Ох, це прекрасне відчуття кохання, про яке знають багато підлітків, про яке мріють діти і яке у своїй пам'яті зберігають дорослі, які вже зовсім забули про цю тривогу і трепет, що, немов метелики, літають у тебе в животі. У цей період року воно проявляється найяскравіше, змушуючи серце танцювати від радості й передчуття... Передчуття Дня Всіх Закоханих.

Лютий так непомітно прокрався до них у кампус і школу, залишаючи червоні стікери у вигляді сердечок на стінах і записки інтимного характеру з освідченнями в коханні під дверима, здебільшого дівчачих кімнат, звісно. І хоч захід планується тільки наступного тижня, прикрашати приміщення все одно вже доводиться зараз.

А хтось і зовсім розтягує цей стан свята спеціально, щоб купатися в незабутньому флері кохання з ранку і до ночі, і тонути в романтичних зізнаннях, яких під дверима кімнати, де живе Іві, набралося вже штук п'ятнадцять. І всі вони були призначені всього лише одній людині.

– Ненавиджу День Святого Валентина! – обурилася Христина, хапаючи чергову стопку листівок і викидаючи їх у смітник.

– Ти навіть не прочитаєш? – здивувалася Іві, з реготом падаючи на ліжко. Місяць для неї видався дуже важким. Напружені стосунки з Брайаном і заплутані почуття до Ітана завели її в глухий кут, а поділитися цими проблемами з мадам Фрей вона не могла, все-таки та була мамою її друга. Тому їхні сеанси довелося припинити, і Іві поки що справлялася сама, без будь-чиєї допомоги, але підшукати заміну все ж не завадило.

– Мені й не потрібно їх читати! – практично крикнула дівчина. – Я й так знаю від кого вони. Коли-небудь цей прилипала від мене відчепиться і світ, напевно, схлопнеться.

– Я думала, що ти не знаєш того, хто шле тобі любовні послання, – підмітила Іві, коротко зітхаючи. Про своє особисте життя Христина, як і завжди, не звикла розказувати, хоча, може, воно й на краще.

– Звичайно ж, знаю, – злегка відчайдушно проговорила вона. – Щойно ми почали ходити на біологію торік разом, уже в старшій школі, він просто проходу мені не дає, хоча бабник ще той. Я не розумію, що йому від мене треба?

– Почекай, про кого ти говориш? – запитала Іві зніяковіло, пересівши на край ліжка, вичікуючи.

– Я говорю про Ентоні, – через силу вимовила вона, немов слова давалися їй важко, але, можливо, це й справді було так.

– Ти зараз серйозно? – Іві навіть відкрила рота від здивування. – Від того Ентоні, який чіпляється до всіх старшокласниць, кілька разів був помічений у компанії Лейли і зовсім не кілька разів у компанії випускниці Вікторії. Ти зараз про цього Ентоні мені говориш?

– Ага, – Христина тільки кивнула, стиснувши губи. – Саме про нього тобі й кажу.

– Чому я не знала про це? – запитала Іві, злегка звинувачуючи подругу.

– Тому що це взагалі не варте твоєї уваги. Моєї, до речі, теж, – підмітила вона.

– Але якщо він розважається з іншими, то навіщо пише тобі? І це ж уже другий рік поспіль виходить? – уточнила вона. – Минулого року я знайшла в нас під дверима цілий мішок валентинок і полуницю в шоколаді. Саме тоді ти сказала, що й гадки не маєш хто це і ми разом намагалися з тобою це з'ясувати.

– Але тоді я справді не знала! – скрикнула Христина. – Мені наступного дня все Енді розповів у їдальні. З того моменту я спостерігаю за Ентоні, і за весь цей час він мене вже встиг добре так дістати. Чого тільки варті його підкати до мене в класі й допомога з додаткових по біології.

– Але ти не...?

– Ні, – Христина заперечливо похитала головою. – Ні за що в житті. Він мені зовсім не подобається.

– Гаразд, погоджуся. Такого дурня, як він, варто ще пошукати.

– Та тут і ходити далеко не потрібно, – її губ торкнулася усмішка. – Вони з Ітаном живуть майже в одному блоці.

– Навіть сперечатися не буду, – Іві посміхнулася їй у відповідь, а потім піднялася на ноги, поправляючи свої спортивні штани.

Сьогодні був чудовий суботній день, і їй так сильно не хотілося вилазити зі своєї піжами, що вона спромоглася переодягнути тільки штани, залишивши махрову бежеву кофту з ведмедиками на собі.

– Ходімо, нам потрібно сходити в бібліотеку, щоб дізнатися, куди нас розподілили, – вона подала Христині руку, допомагаючи їй піднятися.

У їхній школі є захід практично на будь-яке свято, а ось прикрашати будівлі та кампус усе ж комусь треба, як і прибирати це все потім. Тож за кілька днів до самої урочистості, адміністрація, разом з учителями, розподіляє учнів на певні сектори, щоб ті допомогли здійснити все задумане.

Зазвичай Іві це дуже сильно не любила, бо займатися декоруванням приміщень було трохи нудно, особливо якщо ти потрапляєш в одне місце з людьми, з якими мало спілкуєшся і поговорити вам абсолютно нема про що.

Ось і цього разу дівчина зовсім нічого не очікувала. Як завжди зазирне до бібліотеки, знайде своє прізвище у списках, подивиться на те, куди її розподілили, і людей, приєднаних до неї, і глибоко зітхне, сприймаючи цей тягар трохи з відчаєм.

Але не тут-то було. Заходячи до бібліотеки, вони одразу ж натрапили на невеличкий натовп, який миготів біля стенду з папірцями. Ті слабко перешіптувалися, щоб не заважати учням, весело хихикаючи і даючи один одному п'ять, розуміючи, що працюватимуть разом.

Подивившись усе, що їм було потрібно, вони відійшли вбік, надаючи дівчаткам місце. Іві довго водила очима по аркушах у пошуках себе, але Христина виявилася швидшою, тож трохи співчутливо подивилася на подругу.

– Не пощастило, – невесело промовила вона, тикаючи пальцем у прізвище Іві, що відбилося чорною фарбою на аркуші паперу. – Твої напарники прям жах, – додала вона за кілька секунд, поки дівчина простежила за її рукою, підходячи ближче.

Навпроти її прізвища стояло ще три: Л. Прістлі, С. Фабер, а також І. Фейн.

– Ну класно, – засмучено промовила вона, пропалюючи поглядом нещасний список. – І хто так робить?

– Три людини з прізвищем на букву ф і Лейла, – зауважила Христина, через що в Іві сіпнувся куточок губ, піднімаючись догори в подобі якоїсь посмішки.

– Ні, серйозно, – обурилася вона, після невеликого жарту. – Хто складає це? Чи можна помінятися місцями, наприклад, із тобою? – уточнила Іві, а потім перевела погляд, намагаючись знайти ім'я Христини, і голосно зареготала, коли відшукала його. Цього року ситуація була дуже кумедною.

– Ентоні Шафф, Мартін Ньюман і Вікторія Бернар, – прочитала Христина з глибоким розпачем і десь навіть огидою. – Вони точно щось знають, я тобі кажу. Таких збігів просто не може бути!

– У вчителів тут дуже нудне життя. Це закритий навчальний заклад, гадаю, вони й справді можуть бути в курсі деяких подій і просто кепкують з нас.

– Іншого пояснення цієї ситуації я знайти не можу, – із сумом проговорила подруга. – Гаразд, неважливо, – вона відмахнулася, заправляючи пасмо свого волосся за вухо. – Я-то хоча б прикрашаю коридор на третьому поверсі, а ось ти великий зал для свята, – підколола вона її. – З тебе вимагатимуть більше, – її губи раптом розтягнулися в яскравій усмішці.

– Чорт, – тихо вилаялася Іві, ще більше засмутившись, важко зітхнувши.

Тиждень перед Днем Всіх Закоханих точно запам'ятається їй надовго.

*****

Прокинувшись холодним лютневим ранком, Іві одразу ж потягнулася по свій телефон і подивилася на годинник, закочуючи очі від невдоволення. Сьогодні їх усіх розбудили дуже рано, а також звільнили від уроків, щоб вони встигли привести школу до ладу перед святом.

Вона важко піднялася з ліжка, широко позіхаючи і дивлячись на вже заправлене ліжко Христини, поки та, у свою чергу, стояла біля дзеркала, розчісуючи злегка вологе волосся після душу.

– Тобі не важко вставати в таку рань? – запитала подруга, намагаючись придушити чергове позіхання, але все без толку. Її погляд зачепився за порожнє ліжко Адріани. Вона знову ночувала в крилі випускників.

– Ні, я звикла. Тим паче, що ти практично запізнюєшся, – сказала вона, натякаючи на те, що Іві вже давно має бути вбрана.

– З радістю це зроблю, – вона посміхнулася куточком губ. – Вже краще нехай на мене накричать, що я запізнилася на кілька хвилин, ніж я цей час проведу в компанії своїх «найулюбленіших друзів».

– Та годі тобі, – байдуже відповіла Христина. – Цього року у всіх із розподілом не дуже.

– Але тебе це більше не турбує, – зауважила Іві, хапаючи свій рушник, ідучи у ванну.

– Я йду туди, щоб зайнятися справою. Швиденько зроблю, що потрібно, і піду звідти, – відповіла вона, збираючи волосся у високий хвіст. – Усе, я пішла, а ти поквапся! – крикнула дівчина, накидаючи на себе зимову курточку, але не застібаючи (добігти до корпусу старшої школи за кілька хвилин не становитиме жодних труднощів). Христина почекала ще кілька секунд, думаючи, що Іві відповість, але вона вже її не чула. Вода перекривала всі сторонні шуми.

У великому залі стояла гробова тиша. Усі стільці були зсунуті вбік, звільняючи простір у центрі, а лаштунки закриті, через що сцени не було видно зовсім. Іві повільно відчинила двері, входячи в порожнє і тьмяне приміщення. Очі одразу ж натрапили на великі й довгі штори, що висять на вікнах і закривають собою кімнату від денного світла. Лампочка, що висить на стелі, слабко горіла, навіть і не на половину від своєї потужності.

– Не зрозуміла, – тихо відгукнулася Іві, озираючись. Її голос луною рознісся залом.

У кутку вона помітила невеликий рух і напружила зір, намагаючись розгледіти людину, що сиділа на купі стільців, які були поставлені один на одного.

– О, Іві, ти прийшла, – радісно сказала мадам Гансон. Сьогодні вона стежитиме за тим, щоб учні впоралися з поставленим перед ними завданням.

– А де всі інші? Я думала, що запізнилася, – сказала вона, підходячи ближче.

– Так і є, – мадам Гансон кивнула. – Тут потрібно спочатку прибратися, тому я послала Ітана принести води, а дівчаток забрати кілька ганчірок із підсобки, щоб помити підлогу й підвіконня. На жаль, прибиральниці часто пропускають це приміщення через те, що ми не проводимо тут так багато часу, як в інших місцях. І вже потім, коли все зробимо, можна буде приступити до декорування. Я, до речі, за цим зараз і сходжу, щоб часу не гаяти, а ти почекай їх тут замість мене і провітри, будь ласка, – вона мило посміхнулася, швидко забираючи свої папери, виходячи в коридор.

Іві важко зітхнула, впускаючи у свої легені запорошене повітря, через що одразу ж чхнула. Так, мабуть після свята на честь різдва і нового року ще в грудні, сюди більше ніхто не заглядав. Вона взяла один стілець, відсунувши великі світлі штори, і поставила його на підвіконня, щоб відчинити вікно, ручка якого знаходилася в самому верхньому кутку.

Для чого це було придумано, Іві не розуміла, але зараз це, напевно, було найменшим із того, що її хвилювало. Найголовніше – не вбитися, здійснюючи просте провітрювання. Вона встала на стілець ногами, намагаючись дотягнутися, але в неї не виходило, через що довелося піднятися ще й на носочки. Краєм вуха дівчина почула, як двері залу відчинилися, впускаючи нового гостя.

– Гей, почекай! Що ти робиш? – запитав Ітан, не відразу помітивши її. Він поставив відро з водою на підлогу і попрямував до неї. – Злазь, інакше впадеш. Ти ж бачиш, що не дотягуєшся.

Іві роздратовано видихнула, подивившись на нього зверху вниз, помічаючи, як руки Ітана лягли на ніжки стільця, притримуючи його, щоб дівчина не впала.

– Давай, давай, – сказав він їй, подаючи руку. Іві тільки лише закотила очі, але все одно прийняла допомогу, акуратно спускаючись назад на землю.

У цей момент двері залу знову відчинилися, впускаючи Лейлу з Селестою. Вони про щось попутно розмовляли, періодично сміючись, але потім зупинилися, побачивши, як Ітан тримає Іві однією рукою за руку, а іншою – за талію, щоб із тією, не дай боже, нічого не трапилося, поки вона незграбно спускалася на підлогу.

– Актову залу провітрюємо, – сказала вона, відповідаючи на їхній напівзапитливий погляд, спрямований у її бік. Дівчата лише слабко кивнули, скидаючи на підлогу все, що знайшли в підсобці.

– Ми саме так і подумали, – трохи згодом відповіла Селеста, з усмішкою підходячи до Ітана, щоб потримати його, якщо раптом щось трапиться. На це Іві нічого не сказала і навіть очі не закотила, бо Лейла витріщалася на неї так, наче бачила вперше. Їй тут же захотілося нагадати тій дещо, але вона не стала цього робити, тримаючи свій язик за зубами.

– Так, я все пам'ятаю, не хвилюйся, – сказала мадам Гансон, повертаючись назад до зали. Здавалося, і п'яти хвилин не минуло з того моменту, як вона пішла. Жінка розмовляла з кимось по телефону, тримаючи в руках дуже маленьку коробку. Якщо це ті самі прикраси, то Іві боїться, що їх вистачить тільки на те, щоб обмотати ручку дверей. І то, напевно, не повністю.

– О, я бачу, що всі вже зібралися, – весело сказала вона, відключаючись, блокуючи телефон і кладучи його назад у кишеню. – Мені потрібно буде піти на одну годину десь. Я думаю, що за цей час ви приберетеся і розклеїте ось ці ось стікери на стіни. Вони блискучі й можуть світитися у темряві, – вона передала коробку Лейлі, яка стояла до неї найближче. – Потім я принесу ще парочку прикрас, які повинні будуть підвезти на той час.

– Добре, – хором відповіли всі, і обличчя мадам Гансон знову осяяла посмішка.

Після розподілу обов'язків, усі приступили до роботи. Іві дісталася сцена, яку потрібно було добряче відмити, бо наприкінці тижня тут відбудеться виступ, і було б добре, якби все блищало від чистоти.

Лейла, разом із Селестою, поділили всю решту залу навпіл, а Ітану дісталося протирати запорошені стільці, розставляючи їх на свої місця, а також пройтися вологою ганчіркою по підвіконнях. Загалом, робота кипіла, і Іві навіть не помітила, коли нарешті закінчила всі свої справи і спустилася вниз, сідаючи на край, уже абсолютно чистого, піаніно.

Вона сперлася головою об стіну, прикриваючи очі. Втомилася. І морально, і фізично. Усі ці прибирання забирали в неї настільки багато енергії, наче якісь енергетичні вампіри. І чому людям стає після них легше? Дівчина ніяк не могла цього зрозуміти.

Коли всі інші також завершили свою роботу, вони послідували прикладу Іві, сідаючи на стільці наприкінці залу і про щось базікаючи. Ітан раз у раз поглядав на Іві, що не сховалося від очей дівчини. Їй так і хотілося крикнути йому, що ще кілька хвилин такого «непомітного» стеження – і в нього буде косоокість.

Просидівши так певний час, розслаблено витріщаючись на білосніжну стелю, в очікуванні подальших вказівок, до зали зайшла мадам Гансон, а поруч із нею двоє хлопців, які тримали в руках величезні коробки, наповнені речами, що мають винятково червоний і рожевий колір. Подекуди проскакував білий і золотий, але його було так мало, що він практично не виділявся у барвисто-кольоровій масі.

– Так, поставте сюди, – сказала вона їм, вказуючи на невеличкий простір на підлозі поруч із дверима. – Дякую вам, – вона мило посміхнулася, коли вони йшли, а після зачинила за ними двері.

– Ми все зробили, – сповістила її Лейла, на що мадам Гансон лише тільки кивнула, оглядаючи актову залу.

– Бачу, бачу, – задоволено промовила вона, а потім одразу ж стала серйозною. – Так, Лейло і Селесто, ви йдете зі мною, а Ітан та Іві залишаться доробляти решту роботи. Усе на ваш смак, а прикраси знайдете в цих коробках, – вона звернулася до них, вказуючи на речі рукою.

– Що? Чому? – одразу ж закидали її запитаннями дівчатка, не розуміючи того, що відбувається.

– Так, чому ви їх забираєте? Може краще я зможу чимось допомогти? – втрутилася Іві, перебиваючи їх, не бажаючи залишатися з Ітаном наодинці, але мадам Гансон заперечно похитала головою і стиснула губи.

– Я зустріла щойно викладача з фізики, чий урок ви прогуляли вчора. І, по-перше, вам потрібно написати пояснювальну записку, а, по-друге, він запропонував відпрацювати його просто зараз, тож ви звільняєтесь від почесної місії прикрашати зал і йдете закривати свої хвости.

Лейла голосно цокнула, закочуючи очі і піднімаючись на ноги.

– А я казала тобі, що це не найкраща ідея, – зауважила Селеста, піднімаючись слідом за нею.

Вони пройшли вздовж усієї зали, хапаючи свої речі зі стільців, що стояли у першому ряду, а потім пішли слідом за мадам Гансон.

– Схоже, що ми залишилися тут удвох, – повільно почав Ітан, підходячи до Іві ближче, просуваючись із заднього ряду.

– Ой, не починай, – вона відмахнулася від його слів, зістрибуючи з кришки піаніно, прямуючи в бік великих коробок, з яких уже стирчало кілька гірлянд, звісно ж у вигляді сердечок. – Пора зайнятися справою. Раніше почнемо, раніше закінчимо.

Ітан нічого не відповів, тільки кивнув головою, якось важко видихаючи, і став діставати прикраси з коробок, роспаковувавши їх.

– Ти, звісно, можеш тікати від мене скільки завгодно, але я думаю, що нам усе ж таки варто нормально поговорити, – сказав він через хвилину затяжного мовчання і шурхотіння упаковок.

– Про що саме? – Іві починала трохи злитися. У неї й так у голові суцільна каша, хоч бери й ложкою їж, а тут ще й Ітан прийшов з'ясовувати з нею стосунки. Пізно почав, його час усе стрімкіше добігав кінця. Так би мовити, завершення цілої епохи.

– Ти ж розумієш, що нам доведеться розібратися з усім цим? – наполегливо промовив він, сподіваючись переконати Іві, але скоріше самого себе.

– А ти сам-то це розумієш? Просто я ніколи не помічала за тобою такого завзяття до вирішення проблем. Чому раптом починаєш зараз?

– Схоже, що просто настав час, – відповів він, знизуючи плечима.

– Час ніколи не настає. Він просто є і не бреши собі про це. Найімовірніше, до тебе нарешті прийшло усвідомлення, що зі своїми проблемами потрібно щось робити, а не тікати від них, як завжди...

– Тобто ти вважаєш, що я завжди тікаю від своїх проблем? – тепер уже й Ітан починав злитися. Це Іві помітила через його зміни у голосі. У ньому було чутно якісь сталеві нотки, підправлені вогнем. Хоча за гороскопом він скорпіон, звісно ж, звідки там вогню взятися?

– А ти хіба сам за собою цього не помічаєш? – Іві підняла на нього свій погляд, а в її очах горіло запитання. – Будь-яка проблема і ти тікаєш від неї, як не знаю хто. Їдеш на всіх швидкостях, як поїзд по рейках, змітаючи все на своєму шляху, і тобі, немов би, байдуже на те, що вже було. Тільки б сховатися від наслідків, які й виникли з твоєї ж вини.

– Не перекладай на мене відповідальність за наше минуле! – обурився він, дивлячись їй в очі. – Не моя вина, що ти вигадала щось у себе в голові, сама себе накрутила і сама зі мною перестала спілкуватися. У мене не було вибору!

– Чого в тебе не було? – тепер уже прийшла черга Іві обурюватися. Вона потроху закипала, немов чайник, здавалося, що ще секунда, і вона вибухне. – Та я думала, що ти взагалі не був засмучений, одразу ж побіг до своєї Лейли. Ти навіть не запитав мене про те, чому я прийняла таке рішення. Ти просто став жити так, ніби нічого й не було.

– А що я повинен був зробити? Ти мені чітко дала зрозуміти свою позицію і я просто продовжував жити далі.

– І як живеться? Нормально? Судячи з усього ні, раз ми зараз тут кричимо один на одного.

– Якби ти пояснила причину...

– Я не зобов'язана тобі була нічого пояснювати! Ти зник із мого життя так же швидко, як і увійшов у нього. Нас більше не існувало, ти добре собі спілкувався з Лейлою, зустрічався з нею, потім ще з купою інших і ось тепер у тебе є Селеста. Здивована наскільки довго ти з нею зустрічаєшся, звісно.

– Чому тебе це турбує? По-моєму, ти теж не погано проводиш час із Брайаном, хіба ні?

– Ах, ну так, Брайане, як же я могла забути? Ворог всього народу. А чому тебе це турбує, якщо ти з Селестою тоді?! Чи може ти нею заглушаєш щось, замінюєш когось? Люди – це не запасні запчастини, їх не можна поставити на місце іншої людини, наївно вважаючи, що все залишиться таким, яким і було.

– Я нікого не заміняю Селестою, – проричав він, підходячи до неї практично впритул.

– Справді? Ти впевнений у цьому? А може ти просто боїшся це визнати? – вона підняла голову, стикаючись із його блакитними очима навпроти. Усередині неї щось тріснуло, а серце защеміло від болю.

– Я просто хотів налагодити стосунки з тобою. Ось і все, зрозуміло?

– Так, зрозуміло, – твердо сказала вона. – Усі ж люди, коли хочуть із кимось налагодити контакт, так чинять і ревнують до друзів, так?

– До друзів? – здивувався Ітан. Ця фраза похитнула його впевненість.

– Так, поки що до друзів, але це може змінитися в найближчому майбутньому! І до речі, значить ти не заперечуєш того факту, що ревнуєш мене?

– Та мені взагалі байдуже, – сказав він, але не зробив ні кроку назад, а навпаки, загнав Іві в кут, притискаючи спиною до стіни.

– Це помітно, – нахабно відповіла вона. Ітан опустив свій погляд на її губи, які сіпнулися в подобу посмішки. Його дихання почастішало. – Просто скажи, чого ти хочеш? Хіба я не відстала від тебе, як ти того й просив?

– Так, – сказав він низьким і хрипким голосом. – Ти зробила все, як я й хотів.

– Тоді навіщо ти намагаєшся поговорити зі мною вже котрий місяць? Чого ти добиваєшся? – Іві вже не кричала, а говорила набагато тихіше. У роті, чомусь, пересохло.

– Я хотів тебе, – зізнався він, прикриваючи очі, міцно заплющуючи їх. Ця відвертість коштувала йому багато чого.

– Що? – Іві сторопіла і дуже здивувалася. Вона б у житті не подумала, що за спокоєм і байдужістю, які були спрямовані в її бік останні три роки, щось ховається.

– Я хотів і зараз хочу. Ти мені потрібна, – він розплющив очі, надзвичайно сині й кришталево чисті, немов прибережна вода біля диких і відлюдних островів.

– Але? – запитала вона, підсвідомо розуміючи, до чого він хилить. – Але ти не зробив нічого, щоб показати мені це? Чому?

– Тому що я тобі більше не довіряю, – кажучи це, він геть зачинив двері перед носом Іві. Шляху назад більше немає і ніколи не буде. Тонка довіра, що вибудовувалася роками, була втрачена в той самий момент, коли страх скував її ще три роки тому, і більше вже не повернеться. І вона розуміє його побоювання.

– Ти боїшся, що я знову можу тебе кинути? – пошепки запитала вона. В її очах застигли сльози. Пелена тонким шаром покривала рогівку, змушуючи світ розчинитися.

Ітан нічого не відповів, він просто відійшов на кілька кроків назад, закидаючи голову догори, а потім уткнувся обличчям у долоні, провівши ними по своїх щоках. Він повільно кивнув головою, змусивши себе подивитися на Іві знову.

– З мене досить, – пошепки промовила вона, відштовхуючись лопатками від стіни, збираючись вийти із залу, але Ітан схопив її за руку, повертаючи обличчям до себе.

– Почекай, – неголосно сказав він, притягуючи її ще ближче.

– Чого мені чекати? Це все, Ітане. Усе вже давно закінчено, розумієш? Не чіпай мене і не лізь більше до мене, будь ласка. Досить! – вона спробувала вирватися, але він занадто міцно тримав її у своїх обіймах, боячись, що вона знову втече від нього.

– Я не можу, не можу тебе відпустити, – шепотів він їй на вухо, акуратно гладячи по темному волоссю.

– Ні, Ітане, – вона похитала головою, кидаючи на нього погляд. – У нас нічого не вийде, як ти не розумієш? У нас немає довіри одне до одного, ми не можемо пробачити помилок минулого і рухатися далі. Ми не можемо прийняти одне одного навіть зараз! – вона заплакала від болю й усвідомлення того, що відбувається. Здавалося, що ще секунда і вона задихнеться.

Хлопець просто стояв і дивився на неї, мотаючи головою з боку в бік. Він потягнувся до неї губами, легенько торкаючись спершу щоки, потім куточка губ, а потім уже й нормально поцілував, слабо прихоплюючи нижню губу. Іві завмерла, не в силах навіть поворухнутися. Але коли Ітан поглибив поцілунок, проходячи язиком по її зубах і піднебінні, вона не змогла стриматися і жарко видихнула йому в рот.

– Я не можу відпустити тебе, – прошепотів він їй у губи, повторюючи свою думку, – але я і не можу бути з тобою, – гірко додав Ітан, ще раз ніжно й обережно цілуючи її та затискаючи міцніше у своїх обіймах. Іві не змогла нічого відповісти. Вона так сильно плакала, що залила сльозами все його плече, залишаючи невеликі сліди від туші на яскраво-синій толстовці.

Вона спробувала вичавити з себе хоча б слово, але в підсумку, тільки розплакалася сильніше, важко зітхаючи і витираючи солоні краплі, які бігли по її щоках.

– Мені дуже прикро, Іві, – прошепотів він їй на вухо, нібито через силу. Хапаючись за неї, немов за маяк, немов за єдине джерело світла в глибокій чорноті ночі, що нависла над неспокійним морем. Їхня найостанніша хвилина шторму, після якої воно ж і засохне вже назавжди.