Погода трошки зводила з розуму, через що в Іві часто боліла голова. Сніг то повільно танув, скупчуючись водою на підвіконні й розливаючись невеликими струмками по кам'яним доріжкам, то навпаки – падав з неба, встилаючи ці самі підвіконня пухнастим шаром і змушуючи стежки вкритися памороззю.

Початок березня зазвичай таким і буває, то холодно, то спекотно. Іві тільки-но змінила свою зимову курточку, в якій вона схожа на сніговика, на щось легке, як одразу ж вітер зміниться, принісши із собою мороз і снігопади.

Шкільний тиждень видався одним не з найлегших, а все через контрольні, які так невчасно звалилися на її голову, і які вона, як не дивно, написала на не дуже хороші бали. Але зараз її це мало хвилювало. Їхня остання розмова з Ітаном в актовій залі поставила жирну крапку в їхніх стосунках, і тепер Іві мусить рухатися далі, хоч би як важко це не було.

У голові часто миготіли думки про те, що, можливо, все-таки все ще вийде, але здоровий глузд демонстрував їй зворотний бік медалі, показуючи, як же все буде насправді. І вона розуміла – вони ще не готові. Може коли-небудь, але точно не зараз. Про це їй Ітан сказав особисто, і вона повністю підтримує його думки, навіть якщо внутрішньо вся її сутність чинить опір цьому.

І невирішене питання з приводу Брайана, що так і залишилося висіти в повітрі, немов той сніг, що приходить до них майже щотижня, не дає Іві спокійно видихнути. Вона щовечора, залишившись наодинці зі своїми думками, прокручує всі слова, що були сказані ним, його поведінку, його увагу, яка була спрямована на неї.

Лежить і думає про те, що ж вона відчуває і як їй вчинити у всій цій ситуації. І якщо серце все ще рветься наплювати на всі проблеми, що виникли між нею та Ітаном, і бути з ним, незважаючи ні на що. То здоровий глузд говорить про те, що потрібно почекати, заспокоїтися, видихнути, проаналізувати свій стан і з ясним розумом розв'язати конфлікт, з яким щоразу стикається Іві, коли реальність не відповідає на її ідилію уяви.

Одного з таких березневих днів, коли мороз знову нагрянув до них у кампус, змушуючи кутатися в теплі ковдри й одяг, Іві спокійно сиділа на своєму ліжку, спостерігаючи за тим, як хаотично то спалахує, то гасне ліхтар, що стоїть біля їхнього будиночка, наче в епілептичному припадку, висвітлюючи край доріжки, яка веде до старшої школи.

У кімнаті вона була одна. Тренування закінчилося трохи більше години тому, якраз у той час, коли Христина побігла на свої додаткові заняття, і повернеться вона хвилин за сорок, якщо не пізніше. А Адріана, як і завжди, зависала в крилі випускників, проводячи весь свій вільний час із хлопцем. І як вони ще не набридли одне одному?

Телефон у руках Іві засвітився від того, що вона крутила його, випадково натискаючи на екран у своїх незграбних спробах розблокувати річ, але так і не наважувалася, продовжуючи витріщатися на заставку з дивним колажем у лавандово-блакитних відтінках.

Розуміючи, що вона лише даремно гає свій час, сидячи в нерішучості, Іві розблокувала його, заходячи в контакти й одразу ж кидаючи виклик людині, яка, як сподівається дівчина, не зайнята чимось дуже важливим. Інакше це було б занадто ніяково. У неї й так трясуться руки від хвилювання, що навіть пальці доводиться заламувати, аби ті не тремтіли так сильно.

– Несподівано, – голосно сказав голос на іншому кінці дроту, порушуючи таку хитку тишу кімнати. – Я вже думав, що ти мені більше ніколи не зателефонуєш, – у його голосі почулася усмішка, і Іві навіть якось сторопіла, злегка розлютившись.

– А сам-то? – з викликом запитала вона. – Тільки-го я маю постійно дзвонити?

– Гей, чого ти? – його голос одразу ж став схвильованим. – Я ж пожартував. Знаю ж, що тобі немає сенсу дзвонити, поки ти сама для себе все не вирішиш.

– Гаразд, вибач, – запал Іві тут же спав, так само швидко, як і з'явився. – Тут ти, звісно, маєш рацію.

– Так що все-таки сталося, чому ти дзвониш мені? – тепер голос Браяна був якимось офіційним і спокійним. Не знай Іві його так довго, подумала б, що він навіть якось холодно їй відповідає.

– Сподіваюся, що я не відволікаю тебе від чогось важливого? – вона переживала, тому відтягувала розмову якомога далі, аби не говорити про те, що так сильно її турбує.

– Ні, я просто лежу і читаю, готуюся до завтрашнього заняття. Ти не завадиш, – чітко і по ділу, без зайвих емоцій, лише відповідаючи на поставлене раніше запитання.

– Я хотіла поговорити з тобою, – повільно протягнула дівчина, затискаючи в руках край подушки.

– Про що? – Брайан, немов би знущався з неї, бо й так чудово розумів, про яку розмову йдеться, але вправно вдавав, нібито ні до чого.

– Ми з тобою не дуже добре розійшлися після зимових канікул, – обережно почала вона, наче ступала по тонкому льоду. Нібито, якщо вона зараз скаже щось не те, то провалитися в холодну воду, з якої більше не зможе вибратися.

– Це точно, – на видиху сказав він. – І зауваж, тут провини моєї немає, тож...

– Я тебе й не звинувачую! – обурилася Іві. – Просто констатую факт.

У слухавці на іншому кінці повисло мовчання, а потім почувся легкий сміх і дівчина навіть не зрозуміла, чим вона могла так його розвеселити.-

– Боже, Іві, – все ще сміючись, промовив Брайан. – Просто скажи, що ти подумала і прийняла рішення, гаразд? А то ми розмовляємо з тобою так, немов ніколи раніше не бачилися.

Іві тут же розслабилася, посміхаючись куточком губ. Їй стало легше, коли вона зрозуміла, що Брайан не тримає на неї образи і навіть не злиться. Від серця немов відлягло.

– Так, ти маєш рацію. Я справді подумала й зробила рішення, – вона глибоко вдихнула, наче збиралася сказати щось важливе, але потім швидко затараторила, сподіваючись, що Брайан не зрозуміє нічого зі сказаного: – я, щоправда, ще не достеменно впевнена, просто мені здається, що може бути така ймовірність, тобто, я не прям кажу, що ми маємо вже зараз і...

– Іві, – він її перебив, радісно посміхаючись. – Трохи повільніше і чіткіше, будь ласка. Більше конкретики, я не розумію, що саме ти мені кажеш.

Дівчина тут же здулася, немов повітряна кулька, притягаючи до себе ближче м'яку подушку, у звичайній білій наволочці, і підтискаючи під себе коліна, спираючись потилицею на прохолодну стіну позаду себе.

– Я хочу сказати, – повільно почала вона, – що, можливо, ми могли б спробувати, – вона важко дихала, наче пробігла марафон.

– Ти в цьому впевнена? – із занепокоєнням запитав він, ніби воно передалося йому від Іві.

– Ні, – вона заперечно замотала головою. – Але я подумала, що варто ризикнути.

– Хм, – лише й сказав Брайан задумливо, після чого між ними повисло дивне й тягуче мовчання, яке розірвав сам хлопець: – У нас є одна проблема, над якою я вже думав, але не знав, чи погодишся ти.

– Що ти маєш на увазі? – на нервах Іві стягнула каблучку з середнього пальця, прокручуючи її у своїх руках.

– Відстань, Іві. Нам заважає відстань, і я вже навіть говорив із твоєю мамою, щоправда, вона мені нічого до пуття виразного не сказала, але в підсумку відповіла, що буде так, як ти вирішиш. Тому якщо ти все-таки хочеш спробувати, то ми не можемо зустрічатися, перебуваючи в різних країнах і за кілька сотень кілометрів один від одного.

– І ти пропонуєш мені...? – тихо запитала вона, боячись почути його відповідь.

– Я думав, що можливо, але ти б хотіла перебратися до Франції?

Іві навіть рот відкрила від здивування або ж обурення. Вона ще не визначилася з тим, що відчуває.

– Ти не поспішай, подумай, – продовжував Брайан. – Це справді дуже важливе рішення. Та й я, звісно, не знаю як ти, але думаю, що зміна обстановки могла піти б тобі на користь. Я тебе не кваплю, думай стільки скільки захочеш. Але це справді найкраще рішення, якщо ти справді готова до стосунків зі мною. Якщо ж усе це тебе може лякати, то я розумію. Усе рухається швидше і зовсім не так, як ти могла собі уявити, але, як є.

– Добре, – сказала Іві, дивлячись в одну точку перед собою. – Я подумаю над цим.

І тут же скинула виклик, відкладаючи телефон на інший кінець ліжка, зариваючись носом у подушку. Уся ця ситуація її більше лякала, ніж тішила. Але може переїзд і справді піде їй на користь?

*****

Сніг маленькими краплями стікав по склу, танучи та затоплюючи підлогу тераси, на яку Ітан ще тривалий час не виходитиме. Принаймні, до того моменту, поки там усе не просохне від сонячних променів, які так стрімко прориваються через невелике скупчення хмар, що висять у небі.

Ітан сидів у своїй кімнаті, нервово постукуючи пальцями по екрану телефону, щоб перевірити час. Селеста запізнювалася вже хвилин на п'ятнадцять і хлопець дуже переживав, що вона може й зовсім не прийти.

Останнім часом їхнє спілкування дуже сильно змінилося, вони дедалі частіше сварилися і не розмовляли одне з одним по кілька днів, ображаючись і роблячи вигляд, наче вони зовсім не знайомі, особливо коли перетиналися в коридорах між заняттями або на загальних зустрічах їхньої компанії.

І підсвідомо Ітан все-таки здогадувався, в чому ж була проблема, але вперто відганяв від себе цю думку, сподіваючись, що все вирішиться якось само собою. Але після їхньої розмови з Іві Ітан точно усвідомив, що з цим потрібно щось робити. І якщо він зараз не збереться з силами, щоб розповісти їй правду сам, то, найімовірніше, не зможе відкрити свого рота більше ніколи до кінця своїх же днів.

Час на годиннику стрімко біг, наближаючись до пів на третю, і хлопець уже було подумав, що Селеста забула про їхню домовленість, як тут одразу ж відчинилися двері, а в отворі з'явилася темна маківка. Дівчина весело посміхалася, зайшовши всередину, падаючи на ліжко поруч з Ітаном, а потім потягнулася до нього, щоб обійняти й поцілувати.

Ітан відповів на поцілунок, але трохи напружився, відсторонюючи Селесту від себе. Її погляд швидко змінився, а радість в очах тепер була схожа на замішання.

– Що сталося? – здивовано запитала вона, нахиливши голову і розглядаючи його знизу вверх. – Ти хіба не для цього мене покликав? – її голос звучав здивовано і навіть трохи ображено. Вона прибрала від нього руки, пересідаючи на інший край ліжка і закриваючись від нього, підтискаючи ноги під себе.

– Нам варто поговорити, – голос Ітана звучав надто глухо і низько, через що йому довелося прокашлятися. Він ніяково подивився на неї, знизуючи плечима.

– Добре, я тебе слухаю, – було видно, що дівчина була незадоволена, не цього вона очікувала, коли йшла сюди.

– Я думаю, що нам потрібно припинити наше спілкування як пари, розумієш мене? – він намагався бути тактовним, але обурення в очах Селести показало йому, що хоч би як ти говорив про розставання, це за фактом воно і є, і іншими формулюваннями його не згладити й не прикрити.

– Ти рвеш зі мною?

– Так, – випалив він, сподіваючись, що на цьому їхня розмова й закінчиться, але як же сильно він помилявся.

– Але чому? – Селеста вичікувально на нього подивилася. – Я можу дізнатися хоча б причину? Я розумію, що ми останнім часом стали часто сваритися, але таке буває. Це ж не проблема?

– Річ не в наших сварках, – на видиху сказав він, прикриваючи обличчя руками.

– Тільки не кажи мені, що все це через Іві? Я наслухалася досить багато історій про ваші з нею взаємини і дуже сильно сподіваюся, що це все залишилося в минулому.

– Іві тут ні до чого, – наполягав Ітан. – Ми з нею давно поговорили і все вирішили. Її можеш навіть не приплітати сюди.

– Тоді в чому справа? Чому ти так різко вирішив порвати наш зв'язок? – вона піднялася з ліжка, походжаючи кімнатою, нервово перебираючи край своєї чорної кофти пальцями.

– Тому що дещо сталося в мене на день народження і я більше не хочу брехати тобі про це, бо думаю, що ти на це не заслуговуєш, – чесно зізнався він, хоча кому потрібна ця чесність зараз, коли серце розбите?

– Що було в тебе на день народження? – Селеста зупинилася, подивившись прямо на нього. В її очах проскочило осяяння, а потім вони стали скляними від сліз, що скупчилися, і болю, який осколками вбився в них. – Тільки не кажи, що ти...

– Це вийшло випадково, – тут же випалив він. – Більше під дією алкоголю і поганого настрою.

– Хто вона? Ітане, хто вона? – гнів тут же увірвався в кімнату, осідаючи пилом на Селесту, яка вже й думати забула про те, щоб плакати.

– Я не скажу тобі. Просто знай, що так сталося і мені дуже шкода, я тоді навіть не думав, що наші стосунки можуть зайти так далеко.

– Ну так, справді, ми ж усього лише місяць тоді затискалися по різних кутках! – зло крикнула вона.

– Але це ж не означає, що ми зустрічалися!

– А що це тоді було?

– Потрібно було проговорити цей момент, – холодно кинув він.

– Ага, ми його і проговорили, але тільки вже після твого дня народження. Ти от тільки скажи мені, навіщо ти продовжив зустрічатися зі мною? Міг же вже тоді кинути.

– Я не знаю, Селесто, не знаю.

– Так і скажи, що спати ні з ким було б тоді, так?

На це Ітан просто промовчав, не в силах навіть подивитися на неї. Він натворив багато чого за цей рік, перетворивши його на найгірший за всі 17 років свого життя.

– Я тебе зрозуміла, – сказала вона після тривалого мовчання, розвертаючись і крокуючи до дверей. – Але я все-таки дізнаюся, хто була та дівчина, з якою ти зрадив мені, – кинула вона наостанок, після чого вийшла, голосно грюкнувши дверима...

*****

Вечірні посиденьки їхньої компанії часто відбувалися у вихідні, коли ніхто не був зайнятий додатковими заняттями і всі могли розслабитися, остаточно видихнувши після напруженого тижня.

Часом вони збиралися в когось у кімнаті, якщо їх було мало, але бували й такі вечори, як, наприклад, сьогодні, коли вся їхня компанія була цілковито вільна і в гарному настрої.

Вони, як і завжди, спустилися до холу, займаючи всі вільні місця, принісши з собою додаткові стільці та невеличкий столик, щоб пограти. Їхні настолки завжди були різноманітними. Вони могли грати як у звичайні карти, так і в командні ігри на швидкість, а також у якісь більш атмосферні та рольові, на кшталт підземелля і драконів.

В яку гру зіграти обирали шляхом голосування, зазвичай виходячи з настрою і рівня втоми. Іноді просто хотілося посидіти й більше поговорити, а часом дух суперництва вривався в їхню компанію, намагаючись зробити вечір цікавішим і не таким розслабленим, де посеред розмови хтось міг би заснути.

Але сьогодні, незважаючи на те, що всі були доволі бадьорими, вони, практично одноголосно, обрали звичайні, десь навіть нудні, карти. Селеста приєдналася до них однією з найостанніших, обвівши поглядом хлопців і запримітивши Лейлу, що сиділа майже впритул до Ітана. Вона лише хмикнула про себе і впала на єдиний вільний стілець, що був залишений спеціально для неї.

Атмосфера була розслабленою і дружньою, але після приходу дівчини Ітан напружився, відсідаючи трохи подалі від Лейли. Дівчина на нього лише дивно подивилася, але не стала це коментувати, щоб не привертати увагу інших. Хоч і Ітан із Селестою більше не були разом, перебувати з нею поруч, коли вона ось так дивилася, було трохи дивно, але хлопець намагався не подавати вигляду, тримаючись холодно й десь навіть відсторонено.

– У що будемо грати? – запитав Ентоні, перемішуючи карти. Він розвалився у великому і комфортному кріслі, за яке кілька хвилин тому «бився» з Дакотою. Вона, не зумівши витерпіти його натиск і впертість, здалася, поступаючись і пересаджуючи на менш, але все ж зручний стілець.

– Давайте поки що у звичайного дурня, а там далі як піде, – відповів Енді, зручніше вмощуючись, і навіть трохи потонувши, у широкому дивані темно-синього кольору.

– У тебе залишилося ще трохи віскі? – запитав Норман, звертаючись до Ітана. Той сидів напружено, практично всім тілом втиснувшись у бильце дивана. – Хотів у колу додати, щоб веселіше було, – він підморгнув йому, посміхаючись куточком губ.

– Так, по-моєму повинно було щось залишитися, якщо ви не випили все на день Святого Валентина. Сходи в мене в шафі пошукай, може, у валізі лежить, – відповів він холодно, хапаючи свої карти й одразу ж відволікаючись на гру. Норман лише швидко кивнув, підхоплюючись зі стільця і тікаючи вгору сходами.

– Так, козир піка, – промовив Ентоні, роздавши повністю всю колоду по руках. Партія буде швидкою.

– Нормана не почекаємо? – уточнила Лейла, а Енді заперечливо похитав голово.

– Цей алкаш почекає на наступний раунд, – сказав він, хапаючи кілька шматочків печива із загального столу.

– Цього разу на бажання чи ні? – запитала Селеста, заговоривши вперше за вечір.

– Давайте вже з наступного кола, – відповів Ітан, починаючи гру, походивши першим.

Але вони так і не здійснюють задумане. Грають ще кілька партій просто так, ліниво перемовляючись між собою. Сьогоднішній вечір вочевидь не з тих азартних, які в них бувають часто, а більше спокійний, якраз той, від якого зазвичай хилить на сон.

– Так, треба підбадьоритися, – весело сказав Норман. Єдиний із них, хто трохи випив сьогоднішнього вечора, тож був негласним заводієм цього заходу.

– І що ти пропонуєш? – втомлено позіхаючи запитала Лейла, спираючись і кладучи голову Ітану на плече. Спина хлопця одразу ж напружилася, через що дівчині стало незручно і вона відкинулася назад, на спинку дивана.

– Пропоную зіграти ще раз і хто перший вийде з кола поцілує того, хто програє, тобто вийде останнім. Як вам така ідея? – запропонував він, роблячи ще один ковток свого напою.

– Можна, – погодилася миттю Селеста, нервово смикаючи ногою, прикушуючи губу і кидаючи якісь дивно-тривожні погляди в бік Лейли. Дівчина тільки зараз помітила їх, не надаючи до цього їм жодного значення.

Вона знала, що Селеста тепер не разом з Ітаном, але та не сказала, з якої причини, тому зараз Лейла, як ніколи у своєму житті, напружилася, боячись, що цей дурень усе їй розбовтав.

– Особливо не бачу в цьому сенсу, – озвучив свої думки Ітан, але хлопці, чомусь, його не підтримали.

– Не душни, геть, краще карти роздавай, – сказав Норман, передаючи колоду хлопцеві, бо той програв останню партію.

Той лише зітхнув, закочуючи очі, але все одно погодився, адже, якщо так подивитися, втрачати йому було нічого. Він знову перетасував карти, роздаючи всю колоду по колу і сперся на диван у більш розслабленій позі, починаючи гру.

Чомусь внутрішньо він був упевнений, що вийде приблизно на середині, але інтуїція підвела його, а доля підсунула в руки вдалі карти, з якими він закінчив гру всього за кілька ходів, вибуваючи найпершим. А може все ж таки і є, що втрачати.

– Ну ось! – вигукнув Норман, – а ти грати не хотів, – він весело посміхався, покосившись поглядом з Ітана на Селесту. Шкода, що хлопець не знає, що ті вже майже як тиждень не разом.

Лейлі ж пощастило не так сильно. Від самого початку гра не заладилася, бо хід був зроблений на неї, і в першу ж хвилину дівчину закидали картами, які вона не змогла відбити через те, що в неї майже не було козирів. Тепер вона сиділа з величезним віялом у руках, вдаючи, що все нормально, і намагаючись не звертати уваги на те, як дивиться на неї Селеста. І що це сьогодні з нею?

У грі залишалося всього 3 людини: Ентоні, Лейла і Дакота. Але якщо у Лейли було, здавалося, мільйон карт, які вже навіть не вміщалися в її руках, то у Ентоні і Дакоти їх було всього по три.

– Щось мені підказує, що я знаю того, хто зараз програє, – жартівливо відгукнувся хлопець, походивши козирями на Дакоту, тим самим виходячи з гри. Дівчина байдуже подивилася на них, затягуючи у свою маленьку колоду.

– І як же ти про це здогадався? – уїдливо запитала Лейла, насупивши брови. Такий розклад подій їй не подобався.

– Уу, Ітане, ось це боротьба зараз тут почнеться! – вигукнув Норман, допиваючи вміст своєї чашки й опускаючи лікті на коліна, звертаючи всю свою увагу на останній, так би мовити, раунд, який розгорівся між дівчатами.

Лейла походила відразу купою схожих карт, які Дакота одразу відбила і зловісно посміхнулася, зробивши останній хід двома картами, що залишилися в неї, тим самим лишаючи Лейлу в дурнях.

– О, – промовив Норман. – Це що ж таке-то, – не вгамовувався він, загострюючи обстановку, а потім став кричати: – цілуй, цілуй, цілуй.

Лейла приречено подивилася на Ітана, але той заперечливо похитав головою, піднімаючись з дивана і поправляючи на собі теплу толстовку.

– Ні. Я з самого початку сказав, що це тупа затія.

– Та годі тобі! – підбивав його Норман, розгублено перевівши погляд з Ітана на Лейлу, а потім і на Селесту. – Знайомі ж із самого дитинства, що тут такого?

– Якщо я сказав ні, значить ні! – трохи прикрикнув хлопець, підіймаючись угору сходами.

– Та чого ти зливаєшся одразу! – обурився друг. – Адже погодився на це сам ще кілька хвилин тому. А Селеста все розуміє ж, правда? – він звернувся до неї, але дівчина не відповіла йому, опустивши очі в підлогу.

– Ми розійшлися з Селестою ще минулого тижня! – беземоційно крикнув він, навіть не повернувшись і не сповільнившись хоча б на одну секунду.

Норман зі здивуванням подивився на дівчину, але та лише знизала плечима, теж підхоплюючись зі свого місця і йдучи в кімнату, голосно грюкнувши дверима.

– Чому вони не сказали нам? – запитав він, звертаючись до Лейли. – Упевнений, що ти знала.

Дівчина невизначено похитала головою, піднімаючись на ноги.

– Я не знаю, але поговорю з нею зараз, – сказала вона, так само швидко і стрімко залишаючи компанію, лишаючи решту друзів здивовано витріщатися їм услід.

Лейла забігла в кімнату, бачачи, як Селеста лежить на своєму ліжку, зарившись носом у подушку, тихо схлипуючи. Дівчина підійшла до неї, присівши обережно на інший край ліжка і поклала свою руку їй на коліно, намагаючись заспокоїти. Але Селеста тільки більше розлютилася, відриваючи голову від подушки, люто подивившись на подругу.

– Це ти, так? – сопливо запитала вона. Лейла спочатку не зрозуміла, про що йдеться, сторопівши, а потім усі пазли в її голові стали на свої місця.

Вона здивовано і злякано дивилася на Селесту, не знаючи, що сказати у відповідь.

– Усе зрозуміло, – різко сказала вона, видихаючи. – Це ось така ти мені подруга?

Вона схопилася з ліжка, висмикуючи порожню валізу з шафи і почала заповнювати її речами.

– Почекай, що ти робиш? – розгублено запитала Лейла. На її очах теж з'явилися сльози.

– Я з'їжджаю звідси в іншу кімнату, а краще в інший будиночок! – прокричала вона, продовжуючи запихати одяг усередину.

– Стій, Селесто! Вислухай мене, будь ласка, – попросила Лейла, але дівчина її зовсім не чула.

– А що ти мені збираєшся сказати? – вона на мить зупинилася, подивившись їй в очі. – Що це була помилка, випадковість, алкоголь і поганий настрій? – зі знущанням запитала вона, промовивши фразу Ітана. – Мені все одно, які на те були причини? Та й як взагалі таке можна виправдовувати якимись причинами? Ти ж моя подруга. Ти була нею. Ми ж із тобою так добре спілкувалися. Просто скажи, за що ти так зі мною? Ти ж знала, як я до нього ставлюся.

– Вибач, – пошепки сказала Лейла, але Селесті від цього краще не стало.

– Вибач, вибач? Серйозно? Засунь свої вибачення знаєш куди?! – прокричала вона надривно, застібаючи напівпорожню валізу і спускаючи її на підлогу. – Молись, щоб до твого хлопця не дійшла ця інформація, – сказала вона наостанок, виходячи з кімнати, швидко збігаючи вниз сходами, під збентежені погляди друзів, які здивовано дивилися на весь цей цирк.

Плану ніякого не було, як і місця де залишитися теж. Але вона знала, що в її однокласниць у кімнаті є вільне ліжко, поки що вона могла б пожити там кілька ночей, поки адміністрація вирішуватиме питання про її переселення. Краще так, ніж залишатися в кімнаті з людиною, яка тебе зрадила. Та обидва вони молодці! Як же вона зараз зла на весь цей світ. Лише й встигай сльози змахувати з вій, які таким потоком ллються з очей, немов поставили своїм завданням сьогодні затопити все навколо.

Лейла ж уже абсолютно розгубленим і згаслим поглядом дивилася на шафу, в якій була відсутня щонайменше чверть одягу. Вона лише тільки головою потрясла, стираючи зі щоки одну єдину сльозу, але після все ж не змогла стриматися, опускаючи обличчя у свої долоні, вибухнувши сильним плачем. Що ж вона накоїла?