Іві, звичайно, завжди знала, що грати в якісь ігри – це не зовсім її, але щоб ось так попастися, та ще й Ітану ... Вона важко зітхнула, дивлячись прямо на нього. Погода трохи погіршилася, повіяв сильний вітер, який розкуйовдив її волосся, заплутуючи його.

– Здається, тепер ти в заручниках, – сказав Ітан, яскраво посміхаючись. Іві злякано подивилася на нього, повільно задкуючи назад.

– Хм, – задумливо промовила вона, а потім також яскраво посміхнулася йому у відповідь: – Але боюся, що не сьогодні, – з цими словами вона різко встала і побігла вперед, прямо до Енді, який саме повертався до неї, щоб повідомити, що все чисто і вони можуть виходити зі свого укриття.

Його очі спочатку незрозуміло дивилися на неї, але пізніше він помітив Ітана, який гнався за Іві. Не чекаючи, коли їх схоплять, Енді взяв дівчину за руку, притягуючи до себе і вони разом кинулися вниз з пагорба, до краю кордону.

З кожним новим кроком їх біг прискорювався, а серце Іві билося з такою швидкістю, що здавалося, ще трохи і воно просто вистрибне з грудей. У голові трохи зашуміло через адріналін.

Через одну хвилину вони вже були біля самого краю, куди привела їх стежка. Енді озирнувся, щоб подивитися чи немає за ними хвоста і зупинився, повільно крокуючи, намагаючись відновити дихання.

– Можна не поспішати, – сказав він, важко дихаючи. – Ітана за нами немає, – він знову обернувся, щоб переконатися у своїх словах і вони повільно попрямували по дорозі, зрідка оглядаючись по сторонах.

Перед очима Іві затанцювали чорні крапки, а голова трохи почала паморочитися. Вона зупинилася, спираючись рукою на дерево, як раптом здалеку почулися кроки, які з кожною секундою були все ближче. Тіло Іві напружилося, намагаючись знову зібратися, щоб у разі чого знову почати тікати.

– Фух, – сказав дівочий голос, виходячи з-за чагарників прямо на стежку. – Нарешті я вас знайшла, – це була Лейла, вона трохи захекалася від швидкої ходьби, але загалом виглядала добре. – Ви чого? – вона здивовано подивилася на них, завмираючи на відстані витягнутої руки.

– Ми думали це хтось із команди «червоних», – зізнався Енді, полегшено видихаючи та розслабляючись. – Ми щойно втекли від Ітана. Ти його не бачила?

– Ні, – Лейла заперечливо похитала головою. – Я передала Корнелію лікарям, з нею зараз все гаразд, – відповіла вона, випереджаючи питання Енді. – А назад я поверталася манівцями, щоб мене ніхто не помітив і не спіймав. Добре, що по дорозі сюди я зустріла Мартіна, він сказав, куди саме ви пішли.

– Тоді ходімо, – сказав Енді, показуючи вгору, саме туди, куди йшла дорога.

Іві відійшла від дерева, вже твердо стоячи на ногах, хоча вони й сильно вібрували через швидкий біг. Її стан значно покращився, але горло все ще трохи горіло, коли вона вдихала повітря. Їй би випити води, але, як на лихо, з собою в неї нічого не було.

Вони піднімалися все вище, проходячи через чагарники з дикими ягодами та дерева, які періодично з'являлися у них на шляху у вигляді невеликої перешкоди. Між ними стояла дивна тиша, яка не була комфортною для Іві. Вона більше нагнітала обстановку, через що ставало жахливо незручно. Єдине, що розбавляло цю тишу – був хрускіт гілок під ногами.

– Здається, щось пішло не так, – сказала Лейла, коли вони нарешті піднялися нагору.

Іві чекала тут побачити хоча б якусь дорогу, яка вела б у бік, але вони опинилися на вершині пагорба біля самого краю лісу, куди вела лише одна єдина стежка, якою вони й прийшли. Далі тільки обрив, який зяяв перед ними, наче величезна чорна діра.

– Тепер зрозуміло, чому Ітан не побіг за нами слідом, – пробубнив собі під ніс Енді, діставаючи карту з кишені. – Він знав, що ми нікуди не прийдемо.

– І що тепер робити? – запитала Іві, сідаючи навпочіпки. Енді уважно розглядав карту, намагаючись зрозуміти, куди їм потрібно буде звернути, щоб хоча б приблизно підійти до штабу команди «червоних».

– Ага! – весело промовив він через якийсь час. – Я зрозумів, ми просто повернули ліворуч, а треба було праворуч. Нам варто повернутися на початок нашого шляху.

– Так, – погодилася Лейла, починаючи вже спускатися. – І варто поквапитися, бо ми витратили чимало часу, піднімаючись сюди.

Усі троє почали спускатися вниз. Це виявилося набагато швидше, ніж підніматися нагору, але ноги Іві все одно віддавалися невеликим болем у районі п'ят, через що вона злегка кульгувала.

Коли вони повернулися на те місце, звідки почали свій шлях, то побачили розвилку і повернули праворуч, знову підіймаючись нагору. За кілька хвилин дороги вони вже так захекалися, що зупинилися ненадовго, щоб перепочити.

– Пригніть, – пошепки скомандував Енді, коли повернув голову вбік і побачив тоненьке дерево, навколо якого був зав'язаний червоний прапор. Дівчата послухалися і різко присіли, ховаючись за чагарниками з дикими ягодами.

– Що ти там побачив? – тихо спитала Лейла, намагаючись підглянути.

– Штаб «червоних», – також тихо відповів їй Енді. – Прапор охороняє троє людей.

Іві просунулась уперед і справді побачила трьох дівчат, які стояли по всьому периметру дерева. Двоє були Іві знайомі як ніколи. Це були Христина та Адріана. Вони про щось тихо перемовлялися, зрідка кидаючи погляд у глиб лісу, щоб стежити за обстановкою.

– Потрібно, щоб хтось пішов і повідомив нападникам про те, що ми виявили де вони ховають свій прапор. Нам потрібно буде підмога, – висловився Енді, вже збираючись підвестися, але Іві смикнула його за руку, змушуючи знову пригнутися.

– Ні, почекай, – сказала вона. – Ми можемо не встигнути. Це дуже ризиковано.

– Так, – як не дивно підтримала її Лейла. – Ми ж не знаємо, що там – на нашому боці, а раптом вони вже теж знайшли прапор і навіть зняли його та біжать назад на свій бік.

– Так, ми можемо втратити час, – наполягала Іві та Енді довелося погодитися. Він неохоче кивнув, прикидаючи у своїй голові якийсь план.

– І що ти пропонуєш? – запитав він.

– Двоє з нас можуть їх відволікти, а третій підбереться ззаду, зірве прапор і побіжить. Тільки треба відволікати якомога довше, щоб вони не відразу помітили зникнення і в нас була фора, щоб втекти якнайдалі, поки вони не погналися за нами.

– Добре, – швидко погодилася Лейла. – Значить ти якраз і будеш тією людиною, яка зриватиме прапор.

– Впораєшся? – з надією запитав Енді. Іві не дуже впевнено кивнула, але згодом вони розділилися. Енді з Лейлою почали спускатися вниз, щоб знову вийти на стежку і вже з'явитися прямо перед ними, щоб хоч трохи відвести їх від дерева.

Іві ж почала підбиратися ближче, намагаючись пересуватися зовсім безшумно. На ній була темно-зелена толстовка, яка дуже вдало вписувалася в атмосферу.

Вона навпочіпки підібралася близько до дерева, намагаючись все також залишатися непоміченою. Недалеко від неї стояла Адріана, яка щось дивилася у своєму телефоні, а потім показувала Христині, через що дівчата починали сміятися. Іві стиснула руки в кулаки та молилася, щоб Енді та Лейла якнайшвидше з'явилися на горизонті.

Через пару хвилин, коли Іві почала вже хвилюватися, з-за дерева з'явилися дві світлі маківки, які впевнено крокували у бік штабу «червоних». Дівчата відразу напружилися і почали виходити вперед, загороджуючи собою прапор. Іві, все також навпочіпки, вилізла з кущів і підібралася впритул до дерева, повільно піднімаючись і одночасно намагаючись відшукати вузол на дереві. Її руки тремтіли через паніку, яка різко на неї накотила. Енді та Лейла вже почали тікати, напираючи на дівчаток, і змушуючи їх вийти вперед. Це дало Іві можливість перекрутити прапор та знайти цей вузол. Вона швидко його розв'язала і смикнула на себе, пригинаючись, ховаючи прапор у кишені толстовки.

Прудко, пригнувшись, щоб її не помітили, вона побігла вниз схилом, з кожним кроком усе більше прискорюючись і вирівнюючись. Коли вона вже досягла самого низу і стала бігти по краю, то почула позаду крики попередження про те, що за нею хтось женеться.

Іві судомно зітхнула, намагаючись бігти якнайшвидше, перестрибуючи через повалені дерева, які зустрічалися на її шляху. Ноги хворіли, а горло пекло через холодне повітря, яке вона вдихала. Краєм ока Іві помітила людину, яка бігла на рівні з нею верхнім ярусом. Він намагався її перегнати, щоби перехопити нагорі.

Знову прискорюючись із останніх сил, вона пробігла під кроною дерев і стала підніматися нагору, через що сильно сповільнилася. Ноги вже відвалювалися, а в боці дуже кололо. В голові шуміло, перед очима все пливло і вона боялася, що просто не встигне і її перехоплять дорогою.

Але потім вона помітила Мартіна і Нормана, які перекрили дорогу Ітану, що біг верхнім ярусом. Це допомогло Іві перейти межу і опинитися на боці своєї команди. Вона абияк добігла до дерева, де вже не висів їхній синій прапор, а значить команда «червоних» могла бути першою.

Вона дістала прапор із кишені, а потім осіла на землю, спираючись на стовбур дерева, що стоїть позаду неї. Усі дві команди зустрілися на кордоні і почали сперечатися, хто ж був швидший, але Іві не було до цього жодної справи. Все її тіло так сильно боліло, що здавалося, ще трохи, і вона помре прямо тут. Горло дуже пекло і все, про що вона могла мріяти, це вода, яка зараз була їй недоступна. Вона жадібно хапала ротом повітря, намагаючись прийти до тями. Вуха заклало приблизно ще на середині шляху, тому вона дуже погано все чула, а зовнішньої обстановки для неї взагалі, начебто й не існувало.

– Іві, – хтось покликав її, обережно торкаючись плеча. Дівчина повернула голову і побачила Софі, яка простягала їй пляшку води. Очі Іві спалахнули і вона жадібно вп'ялася в неї, випиваючи все відразу і без залишку.

– Дуже дякую, – повільно промовила вона, важко дихаючи. – Ти врятувала мені життя, – вона мило посміхнулася, відштовхуючись спиною від дерева, підводячись на ноги. Дівчина неквапливо підійшла до натовпу, що складався з двох класів, і стала збоку, спостерігаючи за суперечкою своїх однокласників.

– Ми були першими! – кричав Ентоні, привертаючи до себе увагу. – Іві прибігла набагато раніше, ніж Ніколь.

– Ми цього не знаємо, – наполягав Ітан. – Ніхто не додумався засікти час.

– Не турбуйтеся, – перебив їх Віктор, хлопець із старших класів та за сумісництвом хлопець Адріани. Він вийшов уперед, тримаючи телефон у руці. – Я спостерігав за вашою грою разом зі своїми друзями, щоб ви раптом не порушили правила, тому ми маємо час перетину кордону кожної команди.

– І? – нетерпляче запитав Ітан, схрещуючи свої руки на грудях.

– Команда синіх прибігла о 10.46, а команда червоних... – він зробив паузу, щоб похвилювати їх, наче вони перебували на якомусь телешоу. – А ось команда червоних прибігла о 10:48.

– Чорт! – тихо вигукнув Ітан, штурхаючи невеликий камінь, що був у нього під ногами.

Команда синіх голосно закричала, радіючи та святкуючи свою перемогу. Кілька людей підійшли до Іві, щоб обійняти та подякувати їй. Вони весело стрибали на місці, скандуючи назву своєї команди та кожного учасника, який у ній знаходився.

Команда червоних виглядала дуже пригнічено. Вони одразу ж покинули ліс, навіть не привітавши синіх із перемогою.

*****

Наступна ніч та день пройшли дуже швидко та спокійно. Іві в основному знаходилася у своєму наметі разом із Христиною. Іноді вони все ж таки виходили, щоб побалакати зі своїми однокласниками та поїсти. Весь наступний день їхні класи грали у футбол та змагалися між собою. Команди складалися в основному з хлопчиків і тих дівчаток, які хотіли прийняти участь, тому Іві не було потреби залишати те місце, в якому вона вже встигла влаштуватися.

Щоправда, якось її таки змусили вийти з намету, щоб підтримати свій клас. Це було саме перед обідом, так що Іві була зовсім не проти. Їхня команда, до речі, програла, не встигнувши забити останній і вирішальний гол, бо час закінчився. Хлопці, трохи засмутившись, пообідали і почали збирати свої речі, щоб рушити в дорогу.

Надвечір вони вже дійшли до школи, втомлені й дуже голодні. Погода знову почала погіршуватися, і якщо вперед Іві йшла, знемагаючи від спеки, то назад їй довелося надіти зверху своєї кофти ще й толстовку, щоби остаточно не відморозити собі всі кінцівки.

Темніло тепер уже раніше, сонце йшло за обрій близько шести. Наставав жовтень. Ось уже місяць пройшов з того моменту, як почалося навчання та Іві, якщо чесно, сильно втомилася. Але вона сподівалася на невеликі канікули наприкінці жовтня та на початку листопада. Хоч вони й тривали всього близько тижня, але цього було достатньо, щоб відпочити і підготуватися до другої половини семестру та контрольних, які вони мали написати перед Різдвом у грудні.

Іві дуже хотіла, щоб у мами цього разу вийшло її забрати, бо минулого року вона просиділа в кампусі практично одна, тому що всі роз'їхалися, а у мами було відрядження у Франції і вона сказала, що Іві одну не залишить, не дивлячись на те, що тій було вже 15.

Надмірна опіка Люсьєн та її турбота про дочку часом виводила Іві з себе. Мама просто відмовлялася сприймати той факт, що дівчинка вже давно виросла і її можна залишити на тиждень вдома одну, все-таки не маленька дитина. Але мама ніби її не чула, постійно охороняючи та оберігаючи Іві не зрозуміло від чого.

З такими думками дівчина дійшла до школи, повільно підіймаючись сходами і мішком падаючи на ліжко. Вона втомилася. І морально і фізично, їй потрібний був відпочинок, який у наступні кілька днів зовсім не спостерігався.

Початок кожного місяця в їхній школі завжди був напруженим, тому що викладачі давали їм маленькі тести приблизно на 15 питань, щоб перевірити чи засвоїли вони хоч щось за минулі чотири тижні.

Іві завжди такі тести писала на не дуже добрі бали, бо особливо до них ніколи й не готувалася. А навіщо? Оцінка за них хоч і йде в особисту справу, але по суті нічого не вирішує, тому що найголовніше – це написати останній тест перед різдвяними канікулами, що складається з 50-80 питань щодо кожного предмета. Ось ця оцінка вирішувала все і здебільшого перекривала дрібні недоліки, які виникали протягом усього семестру.

Вона прикрила очі, спершись головою на холодну стіну позаду свого ліжка і важко зітхнула, збираючись з силами. Їй треба було сходити в душ після дороги, щоб змити з себе пил та запах багаття. Але м'язи сильно ломило від тривалої ходьби, тому вона, поки що, нікуди не поспішала, даючи час Христині та Адріані привести себе до ладу.

Просидівши так години пів, Іві й не помітила, як заснула. Її дихання стало рівномірним та спокійним. Христина, повернувшись із душу, побачила цю картину і посміхнулася. Вона стягнула з Іві кросівки та кофту, щоб дівчині у ночі не було жарко, і поклала на заправлену постіль, вкриваючи запасним пледом ноги.

Прокинулася Іві посеред ночі через якийсь шум у коридорі. Вона акуратно сіла і прислухалася, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Надворі було дуже темно, небо затягнуло хмарами, перекриваючи єдине світло, яке йде від місяця. Десь поруч із будиночком стояв тьмяний ліхтар, який практично нічого не освітлював навколо себе, але з ним було трохи спокійніше.

Іві повільно підвелася, підходячи ближче до дверей, намагаючись почути хоч щось. Нічого не відбувалося протягом тривалого часу, як здалося їй, хоча минуло лише кілька хвилин. Вона вже думала відійти від дверей, як незабаром почула голоси, такі тихі й майже невпізнані.

Вона напружила слух, намагаючись зрозуміти про що саме вони говорили, але все було марно. Ким би вони не були, вони стояли на достатній відстані від кімнати, щоб Іві змогла їх почути.

Вона зважилася на відчайдушний для себе крок, бо розуміла, що будь-якої миті її можуть застукати, але цікавість і якесь внутрішнє почуття не давали їй спокою, тому вона акуратно і дуже тихо, намагаючись не шуміти, вийшла в слабо освітлений коридор, озираючись на всі боки.

Коридор був порожній. Невелике вікно було навстіж відчинене, приносячи в будиночок холодне нічне повітря. Іві зіщулилася, стоячи на підлозі в одних шкарпетках, а потім різко обернулася, вловлюючи рідкісні фрази, що доносяться до її вух вітром.

Вона не розуміла звідки саме йде звук, він ніби поширювався по всьому коридору, заповнюючи собою простір. Їхня кімната була однією з крайніх у цьому будинку і Іві знала, що йти на право не має сенсу, але їй здавалося, ніби саме цей шлях і є вірним.

Вона підійшла до вікна і подивилася вниз. Недалеко від чагарника жасмину стояла Лейла, з затиснутою в руці цигаркою-самокруткою, яка дуже швидко тліла на вітрі. Поруч із нею стояла Селеста, притулившись спиною до стіни.

Вони мовчали якийсь час, рідко перемовляючись якимись фразами, які для Іві не мали жодного сенсу, а після найдовшого і найзатяжнішого мовчання Селеста все-таки запитала:

– То чому ж ви тепер не спілкуєтесь? Ти обіцяла мені розповісти, – тихо сказала вона, дивлячись на Лейлу у всі очі. Та лише коротко кивнула, викидаючи сигарету в чагарник жасмину.

– Ми з нею познайомилися ще в початковій школі, – спокійно почала вона, зірвавши листок з куща, прокручуючи його у своїх пальцях. – Були подружками усі сім років. Скрізь ходили разом, грали лише удвох, постійно гуляли на дитячому майданчику, навіть коли поверталися додому на літо, то щотижня їздили один до одного через все місто. – Лейла важко зітхнула, спираючись головою на стіну позаду себе.

– Але що сталося? Чому ви перестали спілкуватися?

– Знаєш, – почала Лейла з далеку. –Коли ти маленький, то спілкуєшся практично з усіма і думаєш, що твої друзі залишаться з тобою назавжди, – вона сумно посміхнулася, подивившись Селесті у вічі. – Зависаючи на дитячому майданчику біля школи, ми грали з різними дітьми, які були старшими і молодшими за нас, але в якийсь момент до нас підійшов хлопчик. У нього було дуже світле волосся та яскраві блакитні очі. Він вирішив потоваришувати з нами. Потім ми дізналися, що він навчається у паралельному класі і почали спілкуватися з ним. Потім до нас підтягнулося ще пару дітей із нашого та його класу. Так утворилася невелика компанія, яка кожну перерву вибігала надвір, щоб зустрітися та пограти. Час минав і цей маленький хлопчик почав закохуватися у мою подругу. Вона цього не помічала, та й я теж. Але років у 10, коли ми перейшли до середньої школи, він зізнався мені в цьому, – вона замовкла на довгий час, чи то збираючись зі своїми думками, чи то переварюючи сказане, наново проживаючи це.

– А далі? – тихо прошепотіла Селеста, повертаючи Лейлу в цей світ.

– А далі була черга розчарувань, – також тихо відповіла вона їй, дістаючи з своєї кишені другу цигарку.

– Чому? – здивувалася вона. – Невже... – Селеста не встигла домовити, тому що Лейла її перебила, закінчуючи думку:

– Тому що я теж була закохана в нього, у тайні. Я сподівалася сказати йому про це, коли ми станемо старшими, але він виявився першим, і як з'ясувалося – був закоханий не в мене. Іві навіть не помічала цього, вона просто дружила з ним, спілкувалася. Вона була дитиною. Вони стали проводити час разом набагато більше, ніж ми втрьох. Набагато менше гуляли в колі нашої дитячої компанії і частіше самі, бо їм було цікавіше одне з одним. А я мовчки починала її ненавидіти, хоч і намагалася задушити це в собі. Я розуміла, що це неправильно, але нічого не могла з собою вдіяти, – вона гірко зітхнула, затягуючись цигаркою, до якої спочатку навіть не доторкнулася, а потім видихнула їдкий дим у повітря.

– І що потім? – запитала дівчина, схрещуючи руки на грудях і позіхаючи. Її очі вже починали злипатися.

– А потім, у класі шостому, я вирішила, що домагатимуся його уваги, і стала кликати його погуляти тільки вдвох. Носила гарний одяг, намагалася якось виділитися, знаєш. А він увесь час про неї говорив, ніколи не затикався. Іві, Іві, Іві, – зло промовила вона. – Це дратувало. Він ніби не бачив усього того, що я робила заради нього. Йому було абсолютно начхати, – роздратовано сказала вона, згадуючи всі ті моменти. – Так пройшов весь рік. Я думала, що якщо часто гулятиму з Ітаном наодинці, то він прив'яжеться до мене, дізнається мене краще, можливо навіть закохається, але нічого не сталося. Він не сприймав мене більше, ніж просто друга. Ніколи. А з Іві стосунки лише покращали. І ось, приблизно на початку сьомого класу, він вирішив, що хоче запропонувати їй зустрічатися. У той момент згоріла моя остання надія. Я так сильно зненавиділа її за це, – вона з силою стиснула цигарку в руках, затягуючись, а потім викидаючи, попередньо загасивши її об стіну за собою.

– Що ти зробила? – пошепки спитала Селеста, з невеликим жахом у голосі.

– Нічого, – просто відповіла Лейла, знизуючи плечима. – Ця дурепа зробила все за мене. Він запропонував їй зустрічатися перед осінніми канікулами, перед Хеллуїном. Вона звичайно погодилася. А потім ми всі роз'їхалися своїми домівками. Ітан відсвяткував свій день народження, на яке її було запрошено, а як інакше? – задала дівчина риторичне питання. – І через пару днів, після того, як йому виповнилося 14, за пару днів до початку школи, вона написала мені. Це була її найбільша помилка, – Лейла переможно посміхнулася, ніби це сталося вчора, а не три роки тому.

– І ти почала з ним зустрічатися? – уточнила Селеста, на що Лейла просто кивнула.

– Так, – підтвердила вона. – Я все йому розповіла по телефону. Він був таким розгубленим і попросив, щоб ми зустрілися з ним на днях, він живе ближче до центру. Я, не роздумуючи, погодилася. Тоді ми довго гуляли та розмовляли. Він не розумів у чому річ, але сказав, що якщо вона так захотіла, що якщо їй так краще, то він перестане її турбувати. Ми погуляли ще якийсь час і я вирішила йому зізнатися, розповісти, що приховувала всі ці роки. Він виглядав здивованим. Він чесно мені зізнався, що не знав і не помічав нічого, вся його голова була повністю захоплена закоханістю до Іві. Він сказав, що йому треба подумати над цим якийсь час. Так ми й розлучилися того дня. А потім треба було повертатися на навчання. Я сильно неовувала, думала, що він перестане зі мною спілкуватися через це, але він мене здивував, – вона дуже світло посміхнулася куточком губ. – Ітан підійшов до мене на великій перерві, коли я була в їдальні на ланчі. Він підсів до мене і просто почав розмовляти, як нічого і не було. А після того, коли всі поїли і за столиком залишилися тільки ми з ним, він сказав, що готовий спробувати. Так ми й почали зустрічатись. Це були мої перші тривалі стосунки. Ми зустрічалися чотири місяці, до весни, а потім розлучилися і обидва були з цим згодні, але вирішили продовжувати спілкуватися.

– Чому розлучилися? –спитала Селеста. – Я думала, що у вас все було добре.

– Було, – спокійно відповіла вона. – Ми справді добре ладнали, але він так і не зміг покохати мене, – гірко сказала вона. – Ми були чудовими друзями, десь навіть соулмейтами. Ми розуміємо друг друга дуже добре, і ми любимо один одного. Я досі трохи більше, ніж просто, як друга, а він завжди менший за кохану. Я змирилася, це нормально. Перше кохання завжди залишає свій відбиток.

– Сподіваюся ти не проти, що ми з ним, ну як би, – насторожено сказала Селеста, напружуючись.

– Ні, – байдуже відповіла Лейла. – Мені абсолютно все рівно. У мене зараз є стосунки, в яких я щаслива, навіть якщо і не на всі сто, але я хоча б кохана. Цього мені достатньо, – вона сумно посміхнулася, окреслюючи землю ногою.

– Ти не думала, що тобі варто помиритися з Іві?

– Ні, – чесно відповіла дівчина. – Я не бачу в цьому жодного сенсу. Вона зробила боляче моєму другові, людині, яку я любила і люблю. Вона так легко кинула його у той момент, коли він не бачив без неї світу. Підліткове кохання воно таке, – Лейла посміхнулася, відштовхуючись лопатками від холодної стіни. – Він завжди вибирав її, навіть коли вона шкодила йому, і майже ніколи не вибирав мене. І мене це досі дуже злить. Я знаю, що не зобов'язана втручатися в його життя та його почуття, але це мене дратує, тому миритися я навряд чи буду з нею колись. Мабуть, не в цьому житті.

– Гаразд, – сказала Селеста, знову широко позіхаючи. – Дякую, що розповіла, – вона мило посміхнулася, піднімаючи куточки своїх губ.

– Ходімо, – весело сказала Лейла, хапаючи її за руку. – Настав час повертатися, інакше ти зараз заснеш біля цієї стіни.

Дівчата радісно засміялися і вийшли з чагарників жасмину, прямуючи назад у будинок. Іві, що весь час сиділа на підвіконні, слухаючи їхню розмову, дивилася в порожнечу ночі, не маючи змоги повірити у все сказане. Вона б так і просиділа тут, перетравлюючи інформацію, якби не почула тихий сміх і кроки дівчат, які повільно підіймалися сходами.

Вона швидко злізла з підвіконня і повернулася назад у кімнату, тихо зачиняючи за собою двері. Її голова просто вибухала від кількості почутого, тому вона навіть не намагалася знову заснути.

Дівчина схопила рушник, який сушився на терасі і вже замерз без сонячних променів, і пішла у ванну. Їй треба було зібратися, щоб прийти до тями і зрозуміти, що робити далі. Їй треба було змити з себе цей день та заспокоїти серце, яке так сильно билося у грудях. Чи то від хвилювання, чи то від здивування та агресії одночасно.