«Ну, а може й нічого хорошого», – промайнуло в голові у Іві, коли вона стояла, скептично розглядаючи своє вбрання в дзеркалі. На ній красувалася чорна сукня в обтяжку середньої довжини та коротка чорна шкіряна куртка. На ногах були черевики на високих і товстих підборах.

– На мою думку, ти шикарно виглядаєш, – зауважила Іда, розглядаючи її з голови до ніг. – Сукня сіла просто чудово, а моя куртка тобі дуже личить.

– Згодна, – кивнула Корнелія, випрямляючи своє довге темне волосся.

Іві знову зависала у них у кімнаті, готуючись до сьогоднішньої вечірки на честь Хеллоуїна. З Христиною вона так і не помирилася, хоча спроби були, просто часу не знайшлося. Ну, це Іві так собі казала, хоча насправді вона просто не знайшла в собі сміливості, щоб попросити прощення, бо не вважала себе винною до кінця. Втім, як завжди. Ні сміливості, ні почуття провини.

– А мені здається, що я виглядаю просто гарно. Це не схоже на костюм, – поскаржилася вона, знову дивлячись на себе у дзеркало.

– Це й не важливо, – відмахнулася Іда, накидаючи на себе верхній одяг. – Головне, що ти виглядаєш красиво, цього цілком достатньо. Ну, скажи їй, Корнеліє!

– Так, підтримую. Виглядаєш ти дійсно дуже добре.

– Ех, гаразд, – відповів Іві, видихаючи трохи засмучено.

– Гей! – обурилася Іда. – А де дякую?

– Дуже дякую, Ідо. Мені так приємно. Твоя курточка – це просто щось, дуже красива і в ній зовсім не жарко. Дякую, що позичила мені її на один вечір, – з напускною радість промовила Іві, видавлюючи з себе страшенно безглузду посмішку.

– Рада була допомогти, – відповіла вона, забираючи свій телефон з тумбочки. – Ну, коли всі готові, то можемо йти? – запитала дівчина, більше звертаючись до Корнелії, ніж до Іві, на що та просто кивнула.

Актовий зал сяяв вогнями. На сцені стояв один із старшокласників, зображуючи з себе діджея. Треки змінювалися один за одним, створюючи невеликий хаос у голові Іві з незвички. Музика набатом звучала у вухах, а біти, здавалося, можна було відчути шкірою, настільки було голосно.

Столи були заставлені їжею та напоями, на них стояли частування у вигляді очей, пальців, мізків, павуків та всього іншого. Так, кухарі сьогодні постаралися на славу. На кожному столі стояло по кілька гарбузів, у чиїх головах розташувалися яскраві, але теплі світильники, бо відкритий вогонь був би небезпечний для натовпу шалених підлітків.

Іві пройшла в центр зали, відразу спускаючи «свою» куртку з плечей, щоб хоч трохи стало прохолодніше. В обличчя одразу ж вдарив жар від натовпу, який уже на всю танцював, легко рухаючись у такт музиці. У приміщенні було кілька вчителів, які стежили за порядком. Іві принюхалася, наливаючи собі криваво-червоний напій у склянку. У деякі ємності з напоями все ж таки вдалося додати алкоголь, тому вони спустошувалися найшвидше.

Іві вдихнула солодкий аромат тепер уже пуншу, який віддавав легким шлейфом алкоголю. Дівчина трохи спохмурніла, згадуючи минулий і єдиний випадок того, як вона напилася, внутрішньо сподіваючись, що такого більше не станеться, адже вона поводитиметься дуже обережно. Іві зробила невеликий ковток і здивувалася, бо спиртне практично не відчувалося, але це зовсім не означало, що тепер його можна було глушити літрами.

Вона постояла біля столу ще кілька хвилин, хапаючи з нього якісь закуски, які були у вигляді маленьких гарбузів і кажанів, а потім розвернулась, просуваючись через натовп до своїх друзів.

– Виглядаєш невдоволено, – зауважила Корнелія, коли Іві підійшла до них. Вони стояли біля дальньої стіни актової зали, щоб не заважати танцюючим. Ну, і щоб інші не чули їхніх розмов.

– Я все ще переживаю з приводу того, як виглядаю. Мені не дуже подобається, – поскаржилася дівчина, на що Іда лише пирхнула у відповідь.

– Почалося, – помітила вона, закочуючи очі. – Переставай гундіти, Іві. Тут половину людей одягнено так само, як і ти.

– А інша половина одягнена в такі ж нормальні костюми, як і ви, – продовжила вона, тьмяніючи на очах.

– Колись ти докапризуєшся до того, що в тебе відсохне язик, – зауважила Іда, роблячи великий ковток зі своєї склянки.

– Сподіваюся, що цей момент не настане ніколи, – похмуро відповіла їй Іві, повторюючи за Ідою, теж випиваючи вміст зі своєї склянки до дна.

– Гаразд, – здалася Корнелія, перериваючи їхню суперечку. – Ми ж в актовому залі, тут у підсобці сто відсотків будуть якісь костюми, тож якщо хочеш, то можемо сходити та взяти тобі якусь маску, щоб ти почувала себе більш комфортно та впевнено.

– Правда? – з надією в очах спитала Іві. – Але ж у нас не маскарад, – додала вона поспішно.

– Господи-Боже, Іві, чого ти така душна? – сказала Іда, важко видихнувши. Вона поставила свою склянку на маленький столик біля стіни. – Я схожу і знайду тобі щось. Тільки перестань нити, благаю, – сказала вона, відразу пробираючись крізь натовп. – Стежте за склянкою, – голосно промовила дівчина їм, намагаючись перекричати граючу музику.

– Стежити за чим? – безглуздо перепитала Корнелія, а Іві лише знизала плечима.

– Мабуть за склянкою.

*****

Йшли дні, йшли місяці, йшли роки, а Іда все ходила і тинялася в пошуках маски по всій підсобці. Іві вже в якийсь момент втратила надію її побачити, допиваючи третю склянку пуншу і закидаючись смачними шоколадними тістечками з павутинкою з цукру на верхівці. Через хвилин сорок Іда нарешті підійшла до столика, простягаючи Іві чорну маску.

– Якщо я колись ще щось робитиму для тебе, – зло промовила вона, хапаючи свою, майже порожню склянку, і випиваючи все до краплі. Жага її страшенно змучила.

– Я подарувала тобі новий об'єктив на день народження. А він дуже дорогий, між іншим, – надувшись, відповіла їй Іві, нап'ячуючи на себе маску.

– Мені взагалі тоді виповнилося 16!

– Я витратила на нього майже 4 тисячі євро!

– Так, дівчатка, – знову осадила їх Корнелія.

– Гаразд, все одно. Краще допоможи мені, – звернулася вона до Іди і та міцно зав'язала маску на її потилиці. – Тут такі вузькі прорізи для очей. Я практично нічого не бачу, – знову поскаржилася Іві.

– Так напружуй зір. В чому проблема?

– У мене і так мінус 3. Куди я тобі його ще більше напружу? Ця світова–вистава змушує мене битися в конвульсіях, а твоє обличчя взагалі не розглянути.

– Досить скиглити, – суворо промовила Іда. – Я часом забуваю якою нестерпною ти можеш бути. Нагадай, чому ми все ще з тобою спілкуємось?

– Іві! – вигукнула Корнелія, голосно сміючись, тим самим змушуючи дівчат звернути на неї увагу. – Ти схожа на домінатрікс, що втекла з БДСМ вечірки.

– Чого? – обурилася Іві, примружуючись, щоб побачити її обличчя.

– Чорний колір, шкіра, високі підбори і ця маска із заячими вушками... Прям обкладинка альбому Dangerous woman якась, – весело промовила вона, закидаючи голову назад від сміху.

– Так, взагалі дуже навіть схоже, – Іда підхопила її веселощі і тепер вони вже вдвох сміялися з Іві.

– Так добре, – відмахнулася дівчина. – Вже все одно. Є як є.

– А годину тому ти це не могла сказати? – обурено запитала Іда, різко переставши сміятися.

Ще через якийсь час порожніх розмов і двох склянок з пуншем, Іві відчула, що починає п'яніти, тому на сьогодні їй було, мабуть, достатньо. Обговоривши все на світі, походивши по залі, зустрічаючи своїх однокласників та друзів, Іві таки вирішила трохи потанцювати. Тим більше, що тільки-но заграв її улюблений трек.

Людей на танцполі побільшало, а в приміщенні стало набагато душніше (через Іві в тому числі). Ноги самі потягли дівчину до центру залу, через що подруги залишилися за її спиною, з усмішками на обличчі спостерігаючи за іноді дивними танцями Іві. Учні стрибали і гойдалися в такт бітам, що лунали з великих колонок, розташованих по кутках від сцени.

Через високі підбори ноги Іві випадково підкосилися, коли вона танцювала разом з усім натовпом, тому дівчина мало не впала на хлопця, що стояв поруч. Він був одягнений у звичайний чорний класичний костюм із невеликими позолоченими крилами за спиною. Його очі і ніс затуляла золота маска, а губи були викривлені в незрозумілій для Іві усмішці в той момент, коли він схопив її за руку, запобігаючи падінню.

– Дякую, – буркнула вона собі під ніс, одразу зніяковівши. Кров і алкоголь прилили до її щік, забарвлюючи їх у червоний.

– Що? – прокричав він. – Вибач, я не почув.

Він сильніше схопив дівчину за руку, повністю підтримуючи та даючи опору. Але Іві відразу висмикнула її з міцної хватки, тому що по шкірі стрімко побігли мурашки.

– Дякую кажу, – голосніше повторила вона, відходячи на пару кроків назад, але відразу врізаючись у когось спиною. – Вибачте, – швидко сказала Іві, знову роблячи невеликий крок уперед, але тримаючись на відстані від незнайомця.

Хлопець у золотій масці засміявся, оголюючи верхню доріжку білих зубів.

– Ти кумедна і дуже незграбна, – весело сказав він, не перестаючи слабо підтанцьовувати.

Іві нічого не відповіла. Вона ніяково кивнула головою, вже подумки прикидаючи які ще фрази можна почути від цього хлопця. Дівчина розгорнулася, щоб піти і сісти в більш спокійному місці, адже її голова починала трохи крутитися, а свідомість стала повільно пливти.

– Почекай, – сказав хлопець їй на вухо, помітивши, що Іві хоче покинути зал. Вона здригнулася від такої близькості, не чекаючи, що він опиниться поруч із нею. Він відразу зрозумів хід її думок, тому трохи віддалився, опалюючи жарким подихом потилицю. – Вибач, я не хотів.

– Все нормально, – відмахнулася Іві, прикриваючи очі рукою, щоб позбутися настирливого яскравого світла, яке найшвидше викликає епілепсію. – Але мені все ж таки треба йти.

– Як тебе звати? – спитав він відразу, ні про що більше не думаючи. Він чіплявся за цей момент, наче за останню нагоду.

– Цього я тобі не скажу, – тихо промовила вона і відразу прослизнула крізь натовп, залишаючи хлопця одного в центрі зали.

– З тобою все гаразд? – спитала Корнелія, коли Іві підійшла до них. Її погляд був стурбований.

– Неважливо себе почуваю, – чесно відповіла вона, нагинаючись, щоб забрати зі стільця свою маленьку сумочку.

–Тебе проводити до кімнати? – стурбовано запитала Іда, уважно розглядаючи обличчя подруги.

– Ні, не варто, – відповів вона, слабо посміхнувшись. – Твою курточку я залишу у себе на ліжку, забереш її завтра, коли їхатимеш, бо мене ти можеш уже не застати перед від'їздом.

– Добре, – відповіла Іда, киваючи. – Йди відпочивай.

Іві швидко обняла своїх подруг і нашвидкуруч розв'язала маску, залишаючи її на столі, а потім хутко покинула актовий зал.

*****

Дівчина прокинулася від вібрації будильника, який вона практично забула вчора завести перед тим, як лягти спати. Випадково зайшла в калькулятор і довгих п'ять хвилин думала, чому годинник так дивно виглядає, поки до неї нарешті не дійшло. І ось було вже близько шостої ранку, а це означає, що мама заїде за нею приблизно за годину, щоб відвезти додому, а потім встигнути на свій останній робочий день перед невеликою відпусткою.

Іві важко підвелася з ліжка, широко позіхаючи і потираючи руками заспані очі. Вона насамперед пішла в душ, щоб трохи прийти до тями після сну. Її голова слабо боліла, нагадуючи про вчорашній вечір. У пам'яті сплив образ того самого незнайомця в золотій масці, через що Іві здригнулася, потрясся головою, ніби хотіла відігнати всі думки, пов'язані з тим дивним моментом. Дівчина відкрутила вентиль з гарячою водою до упору, намагаючись зігрітися цього холодного жовтневого дня.

Зовсім ще сонна і розморена теплою водою свідомість, підкидала їй картинки минулого вечора. Яскраві очі подруг, які блищали від радості та випитого алкоголю; шумна, практично оглушальна музика і натовп, що підспівує пісням, що лунали з колонок; і тонкі губи, викривлені у слабкій усмішці, яка була звернена до Іві.

Шумно видихнувши, дівчина перекрила кран з водою, виходячи з душу в слабко освітлену кімнату, яка була просякнута осінньою прохолодою. Вона швидко одягла на себе теплі чорні колготки та бежеву сукню в обтяжку. А потім дістала маленький аркуш паперу та ручку, щоб написати записку Христині.

Вона не хотіла їхати на канікули навіть так і не поговоривши з нею, але сказати все те, що вона думає, у вічі своїй подрузі – вона теж не могла. Звичайно було б простіше написати смс, навіть із дому, де атмосфера куди спокійніша і затишніша, але чомусь хотілося зробити це таким чином, щоб здаватися більш щирою, щоб її зрозуміли правильно.

На написання листа пішло чимало часу. Іві постійно закреслювала написане, зіпсувавши не одну сторінку з непотрібного зошита, що валявся десь на затворах її тумбочки. Тихо підвівшись із ліжка, вона поклала записку на невеликий стіл, що стояв біля ліжка Христини, яка не голосно сопіла, відвернувшись обличчям до стіни.

Взявши рюкзак з речами, Іві взула чорні черевики і курточку, а потім вийшла з кімнати, тихо прикривши за собою двері. Вона дійшла до будівлі старшої школи, швидко розписалася у відомості, де йдеться, що її забирають на час канікул, попрощалася з адміністрацією, а потім спустилася вниз до воріт і почала чекати маму, яка написала, що вже під'їжджає.

І ось, здавалося б, Іві має радіти, що зможе провести цілий тиждень вдома, спати до обіду, дивитися серіали і зрідка виходити на вулицю, щоб подихати свіжим повітрям. Або просто поїхати кудись подалі з мамою, відпочити від суєти міста та тужливої ​​осені, яка своїми голими гілками чіпляється за серце, повільно, але впевнено, забираючи звідти тепло минулого літа.

Але щось усередині заважало всьому цьому, заповнюючи Іві дивним відчуттям недомовленості та незавершеності. І ось уже поїздка додому її зовсім не тішить. У душі селитися напруга, яка розповсюджується по всьому тілу, ніби передчуваючи щось погане.

Звук машини, що під'їжджає, відволікає дівчину від її думок і вона піднімає погляд, щоб упевнитися, що це приїхали за нею. Автомобіль зупиняється якраз біля Іві і вона, недовго думаючи, відчиняє двері, плюхаючись на м'яке шкіряне сидіння машини.

– Виглядаєш засмучено, – каже мама, забираючи у дочки рюкзак і кидаючи його назад, щоб він не мішався під ногами. – Щось трапилося?

– Ні, все добре. Просто не виспалася, – бреше вона, аби не продовжувати цю розмову. Натомість вона хапає все ще теплу кава, яку мама встигла захопити для неї по дорозі, і посміхається через милий напис, який красується на стаканчику.

– Вибач, – щиро жалкує жінка, виїжджаючи на дорогу. – Сама розумієш, у мене робота.

– Так, я розумію, – сказала дівчина, роблячи невеликий ковток.

– Але я пропонувала, щоб тебе забрав хтось інший, аби ти поспала довше, але ти сама відмовилася, – зауважила вона, додаючи трохи швидкості. О сьомій ранку на вулиці вже було ясно, але хмари, що згустилися над містом, змусили нічні вогні горіти довше.

– Мам, це не найбільша проблема у житті. Не хвилюйся через це. Краще скажи мені, чим ми займемося у твою відпустку? – вона швидко перевела тему, дивлячись на те, як різко змінився вираз обличчя її матері: куточки губ поповзли вниз, через що до того мила посмішка змінилася на засмучену гримасу.

– Ну, як тобі сказати, – обережно промовила Люсьєн, стежачи за дорогою.

– Тільки не кажи, що тобі треба кудись поїхати, – Іві відразу ще більше потьмяніла, відставляючи від себе каву. Їй раптом зненацька стало не по собі.

– Не зовсім. Це лише на пару днів, але через цю поїздку ми, на жаль, не зможемо нічого спланувати.

– Гаразд, – спокійно промовила Іві, швидко змирившись. У будь-якому разі їй не звикати. – І куди ти їдеш?

– До твого батька в Америку. Потрібно вирішити кілька запитань і я відразу ж повернуся, ти й занудьгувати не встигнеш, – впевнено промовила мама, видавлюючи щось на кшталт посмішки.

–Ага, – мляво відгукнулася Іві, дістаючи телефон з кишені і втикаючись у нього, повністю захищаючи себе від зовнішнього світу.

Через десять хвилин поїздки Люсьєн знову почала розмову. На цей раз Іві засмутилася ще більше.

– Кілька днів тому мені дзвонила мама Ітана, – сказала вона, подивившись на свою дочку, щоб простежити за реакцією. Іві підвела на неї запитальний погляд, але більше нічого не сказала. — Вона запрошувала тебе на день народження, — повільно продовжила жінка, повернувши свій погляд на дорогу.

– О Боже! Серйозно? Хіба вона не знає, що ми з ним уже давно не спілкуємось? – обурилася Іві, відкладаючи свій телефон. – Я нікуди не піду.

– Іві, це просто день народження, тобі не варто переживати, – запевняла її мама, але дівчині було все одно. Іти на свято Ітана було останнім у списку тих справ, які вона коли-небудь взагалі хотіла би зробити в цьому житті.

– Ну, мамо! – канючила вона, як маленька дитина. – Ти взагалі уявляєш, як це виглядатиме? Рівень незручності зашкалюватиме! Він сам знає про те, кого його мама запрошувала? І чому вона цим займається, йому що 10 років?

– Схоже, що тут 10 якраз тобі, – трохи суворо промовила Люсьєн. – І це незвичайний день народження. Приїжджає його бабуся, вона вирішила влаштувати для свого єдиного онука пишне свято. Там буде багато впливових людей, тому що сім'я Ітану...

– Знаю я, хто вони такі, – перебила її Іві, схрещуючи руки на грудях. – Це що, буде щось на кшталт світського прийому?

– Так, – відповіла мама, кивнувши головою. – А з його бабусею ти, до речі, знайома. Та й тобі необов'язково там із ним спілкуватися. Крім Ітану на святі буде ще купа людей. Ви може навіть не перетнетеся.

– Добре, – здалася Іві, видихаючи. – Але його день народження вже після завтра, а мені навіть одягти нічого, – поскаржилася вона, злегка дуючи губи.

– Значить з'їздимо завтра до магазину і купимо тобі щось. Не хвилюйся через це, – вона мило посміхнулася, кинувши швидкий погляд на дочку.

Десь вдалині блиснула блискавка, а потім почувся гуркіт грому. Дощ дрібними краплями забарабанив о скло машини. Іві відвернулася до вікна, діставаючи з кишені свої навушники, а потім прикрила очі, швидко засинаючи.

*****

– Люба мадмуазель Філіпс, може, ви нарешті прокинетеся, щоб ваша мати встигла на роботу? – трохи жартівливо, але в той же час і з деякими нотками роздратування промовила Люсьєн. – Вже більше п'яти хвилин тебе бужу. Прокидайся, Іві, будь ласка.

– Ну зараз, – сонно промовила дівчина, відвертаючись від мами.

– Не знущайся з мене, благаю.

– Гаразд, все, вибач, виходжу вже, – Іві знехотя розплющила очі, широко позіхаючи. Вона забрала у мами рюкзак і ключі, а потім поцілувала ту в щоку, виходячи з машини, легенько грюкнувши дверима.

На вулиці все ще лив дощ, тому дівчина інстинктивно зіщулилася від вогкості та холодної води, яка одразу намочила її волосся. Вона накинула на голову капюшон. У цей час ключі в її руці торохтіли, немов дитяче брязкальце.

– Гей, Іві, – крикнув хтось позаду. Голос розчинився в шумі дощу, через що дівчина не змогла розрізнити його власника. Вона швидко повернулася, стикаючись носом до носа зі своїм другом і сусідом Брайаном.

– Нічого собі! – радісно вигукнула вона, одразу ж обіймаючи його за шию. – Що ти тут робиш? Я думала, що ти у Франції зараз, – вона не могла стримати усмішки, яка розтяглася від вуха до вуха.

– Батьки забрали на пару днів, – відповів він, так само щасливо посміхаючись. – У вівторок вже їду.

– Дуже шкода, – сказала вона, склока засмутившись. – Я думала у нас із тобою буде більше часу. Ми ж так довго не бачилися, приблизно більше року. Чому ти не приїжджав улітку?

– Давай ми поговоримо про це в спокійнішому місці, – відповів він, посміхаючись куточком губ. – У тому, де з неба не ллється вода, хоч би.

Іві яскраво посміхнулася і легко вдарила себе рукою по лобі, а після поспіхом відчинила вхідні двері, пропускаючи Брайан уперед себе. Еліста – маленьке чорне створіння – тут же зайшлася гавканням, зовсім забувши про те, що вже зустрічалася з Брайаном раніше.

– Гей, тихіше, Елісто, припини гавкати! – крикнула Іві, знімаючи з себе мокру курточку. Від води волосся сильно поважчало, залишаючи вологі сліди на її плечах.

– А де ваші помічниці? – задумливо спитав Брайан, роззуваючись і знімаючи з себе верхній одяг.

– Вони заглядають до нас раз на пару днів, щоб прибратися та приготувати їжу. Мама не любить, коли в будинку живуть сторонні, – спокійно промовила вона, а потім з усмішкою додала: – Ми ж не ви.

– Ой, ось не треба, – сміючись відповів Брайан. – Наша сім'я порівняно з Фейнами дуже проста.

– Краще не нагадуй, – на видиху промовила Іві, відмахуючись, одразу ж проходячи на кухню. –Ти до речі підеш до нього на день народження? – якось ненароком запитала вона, дуже сподіваючись, що Брайан там буде разом з нею.

– Якщо чесно, – відповів хлопець, злегка примружившись. В його очах заграли смішки. – Я тільки заради цього й приїхав.

– Невже його мама і твоїй зателефонувала? Вона вирішила зібрати усі відомі родини міста у себе? Хоча про що я. Тут же, звичайно, замішана його бабуся, вона та ще любителька пафосу, адже після її від'їзду вони так жодних свят не справляли.

– Мені чомусь здається, що вона підшукує йому наречену, – тихо сказав Брайан, зазираючи Іві за плече. Вона відкрила ящик, діставаючи звідти міцний розсипний чай і дві чашки.

– Яку наречену? – стривожено спитала та. – З чого ти взяв?

– Ну, мама розповідала, що у них у родині так заведено. Ніхто тебе, звичайно, не змушує одружуватися в такому ранньому віці, та ще й на тій, хто не подобається. Але зазвичай вони просто підбирають «гарні варіанти», які могли б підтримувати статус їхньої родини.

– Вона бачила свого онука взагалі? Який статус? Ітан майже перший бабник ліцею. Хоча це звичайно спірне питання, але все ж таки.

– Так ніхто й не каже, що він має бути святим незайманим. У них просто дуже багато грошей, більше разу так у три, ніж у наших з тобою батьків разом узятих, так що вони можуть собі таке дозволити.

– Значить ти теж будеш на цьому «святі життя», – задумливо простягла Іві, поставивши чайник на плиту.

– Звичайно буду. Але потім одразу поїду наступного дня. Саме тому ми маємо провести з тобою всі мої вихідні, – сказав хлопець, легко підморгнувши Іві. Він застрибнув на острівний столик, що стояв по центру кухні, і почав уважно розглядати обстановку, яка за роки їхньої дружби стала йому вже рідною.

– Слава Богу, я там буду не одна, – полегшено сказала Іві, повторивши його дії. – Бути серед натовпу цих пафосних людей, – вона театрально скривилася, забираючи пасмо волосся за вухо.

– Ой, а це чи не ти випадково навчаєшся у самій елітній школі країни? – піддражнив її Брайан, штовхнувши ліктем у бік.

– Хто б говорив?! – обурилася Іві, а потім голосно засміялася. – Чи не ти випадково отримав стипендію у найпрестижнішому універі Франції минулого року?

– І зауваж, – Брайан пильно на неї подивився, піднявши палець вгору. – Жодного блату і грошей.

Іві різко пирхнула, але після посерйознішала і кивнула.

– Так, ти великий молодець, – вона ніжно посміхнулася, злегка стискаючи його руку, яка лежала на стільниці. – А тепер я чекаю довгу розповідь про те, чому ти не повернувся влітку, – вона стрімко прибрала свою кисть, все ще відчуваючи слабке тепло в районі долоні.

– Це вийшло спонтанно. Я чесно збирався повернутись, – щиро сказав він, прикладаючи руку до грудей. Його пальці зачепилися за невеликий ланцюжок, що висів на шиї. – Але навчання розтяглося, плюс у мене там друзі, ціла компанія, ти навіть уявити собі не можеш! – його очі горіли, мов нічні ліхтарі. – Там зовсім інше життя. Воно більш доросле, вільне. Там я сам по собі, без опіки батьків з боку та прислуги, яка ходила та соплі за мною підтирала, а мені, між іншим, уже дев'ятнадцять років! – він награно обурився, але потім легко засміявся, закидаючи голову назад. – Там дихається легше. Навчання, звичайно, дається мені не так просто, але це того варте. В іншій країні я відповідаю сам за себе, і почуваюся там уже зовсім інакше.

– Я рада, що ти щасливий, – Іві легко усміхнулася, зістрибуючи зі столу, бо чайник уже закипів. – Але було б краще, – повільно сказала вона, розливаючи окріп по чашкам, – якби ти не забував, що тут у тебе теж є сім'я та друзі, і тут на тебе чекають, – цього разу вона не змогла приховати смуток, який буквально просочив її голос.

– Тільки не кажи, що скучала за мною, – Брайан звів все до жарту і посміхнувся, наче чеширський кіт. На його щоках проступили ледь помітні ямочки.

– Навіть не згадувала жодного разу, – підділа його Іві, передаючи чисто білу чашку йому в руки. – Може в приставку пограємось? – запитала вона, перевівши тему.

– Можна, – погодився хлопець, зістрибуючи зі стільниці, мало не розлив чай ​​по підлозі. – А коли закінчиться дощ, то я заскачу за велосипедами і ми поїдемо кататися містом, а потім зайдемо до найдешевшого кафе, яке зустрінемо дорогою, щоб випити гарячу каву з твоїми улюбленими шоколадними круасанами. Що скажеш?

– Скажу, що Франція навчила тебе економити, – Іві весело засміялася, проскакуючи між Брайаном і стільницею, рухаючись вгору сходами, які вели до її кімнати. – Але якщо ти питав про план, – сказала вона, загадково посміхаючись, – то це найкраще, що я чула останнім часом. Окрім велосипедів, звичайно. Я ж не вмію кататися.

– Як я міг забути? – з усмішкою промовив він, хитаючи головою з боку в бік, а потім насмішкувато запитав, слідуючи за нею: – Невже в ліцеї все так погано?

– Це ти мені скажи, ти теж там вчився.

– Один із найкращих періодів у моєму житті.

– Тому що тебе не діставали батьки і не опікувала прислуга? – вона яскраво посміхнулася, роблячи невеликий ковток чаю.

– Все ти про мене знаєш, – він весело примружився, пильно дивлячись на свою подругу.

У цей момент Іві по-справжньому видихнула. Вона була рада, що вони не поїдуть нікуди з мамою цієї осені. Цього року все так добре збіглося, що аж дух захоплювало від передчуття всього кількох днів з людиною, яку вона не бачила вже більше року. З Брайаном завжди було так легко і весело, що хотілося, щоб дні, проведені з ним, тривали вічно. Їхня дружба – це єдине, що Іві зберегла з самого дитинства. Це єдине, що нагадувало їй про те, ким вона є насправді.