Було боляче. Здавалося, що хтось полоснув ножем по серцю. Воно не розбилося, але воно поранено. І ніхто не може перев'язати цей поріз або зупинити кров, яка б'є цілим потоком, наповнюючи все тіло неприємним тремтінням. Жодна людина на цьому білому світі не зможе вилікувати тебе. Ніхто, окрім тебе самого.

Іві б злитися зараз на всю цю ситуацію, психовати, трощити все навколо себе. Але вона лише впивається всім цим болем, плаче, розмазуючи туш по блідих щоках, наче так і треба. І мовчить.

Вони з Брайаном стоять на заправці вже якийсь час. Разом вийшли з машини, щоб подихати повітрям. І разом п'ють гірку та міцну каву. Тільки Іві вливає її в себе через силу, тому що здається, що ще трохи і її знудить. А Брайан дивиться на те, як вона мучиться, але нічого не питає. Просто дивиться, підібгавши губи.

Знає, що сама розповість, як тільки зможе, тож не питає, але серце все одно на шматки рветься від її нещасного вигляду. Все всередині перевертається, коли вона очі до неба піднімає, аби не заплакати знову.

– Я твоїй мамі написав, – перериває він тягучу тишу, намагаючись звучати якомога спокійніше. – Сказав, що ти в мене сьогодні залишишся.

Іві звела на нього очі, відриваючи їх від «дуже цікавого» асфальту, і просто кивнула, відвертаючись, щоб знову сісти в машину. Її ніби не існувало. Примарна дівчинка, з заплаканими і згаслими очима, як привид ходить по дорозі свого власного болю. До жаху вразлива і чутлива. Завжди все близько до серця, завжди пропускає все через себе. Занадто багато відчуває, надто сильно переживає і надто голосно мовчить.

Брайана вбиває така тиша. Вона завжди звучить набагато голосніше за крик. Від неї можна оглухнути. Занадто красномовно у результаті виходить. Він важко зітхнув, допивши кави і викинувши склянку в урну. А потім сів у машину, одразу ж рухаючись у дорогу, назад додому. Досить уже на сьогодні нічних прогулянок. Накаталися містом. Скоро світанок.

– Я знаю, що краще не питати, – все ж таки почав він, поглядаючи на Іві, яка притулилася чолом до скла і дивилася кудись у далечінь, не блимаючи. У тьмяному світлі світанку вона була схожа на воскову статую з музею мадам Тюссо. – Але що могло тебе так сильно засмутити? – хлопець і не помітив, як почав перебирати пальцями по керму, глухо постукуючи. Це все від нервів.

Вона перевела на нього затуманений погляд, але нічого не відповіла. Дівчина мала цікаву здатність, як і багато інших: коли вона була засмучена, то не могла промовити жодного слова. У неї мов язика не було. Наче всі сили, які були в тілі, покидали її, забираючи здібність говорити. Багато близьких друзів знали про це, але все одно питали, чекаючи, що вона щось скаже.

Іві схопила телефон, який весь цей час був вимкнений, і написала в нотатках:

«Я розповім, коли ми приїдемо»

Вона показала повідомлення Брайану. Той швидко глянув, але потім, знову перевівши погляд на дорогу, кивнув головою.

– Добре, – легко погодився він, трохи заспокоївшись. Залишок шляху вони проїхали у тиші.

*****

– Ти будеш чай? – спитав хлопець, заходячи до передпокою. – Я можу тобі зробити. Все одно всі зараз сплять. Або, може, що-небудь поїсти? Ти дуже бліда, – він з жалем подивився на неї, скидаючи з себе взуття та верхній одяг.

Іві похитала головою з боку на бік, повторюючи за хлопцем.

– Не варто, – все ж таки відповіла вона трохи пізніше, видавлюючи з себе кожне слово. – Я зараз нічого не хочу.

Вони з Брайаном пройшли на кухню. Світло тьмяно горіло в лампочці, що висить над столом. Іві впала на перший же стілець, який тільки запримітила, облакочуючись ліктями на стільницю.

– Тоді давай розповідай про те, що сталося, – напівголосно сказав він, відкриваючи холодильник, щоб узяти собі щось перекусити. Через переживання і безсонну ніч у шлунку ніби розкрилася чорна діра. Їсти хотілося неймовірно.

– Якщо я скажу, що це через Ітана. Цього буде досить? – уточнила Іві, наївно вважаючи, що на цьому все і закінчитися. Вона широко позіхнула, повністю лягаючи головою на стіл. Вона надто втомилася, щоб жити цей день.

– Звичайно ж ні – обурився Брайан, дивлячись на неї. – Що він тобі вже встиг зробити? – його очі зупинилися на її обличчі і розпатланній зачісці, через що занепокоєння посилилося, а під ложечкою засмоктало сильніше. Він ніколи не бачив її в такому стані.

– Ти ж знаєш нашу історію? – слабо запитала вона. Навіть на самотній кухні її голос звучав тихо.

– Я думаю, що її знає кожен, хто спілкувався з вами у дитинстві. Але, невже, – він зробив невелику паузу, ніби підбираючи потрібні слова, – це й досі триває?

– Що ти маєш на увазі, ставлячи таке запитання? – стомлено спитала дівчина. Її голова просто розколювалася від нестачі сну та надлишку сліз.

– Ти все ще закохана в нього?

– Я не знаю, – Іві знизала плечима, підводячись, задумавшись на мить. – Я не знаю, що відчуваю. Пройшло досить багато часу з того моменту, коли ми з ним добре спілкувалися. Ми виросли та змінилися. Зараз я не знаю, хто такий Ітан. Я без поняття, чим він живе, чим захоплюється і що робить. Я не можу його любити. Якщо в мені й залишилося кохання, то до чогось старого, до того, що було колись.

– Тоді я не розумію, навіщо ти тримаєшся за це? – Брайан дивився на неї здивовано, намагаючись зрозуміти.

– А я й не тримаюся, – просто відповіла Іві, опустивши голову на складені руки. – Я не знаю чому роблю так, як роблю. Мене наче щось утримує, не дає змогу забути про це. Я не можу відпустити ні ситуацію, ні минуле, пов'язане з нами. Це дуже важко. Я несу якусь непідйомну ношу вже три роки.

– Здається, тобі настав час покінчити з усім цим. Валізу без ручки нести складно, особливо якщо тягнути її самій, без будь-якої допомоги.

– Одна я не впораюся, ти ж бачиш, – вона сумно посміхнулася, підводячи очі на Брайана, наче це не було чимось болючим для неї.

– Тоді тобі потрібна буде допомога, – серйозно відповів хлопець, дістаючи нарешті холодну піцу з холодильника. – Моя мама психотерапевт, раптом ти забула.

– Я пам'ятаю, – спокійно відповіла дівчина. – Але чи буде це правильним, йти на прийом до твоєї мами?

– Не бійся, нам вона не розповідає про своїх пацієнтів, – сказав Брайан, намагаючись видавити з себе посмішку, щоб підбадьорити подругу. – Так, а що Ітан таки зробив? Я ніколи не бачив, щоб ти так сильно плакала, – він швидко змінив тему, вмить ставши якимось схвильованим і серйозним.

– Я просто хотіла привітати його, а натомість застукала в кімнаті з Лейлою, – Іві скривилася, згадуючи цей момент. На душі стало гидко. – А потім він накричав на мене. Сказав, щось подібне до того, що я йому заважаю, що я йому набридла. Я точно не пам'ятаю, якщо чесно. На мене тоді все обрушилося так несподівано, наче сніг на голову. Я не усвідомлювала до кінця все те, що відбувалося, – на її очі знову навернулися сльози і їй довелося відвести свій погляд, щоб Брайан цього не помітив.

– Шкода, що я їду сьогодні, – крізь зуби процідив хлопець. – Я б з ним поговорив з цього приводу, – він стиснув кулаки настільки, що кісточки його пальців побіліли. Розкажи Іві йому одразу про це, він би не подумав про наслідки і повернувся б до того будинку, щоб роз'яснити цю ситуацію з Ітаном.

– Залиш це, – відмахнулася Іві. Зараз вона не мала сил на агресію. – Мені сьогодні ввечері треба йти на вечерю до його родини. Це ще гірше. Після того, що сталося. Я навіть не особливо розумію, як поводитися, хоча...

– Так ось про що ти говорила з мадам Фейн! – здогадався Брайан, забираючи піцу з мікрохвильової печі, яку поставив туди хвилиною раніше. – Не знущайся над собою так. Навіщо тобі йти туди? Цей придурок образив тебе, а ти посміхатимешся в очі його родичам і йому самому. Не сміш мене, Ів.

– Так, але якщо я не піду, тоді виглядатиме так, наче я збігаю! – обурилася вона. – Він не вартий цього, – дівчина починала заводитися. Настрій змінювався з кожною секундою. Ця мінливість повільно зводила її з розуму.

– Це теж правильно, – зауважив Брайан, відкушуючи від піци чималенький шматок, чим випадково обпік собі піднебіння і скривився від болю, ковтаючи ротом повітря. — Але ж він завдав тобі болю. Йому за це... – згодом договорив він, але Іві його перебила:

– Що йому за це? – дівчина дивилася на свого друга. – Битися підеш за мою честь, як у старі добрі? Або що? Я не хочу бути слабкою, Брайан. Ти мені дуже дорогий, але я не маю наміру вплутувати тебе в це. Я сама можу постояти за себе. Мені лише потрібен час, щоб прийти у форму.

– Чому ти вважаєш це слабкістю? Це лише допомога людини, якій на тебе не начхати, – він трохи засмучено подивився на неї, злегка образившись.

– І я ціную це, – щиро відповіла вона. – Я просто хочу сама розібратися з усім.

– Гаразд, – погодився він, важко зітхнувши, наче здаючись. – Але до мами моєї все одно сходи.

– Так вже й бути. Вона, до речі, завтра вільна?

– Я не знаю, – чесно відповів Брайан. – Зайди до нас сьогодні після обіду та поговори з нею. Але мене все ще хвилює одне питання?

– Яке?

– Що ти робитимеш сьогодні на вечері? Ти справді підеш туди, незважаючи на те, що сталося?

– Мабуть, – вона невпевнено знизала плечима. – Єдине, чого я хочу, то це подивитися йому в очі востаннє.

– В останній раз? – Брайан трохи здивувався, не зовсім розуміючи хід думок Іві. – Ви ж навчаєтесь в одній школі.

– Так, – відповіла вона, погоджуючись. – Але ж він сказав, що більше не хоче мене бачити. Я зроблю так, як він цього й бажає. Тим більше, ми ж навчаємось у різних класах. У нас різні інтереси, відповідно ми ходимо на різні додаткові гуртки. Так, ми живемо в одному будиночку, але це теж не проблема. Я зникну з його життя, якщо йому від цього полегшає. Я дуже втомилася, щоб продовжувати всю цю історію.

– Якщо тільки й тобі так буде комфортно, – підтримав Брайан.

– Це тільки піде мені на користь, – вона посміхнулася куточком губ. – Це вже давно треба було закінчити. Мені шкода, що часом я не приймаю цього, все ідеалізуючи.

– Якщо раптом ти за хочеш потім поговорити про це, коли почнеться школа, то можеш дзвонити мені, гаразд? А то ми з тобою і так стали віддалятися один від одного через моє навчання у Франції.

– Якщо ми з тобою не розмовляємо щодня, то це не означає, що ми віддаляємось.

– А що це тоді означає? – запитав Брайан здивовано.

– Це означає, що ми дорослішаємо.

– О, я зрозумів. Тебе потягло на філософію. Значить нам настав час лягати спати, – він яскраво посміхнувся, відставляючи тарілку з піцою, яку весь цей час тримав у руках.

– Я тоді піду до себе, – сказала Іві, підводячись зі стільця. – А ти маєш виспатися перед своїм від'їздом.

Брайан схопив її за руку, притягуючи до себе і міцно обіймаючи, тикаючись носом у темну маківку.

– Обіцяй, що ти подбаєш про себе і розберешся в цій ситуації, – прошепотів він їй на вухо, розганяючи мурашки по всьому тілу.

– Обіцяю, – тихо сказала вона йому у відповідь, поки сонце повільно піднімалося з-за обрію, забарвлюючи небо в рожеві відтінки, а на кухні все ще тьмяно горіло світло.

*****

Час швидко наближався надвечір. Ітан валявся на своєму ліжку, залипаючи в телефон, але все ще не відповідав Лейлі на повідомлення, які та писала йому, починаючи з самого ранку.

Він зовсім не хотів згадувати вчорашній день, тож ігнорував усе, що могло відноситися до нього. Ітан важко підвівся з ліжка, розсовуючи штори, ловлячи очима захід сонця, а потім накинув на себе кофту, спускаючись вниз. Треба було бодай повечеряти сьогодні.

Пройшовши один сходовий отвор, він зупинився біля кухні, спостерігаючи, як бабуся скаче туди-сюди, роздаючи свої накази. Зазвичай вона так не робить, тільки якщо...

– А що тут відбувається? – стомлено спитав Ітан, намагаючись привернути її увагу. Він схрестив руки на грудях, спершись на двері.

– До нас сьогодні ввечері прийдуть гості, – радісно сказала бабуся, відволікаючись від роботи.

Хлопець пройшовся поглядом у невелике приміщення, яке було прикріплене до кухні і вважалося малою їдальнею. Воно було освітлене слабким світлом. Навколо стояло безліч квітів, які виділяли занадто сильний, прямо таки нудотний солодкий запах, що розходився по всьому поверсі і змішувався із запахом щойно приготованої їжі. У животі у хлопця забурчало з голоду. Посередині стояв невеликий стіл з маленькими свічками, що палали, а поряд з ним якраз і пурхала бабуся, командуючи прислугою що й куди краще поставити.

– А батьки про це знають? – насторожено спитав хлопець, прикриваючи очі рукою. Його голова віддавалася невеликими хвилями болю, не встигнувши до кінця пройти.

– Звичайно ж, знають. Вони якраз скоро мають повернутися. Ти теж іди зберись, – наказала вона йому, передаючи два величезні пакети з подарунками. – І це розібрати не завадить.

– А мені обов'язково бути присутнім на цій вечері? – Ітан скривив невдоволену гримасу, перехоплюючи у бабусі важкі пакети. – Я не можу просто відсидітися в кімнаті чи піти погуляти містом?

– Ні, – обурилася жінка. – Я взагалі-то цю вечерю заради тебе затіяла. Так що не дратуй мене раніше часу, гаразд? У тебе є ще приблизно година. Іди і не мішайся мені під ногами.

– Добре, – на видиху прошепотів Ітан, змирившись із ситуацією.

Дорогою до своєї кімнати, він зайшов у ванну, щоб випити ще одну пігулку. Інакше з'явись він у такому стані сьогодні ввечері, бабуся його точно вб'є. Хлопцю зараз взагалі нічого не хотілося, не кажучи вже про те, щоб приймати якихось там гостей. Спогади про минуле свято переслідували його, не даючи забутися. Мозок, як завжди, послужливо підносив картинки тієї ночі. Особливо тих моментів, які хотілося випалити зі своєї голови назавжди.

Закинувшись аспірином, він швидко підвівся до себе, відставляючи пакети десь біля дверей. Телефон, що лежав на його ліжку, спалахнув кілька разів, сповіщаючи власника про нові повідомлення. Ітан важко зітхнув, потираючи обличчя руками. Звичайно ж повідомлення знову були від Лейли, яка ніяк не могла відстати від нього, набридливо прилипаючи до шкіри, наче жуйка до волосся.

А він також їй не відповідав, ігноруючи всіх на світі. Після того, що сталося, говорити з Лейлою він не міг. Принаймні, до кінця цих канікул так точно. Зайшовши в інстаграм, він за звичкою хотів перейти на сторінку Іві, але палець так і завмер над її фотографією. Ітан на секунду задумався, а потім відклав смартфон убік, так і не наважившись зробити задумане.

У такі моменти спогади із силою накочувалися на нього, проясняючи розум дедалі більше. Хлопця замутило від цього й він вирішив відволіктися розбором подарунком. Його погляд упав на невелику коробочку, яку він ще вчора помітив у руках Іві, коли та увійшла до зали. Руки самі потяглися до неї, обережно розриваючи пакувальний папір.

Звичайна біла коробка, абсолютно нічим не прикрашена і не розмальована, але важка. Ітан повільно відкрив її, навіть боячись уявити, що там може бути, а потім побачив дві скляні баночки, запечатані 7 років тому, судячи з дати.

Спочатку він не зрозумів, що це таке, але коли його погляд впав на етикетки з їхніми іменами, написані дитячим почерком, тільки тоді в його голові спалахами став з'являтися той день, коли вони вирішили закопати листи з бажаннями собі в майбутнє у дворі у Іві на літніх канікулах.

Ітан акуратно дістав склянки, ставлячи їх на тумбочку, помічаючи на дні коробки невелику листівку, підписану дівчиною:

«Того дня я віддала тобі своє сердце, а цього – віддаю свої мрії. З Днем народження. Іві»

– Чорт! – Ітан вилаявся, піднімаючись з ліжка і штурхаючи великий пакет, наповнений чужими презентами. Листівка вилетіла з його рук, полетівши просто під двері, які повільно відчинилися. На порозі стояла бабуся, посміхаючись куточком губ.

– О, – промовила вона, глянувши на річ, яка опинилася під її ногами, передаючи її назад Ітану, чиї очі з жахом і жалем дивилися на цю чортову листівку.

– Ти щось хотіла? – якомога спокійніше спитав він, трохи задихаючись від хвилювання і почуттів, що переповнюють його.

– Так. Твої батьки приїхали. Хочуть із тобою поговорити, – вона радісно посміхнулася, натякаючи очима на злощасний клаптик картонного паперу.

– Потім, – відмахнувся Ітан, все розуміючи, і сховав його до карману, вибігаючи в коридор.

– Вони в кабінеті, – навздогін крикнула жінка, виходячи з кімнати, тихо прикриваючи за собою двері.

*****

– Мам, я так і не зрозумів, хто до нас повинен прийти на вечерю? – спитав батько Ітана, Даніель, сідаючи за стіл.

– Вже може й ніхто, – трохи засмучено простягла жінка, кидаючи погляд на годинник.

– Ні, ну все ж таки, – підтримала дружина Даніеля. – Запізнюватися не дуже ввічливо, між іншим.

– Юлію, ти візьмеш свої слова назад, як тільки дізнаєшся про те, хто ж насправді нас відвідає. Якщо вона зволить прийти, звичайно, – зауважила бабуся, сідаючи поруч зі своїм сином.

– Вона? – трохи здивовано і стурбовано запитав Ітан. У нього раптом виникли сумніви та невпевненість.

– Мадам Фейн! – докірливо сказала Юлія. – Ви що, покликали чергову дівчину до нашого сина? Йому лише 17! Він дуже молодий, ще рано думати про весілля.

– Чому одразу весілля?! – обурилася жінка. – Тим більше, що його ніхто й не змушує. Я просто нагадую і допомагаю з варіантами, а він вільний вибирати сам.

– Мамо, ну правда, – сказав Даніель на захист своєї сім'ї. – Ітан ще дуже малий, він навіть школу не закінчив.

– Вибачте, що перебиваю, – сказав дворецький, заходячи до приміщення. – Але мене просили передати, що прийшла мадемуазель Філіпс.

– Хто? – перепитав Ітан, подавившись звичайною водою. Слабке передчуття його не підвело. У грудях щось надто сильно тріснуло, відгукнувшись дзвоном у вухах.

– Так, звичайно. Проведи її до нас, – усмішливо озвалася бабуся.

– Мадам Фейн, – сказала Юлія, з жалем дивлячись на свого сина. На її обличчі можна будо побачити сумніви, які вказували на суперечливі почуття, що горіли всередині неї.

– А що таке? – здивовано запитав батько, але Юлія відмахнулася, встаючи, щоб привітати новоприбулу гостю.

Сьогодні Іві виглядала ще краще, ніж учора. На ній була та сама чорна і коротка сукня, в якій вона була на вечірці на початку навчального року, а поверх плечей був накинутий звичайний чорний піджак. На ногах у неї були красиві темні туфлі з яскравими блискітками. А на очах чомусь окуляри, які вона відразу ж зняла, відкладаючи убік.

Хоч і виглядала зовні вона шикарно, навіть дорого, якщо можна так сказати, але її внутрішній настрій вибивав з колії, вводячи в замішання. Вона випромінювала сильні хвилі смутку та розпачу. Напруга відбивалася на її обличчі й у тілі. Було дуже помітно, що вона явно не хотіла тут перебувати. І навіть щось у її поведінці нагадало Ітану тяжке прощання.

– Здрастуйте, – вона чемно привіталася, видавлюючи з себе посмішку. Ітан тільки очі сховав, відсідаючи подалі, але тікати вже не було куди. Бабуся вказала їй сісти рівно поруч із ним, навіщось підморгуючи свої лівим оком, роблячи дивні натяки.

Мама та тато Ітана перебували в невеликому здивуванні, але мадам Фейн швидко спробувала розрядила обстановку своїми розмовами, змушуючи повірити всіх присутніх, що все добре і змінити напружений тон на легший.

– Я давно не бачила тебе, Іві, – сказала Юлія, відрізаючи невеликий шматок м'яса від свого стейка. – Ти подорослішала. Дуже добре виглядаєш, – вона мило усміхнулася їй, відправляючи м'ясо собі до рота.

– Дякую, – відповіла дівчина, роблячи невеликий ковток води.

– Як там твій батько? Давно вже не приїжджав до нас. У нього все добре? – спитав Даніель, щоб хоч якось підтримати розмову. Незважаючи на всі старання бабусі, атмосфера була тяжкою.

– Так, у нього все гаразд. Мама якраз летить до нього завтра. Думаю, що може взимку, під час відпустки, йому все ж таки вдасться заглянути до нас, – вона знову чемно посміхнулася, продовжуючи акуратно поїдати свою їжу.

Ітан, який сидів поряд з нею весь вечір, навіть голови не повернув у її бік, постійно тікаючи і гублячись поглядом десь на дні своєї тарілки.

Вечеря проходила дуже погано. Розмова все ніяк не клеїлася, завжди провалюючись на темні діри мовчання. Гнітюча обстановка, наче грозова хмара, нависла над ними, прагнучи ось-ось луснути, немов натягнута тятива на луке.

І як не розбавляй всю цю зустріч, краще все одно не ставало, наче вода, влита в олію: змішати не можна, скільки рідини не додай. Нині вони перебувають по різні боки свого сприйняття. Юлія, косо дивиться на Іві, явно знаючи чим тоді закінчилася їхня історія. Даніель, який нічого не розуміє і не може зорієнтуватися, дивлячись на свою маму та дружину. А також Ітан, який постійно тікає від будь-якого візуального і тілесного контакту з Іві, аби бути від неї подалі. Він закривається в собі, можливо через сором, а може й через просту огиду.

У будь-якому разі, у всій цій канителі єдиним променем світла і хоч якоюсь радістю для Іві на сьогоднішньому вечорі була мадам Фейн, яка, як зрозуміла Іві, дуже сильно її полюбляла, очевидно так пристрасно бажаючи того, щоб їхні сім'ї об'єдналися. Ну, чи хоч би, щоб Іві знову почала спілкуватися з Ітаном.

Ось тільки вона не знає, що це чи не останній раз, коли вони нормально бачаться (якщо цю зустріч можна назвати нормальною), бо терпіти це дівчину просто не може більше. У ній закінчилося все те, на чому вони трималися ці три роки. У ній більше немає колишнього завзяття, щоб повернути те, що було раніше. Вона не хоче чіплятися за речі, які тягнуть її вниз. Здається, в ній згасла надія.

Це був довгий шлях, який все ще не закінчений. За один день не можна щось змінити, але можна прийняти рішення, яке здатне змінити твоє життя і Іві, здається, вже його прийняла сама для себе. Вона дуже вірить у те, що більше не повернеться до цього знову.

Принаймні вона має людей, які зможуть їй допомогти подолати це. І як добре, що це буде не Ітан.

– Дуже дякую за вечерю, – сказала Іві, коли вечір добіг кінця. Через напругу, яка панувала в кімнаті, у неї почала боліти голова.

– Я проведу Іві до дверей, – сказав Ітан, підводячись зі свого стільця, вперше за вечір подивившись дівчині в очі.

Вона підняла брови від подиву, але нічого не сказала, просто кивнувши у відповідь. Вона попрощалася з його батьками, забираючи свої окуляри зі столу, одразу ж натягуючи їх назад, виходячи з малої їдальні і прямуючи вдалину коридором. Ітан наздогнав її, обіймаючи за талію.

– Забери руку, – зло сказала вона, відвертаючись від нього. – Я сама в змозі знайти двері у вашому будинку, – грубо відповіла дівчина, відходячи на кілька кроків назад.

– Я просто хотів поговорити, – трохи розгублено відповів він, через що Іві мимоволі нервово засміялася.

– Знущаєшся? Про що нам із тобою розмовляти? Мені здається, що вчора ти сказав більш ніж достатньо.

– Я не це мав на увазі, ти не правильно зрозуміла.

– Серйозно Ітан? Серйозно? Як слова «ти мені набридла і я не хочу тебе бачити» можна зрозуміти не правильно?

– Я просто був не в собі, – почав виправдовуватися хлопець, але Іві було абсолютно на це начхати.

– Ітане, мені все одно в якому стані ти був! – крикнула вона. – Якщо ти не хочеш мене більше бачити, то й не побачиш, – майже пошепки додала вона, розвертаючись до нього спиною.

– Про що ти говориш? Я не розумію, – з переляком спитав він, дивлячись на те, як вона доходить до вхідних дверей.

– Це не важливо, – вона знизала плечима. – Я просто виконаю твоє прохання і все.

– Ні, Іві, почекай, будь ласка, – він підбіг до неї, намагаючись схопити за руку. Але тут, звідки не візьмись, з'явився швейцар, допомагаючи вдягнути їй пальто. Бачачи обстановку, яка розпалюється тільки сильніше, він швидко пішов.

– Я вже все тобі сказала, – тихо відповіла вона йому, аби не почули їх розмову батьки. – Як і ти мені. Нам більше нема про що з тобою говорити, – вона вийшла на вулицю, вдихаючи практично морозне повітря.

– Ні, так не піде. Іві, будь ласка! – крикнув Ітан, вибігаючи за нею.

– Я нічого не хочу, Ітане. Почуй мене, – вона обернулася до нього обличчям. – Я не хочу слухати твої виправдання та жаль. Не хочу, щоб ти вибачався переді мною. Я втомилася від цього. Просто відчепися від мене, а я відстану від тебе. Давай хоча б зараз поважатимемо один одного. Я виконаю твоє прохання, а ти моє, – вона спокійно зазирнула до нього в очі, де синьова стала настільки темною, начебто зараз піде дощ. Але в її очах було лише спокійне листя, на яке, здавалося, навіть не віяв вітер.

– Іві, я просто... – сказав він, абсолютно не слухаючи її.

– Досить, – холодно відповіла дівчина, перебиваючи його. – Достатньо всього цього. Гарного вечора.

Вона швидко розвернулася, стрімко віддаляючись до припаркованої машини, що стояла на стоянці. Сіла до неї, вирулила на дорогу. Виїхала за ворота будинку та зникла вночі. А Ітан все продовжував стояти в одній сорочці на ганку, дивлячись кудись у далечінь абсолютно скляними й повними сліз очима. Здається, він досяг того, чого хотів...