Сонце вже яскраво світило у вікно, де жила Іві, спрямовуючи свої промені прямо їй в обличчя, через що вона заплющила очі, перевертаючись на інший бік ліжка, втикаючись носом у подушку. У цей час Христина швидко бігала по кімнаті, збираючись на ранкову йогу, попутно намагаючись розбудити Іві, яка вчора засиділася допізна і заснула тільки під ранок.

– Це марно, – позіхаючи, сказала Адріана, натягуючи на себе тонку кофту. – Вона лягла вчора не раніше трьох, тому навряд чи прокинеться навіть до сніданку.

– Знову доведеться щось вигадувати, – сказала Христина і скривилася, неначе від болю, бо ненавиділа брехати. У такі моменти вона відчувала, ніби ось-ось розколиться і всі дізнаються правду, яку та так старанно намагалася приховати.

– Та годі тобі, – відповіла Адріана і відмахнулася, швидко одягаючи свої кросівки. – Якщо тобі так складно збрехати, то це можу зробити я, – сказала вона, невимушено посміхнувшись і, схопивши Христину за лікоть, вивела її з кімнати, залишаючи Іві одну.

Після того, як за дівчинками зачинилися двері, Іві розплющила одне око, озираючись на всі боки. Вона подивилася на годинник, закотила очі і звалилася знову на ліжко, не боляче вдаряючись потилицею о більця ліжка. Її рука інстинктивно потяглася до підборіддя, де було кілька швів, які практично затяглися.

Минуло трохи більше, ніж один тиждень з моменту тієї події. За цей час Іві так жодного разу і не заговорила з Лейлою і навіть мигцем не перетнулася з Ітаном, що тільки тішило її, бо він був останньою людиною на цій планеті, кого вона зараз хотіла б бачити. Від тренувань її теж чомусь відсторонили і сказали повертатися тільки через тиждень, щоб рана встигла добре зажити. Хоч Іві і не зовсім розуміла, як підборіддя пов'язане з танцями, адже воно, як би, в них особливо не бере участі. Але все одно вирішила не сперечатися, тому що отримати відпочинок не тільки від занять, а ще й від деяких осіб, яких вона там зустрічала, було дуже доречним на даний момент.

Але саме сьогодні, починаючи з понеділка, все це закінчувалося, тому Іві відчайдушно зітхнула, намагаючись зібратися з силами і піднятися, як непомітно для себе знову провалилася в сон, де їй бачилося, що вона спокійно збирається на йогу, виходить із кімнати і біжить по сходах.

Приблизно через півгодини, десь далеко голосно грюкнули двері, швидше за все через протяг, що змусило Іві різко піднятися з ліжка, через що її голова закружляла, а перед очима потемніло. Пару секунд вона приходила в норму, а потім знову подивилася на годинник і в паніці почала бігати по кімнаті, намагаючись зібратися і встигнути хоча б на сніданок.

Вже через 15 хвилин вона швидко спускалася вниз, натягнувши поверх своєї футболки шкіряну куртку, яка змогла б захистити її від прохолодного вітру. Взагалі, за цей тиждень погода значно покращилася – стало набагато тепліше, в обід іноді навіть спекотно, тому необхідність тепло одягатися різко відпала, через що більшість студентів повернулися до свого літнього гардеробу, зрідка накидаючи щось на свої плечі, особливо вранці.

Швидко добігши до їдальні, вона влетіла туди, забувши притримати двері, через що досить сильно вдарила людину, що йшла слідом за нею.

– Якого біса! – вигукнув Ітан, тримаючись за своє чоло.

– Ой, – сказала Іві, обертаючись і прикриваючи руками рота, на якому повільно починала проступати посмішка. – Пробач, я просто поспішала, – вона ніяково зам'ялася, підходячи ближче. – Сподіваюся, що з тобою все гаразд. – Іві і справді говорила це щиро і намагалася триматися, бути серйозною, але незручність всієї ситуації до жаху забавляла її, через що вона не могла стримати своєї посмішки.

– Я теж на це сподіваюся, – тихо сказав хлопець, потираючи забите чоло, а потім почав щось бурчати собі під ніс, очевидно проклинаючи Іві і звинувачуючи її у всіх гріхах.

– Ну гаразд, – сказала дівчина, зам'явшись, перестаючи посміхатися. – Я тоді піду, – вона вже було розгорнулася, але Ітан смикнув її за руку, змушуючи всім корпусом обернутися до нього обличчям.

– Я хотів з тобою поговорити з приводу тієї ситуації, – він вказав рукою на підборіддя Іві, мало не доторкнувшись до нього, але дівчина вчасно відсунулась, через що Ітан послабив хватку, ніяково опустивши очі в підлогу.

– Не думаю, що це тебе стосується, – швидко відповіла Іві, висмикуючи свою руку, з хватки Ітана, що вже й так ослабла.

– Я поговорив з Лейлою того ж вечора, – не вгавав він, через що дівчина дратувалася ще більше і в якийсь момент не стрималася, закочуючи очі.

– Ітан, мені все одно! – трохи крикнула вона на нього. Її настрій псувався з кожною секундою. – Це справа тільки між мною та Лейлою. Я не потребую ні твого захисту, ні підтримки. Вибач, але я вже й так запізнююся, – з цими словами вона швидко розвернулась, проскакуючи ще в одні двері і зникла за поворотом, який вів убік їдальні.

*****

День тягнувся надто повільно, заняття тривали дуже довго. Все навколо було страшенно нудним і одноманітним, час на годиннику ніби почав плисти. Стрілка полізла по циферблату, тихо цокаючи, але віддаючись гучним стукотом у вухах Іві, яка з неї очей не зводила, продовжуючи спостерігати.

– Гей, ти чого? – пошепки запитала Христина, помітивши як Іві нервово смикає ручкою.

– Я втомилася вже тут сидіти, – також пошепки відповіла дівчина, щоб учитель їх не почув.

– Через 5 хвилин урок закінчитися і ми зможемо піти збиратися. Хіба це не здорово?

– Збиратись? – Іві незрозуміло дивилася на свою подругу. – Куди?

– У похід, – просто відповіла вона, списуючи щось із дошки. – Ти забула чи що?

– Ну... – повільно промовила дівчина, зробивши невинне обличчя.

– Щороку ми ходимо у похід, починаючи з першого класу. Різниця лише в тому, що молодша та середня школи повертаються до ночі, а старша залишається на два дні, щоб пограти у футбол та отримати свої оцінки за спортивне орієнтування лісом, які потім враховуватимуться при виставленні модульної оцінки.

– Я не тупа, Христино, – роздратовано відповіла Іві. – Просто забула. Зазвичай ми робимо це у перших тижнях навчання, а не наприкінці місяця.

– Так, цього року так вийшло через погоду, вона тільки зараз налагодилася, і то не надовго, тому адміністрація не хоче прогаяти цей момент.

– Так, я зрозуміла, – на видиху відповіла дівчина, закриваючи свій зошит якраз у той момент, коли пролунав дзвінок. – Боже, – відчайдушно промовила вона, підхоплюючи свою сумку.

– Знаю, – відповіла їй Христина, посміхаючись куточком губ. – Ти не полюбляєш таких заходів.

– Не любитель?! – вигукнула Іві. – Та я їх ненавиджу. Природа це, звичайно, класно, сперечатися не буду, але ти тільки подумай, скільки там комах: жуки, павуки і навіть ці бісові змії, – сказала дівчина, здригаючись усім тілом, від представленої картини.

– І паралельний клас... – підлила олію у вогонь Христина.

– Я там помру, – почала скиглити Іві, виходячи з кабінету історії. – Гірше й бути не може, ще й у наметах спати, і кашу цю дурну їсти, – вона підвела голову вгору, наче звертаючись зі своїм німим проханням до Бога.

– Це всього на два дні, – спробувала заспокоїти її Христина, але тільки зробила гірше.

– Ось саме, цілих два! Ні один, не пів, і навіть не півтора, а цілих два дні та дві ночі. Вони хочуть, щоб мене хтось з'їв там, поки я сплю!

– Та нічого такого вони не хочуть, – роздратовано відповіла подруга, хапаючи Іві за руку. Вони разом спускалися сходами, виходячи в центр холу, де зібралися вже учні старших класів разом з викладачами фізкультури.

– Я не переживу, – дуже драматично і тихо сказала Іві, торкаючись своєю рукою чола, на що Христина тільки закотила очі, стримуючись щосили, щоб не нагрубити своїй подрузі, хоча і розуміла весь біль того, що відбувається для неї.

– Я сподіваюся, що вже всі зібралися, – голосно сказала мадам Гансон, оглядаючи натовп підлітків.

– Навіть якщо й ні, то вони передадуть інформацію своїм однокласникам, – підтримав її чоловік, мосьє Гансон, за сумісництвом вчитель, який викладає фізкультуру у класі у Іві.

– Добре, – з усмішкою відповіла жінка, переміщуючи всю свою увагу на натовп. – Зараз на годиннику рівно дві години дня. За годину ми на вас чекаємо біля будівлі старшої школи, з усіма вашими речами, наметами та іншим. Візьміть, будь ласка, з собою і теплі речі про всяк випадок, тому що погода за два дні може сильно змінитись, і можливо, що нам доведеться повернутися.

– І не запізнюйтесь, будь ласка, – додав мосьє Гансон, глянувши на Лейлу. – Особливо ти, – він вказав на неї поглядом, через що дівчина трохи здивувалася і зніяковіла.

– Не беріть із собою жодних гарних речей, тільки все практичне. І так, не забудьте спреї від комах, щоб вони вас не покусали, коли настануть сутінки.

– І воду обов'язково, – додав учитель фізкультури. – Ми з собою візьмемо, але і ви теж повинні набрати як мінімум 2-3 літри, а також всякі снеки на перекус. Це все ви зможете знайти у їдальні.

– Нічого не забули? – трохи нервово перепитала мадам Гансон, дивлячись на чоловіка. Той заперечливо похитав головою, а потім знову оглянув натовп:

– На цьому все, а зараз швидко збирайтеся, переодягайтеся і вирушаємо в дорогу. Ми повинні встигнути дійти до нашого місця, доки не стемніло, – з цими словами вони разом із дружиною вийшли на вулицю, а слідом за ними і ціла купа учнів, яка швидким кроком розійшлася по своїх будиночках.

*****

Зараз хоч і був кінець вересня, але сонце так яскраво світило, потихеньку опускаючись за обрій, що Іві довелося надіти сонцезахисні окуляри, начепивши їх на своє похмуре обличчя. Вони йшли вже близько години, дівчина сильно втомилася, плетучись десь позаду і перекидаючись парочкою слів з Христиною, коли та відходила від однокласників, щоб дізнатися як там Іві.

Вона була одягнена у легку білу футболку та чорні спортивні лосини, щоб було зручно пересуватися. Але навіть у цьому не найтеплішому вбранні їй встигло стати жарко, через що вона випила приблизно чверть води зі свого запасу.

Попереду йшли старшокласники, які дуже активно розмовляли з учителями, обговорюючи свій майбутній випуск та плани, які вони хотіли б здійснити після школи. Позаду плелися дев'яті класи разом з викладачкою з біології, без якої цей похід точно не відбувся. Поруч із нею йшла медсестра, з якою вони постійно говорили про щось, зрідка поглядаючи на натовп дітей перед собою.

Іві загубилася десь у центрі, але все одно йшла остання з усіх двох десятих класів. Її настрій уже був зіпсований, тому що, по-перше, їй було дуже жарко, по-друге, вона втомилася йти і просто мріяла лягти у своє прохолодне ліжечко і поспати, по-третє, вона страшенно хотіла їсти, бо їй не представилася можливість пообідати сьогодні через те, що вона доробляла домашнє завдання, яке потрібно було здати після ланчу.

– Ну як ти? – вкотре запитала Христина, підходячи до Іві та залишаючи однокласників щось обговорювати без неї. Дівчина тільки-но спустила окуляри на ніс і глянула на подругу.

– Не питай, – на видиху відповіла вона, знову діставаючи пляшку води з рюкзака. – Треба було сказати, що я серйозно чимось захворіла, – пробубнила вона собі під ніс, а Христина тільки посміялася.

– Я можу якось покращити твій стан? Ти виглядаєш дуже блідою, – помітила вона і полізла в свій рюкзак, щоб дістати трохи улюбленого печива Іві, які вони вдвох з Христиною так любили.

– О, так! – радісно вигукнула Іві. – Сьогодні ти врятувала мені життя.

– А ти хіба з собою нічого не взяла поїсти? – здивувалася Христина, на що Іві негативно похитала головою.

– Взяла звичайно, але там все таке солодке, що аж поверне, але це печиво! – вона яскраво посміхнулася, закидаючи парочку собі в рот. – Це щось неймовірне!

– Я рада, що змогла підняти тобі настрій, – відповіла їй Христина, м'яко посміхаючись.

– Дякую, – щиро відповіла Іві, трохи розслабившись. – Про що ви говорили? – вона головою вказала в бік однокласників, які йшли і досі щось бурхливо обговорювали, не зупиняючись навіть на секунду.

– Та так, – відмахнулася Христина. – Нісенітницю якусь, нічого цікавого.

– А по них так і не скажеш, – повільно сказала вона.

– Та вони всяку дурню кажуть, це не важливо, забудь, – гнула свою лінію Христина, але Іві було занадто цікаво, щоб вона ось так запросто взяла і забула про це.

– Ти від мене щось приховуєш? – запитала дівчина, відчувши щось недобре.

– Ні, – збрехала Христина. – З чого ти взяла, що я щось приховую? Вони говорять про щось своє, це не стосується тебе, нема чого переживати, – швидко заторохтіла подруга, чим видала себе.

– А до чого тут я? – запитала Іві, здивовано дивлячись на неї. – Вони про мене щось кажуть?

– О, Боже! – пошепки вигукнула Христина. – Я підійшла до Ніколь, щоб попросити у неї завдання з біології, які нам роздали, а вони щось активно обговорювали, і я вирішила послухати.

– І? – Іві чекала доки Христина продовжить.

– Ну, якщо коротко, то Лейла пустила чутку про те, що вона має твої фото інтимного характеру, і що вона може легко їх виставити, розіславши загальною мережею.

– Що? – обурилася Іві. – По-перше, звідки у неї ці фотографії? І, по-друге, з чого вона взяла, що це я? Хіба там видно обличчя?

– Я не знаю, я не бачила цих фото, – стурбовано відповіла Христина. – Але це можеш бути ти чи ні?

– Ні, – Іві заперечливо похитала головою. – Я нікому не надсилала такі фото. Єдине що, – вона задумливо доїла останнє печиво, сховавши упаковку назад у рюкзак.

– Що? – Христина прямо дивилася на неї, намагаючись відстежити хід думок, що минотять у її голові. – Тільки якщо що, Іві?

– Кілька років тому, – сказала вона, важко дихаючи, – я відправила фото, де, скажімо так, було дуже добре видно мої груди.

– Що? – пошепки закричала Христина, щоб не привертати нічиєї уваги.

– Але більше нічого, – наполягала Іві. – Це було один раз, на цьому фото навіть не видно мого обличчя, тільки груди, зрозуміло?

– Іві, ти розумієш, як сильно ти влипла?

– Ні, я не розумію. Я не розумію, як ці фотографії могли опинитися у Лейли, через стільки років. І навіть якщо їх хтось побачить, то все одно сказати, що це буде неможливо.

– Та я не сперечаюся, – погодилася Христина. – Тобі пощастило, що в той час у тебе були мізки, щоб не зробити фото, там де видно твоє обличчя, але...

– Що Але? – перебила її Іві. – Що буде?

– Лейла може легко викласти цю фотографію та сказати, що це ти. Так, довести буде неможливо, так, фото вже кілька років, що ускладнює завдання зрозуміти, хто його власник, але ж ти розумієш, що навіть одного слова Лейли про те, що це просто ти достатньо, щоб мінімум половина старшої школи обговорювала це?

– Так це проблема.

– Кому ти надсилала це фото?

– Ти серйозно? – задала Іві риторичне запитання, ледве не закочуючи очі. – Я могла надсилати такі фото лише одній людині.

– Ти думаєш, що він просто так злив його Лейлі?

– Чесно? Я навіть не знаю. Вона, звісно, ​​могла й сама покопатися у його телефоні, але чому саме зараз? Невже він зберігав цю фотографію?

– Пф, звичайно ж. Я впевнена, що він має цілу папку таких фоток.

– І що мені тепер робити? – Іві нервово смикала край своєї футболки, прокручуючи на пальці білу нитку, що стирчала.

– Я думаю, що спочатку ми маємо зробити так, щоб Лейла її не виставила. Краще зараз не чіпати її та взагалі не говорити з нею. За цей час я б на твоєму місці поговорила б з Ітаном і дізналася чи сам він злив фото, чи Лейла зробила все сама.

– Щось мені підказує, що він навіть не захоче говорити зі мною, тим більше на цю тему, – сказала Іві, сумніваючись у словах своєї подруги.

– Хоче, не хоче, вибору у нас немає, треба це дізнатися, бо незрозуміло, що в голові у твоєї колишньої подруги.

– Ага, – на видиху відповіла Іві, – колишньої.

*****

Сутінки повільно опускалися на ліс і галявину, що була біля підніжжя гори. Діти ставили свої намети, допомагаючи один одному, а вчителі готували стіл, щоб їм було чим повечеряти сьогодні. Ця галявина була їх місцем, де вони завжди залишалися, щоб переночувати. Саме тому вона й була обгороджена невеликим парканом, який тут встановили задля безпеки та помітили, як територію школи.

Хоч у лісах Швейцарії ведмедів і всяких диких тварин не було вже багато років. На початку двохтисячних кілька мандрівників все ж таки помітили парочку бурих ведмедів. З того часу керівництво школи вирішило, що цю територію слід якось убезпечити, тому вони поставили огорожу. З 2005 по 2008 рр. адміністрація школи ввела заборону на традиційний похід, але після, коли всі перевірки були проведені і з'ясувалося, що ніяк ведмедів немає, вони все ж таки вирішили, що продовжити традицію можна, але вже з іншим рівнем безпеки.

Іві щороку це насторожувало, тому зараз, тримаючи однією рукою кут намету, «допомагаючи» Христині, вона оглядалася на всі боки, все більше думками пірнаючи в ліс. Страх у цій ситуації був не такий уже й нераціональний.

– Не спи! – крикнула на неї подруга, смикаючи намет. – Ти мені зовсім не допомагаєш, – Христина докірливо на неї подивилася, важко зітхаючи.

– Вибач, – вибачилася Іві, звертаючи всю свою увагу на дівчину. – Може, попросимо допомоги? – запропонувала вона, знову оглядаючись на всі боки, але вже в пошуках того, хто міг би їм допомогти.

– Так, я зараз піду до мосьє Гансона, – відповіла Христина, передаючи свій кут намету подрузі. – Не відпускай, – більше погрожувала, ніж сказала вона, і пішла в інший бік по допомогу.

Іві знову залишилася сама. Її спина, ноги і руки так сильно боліли, що останнє, що вона зараз хотіла робити, так це ставити намет, навіть якщо в тому вона може полежати. Щось майнуло в траві біля ніг Іві, і та так сильно злякалася, що не змогла поворухнутися. Маленька ящірка швидко пробігла біля неї і зникла в траві, недалеко від струмка. У Іві серце забилося швидше. Вона рвано видихнула, намагаючись заспокоїти своє дихання. Її «любов» до походів була зумовлена ​​саме тим, що вона шалено не любила живність, яка тут мешкала. Страх того, що хтось може її вкусити або заповзти кудись, був більшим, ніж бажання провести час на свіжому повітрі.

За своїми думками вона й не помітила, як повернулася Христина , але не з мосьє Хансоном, а з Ітаном, у якого на лобі була невелика шишка, після їхньої ранкової події. Іві стрільнула поглядом у свою подругу, але та лише подала плечима, невинно посміхаючись, а потім відійшла убік, залишаючи їх самих.

Але не встигла вона далеко відійти, як біля них виник все ж таки мосьє Гансон, який яскраво посміхався на всі свої зуби.

– Я чув, що вам потрібна допомога з наметом, – сказав він, дивлячись то на Іві, то на Ітана.

– Так!

– Ні, – сказав Ітан, здивовано подивившись на дівчину.

– Так, потрібна, – повторила вона, передаючи краї намету Ітану. – Ніяк не виходить.

– Добре, – легко відповів мосьє Гансон, потираючи руки. – Зараз все вирішимо. Так Ітане, давай цей край мені, – попросив учитель фізкультури, якраз у той момент, коли Іві пішла, залишаючи їх удвох.

Вона швидко підійшла до Христини, яка стояла неподалік.

– А чого ти тут? – здивовано запитала подруга, обертаючись. А потім закотила очі, підводячи куточок губ.

– Не хочу я зараз розмовляти про фото, трохи згодом.

– Та я так і зрозуміла, – сказала Христина, киваючи. – У вас цілих два дні попереду, наговоритесь ще, – вона тихо хихикнула, через що Іві штовхнула її легенько в плече, натякаючи на те, щоб вона припинила.

– Я взагалі не хочу говорити з ним про цю ситуацію, – вона схрестила руки на грудях і трохи надула губи, висловлюючи тим самим свій протест.

– Ну і не кажи, – легко відповіла Христина. – Тільки ось після повернення до школи вона може злити це фото і що ти потім робитимеш?

– Нехай вона робить, що їй заманеться, – відповіла Іві, відмахуючись.

– Це ти зараз так кажеш, а коли все це пошириться...

– Гаразд, – вимучено погодилася вона. – Але навіть якщо я з ним поговорю, то що буде? Де гарантія того, що це фото все ж таки не спливе?

– Ну, по-перше, якщо ти з ним поговориш, то може виявитися, що він Лейле це фото і не скидав. Тоді він з нею явно посвариться та попросить видалити.

– А якщо це він скинув?

– А по-друге, – продовжила Христина, – я впевнена, що це не він.

– Ти не можеш бути в цьому певна. Ти його не знаєш. Люди за кілька років можуть сильно змінитись.

– Так, можуть. Тоді виходить, що і ти його теж не знаєш, – парирувала Христина і від цих слів Іві посумніла ще більше.

– Так, виходить, що так, – відповіла вона, дивлячись кудись у порожнечу. Її очі виражали смуток та замішання.

– Дівчатка! – крикнув мосьє Гансон. – Все готове, можете облаштовуватись, – він мило посміхнувся.

Іві перевела погляд на Ітана, але той уже відійшов до свого намету і швидко заліз усередину, ховаючись за нього, наче за ширмою.

– Дякую, – сказала Христина, коли вони вже підійшли.

– Та нема за що, – відповів він. – Ми готуємо вечерю, якщо захочете допомогти – приєднуйтесь, – мосьє Гансон підморгнув їм і рушив далі, допомагати іншим школярам.