Сонце повільно піднімається з-за обрію, освітлюючи собою поля та стежки, заливаючи своїм м'яким світлом і ліс, що знаходиться на території школи. Іві мирно спить у своєму ліжку. Її макіяж змащений, туш потекла, залишаючи чорні сліди на щоках. Одяг знатно пом'явся і перекрутився, через що спідниця задерлася дуже високо, оголюючи стегна.

Христина підвелася з ліжка, щойно почула звук будильника. Вона озирнулася на всі боки і зрозуміла, що Адріана так і не повернулася до кімнати вчора ввечері. Її погляд упав на Іві, через що дівчина мимоволі посміхнулася і хмикнула, підходячи до ближче до неї.

– Пора вставати, – тихо прошепотіла вона їй на вухо. – Інакше ми запізнимося на перший урок.

– Ага, – також тихо відповіла Іві і перекинулася на інший бік, ховаючись під ковдрою, таким чином прикриваючи своє обличчя від сонячних променів.

Христина кмітнула головою і забрала свої речі, йдучи у ванну. За той час, поки Іві спала, Христина встигла вмитися, почистити зуби, прийняти душ, одягнутися у форму, яка складалася зі звичайної чорної спідниці та білої сорочки оверсайз з емблемою школи, і навіть заплести собі високий кінський хвіст, щоб волосся не заважало під час навчання.

Іві ж за цей час встигла поринути в черговий сон, перевернутися на інший бік, скинути з себе ковдру, бо раптом стало жарко, і навіть чхнути, чим несподівано налякала Христину, яка повернулася до кімнати.

– Так! Досить валятись, піднімайся давай! – вже голосно говорила вона, стягуючи Іві з ліжка. – У нас до сніданку залишилося лише 20 хвилин, ти не встигнеш зібратися.

– Встаю, встаю, – пробубнила Іві, потираючи свої очі, через що пальці її рук стали чорними. Вона здивовано глянула на них.

– Ти не змила вчора макіяж, – відповіла Христина на її здивований погляд. – Як ти себе почуваєш? У тебе щось болить? – швидко схаменулась вона, бачачи як Іві скривилася.

– Тільки голова, – відповіла дівчина, хапаючись руками за скроню. – У нас є пігулка?

– У нас немає, а от у медсестри є, тож треба буде встигнути сходити до неї після сніданку. Збирайся! – вже голосніше промовила вона, через що Іві зіщулилася, міцно заплющуючи очі.

– Не кричи так, – попросила подруга і Христина кивнула, важко зітхаючи. Вона витягла форму Іві з шафи та захопила косметичку з тумбочки.

– Досить сидіти, – спокійно промовила вона. – Давай швидко у душ, у тебе є 5 хвилин.

– Гаразд, – приречено видихнула Іві, забираючи у Христини речі і прямуючи у ванну.

Теплі струмені води впереміш з холодними протверезили свідомість Іві, і вона потроху згадувала вчорашній день, через що їй ставало соромно і якось не по собі. Вона закрила очі руками, повністю стаючи під воду, ретельно вмиваючи своє обличчя, не даючи сльозам вийти назовні. Вона дуже втомилася, щоб думати про щось. Їй зараз зовсім нічого не хотілося.

Вийшовши з ванної, вона швидко переодягнулась, поспіхом розчесавши своє волосся, абияк уклавши його, і зволожила обличчя, завдавши трохи консилера під очі, щоб приховати синці і почервоніння під ними. А потім у якийсь момент завмерла, уважно розглядаючи своє відображення у дзеркалі. Сльози знову підступили, збираючись скотитися вниз по її щоках, але вона з силою стиснула зуби, відганяючи від себе всі думки, і вийшла до Христини, щільно зачинивши за собою двері.

*****

– Ми примудрилися запізнитися в перший же навчальний день, – бухтіла собі під ніс Христина, поки Іві поспіхом запивала пігулку водою, намагаючись встигнути за дівчиною, що швидко йде коридором.

– Вибач, – винно сказала Іві, кладучи воду назад у свій рюкзак.

– Вже забули, – на видиху промовила Христина, відмахуючись, а потім тихо постукала у двері кабінету.

– Увійдіть, – голосно сказав жіночий голос, і Христина швидко натиснула на ручку дверей, та з легким скрипом піддалася і представила дівчат усьому класу. – Чому запізнилися? – запитала Інгрід, зло подивившись на них.

– Вибачте, мадам Клаессон. Ми з Христиною були у медпункті. Мені просто було не дуже добре.

– Я і на обов'язковому багатті вас учора не бачила, мадмуазель Філіпс.

– Так, Іві перегрілася вдень на сонці. У неї дуже сильно боліла та паморочилася голова. Ми думали, що до ранку все пройде, але помилилися, вибачте нас, – заступилася Христина за подругу і потягла Іві за лікоть, саджаючи їх на останню парту, за якою зазвичай ніхто не сидить.

– Що ж, пояснювальну за запізнення все одно доведеться написати, дівчата. Тим більше, що ви проспали сьогодні ранкову йогу та медитацію, яка була перед сніданком.

– Але ж нас ніхто не попереджав про це! – голосно обурилася Христина, через що голова Іві віддалася болем у скронях.

– Я після багаття вчора повідомила старосту вашого класу.

– Але Лейла нічого нам не сказала!

– Я казала, – почала виправдовуватися вона, дивлячись просто в очі мадам Клаессон. – Можливо, ви просто не почули, а це вже не мої проблеми, – вона посміхнулася куточком губ і відвернулася назад, дивлячись собі в зошит.

Христина тільки відкрила рота, щоб обуритися і вибухнути новою хвилею гніву, як Інгрід її перервала:

– Зараз урок, розберемося з цим пізніше.

– Добре, – відповіла Іві за них двох.

– Ось же стерво! – пошепки крикнула Христина, дістаючи потрібні речі з рюкзака. – Вона ж нічого нам не казала, ще сидить та либиться. Ти тільки глянь на неї!

– Вона вже прямо знущається з нас. Ще одна така подібна витівка і не знаю, що я їй зроблю, – сказала Іві. Її очі палахкотіли злим вогнем.

– Тільки не вбивство, – швидко промовила Христина, звертаючи всю свою увагу на дошку. – Я не зможу відвідувати тебе у в'язниці, – вона драматично поклала руки на лоба, злегка закочуючи очі.

– О, ні, – сказала Іві, кілька разів клацнувши ручкою і відкривши зошит. – Я думала, що ми найкращі подруги, – вона тихо засміялася і Христина підхопила її сміх у відповідь.

Через дуже і дуже довгий час цей урок нарешті добіг кінця. Христина та Іві швидко зібрали свої речі і думали піти непоміченими, але, на жаль, навіть це у них сьогодні не вийшло.

– Філіпс! Гай! Підійдіть до мене, – суворо сказала мадам Клаєссон.

Дівчата повільно розвернулися і пішли до її робочого столу. Вони стояли і чекали того моменту, поки за останнім учнем не зачиняться двері. У кабінеті повисла тиша, яку переривало тільки цокання настінного годинника.

– Ну? – запитала Інгрід. – І як це розуміти? Ви ж мої найулюбленіші учениці.

– Ми чесно не знали про йогу та медитацію, – відразу сказала Христина, через що її обличчя залилося фарбою. – Ми б тоді обов'язково прийшли.

– Та знаю я, знаю, – відмахнулась Інгрід. – У вас з Лейлою якась там ворожнеча, але зрозумійте, вона не повинна стосуватися навчальних справ. Розбирайтеся собі спокійно, але приходьте на всі заходи вчасно, гаразд?

– Добре, мадам Клаєсон. Ми намагатимемося вирішити цю проблему, – тихо промовила Іві.

– Що в тебе із голосом? Ти випадково не захворіла?

– Не знаю, – дівчина знизала плечима. – Мені й справді вчора було жарко і я довго пролежала під кондиціонером. Можливо і застудилася.

– У лікаря ти вже була? – запитала Інгрід, на що Іві кивнула. – Що вона тобі дала?

– Пігулку від голови.

– Після уроків зайди до неї ще раз, щоб вона подивилася твоє горло, а потім удвох забіжіть до мене, щоб написати пояснювальні. Це так, для документації.

— Гаразд, — одразу сказали дівчата і попрощалися, виходячи з кабінету, залишаючи мадам Клаессон наодинці зі своїми думками.

*****

День наближався до вечора. На годиннику красувалася непристойна для Іві четвірка, і вона швидко збирала сумку, щоб не спізнитися на своє перше цього року тренування.

– Що тобі сказала медсестра? – запитала Христина, заходячи в кімнату. Вона поклала на стіл стопку нових підручників і зошитів, а потім розкривала їх по одному, розглядаючи.

– Та нічого такого, – відповіла Іві. – Сказала, що є невелике запалення, але через пару днів воно має вже пройти.

– Чудово, – повільно промовила Христина, залипнувши на якомусь розділі з підручника з біології. – Ти, до речі, на тренування не запізнишся? – запитала вона, підводячи голову і дивлячись на годинник перед собою.

– Вже спізнюся, – відповіла Іві, схопила сумку, яку щойно зібрала, і тут же втекла, грюкнувши вхідними дверима.

Вона бігла коридором, перестрибуючи через кілька сходинок і мало не спіткнулася на останній, але вчасно встояла.

Вибігла зі свого будиночка і помчала прямісінько до старшої школи. Сьогодні вони мали тренуватися на вулиці, на волейбольному полі. Тренерка усіх попередила ще після першого уроку, що тренування буде складним, адже їм потрібно розпочати відновлювати форму, бо влітку з них практично ніхто не займався.

Через три хвилини, Іві добігла до поля і побачила, що вже всі зібралися. Музика грала, а дівчатка розігрівалися, стрибаючи на скакалках та бігаючи по колу. Вона одразу кинула свою сумку поруч із рештою речей і приєдналася до них, намагаючись залишитися непоміченою, поки тренерка щось заповнювала у своєму журналі.

Але як тільки вона зробила крок, встаючи в лінію і розправляючи свою скакалку, жінка одразу ж підвела очі, зупиняючи свій погляд на ній.

– Філіпс! – крикнула вона, кликаючи її рукою. – Йди сюди.

– Та що за день сьогодні такий? – пробубнила вона собі під ніс, обминаючи дівчаток.

Вона була дуже акуратна, щоб вони випадково не зачепили її скакалками, але одна особа очевидно не дивилася куди вона рухалася, тому скакалка прилетіла Іві прямо на вилицю, сильно вдаривши, залишаючи після себе болісну червону лінію.

– Пробач мені, будь ласка, – сказала дівчина, зупиняючи свій рух і підбігаючи до Іві. – Я не хотіла, вибач.

Іві підняла на неї погляд і вже хотіла було сказати, що нічого страшного, але тут вона побачила новеньку – Селесту, яка була вперше на їхньому тренуванні.

– Нічого страшного, Селесто, – сказала тренерка, посміхаючись. – Просто не сходи більше з доріжки.

– Звичайно, – відповіла вона їй, а потім знову повернулася до Іві. – Вибач мені ще раз.

– Ага, – зло й вимучено відповіла дівчина, важко видихаючи. Цей день починав її знатно дратувати. Ще трохи і вона могла зірватися.

– Філіпс, мені довго на тебе чекати? – гукнула її жінка. Іві тільки швидко кивнула і відразу підійшла до неї, сідаючи на стілець поряд.

– Так, мадам Лінд? – ввічливо запитала Іві, ніби не розуміла про що зараз йтиметься.

– Чому запізнилася першого ж дня? – спокійно спитала вона, а Іві закотила очі, злегка відвертаючись.

– Я сьогодні скрізь спізнююся. День просто невдалий, вибачте, більше не повторитися.

– Щоб більше такого не було, – вона зробила паузу і посміхнулася, – ти все наше заняття будеш бігати навколо стадіону. І це навіть не обговорюється.

– Але ж у нас сьогодні мала бути ще репетиція кількох номерів, – обурилася Іві, звівши брови до перенісся.

– Так, але ж ти запізнилася, то якийсь час не братимеш участі, а твоє місце займе Селеста.

– Що? – Іві здивовано подивилася на тренерку. Її обличчя стало червоним від гніву. – Вона ж лише перше заняття у нашій групі.

– Звичайно, проте вона дуже добре рухається і танцює, тому легко запам'ятає твою партію.

– Але ж це не чесно!

– Я ж сказала: це навіть не обговорюється, – суворо відповіла вона, знову втикаючись у свій журнал.

– Надалі ти більше не спізнюватимешся на мої заняття, зрозуміла?

– Ще як, – огризнулася Іві і кинула свою скакалку поряд зі стільцем тренерки, а сама побігла стадіоном.

Вітер бив їй в обличчя, приносячи прохолоду та невелике заспокоєння, але це мало допомагало. Вогонь у її серці горів з такою силою, що вона й не помітила, як прискорилася і почала бігти дуже швидко, через що відразу закололо в лівому боці.

Це був лише її перший день у школі, але він уже вивів її з себе настільки, що вона була готова виїхати звідси і ніколи не повертатися. Терпіння було на межі. Вона просто горіла лише бажанням висловити цій Селесті все, що вона про неї думає.

Ця дівчина забрала у неї місце в танці, вдарила скакалкою, дістала увагу її друзів, навіть якщо і не найкращих, то все одно друзів. Захопила загальну увагу і захоплення, і всього за кілька днів зблизилася з Ітаном, що приносило Іві більше болю, ніж решта разом узяте.

За ці два дні вона бачила їх уже тричі разом, це не могло її не засмучувати. Злість новою хвилею піднялася в її тілі і вона знову прискорилася, не звертаючи уваги на ниючий біль у лівому боці. Все, чого вона хотіла, це звільнитися, їй потрібно було більше простору і потрібно було більше свободи від думок, які з'їдали її щодня та щоночі.

Хоч цей забіг і був для неї покаранням за запізнення, але в результаті він став для неї визволенням і вже до кінця тренування вона заспокоїлася і нарешті змогла видихнути, напевно вперше за всі ці два дні.

*****

– Як же я втомилася, – промовила Іві, заходячи до кімнати. Вона відразу впала на ліжко, втикаючись носом у подушку.

У кімнаті, на подив, нікого не було, тому Іві змогла спокійно переодягнутися та прийняти душ. Вона кілька хвилин вирячилася в стіну, розмірковуючи про щось своє, але її перервав звук мобільного телефону, про який вона вже встигла забути.

– Алло? – стомлено запитала вона, навіть не глянувши на ім'я людини, яка дзвонила їй.

– Ну, і де ти ходиш? – запитала Христина, намагаючись перекричати людей у ​​їдальні. – Я на тебе вже чекаю за нашим столиком.

– Ааа, – повільно промовила Іві, згадуючи про вечерю. – Вже спускаюся, – швидко відповіла вона, різко підводячись з ліжка, через що перед її очима почали миготіти зірочки.

Вона притрималася рукою за одвірок дверей, через які секундою пізніше вийшла. Коридор трохи пустував, все через те, що всі учні вже були або в їдальні, або розбрелися по своїх гуртках та активностях, яких у школі було хоч греблю гати. Тому тут ніколи й ніхто не сидів без діла.

Спустившись униз, долаючи невелику відстань між їхнім будиночком та іншим корпусом, Іві увійшла всередину, одразу ж помітивши Христину, яка сиділа одна за їхнім столиком, бо всі інші вже поїли та пішли. Вона дуже захоплено копалася у своєму телефоні, гортаючи стрічку інстаграма, яка дуже довго провантажувалась через те, що на місцевій мережі зараз сиділо дуже багато студентів, і навіть не помітила, як подруга підходить до неї.

– Господи! – тихо вигукнула Христина від несподіванки, коли Іві сіла просто перед нею. – Виглядаєш не дуже, – помітила вона, відкладаючи телефон убік.

– Знаю, – на видиху промовила Іві, посуваючи тарілку з їжею до себе. – Я сьогодні ціле тренування навертала кола навколо поля.

– З чого раптом?

– Тому що спізнилася, – трохи роздратовано відповіла Іві, що не сховалося від очей Христини.

– А тепер детальніше, якщо можна. І про царапину на щоці теж хотілося б почути.

– А, точно, – сказала Іві, доторкнувшись рукою до болючого місця на вилиці. – Коротше, я запізнилася на тренування лише на п'ять хвилин, думаючи, що цього ніхто не помітить. Приходжу я значить туди, а там уже займаються. Ну, я й підлаштувалась до них, ніби була там спочатку. Але Сара помітила мене і покликала до себе. І якась дурепа, новенька ось ця, Селеста яка, зійшла зі своєї доріжки і вдарила мене своєю тупою скакалкою, – злість знову хвилями накочувалася на Іві, через що вона з силою стиснула свою вилку, що кістки на її пальцях побіліли.

– А вона тут до чого? – здивовано запитала Христина, роблячи ковток чорного чаю.

– А вона тепер займається разом з нами, – промовила Іві, та ще й зробила це з такою інтонацією, що бідній Селесті і не позаздриш.

– Ну а далі що було?

– А далі мадам Лінд сказала бути їй акуратнішою і не сходити з доріжки, покарала мене за запізнення тим, що я мала бігати все заняття. Але знаєш, що найжахливіше? – задала Іві риторичне питання. — Що ми сьогодні мали пройти кілька номерів, але я в них не брала участі, через своє покарання, тому моє місце зайняла тепер уже всім не без відома, мати його, Селеста.

– Серйозно? – запитала Христина, намагаючись підтримати подругу. – Що за маячня?

– Ось-ось. Поки я там кола намотувала навколо цього поля, вона розучувала рухи і ставала на моє місце.

– Тобі треба зібратися, – підбадьорила її Христина. – Це всього лише на одне заняття, потім ти знову повернешся.

– А якщо ні? Раптом вона вирішить залишити цю Селесту на моєму місці довічно? Та й як зібратися? Я ж тобі не якесь там лего, тут так просто все не вийде.

– Впевнена, що обов'язково вийде, – сказала подруга з усмішкою та кинула погляд на телефон. – Вибач, мені вже час, у мене починаються додаткові заняття з біології. Зустрінемось з тобою в кімнаті за годину, поговоримо, поп'ємо чай на веранді. Можливо, фільм який-небудь подивимося, якщо нас інтернет не підведе, добре?

– Так, добре, біжи. Я може зараз піду прогуляюся, щоб заспокоїтися.

– Обов'язково сходи, – вона знову посміхнулася, піднімаючись зі стільця і ​​обіймаючи свою подругу. А потім схопила телефон зі столу та втекла, залишаючи Іві одну за їхнім столиком.

*****

Закінчивши зі своєю вечерею, Іві вийшла із їдальні і попрямувала в протилежний бік від полів. Вона пройшла вздовж будиночків старшокласників і завернула на стежку, що веде до лісу.

Сутінки густішали, а товсті гілки дерев закривали своїм листям небо, тому там стояла темрява, через що було трохи важко орієнтуватися, але Іві це не бентежило, адже вона знала цей ліс, як свої п'ять пальців.

Пройшовши кілька метрів, вона повернула вліво, все далі віддаляючись від житлових будинків, ідучи в глиб. У вухах вона мала навушники, які завжди носила з собою. У них грала спокійна музика одного відомого гурту, пісні яких Іві слухала вперше.

Під ногами хрумтіло листя і сухі гілки, але Іві нічого навколо себе не чула. Вона була занурена у свої думки, петляючи лісом і дивлячись собі під ноги. Але вона мала певну мету, адже дівчина йшла до свого місця, яке знайшла ще в ранньому дитинстві.

Там вона проводила багато часу сама і з близькими людьми, але вже давно, років зо три, вона ходить туди одна, щоб побути в тиші і подумати, розставляючи свої думки по поличках.

Пройшовши ще трохи, заглиблюючись у гущавину лісу, вона повернула праворуч і опинилася біля великого і старого дуба, на якому було безліч позначок, зроблених нею та Ітаном. Дівчина важко зітхнула від непроханих спогадів, але потім продовжила свій шлях, крокуючи ще далі і пробираючись через чагарники диких ягід.

Але Іві не встигла обійти їх, як почула знайомий голос. Вона тут же вимкнула музику, ховаючи навушники назад собі в кишеню, а потім прислухалася, сховавшись за кущем суниці.

– Тут дуже красиво, – сказала дівчина, чий голос Іві був дуже знайомий. Вона визирнула з-за куща і побачила край обличчя Селести. Брови Іві мимоволі поповзли вгору від побаченого.

– Це правда, – відповів Ітан, сідаючи поруч із Селестою на великий камінь. Він був плоским і з маленькою спинкою, наче величезне крісло, що дозволяло комфортно сісти в ньому спостерігати за природою. У цьому місці було спокійно.

– Давно ти знайшов його? – спитала дівчина, і на очах у Іві почали з'являтися сльози.

– Так, – сказав Ітан, киваючи головою. – Десь у класі другому чи навіть третьому.

Іві затулила рота рукою, важко дихаючи. Їй хотілося крикнути, що це вона знайшла це місце, коли вони грали в хованки, що це було їхнє спільне місце, де вони проводили дуже багато часу, що він не з'являвся тут більше двох років, тому що знав, що Іві продовжувала ходити сюди. Їй так багато хотілося сказати в цей момент...

Але вона лише прикрила очі, дозволяючи двом єдиним сльозинкам скотитися по її щоках, а потім взагалі заридала майже беззвучно, коли побачила, як Ітан потягнувся до Селесті, щоб обійняти її або поцілувати, але це вже не було важливо, тому що Іві просто встала та пішла звідти, не переймаючись тим, що її хтось може побачити чи почути.

Вона прямувала назад тією ж стежкою, хрускаючи сухими гілками під ногами і витираючи сльози зі свого блідого обличчя. Десь вдалині вона почула крик, але такий тихий, що неможливо було нічого до ладу розчути, тому вона навіть не зупинилася, продовжуючи бігти далі.

Рівно доти, доки не побачила перший житловий будиночок. Тільки тоді вона сповільнилася, намагаючись впоратися зі своїм диханням. Її погляд упав на сонце, яке майже пішло за обрій. Воно фарбувало небо у яскравий помаранчевий колір. Після цього моменту все змінилося.