Колеса машини мчали по асфальту, розпеченому сонячними променями. Іві відчинила вікно, сидячи на задньому сидінні авто, і висунула туди руку, ловлячи вітер, що летить їй назустріч. Якщо повернути голову ліворуч, то можна побачити море, що іскриться своїми водами і шумить так слабо, що за звуками машин на дорозі його зовсім не чути. А якщо подивитись праворуч, то можна побачити величезні й високі дерева, висаджені по всьому периметру узбережжя поряд із різнокольоровими будинками, що стоять просто впритул один до одного.

Десь збоку трясуться і височіють коробки з речами, які заважають роздивитися місцевість повністю, тож Іві лише переводить свій погляд знову до моря, висовуючись головою з машини, але не сильно, бо Люсьєн одразу ж реагує на це, роблячи зауваження. Іві лише очі закочує, але все одно посміхається, вдихаючи по-літньому свіже повітря, від надлишку якого навіть трошки паморочиться в голові.

Буквально хвилин двадцять тому вони в'їхали в Бордігеру, оглядаючи незнайому раніше місцевість і розуміючи, що тепер це їхній новий дім. Добиралися вони зі Швейцарії просто машиною. На це пішло приблизно п'ять годин безперервної їзди, якщо не брати до уваги невеликих зупинок, які вони робили на своєму шляху сюди.

За час поїздки Іві неабияк виснажилася, сидячи на одному місці, періодично поглядаючи то на екран свого телефону, то на краєвид за вікном, що змінювався так само швидко, як і сюжет фільму, який вона встигла завантажити собі в поїздку. Їхати з Егля було важко. Іві зі сльозами на очах прощалася зі своїм рідним містом і зі своїми друзями.

Останній день у школі пройшов невеликою затишною вечіркою на честь її від'їзду. У їхній кімнаті зібралося багато людей, які притягли з собою маленькі подарунки на пам'ять, щоб Іві їх не забула. У той момент вона була такою зворушеною, що не змогла стриматися і знову заплакала, заливаючи сльозами футболку Христини, яка навіть не намагалася стримуватися, сильніше притискаючи подругу до себе.

Вечірка закінчилася приблизно опівночі, коли один із чергових викладачів робив черговий обхід, а після розігнав їх усіх назад по своїх кімнатах. Він і так дав їм на дві години більше часу, ніж треба, розуміючи, що це їхній останній день у цьому навчальному році. Особливо для Іві.

Коли вже всі їхні друзі розійшлися, залишаючи дівчаток наодинці, – вони вийшли на терасу, яка зустріла їх прохолодою ночі. Накинувши теплі ковдри на плечі, вони просиділи так до самого ранку, до світанку, доки їхні очі не злиплися від втоми. Адріана відключилася найпершою, поклавши свою важку голову Христині на плече. Та спочатку протестувала, а потім здалася і сама не помітила того, як заснула.

– Я буду за тобою сумувати, – пошепки сказала вона, дивлячись на Іві з напівприкритих повік.

– Я теж, – дівчина сумно посміхнулася, стримуючись, щоб знову не заплакати. – Але ж це не назавжди. Тепер на будь-які канікули і свята я приїжджатиму до тебе, – вона постаралася наповнити ці слова упевненістю і сама собі пообіцяла, що буде так і тільки. Хоча всередині було надто багато сумнівів і розуміння, що не варто загадувати на майбутнє, що життя завжди може круто змінитися, а ще фраза Ітана, сказана на день народженні її тата: «Люди, які гучно обіцяють, зазвичай не стримують своїх же слів».

– Або я до тебе, – спокійно відгукнулася вона і Іві видихнула, залишаючи всі свої сумніви позаду. Головне – бажання, а все інше й так здійсниться, якщо двоє цього прагнуть.

Із цими думками вона і заснула, проспавши до самого обіду, коли половина школярів уже залишила кампус, лишаючи по собі тільки тверду впевненість у тому, що за кілька місяців вони знову сюди повернуться. Чого вже не скажеш про Іві.

Того дня вона дуже довго блукала їхнім будиночком і будівлею старшої школи, зазираючи в усі порожні кабінети, у яких із приходом літа вікна постійно були навстіж. Вітер залітав у всі вільні кімнати і гуляв ними, швидко переміщаючись з одного приміщення в інше.

Вона побувала на кожному майданчику, прокручуючи в голові спогади з дитинства, такі теплі й приємні, немов гаряче какао, що зігріває в холодну зиму. Надвечір їй довелося повернутися назад за своїми валізами, бо мама вже чекала на неї біля воріт. Їм потрібно було їхати.

Зайшовши до своєї кімнати, вона побачила Ітана, який сидів на її ліжку. Він щось тримав у руках, безперервно поглядаючи на велике помаранчеве коло за вікном, яке так стрімко опускалося за горизонт.

– Привіт, – тихо сказала Іві, намагаючись його не злякати своєю раптовою появою. Він повернув голову в її бік і мило посміхнувся, киваючи на знак привітання.

– Христина сказала, що я можу почекати на тебе тут, – сказав він, піднімаючись на ноги, хоча Іві й так уже зрозуміла, як він тут опинився.

– Навіщо? – вона запитально на нього подивилася.

– Це тобі, – він простягнув їй невеликий конверт, щільно запечатаний справжньою печаткою. Іві кинула на нього здивований погляд, одними лише очима запитуючи, звідки він це взяв. – Мені дівчатка допомогли упакувати, але це неважливо, – він відмахнувся, очевидно нервуючи. – Це мій тобі подарунок на пам'ять, але відкрий його, будь ласка, тільки тоді, коли будеш в Італії, гаразд? В останній день літа.

– Добре, – Іві кивнула, усміхаючись. А після забрала конверт, підходячи ближче до Ітана і міцно його обіймаючи. – Дякую тобі, – пошепки сказала вона, заплющуючи очі, щоб знову не заплакати.

Машина зупинилася поруч із величезною віллою, яку Іві бачила тільки на картинках в інтернеті. Вона тут же виринула зі своїх думок, залишивши солодкі спогади, повертаючись назад у реальність. Фільм так і залишився стояти на паузі, кинутий і недопереглянутий. Важко зітхнувши, вона відчинила двері авто, вибираючись із нього і на повні груди вдихаючи морське повітря, потягуючись на всі боки, розминаючи м'язи, що затерпли від довгого сидіння.

Вид був настільки неймовірний, що перехоплювало подих. Усе місто було ніби на долоні. Вона повернулася обличчям до кованих воріт, які відчинилися перед нею. Тато сів назад у машину, від'їжджаючи недалеко вперед за огорожу, щоб поставити її в гараж, поки Іві так і продовжувала витріщатися на шикарні сади, що примикали до їхнього будинку.

– Це все наше? – запитала вона, не повіривши своїм очам. Мама, що стояла поруч із нею, також оглядаючи все навколо, просто кивнула. Але ця картинка вже була для неї звичною, бо перед покупкою вони приїжджали сюди, щоб упевнитися, що все гаразд і вони можуть заселятися.

– Так, наше, – вона радісно посміхнулася, ведучи Іві за собою. – Тут ще є басейн. Але він на іншій стороні будинку.

Іві йшла за нею, роздивляючись нову віллу, із захопленням помічаючи, що це одне з найкращих місць, які вона бачила у своєму житті. І тепер це її новий дім.

Коли вони разом обирали місто, до якого переїдуть, то дівчина підсвідомо підштовхувала батьків до купівлі житла, що знаходилося б якомога ближче до кордону з Францією, щоб добиратися до Брайана було недовго. І не прогадала, навіть не розуміючи, який же гарний вигляд все це матиме.

Це місто було настільки чарівним, що Іві просто відмовлялася вірити в те, що тепер вона буде тут жити. Сонце висіло в них над головами, обпалюючи шкіру своїми променями, змушуючи злегка заплющити очі від яскравості, що від нього виходила. У його світлі їхня вілла мала дуже комфортний та домашній вигляд. Відразу ж навіюючи теплі спогади з дитинства, коли вони всією сім'єю (тоді ще) їздили на море.

Іві глибоко зітхнула, сідаючи на м'яку й невелику гойдалку, що розташована в саду. Її очі горіли захопленням і радістю. Давно вона не була такою щасливою, як зараз...

*****

Літо пролетіло миттєво. Іві навіть не встигла отямитися, як зрозуміла, що завтра останній день серпня, а після знову почнеться осінь.

Вони заселилися на віллу наприкінці червня, облаштовувалися кілька тижнів, знайомилися з місцевістю і сусідами. Поки тато їздив по відрядженнях і залагоджував справи, Іві з мамою ходили містом, оглядаючи околиці, адже в Люсьєн була невеличка відпустка і вона могла дозволити собі відпочити. Вони навіть відвідали школу, в якій Іві мала навчатися в майбутньому навчальному році.

Вона підтягувала свої мізерні знання з італійської, просиджуючи по кілька годин на день за підручниками, щоб скласти невеликий вступний іспит з мови на початку серпня. Засиджувалася до пізнього вечора в саду, гойдаючись на гойдалках і листуючись із Христиною, кажучи, як же сильно вона за нею сумує.

Ту на все літо відправили до Бельгії до родичів і заодно в якийсь табір, де щодня відбувається щось цікаве. Іві тільки посміхалася її щоденним історіям і обіцяла, що приїде до неї на осінніх канікулах.

У липні, коли спека сягнула свого максимуму, тато відвіз її до Брайана в Ніццу на два тижні, щоб вона трохи відпочила від навчання і видихнула після переїзду. Там вона все одно намагалася вчитися, щоб хоча б не забути пройдений матеріал, але робила це набагато рідше, повністю занурюючись у свою невелику відпустку.

Щодня вони ходили з Брайаном по якихось закладах і виставках, гуляли пляжем, купалися в морі, дивилися невелички пам'ятки міста, яким воно було наповнене. Він навіть познайомив її зі своїми друзями, з якими вони проводили час практично щовечора, засиджуючи на набережній допізна.

Коли канікули добігли кінця, то Брайан пообіцяв, що приїде до неї на кілька днів наприкінці серпня, поки в неї ще навчання не розпочалося, тому що потім, з їхніми різними графіками, зустрітися буде набагато складніше.

Вони довго обіймалися на прощання, а потім хлопець її легко поцілував, посадивши в машину. Іві трохи зніяковіла, але спробувала це приховати, одразу ж падаючи на заднє сидіння авто, втупившись поглядом у свій телефон. Тато тільки посміхнувся, але нічого не сказав, виїжджаючи за межі міста і прощаючись із Брайаном, підморгуючи йому фарами.

Через кілька днів після відпочинку в Ніцці – настав день іспитів. Іві дуже сильно нервувала, боячись провалити тест і не вступити. Мама лише їй посміхнулася, підбадьорюючи і наливаючи чашку ранкової кави. Вона сказала, що Іві з усім впорається, а якщо ні, то вони обов'язково придумають що-небудь ще.

Але завдання виявилися набагато легшими, ніж вона собі вже встигла нафантазувати, тому склала все успішно. Люсьєн схвально кивнула їй, дізнавшись результати, які прийшли до них наприкінці тижня поштою, і потягла все сімейство до ресторану, щоб це відзначити.

Через місяць життя в Бордигері, Іві подружилася з сусідською дівчинкою, з якою вони періодично гуляли вечорами. Та допомагала їй краще пізнати місто і навіть познайомила зі своїми друзями зі старшої школи, з якими Іві навчатиметься в новому році.

По закінченню цих двох насичених місяців, які були сповнені різного роду подій, вона тепер тут. У цій точці теперішнього часу. Сидить на своїй зручній гойдалці в саду і дивиться на яскраве зоряне небо, слухаючи, як десь далеко шумить море. Нічне свіже повітря наповнює її легені й усмішка сама собою з'являється на обличчі. Як же багато вона пройшла за цей рік. І скільки всього їй ще належить пройти.

У голові непроглядна порожнеча і спокій, у руках спочиває той самий конверт від Ітана. Іві навіть трохи боїться його відкривати, боячись того, що може бути всередині. Але він просив її про це і, звичайно ж, вона виконає його прохання, не в силах відмовити. Серце наповнене передчуттям. Вона терпіла цілих два місяці, чекаючи, коли прийде час для цього моменту.

Поламавши печатку, вона розгорнула папір, викладаючи весь його вміст собі на коліна. У конверті лежало кілька їхніх спільних фотографій і один великий лист, від якого в Іві сльози на очі наверталися. Але найбільше її розбив останній абзац, змушуючи серце солодко защемитися від смутку й радості водночас.

«...Не знаю, чи прочитала ти цей лист зрештою. А може вирішила і зовсім не відкривати його, але я і так тобі вже багато чого наговорив і написав, тому на завершення всього просто хочу сказати:

Коли світ тричі обернеться навколо своєї осі – ми зустрінемося знову. Цього ж дня і на нашому з тобою місці. Запам'ятай, будь ласка, і не втрачай зі мною зв'язку.

До зустрічі в майбутньому, Іві Філіпс. Сподіваюся, ти будеш щаслива.»

Іві посміхнулася, витираючи сльози, що скотилися по її щоках. Їй було сумно, дуже сильно, але тієї ж миті вона відчувала, що робить усе правильно, що на даному етапі життя так потрібно, і що немає нічого випадкового, а всі випадковості – добре продуманий план. І їй подобається та точка життя, в якій вона зараз перебуває. Навіть якщо відпускати людей дуже важко і болісно.

Вона глибоко зітхнула, кутаючись у легку кофту і спираючись головою на м'яку спинку гойдалки. Усьому свій час, і їх також прийде, потрібно тільки трошки почекати.