Додому Іві приїхала за північ, знаючи, що мама вже спатиме. Вона тихо прокралася до себе в кімнату, тепер уже з ясною головою. Після вечері їй потрібен був час, щоб заспокоїтися і привести думки до ладу. Вона почувала себе не зібраною і надто нервовою. Уся ця ситуація забирала в неї досить багато сил і енергії. Тому повернувшись, вона просто переодяглася в домашнє і лягла спати, одразу ж провалюючись у сон.

Прокинулася дівчина пізно вранці, вже ближче до обіду, і саме застала маму, яка збиралася в аеропорт. Іві допомогла їй із речами, перенесла їх у машину, потім зайшла назад у будинок, залишаючись на першому поверсі. Перегляд серіалу та поїдання чіпсів затягнувся, через що Іві з жахом глянула на годинник, розуміючи, що в неї незабаром має розпочатися консультація, а вона навіть ще не одяглася.

Вчора, перед тим, як поїхати на вечерю до Фейнів, Іві заскочила до мами Брайана, мадам Фрей, щоб дізнатися у неї з приводу сесій. Жінка відповіла, що зможе увечері прийняти її на консультацію, там вони подивляться що та як, а потім уже все вирішать.

І ось саме туди Іві і спізнювалася. Вона швидко піднялася нагору, поспіхом прийнявши душ і, накинувши на себе чистий одяг, вибігла з дому, мало не забувши зачинити його на ключ. Добігаючи до сусідньої ділянки, Іві побачила мадам Фрей, яка сиділа на лавці в їхньому саду та читала книгу. На ній була тепла кофта, а на плечах висів великий махровий плед.

– Вибачте, я трохи запізнилася, – захекавшись, промовила вона, різко зупиняючись навпроти жінки.

– Нічого страшного, – мадам Фрей мило посміхнулася, відкладаючи книгу. – Сідай, – жестом вона вказала на місце біля неї. – Що тебе турбує? – запитала жінка, начебто легке запитання, дивлячись Іві в очі. Але дівчина трохи розгубилася, знизуючи плечима.

– Я навіть не знаю, як вам сказати про це.

– Якщо ти боїшся мені довіритись, через те, що я мама Брайана і знаю тебе з дитинства...

– Ні, так навіть краще, напевно. Просто, це важка для мене тема і я почуваюся трохи безглуздо, що так сильно морочуся з цього приводу.

– Ніщо, з того, що ти відчуваєш і переживаєш, не може бути дурним або безглуздим.

– Гаразд, добре, – вона важко зітхнула, потираючи трохи вологі долоні від хвилювання об свої джинси. – У мене в дитинстві був дуже добрий друг. Коли ми стали трохи старшими, то закохалися, а потім, уже в підлітковому віці, почали зустрічатися. Але це довго не тривало. Ми перестали спілкуватися три роки тому, а я все ще не можу його забути і це завдає моєму справжньому життю дискомфорту. Я хочу закрити цей розділ і почати рухатися далі, – на одному подиху промовила Іві, прикриваючи очі.

– Значить, ми з тобою закриватимемо гештальт, – сказала мадам Фрей, киваючи. Дівчина здивовано подивилася на неї. – Ми пропрацюємо твоє минуле та логічно завершимо його, щоб ти змогла зробити висновки, відпустити і зі спокійною душею йти далі.

– Це займає багато часу? – стурбовано спитала Іві, нервово крутячи кільце на середньому пальці. – У мене просто школа.

– Не переживай. Це справді може зайняти певну кількість часу, але точні терміни залежать тільки від тебе та від твоєї роботи над собою. А школа на це аж ніяк не вплине. Я можу проводити і онлайн сесії, тому все буде в порядку. Ти їдеш у неділю ввечері?

– Так, – Іві кивнула, ховаючи руки у свої кишені. Її раптом різко обдало холодним потоком повітря.

– Значить, до цього моменту приходиш до мене щовечора. Готуйся до дуже довгих розмов, – вона посміхнулася куточком губ, підводячись на ноги. – Ну, а поки що йди відпочивай. Побачимося завтра в цей же час, але вже в хаті.

Іві ніяково кивнула, підводячись за нею, мало не підстрибуючи на місці. Вона швидко попрощалася з мадам Фрей, повертаючись до себе додому, але біля дверей на неї чекав сюрприз, якого вона аж ніяк не очікувала побачити.

– Привіт, – тихо сказала Лейла, переступаючи з ноги на ногу, наче від збентеження або хвилювання.

– Що ти тут робиш? – обличчя Іві спотворила гримаса огиди. Вона з презирством подивилася на Лейлу, діставаючи ключі з кишені куртки. – Ти схоже переплутала. Будинок Ітана знаходиться в іншому кінці міста, – вона видавила з себе отруйну усмішку, відштовхуючи Лейлу від своїх дверей, щоб увійти всередину.

– Я хотіла поговорити з тобою, – спокійно сказала дівчина, пропускаючи повз вуха всі глузування, сказані на її адресу.

– Нам нема про що з тобою розмовляти. Або ми обговорюватимемо в яких позах ви...

– Ні! – вигукнула Лейла, перериваючи уїдливу тираду Іві. – Я просто хотіла попросити тебе про ласку.

– Серйозно? – дівчина нервово засміялася, дивлячись своїй колишній подругі в очі. – Ти ще маєш совість у мене щось просити? Вона взагалі у тебе є?

– Просто не хочу, щоб про це хтось дізнався, – промовила Лейла, продовжуючи гнути свою лінію, не звертаючи уваги на все сказане їй.

– Лейло, я – не ти. Я не збираюся розповідати про це на кожному кроці.

Дівчина помітно видихнула, опускаючи і розправляючи свої плечі, наче з них упав якийсь тягар.

– Але, якщо мене спитають, – продовжила Іві, – то мовчати я не стану.

Лейла тільки відкрила рота, щоб щось заперечити, але потім одразу ж захлопнула його, киваючи головою і погоджуючись з цим.

– Я розумію, але Селеста моя подруга, а мій хлопець...

Іві знову голосно засміялася, закидаючи голову назад. Це цирк якийсь, не інакше.

– Селеста не може бути твоєю подругою, – промовила вона, витираючи сльози, що скупчилися від сміху. – З подругами так не вчиняють, щоб ти знала. Хоча звідки тобі знати, да?

– У них не було нічого серйозного, – пролепетала Лейла, виправдовуючись.

– А у нас? – зло запитала Іві, заглядаючи у її очі. – У нас теж не було нічого серйозного?

– Ти сама винна у тому, що трапилося! – крикнула вона. – Це ти обірвала спілкування, а не він. І я тут була зовсім не до чого!

– Так, ти всього лише була закохана в нього весь цей час і намагалася зблизитися навіть тоді, коли ми ще тісно спілкувалися.

– Я не винна в тому, що відчуваю! Як ти не можеш цього зрозуміти?

– Я тебе, в принципі, розуміти не хочу. Не хочу бачити і навіть знати, хто ти така, тому йди звідси. Мені це вже набридло. Я втомилася від тебе та від твоїх витівок!

Лейла трохи здивувалася, а потім все ж запитала, дуже тихо, злегка тремтячим голосом:

– Ти не розкажеш? – вона важко дихала, намагаючись впоратися зі своїми емоціями.

– Ні. Я вже сказала, що я не така як ти. Просто піди і дай мені спокій, гаразд?

Дівчина нічого не відповіла. Вона швидко кивнула головою, втискаючи її в плечі, наче хотіла сховатися, і втекла, залишаючи Іві зовсім одну. Десь недалеко пролунав грім. Скоро піде дощ.

*****

Усі ці чотири дні проходили для Іві, немов у тумані. Вона відвідувала кожен сеанс, почуваючи себе після цього спустошеною. Їй було нелегко. Це виявилося складнішим, ніж вона думала на самому початку.

За ці дні вона пролила більше сліз, ніж за все своє свідоме життя. Голова в кінці кожного прийому боліла, через що вона поверталася додому, одразу ж зариваючись носом у своє ліжко, засинаючи.

Спочатку, на першій сесії, вони проробили вправу, з допомогою якої Іві висловила все, що творилося в неї в душі, обов'язково подякувала Ітану, а потім відпустила. Весь той час, поки вона робила цю вправу, з її очей не переставали литися сльози. Зрештою, вона була виснажена, а настрій опустився до нуля.

Та вправа, яка мала приносити полегшення, наче тягар упав з твоїх плечей, приносила лише біль і розчарування. Наступного ранку вона прокинулася вся опухла і цілий день пролежала у своєму ліжку, нікуди не виходячи. Тільки надвечір вона зібралася з силами, сходила в душ, переодяглася і попрямувала на наступний сеанс.

Їй було погано. Дуже погано. Чомусь все стало лише гірше. Начебто відкрився якийсь портал у пекло. Наче все те, що вона приховувала від себе раніше, вилізло назовні і затопило її, не даючи змоги нормально дихати. Почуття загострилися, а стан втрати посилився.

На другому сеансі, бачачи те, що твориться з Іві, мадам Фрей вирішила не завантажувати її. Вони просто розмовляли і розглядали метафоричні карти. Іві намагалася описати те, що вона бачить на картинці, а потім вони обговорювали почуття, які спливають у ній. Для дівчини цього прийому начебто й не було.

Вона зовсім нічого не запам'ятала, продовжуючи перебувати десь у собі, всередині своїх переживань. Вона загрузла там, немов у болоті, постійно відчуваючи якусь дику тугу і смуток. Її нічого не тішило.

Повернувшись додому, вона ледве з'їла свою вечерю, а потім знову заснула, проспавши до глибокого обіду.

Третій сеанс пройшов уже набагато краще. Але поки що було видно, що дівчина все ще мучиться. Вона не була готова рухатися далі. І, відповідно, мадам Фрей її не квапила. Жінка спокійно сиділа у своєму кріслі і чекала поки Іві почне говорити, бо та цього робити не збиралася, ніби й зовсім.

Через довгий час очікування, вона все ж таки зважилася. Вони обговорили стан, у якому вона зараз перебуває. Іві знову висловила все те, що скупчилось у неї в душі. Мадам Фрей уважно вислухала дівчину, записала щось собі до блокноту та відпустила її додому відпочивати.

Сьогодні був останній день її очних прийомів, бо ввечері вони з мамою знову їдуть до школи. Іві переживала, як ніколи у своєму житті. Вона зараз була не в найкращому стані, тому повернення назад здавалося, було схоже на безумство.

Вона не витримає, якщо знову побачить його десь випадково. Вона не хоче перетинатися з ним, говорити, дивитися йому у вічі. Їй страшно, що це може статися. Вона не готова зараз до такого.

Під час обіду Іві пішла на останній сеанс, який за часом тривав менше, ніж усі попередні. Дівчина почувала себе вже краще. Вона практично не плакала, але настрій все ще був сумний і, певною мірою, вона здавалася собі навіть стомленою.

Вони половину сесії просто проговорили. Іві поділилася своїми емоціями та переживаннями з приводу повернення до школи. Вже наприкінці, коли час закінчувався, мадам Фрей запропонувала Іві зробити одну медитацію.

– Медитацію? – вона здивувалася. – Це ще навіщо?

– Я думаю, що тобі стане легше після неї, – мадам Фрей взяла до рук свій блокнот. – Лягай і заплющи очі, добре?

Іві кивнула головою, вкладаючись на диван і прикрила очі, тривожно дихаючи. Вона пам'ятала, як жінка говорила їй те саме і про ту вправу, яку вони робили на першій сесії. Від цього не ставало спокійніше.

– Давай ми спочатку врівноважимо твоє дихання, – тихим і приємним голосом промовила мадам Фрей. – Дихай повільно і глибоко, не поспішай.

Іві спробувала розслабитися, зручно уклавши руки на своєму тілі. Вона глибоко вдихнула свіже повітря, яке гуляло по кімнаті, а потім повільно видихнула, намагаючись ні про що не думати. За хвилину такої техніки дихання, Іві практично спала.

– А тепер давай уявимо потрібну тобі людину, яку ти хочеш «забути». Він має бути живим, справжнім, яскравим.

Іві напружила свою пам'ять, представляючи образ Ітана та її в одному просторі. Це було звичайне поле біля їхньої школи, де вони часто проводили час у дитинстві.

– А тепер спробуй зробити цей образ плоским, наче він з картону, чорно-білим і розмитим, ніби дивишся на нього без окулярів чи лінз, – пролунав голос мадам Фрей звідкись здалеку.

Іві зосередилася, повністю виконуючи її вимоги. Вона наблизилася до образу Ітана, помічаючи між ними дивні нитки.

– Скільки їх? – запитала жінка, уважно слухаючи. Іві спантеличено знизала плечима.

– Їх дуже багато, але вони тонкі, а ще світяться.

– Добре. А тепер уяви, що в тебе в руках знаходяться ножиці, розріж ними ці нитки.

Іві зробила те, що її попросили. Нитки піддавалися легко, наче одного дотику було достатньо, щоб вони тріснули та розірвалися самі. Коли їх з Ітаном більше нічого не пов'язувало – образ зник, розчиняючись у повітрі.

– Можеш прокидатися, – акуратно сказала мадам Фрей, спостерігаючи за тим, як повільно дівчина розплющує очі.

Іві обережно підвелася, залишаючись у сидячому положенні. Вона була сонною і загубившоюся, а ще зовсім нічого не розуміла.

– Як ти себе почуваєш? – уточнила жінка, бачачи спантеличеність на її обличчі.

– Поки що не можу сказати, – щиро відповіла дівчина, потираючи подушечками пальців очі.

– Щоразу, коли тобі раптом буде не по собі, роби цю медитацію, добре?

Іві нічого не відповіла, просто кивнула на автоматі, збираючи всі свої кінцівки в купу, підводячись з дивана.

– А це мій номер і рекомендації, – вона передала дівчині лист, на якому був список, що складається з багатьох пунктів. – Почитаєш, коли буде вільний час, – вона посміхнулася куточком губ. – І дзвони тоді, коли тобі буде потрібно, гаразд?

– Так, добре, – Іві знову кивнула, забираючи простягнутий листок і ховаючи його в кишеню своїх джинсів. – Дякую вам велике, – сказала вона, перш ніж покинути кабінет.

– Нема за що, – на обличчі мадам Фрей заграла яскрава посмішка. – Бережи себе, будь ласка.

– Обов'язково, – відповіла Іві і теж усміхнулася. Здається, їй все ж таки ставало краще.

*****

До школи вона приїхала вже пізно увечері після вечері. Мама довезла її до воріт, віддала рюкзак і поцілувала в щоку на прощання, виїжджаючи на дорогу. На вулиці мрячив дощ, було трохи слякітно, тому підйом нагору виявився складнішим, ніж Іві передбачала спочатку.

Вулицю огортала темрява. Місяць яскравим прожектором освітлював дівчині шлях, але через хмари, що насуваються, все швидше тьмянів.

Підходячи ближче до житлових корпусів, світла ставало більше. Ліхтарі хоч і горіли не яскраво, але цього вистачало, щоб розгледіти невеликі калюжі під ногами і не вступити в них своїми черевиками.

Чим ближче Іві підходила до будинку, тим виразніше вона чула слабку музику, що долинала з нього. Світло було включене практично у всіх кімнатах, особливо на першому поверсі, у холі, де, здається, щось відбувалося. Підійшовши до дверей, вона зупинилася, намагаючись впоратися зі своїм диханням і заспокоїти серце, яке шалено билося в грудях.

Вона боялася побачити там його. Зараз, після всіх тих днів, що вона пройшла у спробах звільнитися, зустріч із ним зруйнувала б усе на світі. Вона зламала б ті стіни, які Іві так довго будувала навколо себе. Навіть якби не повністю, то в них з'явилися б тріщини, які б розповзалися, немов отрута, по всій поверхні, руйнуючи, поки що недостатньо міцну, будову.

Взявши себе в руки, вона натиснула на ручку дверей і та м'яко прочинилася, впускаючи Іві всередину. Перед нею відкрилася картина, як невелика компанія, сидячи на дивані та стільцях, які вони, мабуть, притягли зі своїх кімнат, грали в якусь гру, тихо перемовляючись і сміючись. Це були дуже затишні та домашні посиденьки, в яких алкоголь та цигарки явно не передбачалися, що, до речі, дуже здивувало дівчину. Вона то знала своїх однокласників.

На Іві навіть ніхто не звернув увагу. Тільки Лейла помітила її краєм ока, тримаючи в руках свої карти, але нічого не сказала, намагаючись не відволікатися від гри. Стараючись бути й далі непоміченою, дівчина тихо пройшла за ними, піднімаючись у свою кімнату.

Серед тих, хто був у холі, Ітана не було. І Іві була цьому дуже рада. Серце в грудях забилося рівномірно і вона видихнула, спираючись спиною на стінку за нею. Зробивши пару глибоких вдихів, вона зайшла до себе в кімнату, стикаючись носом до носа з Христиною, яка лежала на ліжку і дивилася якийсь фільм на своєму ноутбуці.

– Привіт, – ніяково сказала Іві, зам'явшись на порозі. Вона скинула верхній одяг та черевики, проходячи до свого ліжка.

– Привіт, – озвалась дівчина, відкладаючи крекери убік та натискаючи на паузу. Надворі піднявся сильний вітер, який зачинив двері, що вели на терасу. У небі з'явилася блискавка, що розтинала його на кілька частин, а потім і грім, що рознісся по всій окрузі.

М'яке світло, що ллється з настільної лампи, заблимало, а потім і зовсім згасло. У холі почулися злякані крики, мабуть, світла немає у всього будиночка. Іві схопила телефон, включаючи ліхтарик і вийшла на терасу, щоб упевнитися в цьому. Очевидно, що виникли якісь перебої ще у кількох будинках старшої школи. Дівчина тяжко видихнула, повертаючись назад.

– Я думаю, що скоро все полагодять, – сказала Христина, намагаючись її підбадьорити. – Як пройшли твої канікули?

– Ти отримала мою записку? – запитала Іві, проігнорувавши її питання. Христина опустила голову вниз, дивлячись на підлогу та кивнула.

– Так, отримала.

– Ну? – дівчина запитливо на неї подивилася.

– Я давно не злюся на тебе, Іві. Я все розумію. Не до кінця, звичайно, у деяких моментах, але я все одно готова підтримувати тебе в цьому. І мені, напевно, навіть шкода, що я спочатку не зрозуміла тебе. Але після того, що ти написала в записці ... Я не знаю. Я не можу сказати, що почуваюся дуже винною за те, що приховала це від тебе, але якщо раніше я не розуміла того, що ти хотіла мені донести, то зараз я усвідомлюю, як тобі було не просто.

– Добре, – сказала Іві, видихаючи. – «Не просто» – це саме той самий вираз, який описує мої канікули.

– Що сталося? – здивовано запитала Христина, дивлячись на неї своїми великими очима.

– Насправді багато чого. Так двома словами і не розповіси.

– Ну Іві, – обурено простягла дівчина. – Не знущатися наді мною.

– Гаразд, гаразд, – весело промовила вона, здаючись. – Сідай зручніше, зараз розповім тобі казку.

– Сподіваюся, що інтересну, – в очах подруги запалились вогники цікавості.

– Дуже. Жаль, що не зовсім щасливу, – вона підібгала губи, опускаючи очі в підлогу.

І в цей момент, коли назовні творився глобальний хаус, що складається з вітру, дощу та грому. У кімнаті було тепло: тихі розмови, слабке світло від ліхтарика і дві душі, які розділяли цей момент між собою.

*****

Час перевалив за північ. Світло полагодили і тепер ліхтар, що стояв біля житлового будиночка, гарячково блимав, дратуючи Ітана все сильніше. Він стояв на терасі, тримаючи в руках ще не розпочату сигарету і крутив її в пальцях правої руки, а лівою постукував по борту, часом нервово його стискаючи.

На ньому була зовсім легка піжамна кофта та прості капці, хоча на вулиці було холодно, але він, здавалося, цього не відчував. Всі його думки крутилися тільки навколо Іві і тієї самої розмови, перш ніж вона покинула його будинок. Добре, що він сьогодні приїхала за десять хвилин до закриття воріт школи, аби її не побачити.

Йому було соромно. Він зробив стільки необдуманих вчинків, що просто не знав, як тепер розгрібати це. Недовідносини з Селестою, які незрозуміло як закріпилися в його житті, переростаючи у щось більше. Дружба з Лейлою, яка не приводить ні до чого доброго. Після того, що трапилося, він навіть не знає, як тепер з нею спілкуватися.

І Іві. Те, що відбувається між ними, не можна назвати нічим із тих понять, які людям уже відомі. Вони не друзі, але й не зустрічаються. Колишні один одного, але чомусь все ще тягне. Незакінченість, незавершеність. Те, з чим Ітан бореться протягом трьох років, постійно тікаючи кудись і ховаючи голову в пісок, наче страус.

Він не вирішує проблеми, а мчить від них на великій швидкості, наче вони можуть наздогнати його. І звісно ж наздоганяють згодом, тільки з ще більшими наслідками. Йому б у собі розібратися, знайти вихід із усіх тих заплутаних ситуацій, які він створив. Так ні. Він, поки що, це прийняти не може, пропалюючи поглядом сигарету, думаючи, що та спалахне само по собі.

Вже дорослий хлопчик, але так і не виріс до кінця. Той, хто прилип до стратегії свого батька, що минуле залишається в минулому, що не треба з ним розбиратися, що було – то було. Але чому ніхто не сказав, що помилки та невирішеність твоїх же дій будуть переслідувати тебе вічно? Рівно доти, доки ти не візьмеш відповідальність на себе за них, доки не візьмеш життя в свої руки, доки не вирішуватимеш те, у що вляпався. Чому ніхто не говорить про це?

Двері на терасу прочинилися і туди ввійшов Енді, сонно потираючи очі. Ітан відразу ж відвис, зминаючи в руці самокрутку і кидаючи її вниз. Курити чомусь більше не хочеться. Невже він справді перестане забивати на свої емоції, переживання та проблеми, починаючи звертати на них увагу? Можливо, але, напевно, все ж таки не сьогодні.

– Что ти тут робиш так пізно? – запитав друг, підходячи ближче. – Нам завтра знову рано вставати, будеш кричати на будильник, що не виспався.

– Знаю, – відповів Ітан, відмахуючись. Нині йому взагалі все одно.

– Ти якийсь не такий із самого приїзду? – зауважив Енді, спершись на вологий борт тераси. – Щось трапилося?

– Та так, не бери у голову. Нічого серйозного, – Ітан фальшиво і слабо посміхнувся, зводячи очі до неба.

– Гаразд, – погодився хлопець, киваючи. – До речі, до мене Іві підходила на твоєму дні народження, питала де ти. Вона врешті-решт тебе знайшла? Може, ви поговорили?

– Так, знайшла, – повільно промовив Ітан, опускаючи обличчя в долоні. – Розмова була швидкою. Дивно, що ти зараз згадав про це.

– Ти через це так поводишся?

– Слухай, Енді, – Ітан трохи підвищив голос, повертаючись до друга. – Давай якось потім, не хочу зараз. Іди краще спати.

– Добре, добре, – відповів хлопець, піднімаючи руки вгору, наче здаючись і відходячи назад. А потім вийшов, прикриваючи за собою двері.

Через секунду після цього, Ітан різко видихнув, дістаючи з кишені ще одну самокрутку, і навіть не думаючи, відразу підпалив її, втягуючи дим у легені.

«Так, точно не сьогодні», – промайнула в його голові остання думка перед тим, як там знову стало спокійно і порожньо.