багато. В мене для вас сюрприз. Сьогодні тут присутня музикальна група. Яка виграла контракт з продюсером і скоро буде покоряти світ. Група "Ангели''. Прошу їх на сцену.

Я в шоці обернулась до хлопців. Вони сиділи ледь стримуючи сміх.

– Ви це навмисно?

– Звісно, просто так ти б ніколи не погодилася б. – засміявся Міша

– Ходімо Ніка. Хоча б спробуєш. – сказав Ігнат

Я подала йому руку. Ми піднялись на сцену. Міша сів за барабани, Ігнат взяв гітару. Я встала біля мікрофону, але замість пісні полились слова, які я носила в собі довгих 10 років.

– Перш ніж я заспіваю. Я хочу звернутись до однієї людини. Зараз вона присутня в залі.... 10 років тому ТИ зламав мене, але я вижила. Вижила назло тобі. Зараз ти знову тут, знову портиш мені життя, але знай я вже давно не та Ніка якою була раніше. Ти розбив мою віру в людей. Пам'ятай про це коли знову наберешся сміливості підійти до мене.

В клубі розлились оплески.

– Щиро дякую. Зараз я хочу заспівати пісню яка асоціюється в мене з любов'ю. Ця пісня дуже давно засіла мені в серці.

Льоша Свік ‐ Луна......

Тільки почались перші акорди я полетіла. Забулись всі негаразди. Залишилась тільки я і музика......