– Ти вже зібрала свої речі? – запитала Христина, забігаючи в кімнату. За вікном великими пластівцями падав сніг, замітаючи повністю всі доріжки. Персонал працює щохвилини, намагаючись їх розчистити, але погода все ніяк не відступає. Цього року буде дуже сніжне Різдво.

– Так, практично все спакувала на два тижні наперед, – радісно відгукнулася Іві, спираючись коліном на маленьку валізу, щоб притиснути всі речі й застебнути на ній блискавку.

– Чому ти знову їдеш раніше за всіх? – поскаржилася подруга, надуваючи губи.

Сьогодні було 22 грудня. Різдво буде вже за три дні, і Іві, разом зі своєю мамою і батьками Брайана (він їх все-таки вмовив), їдуть в Альпи, щоб провести там усі свята і канікули. Відпочити, покататися на лижах або сноуборді, ходити дорогими ресторанами й об'їдатися смачною їжею, а ще відвідувати всілякі різні процедури для тіла, на кшталт спа і масажу. Іві мрійливо прикрила очі, уявляючи собі один із найкращих відпочинків, які тільки можна було представити.

– Не ображайся, – відповіла вона їй, втомлено плюхаючись на ліжко. – Так вийшло. Тебе ж теж заберуть, але тільки завтра.

– Так, а так би ми могли провести ще один день разом.

Христина сіла на ліжко Іві, міцно її обіймаючи й утикаючись носом у маківку.

– Цілих два тижні без тебе, – засмучено зітхнула вона, стискаючи подругу міцніше у своїх обіймах.

– Подумаєш. Два тижні – зовсім не термін. Ти головне відпочинь там якнайкраще і фотографій багато надсилай. Ми будемо з тобою постійно на зв'язку.

– Ага, – сумно відгукнулася дівчина, спираючись щокою на копицю темного волосся.

Батьки цього року забирають Христину подалі від холоду і вона, разом із мамою та двоюрідною сестрою, їде на Мальдіви. Дивний вибір, щоб відсвяткувати Різдво, але їй і не звикати. Тато ж, за її словами, приїде пізніше через роботу аж на цілий тиждень, приблизно напередодні нового року. Христина вже навіть не ображається на нього. Звикла. Згодом у їхній родині це стало нормою.

– Як же швидко пролетів час, – задумливо промовила Іві, дивлячись у вікно. Мокрий сніг так само повільно падав на землю, залітаючи на край тераси і накриваючи половину простору білим полотном.

З того моменту, як вони грали в мафію, минув уже цілий місяць, якщо не більше. Іві, як і обіцяла самій собі, не бачила Ітана після його танцю в холі. Це було й на краще. Вони не бачилися навіть на ранковій йозі, не перетиналися в їдальні або в коридорах школи. Його, начебто, і не існувало зовсім. А може, це просто Іві хоче так думати? Адже раніше вона постійно підсвідомо всюди шукала його погляд, його фігуру. Намагалася розчути в гулі голосів його голос.

Але завдяки терапії та самонавіюванню (спасибі за те, що вона така сприйнятлива) все ставало на свої місця і життя, здавалося б, почало налагоджуватися. Вперше, напевно, за ці складні для неї три роки. Останні тести і контрольні були написані ще вчора, бали виставлені у відомість, – значить, уже можна зі спокійною душею їхати на канікули, більше ні про що не турбуючись.

Усередині неї з приходом зими, немов усе затихло. Вона стала такою розслабленою і спокійною, якою не була ніколи у своєму житті. І навіть заспокійливі пігулки, які вона часом приймала через тривогу, вже були їй не потрібні.

– Так, – погодилася Христина, відлипаючи від неї. – Якось швидко минула осінь, я навіть не помітила, напевно.

– Звісно, ти ж постійно щось зубрила, – підколола її Іві, усміхаючись. – Коли тобі за часом стежити?

– Ой, – весело обурилася подруга, відмахуючись, а потім кинула сумний погляд на годинник. – Тобі вже час, – на видиху промовила вона, піднімаючись із ліжка, щоб допомогти і провести Іві до самих воріт школи.

– Так, – погодилася дівчина і теж кивнула, піднімаючись на ноги. – Мама, напевно, вже зачекалася.

Вони разом одягнулися і вийшли на вулицю, ловлячи язиком сніжинки, що повільно падали з неба. Іві тягнула валізу розчищеною доріжкою, яку ще не встигло знову замести, і зажмурилась, заплющуючи очі, щоб відчути цей момент повністю. Усе-таки в житті найважливіше – це люди, і якщо в тебе є те, що ти можеш із ними розділити, то більшого, напевно, і не треба.

– Гей, ти чого там застигла? – гукнула її Христина, змушуючи розплющити очі, виводячи з власних роздумів.

– Та так, – Іві щасливо знизала плечима, наздоганяючи свою подругу, яка відійшла вже на пристойну від неї відстань.

Сніг смішно хрустів під ногами, а тепла курточка дівчини шелестіла, немов сміттєвий пакет, через що Христина постійно сміялася, підколюючи її. Попереду йшло ще кілька старшокласників, які також, як і Іві, залишали школу на час зимових канікул. Їх було не дуже багато, бо основний потік учнів їде завтра.

Уже після всіх формальностей, які потрібно було зробити, щоб вийти за межі пансіону, дівчата стояли біля машини, дуже довго прощаючись. Люсьєн терпляче чекала на свою доньку, навіть не висовуючи носа, щоб обірвати їх чи поквапити. Вона з кимось розмовляла телефоном, постійно хихикаючи, чим часом привертала до себе увагу Іві, але та вирішила, що поговорить із нею про це пізніше.

Коли прощання сильно затягнулося, це дівчатка зрозуміли вже самі, то вони не стали відтягувати його ще далі, лише міцно обійнялися, пообіцявши писати одна одній щодня. Іві весело посміхнулася, сідаючи в машину, а Христина відповіла їй тією самою посмішкою, яка, щоправда, була трохи сумною, але все одно помахала рукою у вікно автомобілю, що від'їжджав.

Глибоко зітхнувши, кутаючись у свій теплий шарф, вона знову зайшла на територію школи, повертаючись назад у будиночок. Дорогою назад вона практично нікого не зустріла, окрім малечі, яка гралася на дитячому майданчику під наглядом вихователів. Але вже підійшовши ближче до кампусу старшої школи, вона, мало не ніс до носа, зіткнулася з Ітаном.

Він був у розстебнутій куртці з яскравий рум'янцем на щоках, немов пробіг марафон. Христина схопила його за руку, зупиняючи і заглядаючи в перелякані очі.

– У тебе щось сталося? – поцікавилася вона, одразу ж відпускаючи руку, щойно Ітан звернув на неї свою увагу.

– Ні. Так. Тобто. Іві вже поїхала? – його голос був переповнений надією.

– Поїхала, – сказала Христина і кивнула на підтвердження своїх слів. – А тобі навіщо?

– Я хотів із нею обговорити дещо і ... гаразд, – він відмахнувся, розвертаючись на п'ятах, щоб піти.

– Не треба, – голосно промовила Христина, тим самим змусивши його знову повернутися і подивитися на неї.

– Що не треба? – нерозуміло уточнив він. Вираз його обличчя набув якогось злого відтінку.

– Говорити з нею не треба, втручатися в життя її не треба і перетинатися з нею теж. Ми ж уже говорили про це місяць тому, – пояснила Христина, підходячи трохи ближче. – Вона тільки-тільки стала щасливою і спокійною. Вона навіть пігулки свої більше не п'є! Не лізь до неї зі своїми розмовами, ти зробиш тільки гірше.

– Я й так не потрапляв на очі їй увесь цей час, як ти й просила. Але мені потрібно було поговорити з нею. Усе їй пояснити.

– Ні, не потрібно, – Христина заперечно похитала головою. – Ти тільки все погіршиш. Вона нарешті почала жити, Ітане! Вона перестала застрявати в минулому і ритися в спогадах. Вона по-справжньому щаслива зараз, а ти можеш усе тільки зіпсувати. Просто залиш її в спокої.

Ітан нічого не відповів, лише подивився їй в обличчя, зціпивши свої зуби в нападі злості, щоб не наговорити нічого зайвого, а потім обійшов Христину стороною, віддаляючись подалі від кампусу.

З неба все ще падав сніг.

*****

Щойно вони заїхали в котедж, який винайняли на час відпустки, Іві одразу ж помчала у свою кімнату, навіть не спромігшись зняти курточку. Вона з розбігу плюхнулася на ліжко, зариваючись обличчям у подушку. Її валіза так і залишилася стояти біля дверей, як і сам Брайан, який сперся на одвірок, дивлячись на дівчину згори донизу.

– Ти як маленька дитина, – весело сказав він, залишаючись на місці. Його очі блищали. Чи то це вогні гірлянд відсвічувалися в них, чи то це захват, спрямований у бік подруги.

– Я не дитина, – пробурмотіла Іві, перевертаючись на спину, спрямовуючи погляд у стелю. – Просто дуже щаслива.

– Я тоді піду до своєї кімнати, а ти переодягайся. Ми зустрінемося на вечері, добре?

– Гаразд, – усміхнено відповіла вона, навіть не подивившись на Брайана. Той тільки хмикнув, а потім розвернувся, зачиняючи двері й залишаючи її саму.

Канікули в Альпах проходили саме так, як Іві собі й уявляла. У найперший же день їхнього приїзду вони вечеряли в одному з ресторанів, попутно обговорюючи спочатку навчання дівчини, яка, до речі, вдало завершила семестр. А опісля вже й навчання Брайана в університеті та найближчі іспити, які чекають на нього після нового року.

Їхні батьки також говорили про те, як саме вони святкуватимуть Різдво, куди підуть, що зроблять, чи залишаться в цей час у номерах, чи оберуть якесь інше дозвілля на вечір.

Наступного дня, поки батьки займалися своїми справами, Іві, разом із Брайаном, пішли на схил. Кататися на лижах дівчина практично вміла, погано, але все ж таки цього було достатньо для того, щоб добре і безпечно, а головне весело поводити час. Чого не скажеш про сноуборд.

Там справи йшли інакше. Встояти на одному плоскому і невеликому за розміром шматку дерева, при цьому тримаючи рівновагу і ні на що не спираючись, було набагато складніше для неї, ніж можна було тільки собі уявити. Вона-то і на велосипеді особливо не вміла їздити з цієї ж причини, постійно падаючи за будь-якої можливості. Тому Брайан точно вирішив, що обов'язково навчить її кататися сьогодні, чого б йому це не коштувало. Ну, або хоча б спробує, знаючи певну незграбність своєї подруги.

– Так, спочатку треба встати, – скомандував він, підходячи ближче до неї і хапаючи за голі руки. Іві не дуже любила різного роду рукавички, шарфи й капюшони. У такі моменти вона почувалася безпорадною, немов не могла бути в контакті зі світом, тож руки взимку в неї часто були дуже холодні, власне, як і зараз. Але Брайан уже, здавалося б, цілком звик до цього, спілкуються з самого дитинства, як ніяк.

Хлопець потягнув її на себе, піднімаючи над снігом, Іві потягнулася за ним, встаючи на ноги.

– Якщо ти мене зараз відпустиш, то я точно впаду, – поскаржилася дівчина, помітно хитаючись.

– Я не збираюся тебе нікуди відпускати, – з усмішкою сказав він, стискаючи її руки міцніше. – Просто знайди опору в ногах, стій упевнено. Тут уся справа в корпусі й поставі, добре?

– Ага, – хмикнула Іві, вирівнюючись. – Із цим, якраз-таки, і проблеми.

– Ой, та облиш. Ти стільки років займаєшся танцями, невже в тебе немає стабільності в ногах і гарної постави? Не прибідняйся.

Дівчина суворо на нього подивилася, піднявши брови догори. Брайан лише тільки посміхнувся, перехоплюючи її руки зручніше.

–Так, а яка в тебе нога провідна? – раптом задумливо запитав він, оглядаючи подругу. – Права?

– Так, – Іві кивнула, трохи попружинивши, щоб точно переконатися в цьому.

– Отже, ми правильно стоїмо.

– Боже, яка ж вона незручна, – поскаржилася дівчина, соваючись на плоскій поверхні. – Як третя нога.

Брайан тільки сильніше засміявся, дивлячись на неї.

– Нічого страшного, – швидко промовив він, – звикнеш. Це скоро минеться. Тепер нам потрібно, щоб ти навчилася штовхати дошку вільною лівою ногою. Я тебе тримаю міцно, тому не переживай. Але без надто різких рухів! – тут же попередив він її.

Іві зрозуміло кивнула, повільно, але чітко, відштовхуючись лівою ногою, спрямовуючи сноуборд убік. Не сказати б, що в неї все виходило добре, тому що приблизно на третьому такому поштовху, вона втратила рівновагу, мимоволі прогнувшись у спині, і почала падати, тягнучи Брайана за собою. Хлопець в останні секунди зміг підставив одну руку, щоб пом'якшити падіння, а другу міцно стиснув довкола ліктя, не даючи Іві змоги прикластися об землю головою.

Вона й сама не зрозуміла, як раптом опинилася на снігу. Дівчина кілька разів моргнула злегка світлими віями, оговтуючись, і заливисто засміялася, уткнувшись Брайану в плече. Той теж розреготався разом із нею, намагаючись вирівняти своє дихання, через переляк, який так різко обрушився на нього.

Вони просміялися так не більше хвилини, але коли хлопець подивився Іві в очі, то сміх застряг у неї в горлі, а куточки губ самі собою мимоволі опустилися донизу.

Поза, в якій вони перебували, була досить незручною. Іві тут же поерзала на спині, намагаючись скинути з себе Брайана. Він завис на одну мить, але потім, одразу ж усе розуміючи, піднявся на ноги і знову подав їй руку, щоб вона змогла піднятися.

– Це було не погано, – прокашлявшись, сказав він, злегка почервонівши, чи то від холоду, чи то від збентеження. Іві окинула його зацікавленим поглядом, але нічого не сказала, наче цієї незручності між ними зараз тут і не було.

Рівно до обіду Брайан навчав її кататися і кожні кілька хвилин вони вдало падали знову. Але більше таких дивних і бентежних моментів не виникало, тільки лише сміх, який заповнював сніговий простір гір. Через кілька годин таких тренувань, Іві більш-менш упевнено стояла сама на ногах і могла зрушити себе з місця. На сьогодні, мабуть, цього було достатньо.

Після ситного і такого довгоочікуваного обіду, дівчина вирішила нікуди не йти. Вона залишилася в номері, щоб листуватися з Христиною і почитати книжку. З незвички її тіло трохи боліло, та й синців вона собі понаставляла не мало. Тож, за деякий час читання, вона й не помітила, як заснула, тихо сопучи в подушку. Книжка скотилася на підлогу, приглушено вдаряючись об м'який ворс килима. На вулиці вже сильно потемніло, скрізь запалилися вогні, але в кімнаті Іві горів лише один маленький нічник.

Телефон приглушено пискнув, сповіщаючи дівчину про те, що надійшло повідомлення, але вона ніколи не дізнається ні відправника, ні змісту, бо той одразу ж видалив його, не залишаючи після себе й сліду.

*****

Настав переддень Різдва. У їхньому номері стояла красива зелена ялинка, прикрашена простими прозорими іграшками, які у світлі ламп переливалися різними кольорами. Тут були і звичайні кульки, і зірочки, і маленькі янголята, а також парочка найрідкісніших: сніговиків і оленів. Іві заворожено дивилася на неї, не зумівши відвести свого погляду.

Відсвяткувати цю подію вони вирішили у себе в будиночку, просто повечерявши. А після розбредуться хто куди. Батьки підуть на свої розваги, а Іві з Брайаном на свої. Це рішення ухвалили обопільно, бо вони ніяк не могли зійтися в думках, тоді Брайан запропонував цю затію, сподіваючись, що батьки йому не відмовлять. Ніяку їжу вони особливо й не готували, просто замовили все з одного ресторану, в якому їм сподобалося найбільше.

Коли ж доставка нарешті прибула, то Люсьєн і мадам Фрей одразу ж кинулися накривати на стіл, щоб усе було гарно, затишно і по-сімейному. Іві в цей момент лежала разом із Брайаном на дивані, дивлячись якийсь різдвяний фільм і поїдаючи солодке печиво, потайки вкрадене з кухні, поки ніхто не бачить. Мама часто любила ховати їх від дівчини, щоб та ненароком не перебила собі апетит перед їжею.

– Іві! – закричала вона, перебиваючи звук телевізора. – Іди й допоможи нам.

– О Боже, – пробубнила Іві, відставляючи від себе солодощі. Брайан лише засміявся, утикаючись носом їй у плече, а потім легенько вдарив по нозі, закликаючи злізти з дивану і піти допомогти в підготовці до свята. – Гей, – вона невдоволено шикнула на нього, хапаючи за руку.

– Ні, ні, ні, ні. Я нікуди не піду, – запротестував він, упираючись ногами в підлогу, щоб дівчина не змогла зрушити його з місця. – Покликали тебе.

Іві смерила його нищівним поглядом, але за мить здалася і все ж таки випустила його руку зі своєї, приречено зітхаючи і йдучи на кухню.

Вечеря пройшла в дуже тихій і спокійній обстановці. Усі сиділи за столом, перемовляючись між собою і поглинаючи їжу, не голосно побрязкуючи столовими приборами. Іві відкинулася всім корпусом на стілець, розуміючи, що вона дуже сильно наїлася. Мама замовила стільки їжі, що здавалося, вони могли б сито харчуватися ще цілий місяць. І куди все це потім дівати?

Коли вже не тільки Іві, а й усі інші, зрозуміли, що більше не в силах з'їсти хоч щось іще, то розбрелися по своїх кімнатах, щоб трохи полежати, а потім рушити у своїх справах. Брайан же явно не хотів чекати й хвилини, тому, коли їхні батьки залишили стіл, залишаючи їх наодинці, той одразу ж піднявся, хапаючи курточки з вішалки.

– Ну, і чого ти сидиш? – бадьоро запитав він, кидаючи на Іві пронизливий погляд. У його очах танцювали смішинки.

– А ми що, кудись спізнюємося? – дівчина виглядала здивованою і трохи роздратованою, бо вона зовсім не хотіла нікуди йти.

– Ні, але зараз найкращий час, щоб здійснити задумане, – він лукаво усміхнувся і вказав очима в бік вікна. Іві обернулася і побачила сніг, який великими пластівцями кружляв у повітрі, спокійно опускаючись на землю. До цього моменту на курорті було досить тихо, а небо завжди було ясним, що здавалося, нібито навіть сонце починає припікати. Очі дівчини вмить загорілися і вона, більше не думаючи ні секунди, піднялася на ноги, забираючи свій верхній одяг у хлопця.

На вулиці було тепло. Дув зовсім легкий вітер, який ніяк не заважав їхній прогулянці. Вони вибігли на ґанок котеджу, в якому перебували, одразу ж плюхаючись у пухнасті кучугури, що встигли сформуватися за вечір, роблячи з них снігового янгола. Іві заливисто засміялася, намагаючись піднятися, щоб не зіпсувати «малюнок», над яким старалася трохи менше однієї хвилини.

Брайан, побачивши її спроби, спочатку довго спостерігав за нею, не припиняючи посміхатися, але після все-таки зглянувся і подав руки, допомагаючи встати.

– Як ти почуваєшся? – раптом запитав він. Посмішка різко злетіла з його обличчя. Іві не була готова до такої зміни, тому трохи забарилася, незрозуміло дивлячись у його очі.

– Нормально, – повільно промовила вона. – А що?

– Ні, нічого. Я просто вирішив запитати, чи все добре і чи працює терапія. У цьому плані, – він швидко затараторив, немов би виправдовуючись.

Іві невпевнено знизала плечима, сідаючи на одну зі сходинок, які були повністю обліплені снігом.

– Навіть не знаю, – сказала вона якось не дуже впевнено. – Але я думаю, що працює, адже я почуваюся набагато краще. Ну, це якщо порівнювати за останні пару місяців, звісно.

– Добре. Це добре, – трохи спантеличено й задумливо промовив він, зачекавши кілька миттєвостей. – А Ітан? Ти з ним так і не бачишся?

– Брайане, що відбувається? – вона подивилася прямо на нього. – Ми ж часто говоримо з тобою телефоном і я все тобі розповідаю. До чого зараз ці питання?

– Ні, ні до чого, не подумай нічого такого, – він підняв дві руки догори, немов би здаючись. – Просто стало цікаво. Я хочу бути впевненим, що це залишилося в минулому і що з тобою вже все добре.

– Навіщо тобі бути в цьому впевненим? – запитала вона зацікавлено і трохи насторожено. – Що від цього зміниться?

– Я просто за тебе переживаю, – спокійно сказав він, навіщось піднімаючи очі вгору. Його губи тут же осяяла зовсім маленька, але все ж таки щира посмішка.

Іві простежила за його поглядом, піднімаючи голову й утикаючись очима в омелу, непомічену раніше. Вона висіла просто над ними, немов би якась насмішка, а може, й підказка. Дівчина невпевнено ковтнула, знову подивившись на друга.

Брайан довго свердлив її своїм поглядом, намагаючись щось сказати, а може і просто зависнувши на якусь мить. У якийсь момент він став повільно наближатися до її обличчя, не вловивши опору, поки Іві прогружалася, немов старий комп'ютер із двохтисячних.

В останню мить вона схопилася на ноги, відбігаючи на кілька кроків назад і схопила голими руками сніг, швидко зліпивши щось на кшталт сніжка і кинувши ним у хлопця. Брайан одразу оговтався, відшукуючи мокрі грудки замерзлої води під своїми руками і кидаючи їх в Іві.

Незручність цієї ситуації одразу ж розвіяли удаваним і нервовим сміхом з боку молодих людей, обличчя яких заливав явний рум'янець від збентеження, але вони вправно намагалися це приховати навіть від самих себе, продовжуючи дуріти і валятися в заметах, немов малі діти, які так стрімко від чогось тікають. І якщо Іві тікає від стосунків, намагаючись впоратися зі страхом, що б'ється всередині, то Брайан просто сліпо біжить за нею, не тікаючи, а лише наздоганяючи, щоб той самий страх прибрати.

*****

Відпочивати ставало нудно. Уже через тиждень Іві завила від нудьги, перебравши всі можливі способи розваг, від яких швидко втомлювалася. Маленька відпустка її мами добігала кінця, а це значить, що вже завтра вона буде пакувати валізи, щоб решту тижня канікул провести вдома. Брайан також повертається до Франції, бо йому потрібно буде підготуватися до зимової сесії, яка скоро ось-ось почнеться, буквально за кілька днів.

Але сьогодні вони всі перебували тут. Іві розблокувала свій телефон, ловлячи очима дату – 31 грудня. Новий рік. Вона важко зітхнула, заходячи в загальний чат старшої школи, де накопичилося вже кілька тисяч повідомлень за весь той тиждень, коли вона чудово його ігнорувала, немов цього всього в її житті ніколи й не було.

Перегорнувши до самого низу, навіть не спромігшись нічого прочитати, її погляд зачепився за крайнє повідомлення, надіслане кимось зі старшокласників. Хлопець запрошував усіх до себе додому після нового року, бо влаштовував «невеличку» вечірку, тож усі, хто хотів і міг приїхати, були запрошені.

Іві задумливо пиляла поглядом екран, довго роздумуючи над тим, погоджуватися їй чи ні, але коли в чаті з'явився напис «Ітан пише», то Іві одразу ж заблокувала телефон, відкидаючи його на інший бік ліжка, наче він щойно спалахнув у її руках.

У двері тихо постукали, і дівчина перевела на них погляд, крикнувши слабке «заходь», уже розуміючи, кого вона може там побачити.

Останні кілька днів із Брайаном було важко. Він поводився трохи інакше, а їхні стосунки перетворилися на один великий клубок із незручності, збентеження і недомовленості. Іві старанно це ігнорувала (як і чат старшої школи, загалом), намагаючись не заглиблюватися і не заганятися з приводу їхніх стосунків. Їй і так проблем було достатньо.

Але коли Брайан зайшов до її кімнати, вона одразу ж здогадалася, що зараз відбуватиметься. Він акуратно прикрив двері, сідаючи в невелике і затишне крісло, що знаходилося біля ліжка.

– Нам потрібно з тобою поговорити, – спокійно сказав він і Іві кивнула своїм же думкам. Рано чи пізно цього й варто було очікувати, тим паче, що завтра вони знову роз'їдуться і зможуть спілкуватися тільки за допомогою телефону.

– Я тебе слухаю, – вона намагалася перейняти той спокій, з яким він прийшов до неї, але її серце однаково забилося частіше, а долоньки знову почали потіти від тривоги.

– Ти мені подобаєшся, – випалив він без передмов. – Ми з тобою дуже довго не спілкувалися, але коли зустрілися тоді, у жовтні, то... Звісно, я сприймав тебе завжди як подругу, і тоді теж. Але ти виросла і наше спілкування, – він трохи зам'явся, підбираючи слова, – загалом, воно за ці кілька місяців переросло в щось більше.

– Брайане, – на видиху сказала вона, потираючи долонями своє обличчя.

– Я знаю, – перебив він її, не даючи вставити й слова. – Я знаю, що зараз, можливо, не найкращий момент. Я, – він зітхнув, збираючись із думкою. –Я весь цей час спостерігав за тобою, намагався зрозуміти, чи готова ти до стосунків у принципі.

– Так ось навіщо ти ставив усі ті запитання, – пошепки сказала вона, скоріше, щоб прояснити цей момент для самої себе, ніж звертаючись до хлопця.

– Так, але я не хочу на тебе тиснути. Ти й справді напевно ще не готова до чогось такого, я розумію. Але я просто не хотів приховувати це від тебе, мовчати і тонути в цьому ще більше. Я не знаю чи правильно це з мого боку, але я готовий дати тобі час і чекати стільки, скільки буде потрібно.

– Про що ти говориш?

– Я просто сказав тобі про це, щоб ти знала, гаразд? Щоб не будувала про мене якихось ілюзій. Але я не тисну на тебе в жодному разі, і ми все ще з тобою друзі до того моменту, поки ти не будеш готова до чогось більшого.

– А якщо я ніколи не буду до цього готова? – трохи зло запитала Іві. – Що тоді, ти чекатимеш на мене вічно?

Брайан усміхнувся, піднімаючись із крісла. Здавалося, що те роздратування, з яким Іві поставила це запитання, його зовсім не стосувалося, немов його й не було.

– Будеш, – відповів він, уже підходячи до дверей. – Рано чи пізно будеш. Зміни вже почалися і вони помітні. Усе інше тільки в твоїх руках, – із цими словами він смикнув ручку, виходячи за двері з дещо сумною усмішкою, яку послав у її бік.

Іві впала спиною на ліжко, стискаючись у маленький клубочок, немов хотіла зникнути з цього світу, щоб її не було ні видно, ні чутно.

Десь вдалині прогримів перший феєрверк, хоча до півночі залишалося ще кілька годин. Але для дівчини все це більше не мало жодного значення.

«З Новим роком тебе», - промовила вона у своїй голові й міцно заплющила очі, не помічаючи навіть того, як від досади починає плакати. Телефон знову засвітився купою сповіщень із привітаннями про свято, що наближається, але Іві не спромоглася глянути на них, лише зарила ніс у подушки, намагаючись хоч трохи заспокоїтися, поки в небі продовжували спалахувати яскраві різнокольорові спалахи.