Минуло 3 роки.

– Іві! – кричить хтось, заходячи до кімнати дівчини. – Прокидайся, інакше ми запізнимося на заїзд.

– А котра година? – спитала вона, ледве розплющуючи свої очі. Іві сяк-так сіла у своєму ліжку, намагаючись зібратися з думками.

– 7 ранку, – відповіла мама, різко розсовуючи щільні блідо-рожеві штори, через що кімната відразу залилася світлом.

Іві заплющила очі, закриваючи обличчя руками, ховаючись від яскравого сонця. Сьогодні їй знову доведеться поїхати на кілька місяців до школи-пансіону, і пробуде вона там до зимових канікул, які триватимуть лише кілька тижнів, а потім їй потрібно буде знову повернутися. У душі Іві сподівалася, що мати зможе забрати її раніше, приблизно на осінніх канікулах, але, на жаль, ніхто і нічого їй обіцяти не може.

Іві вже до цього звикла, адже навчається у цій школі, починаючи з першого класу. Це було рішенням її мами, яка майже весь час працювала і не могла доглядати доньку, тому й вирішила, що буде краще, якщо Іві почне вчитися в закритому ліцеї.

Школа знаходилася в Швейцарських Альпах, неподалік міста Егль, де вони якраз і проживали. Будемо чесні, школа одна з найдорожчих не лише в країні, але ще й у світі. Потягнути таку суму можуть далеко не всі батьки, тому найчастіше там навчаються або багаті студенти, чиї батьки володіють чималим бізнесом, або діти з інших країн, яким удалося своїм розумом отримати грант на це навчання.

І як уже стало відомо, Іві та сама студентка, чиї батьки володіють бізнесом. Мама займається виданням книг по всій Швейцарії, керує мережею видавництв, а якщо точніше, то їх філією, тому що самі видавництва знаходяться в Америці, де й проживає тато Іві, якого вона бачить лише двічі на рік: взимку на Різдво та влітку на своє день народження.

– Я сніданок уже приготувала, – сказала мама, підходячи до неї ближче. – Давай збиратися швидше, мені ще треба встигнути на роботу, – сказала вона, поцілувавши Іві у скроню, і вийшла з кімнати.

Дівчина відразу піднялася зі свого ліжка і побігла в душ. Вона трохи нервувала перед поїздкою, власне, як завжди в перший день. Всередині неї було почуття певного очікування і хвилювання, адже більшість своїх друзів вона не бачила ціле літо, тому що ті живуть в інших містах Швейцарії, тому зустріч із ними була найбільшою подією цього дня.

Швидко прийнявши освіжаючий душ, вона вийшла з ванної, загорнута в один рушник і стала спускатися вниз сходами, щоб поснідати. Вже на сходах вона почула запах свіжих тостів, полуничного Nesquik та сиру.

– Здрастуйте, приїхали. Ти чому лише в одному рушнику? – запитала мама, накладаючи собі в тарілку омлет. – Не хочеш піти та одягнутися?

Іві лише заперечливо похитала головою, забираючи свій сніданок зі столу і плюхаючись на диван поруч зі своїм планшетом.

– А ти хочеш, щоб я ходила голою?

– Не хочу тебе розчаровувати, – сказала мама, сідаючи поряд з нею, – але за годину ти вже маєш бути в машині.

– Я як раз встигну, – відповіла Іві, посміхнувшись. – Тим більше, там практично не ловить інтернет і немає виходу в мережу, лише місцевий wi-fi, який працює через раз. Так, що серіал просто і не подивишся. А я встигла подивитися лише 5 сезонів «Кісток» за ціле літо і не хочу закінчувати на найцікавішому.

– Добре, – легко відповіла мама і сама натиснула на потрібну серію, починаючи поїдати свій омлет. – Я теж закінчила приблизно на цьому моменті, – вони одночасно весело засміялися, переводячи свій погляд на екран, стежачи за картинкою.

*****

Машина їхала на невеликій швидкості, завертаючи на пряму дорогу, що веде до школи. Іві сиділа на передньому сидінні, спостерігаючи за видом, який пам'ятала напам'ять. У її вухах грала гучна музика, відлуння якої розносилися по всій машині. Мама акуратно постукала їй по плечу, витягаючи навушник із вуха.

– Що трапилося? – запитала Іві, звертаючи всю свою увагу на маму.

– Ти точно все взяла? – схвильовано перепитала вона, поглядаючи на дорогу.

– Так, – впевнено відповіла Іві, на додачу кивнувши головою. – Щось не так? Ти якась нервова.

– Мені щойно написала мама Лейли, – сказала вона, зупиняючи машину на узбіччі. – Вони не встигають її довезти та попросили, щоб ми забрали її на півдорозі.

– Ні, – твердо відповіла Іві, вже маючи намір надіти свій навушник назад, але мама її зупинила:

– Я знаю, що ви вже як три роки не спілкуєтеся, але вони спізнюються на роботу та...

– Ні, – чітко сказала Іві, перебиваючи її. – Вибач, мам, але ні.

– Гаразд, – вона зітхнула і швидко набрала номер телефону. – Так? Привіт, слухай, ми не зможемо забрати Лейлу, ми вже майже доїхали до школи, я сьогодні вирішила відвезти її раніше, бо спізнюся на роботу. Так, мені шкода. Пробач, будь ласка, – сказала вона і скинула виклик, повертаючи телефон на місце.

Більше не сказавши жодного слова, мама знову завела машину, виїжджаючи на дорогу. Іві важко зітхнула, знову занурюючись у свій світ, періодично поглядаючи на маму, яка досі дуже тривожно вела автомобіль. У душі в Іві оселилися сумніви і їй стало соромно, але потім вона згадала про те, хто така Лейла і що та зробила, і це почуття відразу зникло, ніби його ніколи й не було.

Через довгі сорок хвилин машина припаркувалася біля школи, а точніше біля її підніжжя, до самого верху треба було ще дійти, але вже з цього місця Іві могла розглянути купу студентів, які піднімалися нагору зі своїми важкими чемоданами.

– Тобі допомогти? – запитала мама, але Іві заперечливо похитала головою.

– Ти вже й так спізнюєшся, – відповіла вона, дістаючи свою сумку з багажника.

– Я не знаю, що трапилося між вами з Лейлою, але...

– Мам, давай ми більше не будемо про це говорити, гаразд?

– Добре, – якось сумно погодилася вона, швидко кивнувши.

– Мадам Філіпс, – крикнула директор школи та за сумісництвом викладач англійської мови в класі у Іві, підходячи ближче до них.

– Я незаміжня, Інгрід, – сказала мама, звертаючись до неї. – Філіпс – це прізвище батька моєї дитини. Називайте мене просто Люсьєн.

– Так, вибачте, ніяк не можу звикнути. У моїй школі стільки учнів і до кожного потрібен окремий підхід, вона посміхнулася, дивлячись прямо Іві в очі. Та лише слабо кивнула.

— Так, я вас розумію, — відповіла Люсьєн, нахиляючись до дочки і міцно обіймаючи її. – Якщо раптом що, то ти завжди можеш подзвонити мені, гаразд?

– Так, я знаю, мам, не хвилюйся за мене, будь ласка.

– Люблю тебе, – тихо шепнула вона їй на вухо.

– Я тебе теж, – також тихо відповіла Іві, беручи в руку свою сумку і йдучи нагору. Мама проводжала її поглядом ще кілька секунд, а потім, попрощавшись з директором, сіла і виїхала назад на дорогу.

*****

Шлях для Іві виявився не довгим, але коли у твоїх руках важка валіза, то здається, ніби ти йдеш уже кілька років, а дорога все не закінчується. Навіть незважаючи на те, що вона котила її, а не несла в руках, їй було важко, адже тут немає асфальту, а довкола лише стежки та луки з полями. Тільки десь високо видніються будиночки, які Іві вже люто палить своїм поглядом.

Школа Ейглон була сама по собі невеликою, та й навряд чи це місце можна було б назвати школою. Тут кожен корпус стояв окремо, утворюючи собою різні постаті. Перше коло з дерев'яних корпусів з великими панорамними вікнами було корпусом початкової школи, а всередині двору розташовувався спортивний і дитячий майданчик. Діти могли вийти на перервах і віддати всю свою енергію цьому місцю.

Друге коло було для середньої школи. Тут усередині було велике спортивне поле, яке вони часто використовували для різних ігор, на кшталт футболу. Третє ж коло було для старшої школи. Воно було з деякою кількістю будівель, а також всередині було поле для великого тенісу, волейболу та баскетболу.

На самому кінці, наче крапка наприкінці речення, була їдальня на кілька поверхів. Від неї вели стежки до дерев'яних триповерхових будиночків, з широкими прозорими та білими балконами, які зараз всі були заставлені квітами. Стежки розходилися в різні боки, розділяючи кампус на три частини, для трьох різних рівнів школи.

Ліва стежка, якою зараз йшла Іві, була найостаннішою і вела до першого будиночка старшої школи. Обійшовши його, вона попрямувала далі, проходячи через густі та красиві клумби, засіяні безліччю яскравих кольорів. Будинки були розставлені у шаховому порядку і стояли по різні боки від стежок.

Пройшовши ще один будинок, Іві загорнула праворуч, входячи у великий хол, з якого відразу ж будо видно сходи: одні вели в жіночу частину, інші в чоловічу. Кинувши на них сльозливий погляд, бо їй доведеться тягнути свою валізу нагору, вона важко зітхнула, падаючи на маленький диван.

Сил практично не залишилося, тому дівчина вирішила перепочити. Через кілька секунд своєї самотності вона почула сміх, який стрімко наближався до неї. На сходах з'явилися два хлопці приблизно однакового середнього зросту, тільки один був блондином, а другий брюнетом.

– Норман! – Крикнула Іві, намагаючись привернути увагу хлопця, з волоссям темним мов шоколад. – Норман Віннер! – крикнула вона ще раз, і хлопець швидко підняв на неї погляд, переставши сміятися на кілька секунд, а потім знову усміхнувся, підходячи ближче.

– Кого я бачу! – вигукнув він, падаючи на диванчик поруч із Іві. – Ціло літо не бачилися, – сказав хлопець, обіймаючи їй за плечі. – Давно тут сидиш?

– Лише кілька хвилин, – усміхнулася Іві, струшуючи руку Нормана зі своїх плечей. – Просто хотіла, щоб ти допоміг мені донести валізу до кімнати. Впораєшся?

– Звичайно, – легко погодився Норман, хапаючи яскраво-жовтий багаж у свої руки.

– Все ще пам'ятаєш яка у мене кімната? – з посмішкою запитує дівчина. Хлопець тільки киває, складаючи другу руку по швах, мов солдат, і йде, швидко піднімаючись сходами.

– Десять років уже разом навчаємося, а він все не змінюється, – з усмішкою зауважує блондин, сідаючи на місце, яке секунду тому займав Норман.

– Енді, – кличе його Іві і трохи каже. – Ви давно приїхали?

Енді переводить на неї свій погляд і підтискає губи. Він уже знає про що вона хоче запитати, тому негативно киває голою, відповідаючи на її, ще навіть не поставлене, питання.

– Тобі треба забути про це, – тихо каже він, через кілька хвилин їхнього мовчання.

– Чому? – запитує Іві, а потім сама ж і обриває себе: – Хоча ні, я насправді не хочу нічого чути з цього приводу.

– Пройшов не один рік, – добиває він її, але Іві не піддається. Лише піднімається з диванчика і швидко прощається з Енді, тікаючи нагору.

*****

У своїй кімнаті вона нарешті видихає. Тут їй спокійно, і стіни вже за стільки років навчання стали рідними. Вікно на балкон відкрите, тому вона виходить на вулицю, щоб відчути легкий вітер у своєму волоссі, аби розслабитися. Але очі все одно не прикриває, а дивиться в далечінь, чекає, поки він приїде, а потім сама себе відмовляє від цієї думки, розуміючи, що все вже давно втрачено.

Через декілька хвилин, простоявши вдосталь, вона помічає на стежці свою найкращу подругу і її посмішка автоматично стає ширше. Вона підходить ближче до краю, спираючись руками на скляну поверхню перегородки.

– Хей, Христино! – кричить вона, яскраво посміхаючись, спостерігаючи за тим, як висока дівчина, що тягне за собою червону валізу, озирається на всі боки. – Та нагорі я! Очі підніми!

Христина чує це, тому піднімає погляд нагору, рефлекторно прикриваючись рукою від яскравого сонця, яке світить їй у вічі.

– Як ти приїхала раніше, ніж я? – кричить вона у відповідь, стоячи на тому самому місці.

– Ось піднімешся тоді і розповім, – каже Іві у відповідь, швидко ховаючись за дверима, йдучи в глиб кімнати.

– Дитячий садок, – бубонить Христина собі під ніс, але при тому з її обличчя не сходить посмішка.

Вона так давно не бачила Іві, що мимоволі жмуриться, щоб не заплакати від щастя, хоч вони й переписувалися щодня, часом навіть телефонуючи по Facetime. Цього всього їй мало, адже вона так звикла до спілкування з нею. Останні три роки, що вони живуть разом в одній кімнаті, у них з'явилося стільки спільного, вони стали одна одній як сестри, як сім'я, яка у Христини була відсутня.

Ні, звичайно ж, у неї були батьки. І тато, і мама, але вони ніколи не були для неї близькі. Це саме той стереотип, втіленням якого є Христина. Все своє життя вона тільки й робила, що спостерігала за тим, як одна нянька змінюється на іншу. Як прислуга в їхньому домі стає їй ріднішими, ніж сім'я, яку вона бачила від сили годину на день, й те перед сном.

Вони, мов фантоми з минулого, неначе погані спогади, вривалися в її спальню, швидко бажаючи гарного сну і йшли, залишаючи її зовсім одну. А потім взагалі перевели її в цю школу в п'ятому класі, і забирали тільки на канікули, як і всіх інших учнів тут.

Христина хоч уже й доросла, вже все розуміє, але все одно не може вибачити їм цього, тому вони мало спілкуються. Лише скупе «привіт», «ти готова?» «нам пора їхати».

Так і минає весь навчальний рік. Так і проходить все її життя.

*****

– Ну, як там, в Америці? – запитала Христина, яка вже розпакувала половину своєї валізи. У той час як Іві просто лежала на своєму ліжку і розповідала історію про те, як вона їздила в Америку до свого батька, щоб відзначити свій день народження.

– Тільки не кажи, що ви знову були в Діснейленді, – підколола її низенька дівчина, яка зараз стояла у дверях, тримаючи свою важку валізу в руках, намагаючись перенести її через поріг.

– Адріана! – крикнули дівчата одночасно, кидаючи всі свої справи, аби повиснути у Адріани на шиї.

– Я теж по вам скучила, – весело сказала вона, при цьому закочуючи очі. Вона завжди була такою: веселою дівчиною, зі своїми підколами, які розуміли лише близькі, тому, як правило, ніколи не ображалися на неї, бо знали, що вона насправді їх любить.

– І ні, – сказала Іві, відриваючись від неї. – Цього разу ми ходили на бродвейську п'єсу «Паскудні дівчата», а потім сиділи у центральному парку та їли китайську їжу на виніс.

– Нічого собі! – вигукнула Адріана, ніжно посміхаючись. – Ви вибралися кудись за межі Лос-Анджелеса? Так, значить, тобі точно виповнилося 16.

– Гей, – по-доброму обурилася Іві, але потім все одно засміялася, адже Адріана мала рацію. Вони з татом постійно відзначали її день народження в Лос-Анджелесі, і не те, щоб Іві скаржилася, просто вона хотіла відвідати й інші міста, але тато чомусь був проти, тому постійно її водив у Діснейлен, забуваючи про те, що Іві зростає. І якщо у дитинстві вона цьому раділа, то подорослішавши зрозуміла, що якщо проведе так хоча б ще один свій день народження, то просто не витримає.

– Краще розкажи, як ти провела це літо? – сказала Христина, сідаючи на своє ліжко, щоб перепочити на пару хвилин від розбору своєї валізи.

– Нудьга, – простягла Адріана, знову закочуючи свої очі. – Першу половину літа я просто відпочивала з мамою у заміському будинку, доки батько був у відрядженні. Все, що ми робили, це лежали, їли, дивилися серіали та плавали у басейні. Іноді я виходила погуляти зі своїми друзями, але це було всього кілька разів, тому що через кілька таких зустрічей, мама просто не захотіла мене возити туди-назад через все місто. Потім приїхав батько, і ми разом поїхали відпочивати країнами Європи. Це був єдиний веселий час за літо.

– Чому ти не хочеш отримати свої права водія? – запитала Христина, знову піднімаючись з ліжка, повертаючись до валізи.

– Хочу, – сказала Адріана. – Цим я і займуся, поки стирчатиму тут, а на зимових канікулах здам іспит і отримаю свої права, – вона посміхнулася, починаючи трохи пританцьовувати, тим самим висловлюючи свою радість.

– Скоро час ланчу, – сказала Іві, поклавши руку собі на живіт. – Ніхто не хоче сходити до їдальні?

– Поки що ні, – відразу відгукнулася Андріана, хапаючи свій мобільник. – Піду провідаю випускників, а потім може і підійду, – вона швидко підморгнула, знову посміхаючись, і вискочила за двері.

*****

– Знаєш, я вже якось скучила за тутешньою їжею, – сказала Христина, падаючи за їхній столик.

– Так, готують справді непогано, – відповіла їй Іві, постійно оглядаючись на всі боки.

– Він ще не приїхав, – сказала подруга, вловивши хід її думок.

– Що? – перепитала Іві, ніби не розуміючи, про що йдеться.

– Ні вона, ні він ще не приїхали, так що перестань оглядатися на всі боки, – все-таки відповіла Христина, ніби пояснюючи, хоча сама розуміла, що в цьому немає жодного сенсу.

– Дівчата! – крикнув хтось за їхньою спиною, і вони швидко обернулися, стикаючись очима зі своїми однокласницями.

– Привіт, Корнеліє! – радісно і здивовано вигукнула Іві, вітаючись з високою дівчиною, чиє темне волосся віддавало мідним відтінком. Христина тільки підібгала губи і перевела свій погляд на двох інших дівчат. Вони були приблизно одного зросту та однієї статури.

– Іда, – сказала Христина, звертаючи погляд на дівчину з темним волоссям, – Ніколь, – вона перевела свої очі на її подругу, чиє волосся і шкіра були на пару відтінків світліше. – Теж прийшли пообідати?

– Так, – швидко зорієнтувалася і відповіла Корнелія. – Ми сядемо? – вона запитливо подивилася на Іві, на що та просто кивнула головою.

– Як у кого минуло літо? – дуже тихо запитала Ніколь, і Христина посміхнулася. Ця дівчина її просто вражала. Вона поводилася, як сором'язлива і тиха дівчинка, яка постійно щось читала або зависала в телефоні. Але щоразу, коли тільки спалахували вогні вечірки, вона тут же сиділа на колінах якогось хлопця, намагаючись затягнути його в ліжко.

Христині, звичайно, було все одно (саме тому вона думає про це), але вона не зовсім розуміла, навіщо вдавати з себе того, ким ти насправді не є. І це бісило її в Ніколь найбільше.

– Я відвідала стільки заходів! – радісно вигукнула Іда. Вона просто любила ходити на всякі виставки, тусовки, п'єси, спектаклі, що часом Іві заздрила їй, адже на це витрачається стільки енергії. Вона постійно спілкується з людьми, постійно береться за всі шкільні проекти, які тільки можуть бути, при цьому радіючи і організовуючи все за вищим розрядом.

– Я думала, що ти працювала цього літа, – сказала Іві, спершись на стіл, пропалюючи поглядом сусідній столик, який все ще залишався порожнім.

– І це теж, – підтвердила дівчина. – На деяких заходах я виступала фотографом, адже мені потрібно було поповнювати своє портфоліо знімками. І також ведення інстаграма, що не мало важливо. Я до речі наближаюся до позначки майже в 20 тисяч.

– Ого! – вигукнула Корнелія, а потім перевела свій погляд на Іві, яка так і не змінила позу. - З тобою все гаразд? – запитала вона, на що дівчина різко встала, мало не впавши на підлогу, з-за стільця, за який вона зачепилася.

– Все добре, – відповіла вона, видавивши з себе посмішку. – Там уже їжа приготувалася. Кому що взяти?