– Іві! – крикнула мама з кухні, наливаючи собі чергову чашку гарячого чаю. – Мені здається, що вам уже час виходити. Інакше запізнитесь!

Дівчина щось відповіла, але Люсьєн її так і не почула, через дзвінок у двері, що рознісся по всьому будинку. Жінка відставила чашку на стільницю, але не встигла вийти в коридор, як у отворі з'явилася Іві.

– Заходь! – прокричала вона, забігаючи до передпокою в пошуках своїх нових туфель.

– Доброго вечора, – привітався Брайан, заходячи всередину. — Добре виглядайте, — він мило посміхнувся Люсьєн, а потім перевів свій погляд на Іві, яка дуже довго й нервово копошилася у шафі з взуттям.

– Мамо, де вони? – роздратовано запитала дівчина, відкидаючи назад довге волосся, яке лізло в очі.

– Хто? – жінка сперлася на стіну, спостерігаючи за дочкою.

– Туфлі, які ми купували вчора. Де вони?

– У тебе в гардеробній. Ти їх сама туди поставила, – спокійно відповіла мама. Іві тихо вилаялася, швидко вибачилася перед Брайаном і полетіла на другий поверх, перестрибуючи одразу через дві сходинки.

– Обережно, не вбийся, – промовила мама їй навздогін, але Іві вже й слід простиг. — Боюся, що це надовго, — сказала вона, звертаючись до Брайана, але хлопець відмахнувся, сідаючи на невеликий диван і розстібаючи свою куртку, під якою виднівся край чорної сорочки.

– Не варто, я тут зачекаю.

– Як хочеш, – жінка знизала плечима. – Подзвониш, коли їхатимете назад, щоб я не переживала?

– Звичайно, обов'язково, – Брайан знову посміхнувся, відриваючи свої очі від підлоги.

– Добре, тоді вдало вам повеселитися, – Люсьєн підморгнула йому, йдучи назад на кухню.Через п'ять хвилин у коридорі знову показалася Іві, вже повністю готова. Вона підійшла до мами, швидко поцілувала її на прощання, схопила пальто з вішалки, надягаючи його на себе вже на ходу.

– Давай, Брайан, давай, ворушись. І так уже запізнюємося.

Хлопець тільки тихо зітхнув, закочуючи очі, а потім відчинив двері машини, допомагаючи Іві залізти всередину.

– Ти якась нервова, – сказала він, коли автомобіль уже виїхав на дорогу. Іві метнула на нього злий погляд, не перестаючи відбивати дивний ритм по подарунковій коробці, яка стояла на її колінах.

– Зараз зовсім не до цього, – відмахнулася вона, відкидаючи голову назад, прикриваючи очі.

– Якщо ти так нервуєшся з цього дня народження, то могла просто відмовитися. Навіщо псувати собі настрій та нерви? – не вгавав Брайан. Тепер прийшла черга Іві закочувати очі.

– Все одно вже їдемо. Так що забудь, гаразд? – якомога спокійніше промовила вона. На це їй знадобилося багато зусиль. — Краще розкажи мені щось, щоб я відволіклася.

– Нам їхати ще хвилин двадцять, – сказав Брайан, передаючи Іві навушники. – Давай ти просто послухаєш музику. Тобі напевно має стати легше. І ще ось це, – він відкрив бардачок, дістаючи звідти пляшку води та якісь пігулки.

– Що це? – дівчина спантеличено подивилася на нього.

– Тебе всю трясе, – спокійно сказав він. – Може швидко розпочатись паніка, я тебе знаю. Так що краще випий одну пігулку.

– Так, напевно ти маєш рацію, дякую, – Іві прийняла заспокійливе, запиваючи його великою кількістю води. А потім увімкнула музику, відвертаючись до вікна, спостерігаючи за тим, як уже голі дерева стикаються з холодними будівлями.

Слабка нервова система давалася про себе знати. Причому постійно, адже будь-яка незначна подія викликала в Іві страшну тривогу. Через напруження її руки постійно тряслися, живіт скручував, у голові шуміло і ставало важко дихати. Вона зазвичай намагається це контролювати, але виходить не завжди. І це, загалом, абсолютно нормально.

Свято на честь Ітана для Іві – один суцільний стрес, який так чи інакше потрібно буде пережити. Вона могла відмовитись, але щось усередині не дозволило. І тепер вона розплачується за це своїм здоров'ям. Дівчина й сама не знала, чому так переживає. Просто щось їй підказувало, що нічим добрим цей захід не закінчиться, але вона вперто заглушала це почуття в собі, намагаючись не надавати йому особливого значення.

Машина почала сповільнювати темп, зупиняючись біля воріт розкішного стародавнього особняка, який уже весь світився вогнями. Сонце зовсім недавно сіло, починаючи занурювати місто в сутінки. Іві вийняла навушники, вже повністю заспокоївшись, передаючи їх назад Брайану.

За кілька секунд ворота відчинилися і машина виїхала на доріжку, яка вела на невелику стоянку, де вже стояв не один автомобіль.

– Я сподіваюся, ми не сильно запізнилися, – пошепки сказала Іві, перериваючи тишу в салоні.

– Не думай про це, – відповів їй Брайан, акуратно паркуючись. – Все, можемо йти, – він заглушив двигун і відчинив двері, вилазячи на свіже повітря.

Іві повторила за ним, обережно вибираючись назовні, міцно затиснувши в руках подарунок.

– Ти за нього так схопилася, наче у тебе його можуть відібрати, – хлопець тихо засміявся, хапаючи Іві за руку. Вона легко стиснула її у відповідь.

– Не смішно, – відповіла вона, трохи надувшись.

– Я намагаюся розрядити обстановку, – він мило посміхнувся, постукавши у двері.

Через пару секунд вони відкрилися. Перед ними стояв швейцар, чия ввічлива усмішка розтягувалася від вуха до вуха.

– Здрастуйте, – він відчинив двері ширше, впускаючи гостей усередину. – Як мені вас представити, мадемуазель? – поцікавився він, допомагаючи Іві зняти пальто.

– Скажіть, що прибув мосьє Фрей і мадемуазель Філіпс, – відповів за неї Брайан, знімаючи верхній одяг і передаючи його швейцару.

– Добре, на вас уже чекають. Пройдімо, – він показав на двері, які вели до величезної зали. Іві пам'ятала це місце. Вона була тут кілька разів, коли вони були ще дітьми. Родовий маєток цієї сім'ї, що зазвичай викликає у дівчини сильний страх і жах, зараз здавався найказковішим місцем на цій планеті.

Скрізь горіли свічки та вогні, створюючи якусь романтичну і навіть магічну атмосферу. Велика кількість квітів, що розташувалися на всіх поверхнях, кружляли голову своїм солодким ароматом. Так, мадам Фейн постаралася на славу. У цьому Іві, втім, і не сумнівалася.

Двері великої зали відчинилися, відразу ж впускаючи всередину новоприбулих гостей. Яскраве світло від лампочок розходилося по всій кімнаті, накопичуючись невеликими тінями по кутках. Після трохи похмурого коридору, таке яскраве освітлення било по очах. Іві не відразу звикла, через що почала часто моргати. Брайан сильніше стиснув її руку, ніби відчувши занепокоєння, яке примарною хвилею розлилося її тілом.

Усі погляди були звернені до них. Іві стало так не зручно, що вона навіть стулилася, стиснулася в маленьку грудочку, однією рукою міцно схопившись за подарунок, а іншою – стискаючи теплу долоню Брайана.

– Я не добре почуваюсь, – прошепотіла вона на вухо другові. Той лише легенько кивнув головою, ведучи її у бік столика з подарунками, щоб Іві змогла поставити його, не тримаючи цілий вечір у руках.

– Все буде добре, не хвилюйся. Вдих-видих. У тебе вийде, – Іві ніяково знизала плечима, передаючи йому подарунок, щоб він його поставив, поки вона зупинилася біля найближчого столу з невеликою кількістю їжі, наливаючи собі в склянку води, графин якої стояв у центрі.

«Напевно поставили про всяк випадок», – подумала дівчина.

Натовп пожвавішав, розмовляючи один з одним. Легка музика розносилася по всій залі, а тихий гомін голосів, ніби підспівував їй в унісон. Також тут було багато людей, яких Іві бачила вперше. Здавалося, що тут були всі, починаючи від її віку і до віку самої мадам Фейн, яка так недоречно з'явилася в Іві перед очима.

– Доброго вечора, люба, – вона посміхнулася по-доброму, тримаючи в руках келих з білим вином. – Я така рада, що ти сьогодні прийшла. Та ще й не одна, – вона перевела погляд на Брайана, що стояв за спиною дівчини.

– Доброго вечора, мадам Фейн. Ви сьогодні виглядаєте як завжди чарівно, – він зробив невеликий комплімент і злегка вклонився. Жінка посміхнулася і кивнула йому у відповідь, а потім знову перевела погляд на Іві.

– Я так давно тебе не бачила. Ти дуже виросла та змінилася.

Дівчина трохи здивувалася і розгубилася від таких слів. Вона знала, що мадам Фейн її дуже любить ще з початкової школи, коли вони з Ітаном товаришували і не відлипали один від одного навіть на секунду, але вона й припустити не могла, що та через стільки років досі буде до неї добре відноситься.

– Спасибі велике, – Іві зніяковіло посміхнулася. – Мені дуже приємні ваші слова.

– Ти стала схожою на маму. Від тата в тобі дуже мало, – продовжувала жінка, на що Іві лише кивнула, випиваючи свою склянку з водою до дна. – Можливо, ви хочете чогось випити або з'їсти. Там є великий стіл із напоями та закусками. Ви можете брати все, що захочете, – запропонувала вона, посміхаючись куточком губ.

– Дуже дякую, – сказав Брайан. – Тобі щось принести? – він звернувся до Іві, та знову просто кивнула у відповідь, розуміючи, що мадам Фейн навіщось хоче поговорити з нею наодинці. Вона буквально пропалювала Брайана поглядом, натякаючи на те, щоб він залишив їх на якийсь час. Той заважати не став, швидко вклонився і втік до столу із закусками.

– У мого онука сьогодні велике свято, – почала вона, Іві знову кивнула, схопившись за край столу. Костяшки її пальців побіліли. – Але найбільше я очікувала побачити тут тебе.

– Мене? – дівчина підняла на неї здивований погляд. – А до чого тут я?

– Я звичайно чекала, що ти прийдеш сама. Без супроводу Брайана, – продовжила жінка, ніяк не відповідаючи на запитання Іві.

– Я вас не розумію, – вона розгублено дивилася на мадам Фейн. – Що ви маєте на увазі?

– Може б ти хотіла повечеряти завтра ввечері разом з нашою родиною?

– Що? – Іві, зовсім нічого не розуміючи, дивилася на бабусю Ітана, немов на восьме диво світу. – Ви мені вибачте, але що я забула у колі вашої родини? Ми з Ітаном уже багато років не спілкуємось. Я не думаю, що це буде доречно.

– Ти ж знаєш, що наша родина має традиції. У моєї родини вони є так, як ми родом із цих країв. Наша сім'я завжди підбирала пару своїм дітям, тому...

– Мадам Фейн, – Іві нахабно її перебила. Можливо потім вона пошкодує про це. – Ми з Ітаном не підходимо один до одного. Власне, тому ми перестали спілкуватися. Ми різні. Я не хочу вас засмучувати, але моє та його життя більше не торкаються один одного. У нього є інші люди, особливо дівчата, якщо вам це цікаво, які йому подобаються і з якими, мабуть, йому буде краще.

– А ти, душе моя, я дивлюся ревнуєш його до цих дівчат, – губи мадам Фейн скривилися в усмішці.

– Ми були дітьми. А дитинство річ, що запам'ятовується, тільки й усього.

– Ах, ну так, перше кохання. Таке складно забути, чи не так?

– Важко, але не означає, що неможливо.

– Добре, Іві. Я тебе зрозуміла та почула. Але мені все одно хотілося б, щоб ти прийшла завтра до нас на вечерю. Просто так, побалакати, дізнатися як іде твоє життя, чим ти займаєшся, чим захоплюєшся. Я дуже давно не бачила тебе, а ти дуже дорога моєму серцю.

– Чому? Ітан має розкішну подругу Лейлу. Чому ж вона не дорога вашому серцю?

– Здається, що колись вона була і твоєю подругою, — мадам Фейн подивилася Іві прямо в очі. Та стояла, мов бовван, не моргаючи.

– Люди змінюються, – лише промовила вона, згодом.

–Ти можеш змінити свої звички та мислення. Стиль одягу та навіть місто, в якому живеш. Оточення, з яким спілкуєшся. Але ти ніколи не зміниш свою суть, дану тобі природою, – вона посміхнулася, роблячи невеликий ковток білого вина. – Гарного вечора, Іві. Сподіваюся, що завтра о сьомій я побачу тебе тут на вечері.

Мадам Фейн пішла, залишаючи Іві одну зі своїми думками.

– Сподівайтеся, – прошепотіла вона собі під ніс, коли поруч з'явився Брайан із величезною тарілкою різної їжі.

– Я не знав, чи ти будеш сьогодні пити, тому просто приніс тобі сік. Як і собі, – сказав він, ставлячи все на маленький столик.

– Дуже дякую, – тихо відповіла йому Іві.

– Про що ви говорили? Ти якась сумна зовсім. Вона якось тебе образила?

– Та ні, все гаразд, – дівчина спробувала зобразити усмішку, кидаючи в рот маленьку тарталетку з креветками.

«Було б, не зустрінься я з ним ніколи», – закінчила вона про себе.

*****

– Куди ти весь час дивишся? – запитала Лейла, потягуючи свій нещасний келих з шампанським.

Ітан сидів увесь вечір, наче на голках, все з самого ранку йшло не так, як він би того хотів. Якщо бути чесним, він взагалі нічого не хотів: ні дня народження, ні влаштованого бабусею свята, ні купи невідомих людей.

Сьогодні він був розгубленим та нервовим. Сидячи за столом зі своїми друзями, які постійно щось говорили, сміялися і випивали, Ітан відчував себе зайвим. Він блукав по залі поглядом у пошуках лише однієї людини. Однієї такої потрібної людини, яка його розуміє.

Але не знаходив її. Свято вже почалося, а Іві зазвичай не спізнюється на такі заходи. Його серце стислося від думки, що вона може не прийти. Він бачив список гостей і достеменно знав, що вона буде сьогодні тут. Він сподівався, що незважаючи на все, що між ними було в минулому і теперішньому, вона все-таки прийде, щоб привітати його. Вона була єдиною людиною, через яку він у принципі дозволив усе це свято. Ну, ще й заради бабусі, звичайно.

Та теж хотіла побачити Іві. Вона чекала на неї не менше, ніж Ітан, постійно виглядаючи темну маківку в натовпі. Але ніяк не знаходила, поки двері великої зали не відчинилися і очі Ітана не натрапили на маленьку постать, у ніжно-блакитній сукні. Вона міцно тримала когось за руку, але Ітан не міг згадати його. Не міг, поки хтось за столом не сказав, що це Брайан Фрей.

Ітан був знайомий з ним. Вони навіть товаришували якийсь час у дитинстві, але так, як Брайан старший за них на три роки, то згодом йому стало не цікаво дружити з дітьми. У середній школі він майже розірвав усі зв'язки з ними, не припиняючи спілкуватися лише з Іві.

Можливо, вся справа була в тому, що вони постійно бачилися вдома на канікулах, адже вони були сусідами, а їхні мами дуже добре ладнали між собою. А може, причина була і в іншому. Ось тільки Ітан з радістю не знав би цієї причини, бо думав, що вона, з величезною часткою ймовірності, принесе йому біль.

І ось він дивиться на те, як вони йдуть кудись убік, кладуть подарунок на стіл. Як Іві розмовляє з його бабусею. Він стежить за нею і жадібно дивиться, коли Брайан ходить навкруги. Коли намагається допомогти, коли приносить їжу, коли шепоче щось на вухо, коли дивиться і навіть коли поправляє темне пасмо волосся, що випало з зачіски.

Він уже його не любить, незважаючи на все їхнє минуле і нейтральне ставлення до нього до цього. Зараз він явно відчуває велику ворожість до цього хлопця, який сміє торкатися Іві, брати її за руку, сміятися з нею та піднімати настрій, коли вона засмучена.

– Ітан? – гукнула Селеста, чіпляючись пальцями за йогозап'ястя. – У тебе все добре?

– Так, все просто чудово, – він видавив із себе усмішку, а потім поцілував Селесту в щоку. Лейла, що сиділа поруч, не змогла втриматись і закотила очі, роблячи черговий великий ковток шампанського.

Скільки б не минуло років, але вона завжди любитиме його. У них нічого не вийде, вона знає, вони пробували. Але не може його відпустити, не може почати з нового листа. Постійно дивиться, як він знаходить собі когось, як досі поглядає на Іві, як думає про неї. Вона знає все, адже вони «друзі». Такі друзі, якими краще б не бути.

Лейла знає, що вона має хлопеця, який любить її всім серцем. Але чи любить вона його також сильно? Ні. Тут відповідь більш, ніж очевидна. Вона щовечора проводить у компанії людини, яка ніколи не дивитиметься на неї так, як він зараз дивиться на Іві. Він ніколи не говоритиме про неї так, як про Іві. Він ніколи не любитиме її...

Тепер, спостерігаючи за псевдо любов'ю Ітана до Селести, Лейла просто тішилася, розуміючи, що він і її. Але вона хороша взагалі. Лейлі ця дівчина подобається. У неї з нею багато спільного, вона весела і постійно рухається. З нею навряд чи занудьгуєш. Напевно, це Ітана і зачепило у ній на першому етапі. Можливо, він не очікував того, що з цього вийде щось більше?

Правду кажучи, не особливо й вийшло, звичайно. Вони ніби були разом, ніби й ні. Але Лейлу це не хвилювало, адже зараз Ітан все одно був не поряд з нею і навіть не поряд із Селестою. Всіми своїми думками він перебував з Іві. Лейлі здається, ніби ментально він постійно з нею, як би не намагався це приховати.

– Давай вип'ємо за тебе, – запропонувала вона, піднімаючи новий келих із шампанським. – Ти став старшим на один рік і я дуже рада, що ти народився. Дякую твоїй сім'ї за це, – вона зніяковіло посміхнулася, коли всі підтримали її слова.

– Дякую тобі, Лейло, – сказав Ітан, осушуючи свій келих з вином.

Час свята рухався невблаганно. Бабуся постійно знайомила його із впливовими людьми. «Великими» людьми з такими ж великими гаманцями, як і вони самі. Ітан не зовсім розумів сенс у всіх цих знайомствах, адже їхня родина була такою ж багатою, але мадам Фейн наполягала на цьому.

Бабуся також представляла йому й інших дівчат, про яких він знав лише з чуток і на прізвище їхніх багатих сімей. Але сама, навіщось, часто поглядала на столик Іві та Брайана, як і Ітан, який робив це нишком, приховуючи від усіх. Він продовжував ввічливо посміхатися, тримаючи в руках різні алкогольні напої, випиваючи кожні кілька хвилин по одному келиху.

У вільний від знайомств час, він повертався за столик до своїх друзів, які не припиняли сміятися і веселитися. Ентоні, однокласник та друг Ітана, покликав Селесту на повільний танець, коли музика змінилася. На той момент у Лейли з'явився шанс поговорити з ним.

– Перестань дивитися на неї, – сказала вона, пересідаючи на стільчик поряд з ним. – Ти бачиш, що їй зараз не до цього. Вона повністю захоплена Браяном.

– Мене це не хвилює, – холодно кинув Ітан, допив келих до дна. Можливо, йому вже й варто було б припинити пити, ось тільки ревнощі і злість, що вирують у душі, вимагали уваги. Йому треба було забутися, розчинитись у цьому моменті, щоб не почувати себе так паршиво.

– Ти можеш обманювати будь-кого, але тільки не мене. Я ж тебе наскрізь бачу, – вона лукаво посміхнулася, заправляючи волосся за вуха. – Може, тобі варто на деякий час піти звідси, щоб упорядкувати свої думки? – прошепотіла вона йому на вухо. Ітан хмикнув.

– І ти пропонуєш мені свою компанію? — він дивно подивився на Лейлу. У цьому погляді читалася зневага та захоплення одночасно.

– Ні, – вона знизала плечима, відвертаючись від нього. – Ти для цього недостатньо п'яний.

– Але достатньо злий, – він міцно схопив її за руку, заглядаючи в темно-карі очі, з проблисками зелені.

*****

– Я вже хочу додому, – поскаржилася Іві, крутячи головою на всі боки.

– Добре, – легко погодився Брайан. – Може, тоді підемо звідси? Попросимо прощення за те, що підемо раніше та попрощаємось.

– Так можна. Тільки я спочатку хочу знайти Ітана, щоб особисто привітати його та попрощатися. Ти не проти?

– Ні, звичайно. Тоді я піду подякую мадам Фейн за вечір і чекатиму тебе в машині. Іде?

– Добре, – Іві легко усміхнулася, підводячись зі стільця. – Я тоді швидко.

Вона пройшла через увесь зал, наближаючись до столика, де раніше бачила Ітана. Її погляд впав на два порожні місця, а очі зіткнулися з Енді, який до цього не помічав її.

– Іві, привіт! – вигукнув він, піддаючись вперед, щоб обійняти дівчину. – Як ти?

– Все добре, спасибі. Я шукаю Ітана. Ти випадково не знаєш, де він?

– Я не бачив. Може його знову бабуся повела з кимось знайомитись? – запитав він, звертаючись до друзів. Ті лише знизали плечима.

– Добре, я тоді піднімуся нагору, подивлюсь у кімнатах. Можливо він вирішив раніше піти зі свята. Дякую, Енді. Гарного вам вечора, – вона мило посміхнулася, залишаючи величезний зал і потрапляючи в тьмяно освітлений коридор, обставлений тільки свічками.

Іві відчула холодок, яким було наповнено простір не прогрітих старих стін. Вона швидко, практично бігцем, піднялася на другий поверх, заглядаючи до кімнат, у яких було порожньо. Деякі були замкнені на ключ.

Коли дівчина дійшла до кімнати Ітана, вона зупинилася. Її серце почало битися з величезною швидкістю. Вона легко прочинила двері, впускаючи маленький промінчик світла, що окреслив обличчя Лейли, яка сиділа зверху на Ітані.

Дівчина відразу перевела погляд на двері, зістрибаючи на підлогу. Ітан повільно підвівся на ноги, свердливши Іві лютим поглядом. Дівчина стояла, мов кам'яна статуя. В її очах світ почав сіріти та змінювати свою форму. Як тільки перша сльозинка торкнулася її щоки, вона відразу відмерла, захлопуючи за собою двері.

Її спина притулилася до холодної стіни, від якої мурашки пішли по шкірі, а очі, наче шибки, дивилися в одну точку перед собою. Світ плив, розчиняючись у солоній воді її свідомості.

Двері грюкнули, оглушаючи та змушуючи Іві прийти до тями, подивитися в очі Ітана, який, уже одягнений, стояв у коридорі поряд з нею.

– Що ти тут забула? – зло прокричав він. – Хіба ти не мала бути з Брайаном?

– Я лише хотіла особисто тебе привітати, щоб... – сказала вона сивим голосом, який ледве її слухав. У вухах раптом почало шуміти.

– Я не хочу тебе бачити, Іві! Досить. Я так утомився від тебе. Ти скрізь, ти всюди, ти переслідуєш мене. Кожну вільну хвилину я думаю про тебе, коли ти розважаєшся з Брайаном! Мені це набридло! – прокричав він.

Іві дивилася на нього, як на божевільного. Вона більше не плакала. Вона завмерла, вдивляючись у його широкі чорні зіниці, що горять вогнем. У холодні сині очі, в яких штормило та які заволокло хмарами.

Вона дивилася і не бачила того чоловіка, який був їй дорогий. Картина стала такою ясною, що серце защеміло від побаченого. Це більше не та людина, за якою вона страждала, якій віддала всю себе. Не той Ітан, за яким вона сумувала весь цей час. Не та людина, яку вона любила.

Язик ніби відсох. Вона не могла вимовити жодного слова. Думки в голові затихли, поступаючись місцем усвідомленню, яке так явно проступило цього вечора. Рожеві окуляри завжди розбиваються склом усередину. Ось і її розбилися також, принісши з собою купу несподіваних страждань та наслідків.

Двері тихо відчинилися. І перед нею постала Лейла. На її плечах висіло не до кінця одягнене плаття. Вона обережно вийшла в коридор, наче боялася. І де весь той натиск, що був раніше? Її шкіру покривав піт, а туш потекла і змастилася, залишаючи чорні мітки під очима.

– Іві, я ... – почала вона, але осіклася, коли дівчина подивилася на неї. В очах одна байдужість і спокій, який не зрозумій звідки взявся. Повна протилежність тієї яскравої люті, що була в очах Ітана.

– Мені все одно, Лейло. Мені начхати, – вона перевела погляд на Ітана. – З днем ​​народження, – холодно кинула вона, йдучи.

Іві стрімко спустилася сходами, намагаючись стримати нову хвилю сліз, що підступили. На першому поверсі вона зустріла швейцара, у якого забрала своє пальто. Натягуючи його на ходу, вона вскочила в машину. Брайан здивовано подивився на неї.

– Поїхали звідси, якнайшвидше. Я тебе благаю, – хлопець побачив благання і сльози, що застигли в її очах. У заплаканих та червоних очах.

Не втрачаючи більше жодної хвилини, не ставлячи зайвих питань, він завів машину, натискаючи на газ. Авто рушило доріжкою, виїжджаючи з парковки злощасного для Іві будинку. У її голові крутилася лише одна думка, яка ніяк не відпускала: «Чому серце завжди вибирає неправильних і невідповідних нам людей?»