Яскраві промені сонця пробиралися крізь штори, залишаючи свої золотисті сліди на простих світлих стінах кімнати, опромінюючи її передрозсвітною теплотою і світлом. Іві солодко потягнулася, відкриваючи свої очі, часто моргаючи, намагаючись звикнути. Сьогодні був останній день їхнього навчання, після чого почнуться весняні канікули, що триватимуть лише кілька днів, але це дасть дівчині час, щоб відпочити й перевести подих перед останнім етапом, що зазвичай сповнений суцільними контрольними та річними іспитами.

Але ці канікули будуть особливими. По-перше, вона нарешті побачитися з татом, з яким вони мали побачитися ще в новий рік, але той був в Австралії, тож не встиг приїхати. Він зателефонував їй після і попросив вибачення, пообіцявши, що зможе загладити свою провину.

І це, якраз-таки, по-друге. Тому що вже сьогодні Іві сидітиме в літаку, відлітаючи до Лос-Анджелеса, щоб привітати свого тата з днем народження. Найголовніше – вона буде не одна. Її мама поговорила з батьками Христини, і вони домовилися про те, що та полетить із ними, адже вони все одно будуть на роботі, а так вона хоч не нудьгуватиме сама вдома.

Загалом на свято було запрошено багато сімей зі Швейцарії, з якими Роберт (тато Іві) досі підтримує контакт, хоч і бачаться вони дуже рідко. Так само рідко, як і Роберт святкує свій день народження, бо таке буває справді не щороку, але якщо вже він Іві заборгував за новорічні свята, то тепер просто зобов'язаний не тільки побачити доньку, а й ще відзначити це такою подією.

Виліт у них буде сьогодні ввечері, тож одразу після занять мама Іві забере їх, щоб посадити в літак, а сама прилетить кількома днями пізніше, коли впорається з усіма своїми справами. Прибуде прямо до свята. Так само, як і багато інших сімей, включно з Фейнами.

До Ітана вона тепер ставиться по-іншому, не те, що б вона його боїться або уникає, ні. Вони спокійно бачаться, перетинаються між заняттями і на загальних зборах, вітаються в холі й навіть інколи спілкуються в їдальні, коли там практично нікого немає, сидячи за одним столом, або якщо стоять у черзі за їжею.

Але, як би не складалися їхні подальші стосунки, домогтися колишньої легкості та прийняття буде вже неможливим. Якась нитка напруження і незручності завжди буде тягнутися між ними, немов нагадування з минулого життя, адже вони все пам'ятають, а стерти собі пам'ять не можуть. Не придумали ще такого пристрою, хоча Іві часом думає, що не відмовилася б від нього. Аби не пам'ятати всі ті жахливі й болючі моменти між ними.

Шкода, що вони не живуть у паралельній реальності, де є героями серіалу «Щоденники вампіра», тоді все стало б трохи простіше, якби в них була така сама чудова функція, щоб стирати одне одному спогади. Так чи інакше, це накладає не малий такий відбиток на їхні стосунки, вводячи часом оточуючих у таке ж замішання, як і їх самих.

Безумовно, вона буде рада бачити його на святі свого батька, але вже звичної між ними напруги їй все одно не позбутися. Чого не скажеш про Брайана, який не потішить їх своєю присутністю цього разу, на жаль.

У нього зараз навчання йде повним ходом. Він весь у своїх справах і турботах, але вони встигають листуватися і телефонувати один одному кілька разів на тиждень. Спочатку Іві боялася і почувалася некомфортно, як не у своїй тарілці, потім, із часом, підвідпустило і стало легше. Хлопець дійсно на неї не тиснув і навіть не заїкався з приводу її можливого навчання у Франції. Але все одно щоразу нахвалював цю країну всіма можливими й неможливими способами, підсвідомо підштовхуючи Іві зробити вибір на його користь.

І дівчина справді думала. Дуже довго. Але зробити вибір і прийняти рішення все одно не змогла. Не може, поки що, визначитися з цим. Переїзд в іншу країну без своїх рідних і близьких людей буде важким ударом для неї. Вона занадто сильно прив'язана до дому і до своєї сім'ї. Брайан теж дорога і близька для неї людина, але Іві не впевнена, що заради цього варто ризикувати усім, що у неї є, навіть своїм «домом». Адже це не будівля і не місце, дім – це люди.

– Ти ж усі речі зібрала? – запитала Христина, виходячи з ванної. Вона говорила пошепки, щоб не будити Адріану, яка вряди-годи вирішила ночувати у себе в кімнаті.

– Господи! – злякано скрикнула Іві, зовсім цього не очікуючи, повністю поглинута своїми думками. Вона тут же закрила рот рукою, обертаючись на ліжко подруги. Та спокійно собі спала, навіть не здригнувшись від різкого звуку. – Ти взагалі спиш? – тихо запитала Іві, піднімаючись на ноги. – Лягаєш пізніше за всіх, встаєш раніше за всіх. Ти працюєш на батарейках чи що? Якщо так, то мені потрібні такі самі.

– Ні, – Христина хихикнула, опускаючись на ліжко, щоб переодягнутися. – У мене просто режим. Я вже звикла і навіть неодноразово говорила тобі про це.

Іві лише головою легенько кивнула, відкриваючи двері ванної, а потім прокричала пошепки.

– Я майже все спакувала, крім кількох речей. Зроблю це після уроків.

Христина тільки закотила очі від її слів, посміхнувшись, але більше нічого не відповіла, знаючи, що Іві вже зайшла до душу і тому точно її не почує.

Приблизно так і починався їхній сонячний і трохи хвилюючий квітень.

*****

Прилетіли вони до Лос-Анджелеса вже о півночі. Переліт був довгий і виснажливий. Іві вийшла з літака, кутаючись у свою простору дуту курточку м'якого кремового кольору, тягнучи за собою валізу. Хоч і тут уже має бути тепліше, ніж у Швейцарії, вночі температура все одно опускається приблизно до 10 градусів за Цельсієм, що не може не збивати з пантелику, знаючи, що приблизно в середині дня вона буде вдвічі вищою.

Іві чіпляється за руку Христини пальцями, скутими холодом, вишукуючи татову машину на парковці, згадуючи, який та взагалі має вигляд. Дівчина дивиться на все загубленими й сонними очима. Вони хоч і спали в літаку, але в Іві таке відчуття, ніби весь політ їх били дерев'яними палицями.

Вона обертається, крутячи головою, поки Христина сама не підказує їй потрібний напрямок, і дівчина без зусиль стикається з очима кольору пожухлої трави навпроти себе. Чоловік середнього віку м'яко їй посміхається, спираючись попереком на капот машини. Його руки заховані в кишені, щоб не замерзли, а на плечах висить щільна чорна шкіряна куртка.

Іві тільки встигає підстрибнути від радості, а потім кидає свою валізу, рвонувши до тата на руки, як робила в дитинстві. Зовсім невпевнена, що зараз він зможе спіймати її так само, як і тоді, але це не заважає йому стиснути її в своїх обіймах й поцілувати темну верхівку, вдихаючи носом такий рідний і знайомий запах.

Якби тоді, 16 років тому, батьки Іві одружилися, то її стосунки з батьком були б абсолютно точно іншими, як і родинна атмосфера в домі. Може, вона б і в пансіоні ніколи не вчилася, хоча про це дівчина і зовсім не шкодує зараз. Головне, що тато її любить, і навіть якщо вони не бачаться щодня, то хоча б якесь спілкування з ним – уже для неї подарунок.

– Як же швидко ти ростеш, – з ніжністю прошепотів він їй на вухо, обіймаючи ще міцніше. Востаннє вони бачилися приблизно рік тому і від цього серце Роберта трохи щемить. Він дуже сумував за своєю дівчинкою.

– Перестань, – сопливо пролепетала Іві, уткнувшись носом йому в плече. Для цього їй довелося піднятися на носочки. – Це тобі скоро сорок, а не мені, – вона м'яко посміхнулася, відсторонюючись від нього, щоб зазирнути в очі. У тих скупчилося трошки вологи від щастя, і Роберт швидко спробував змахнути непрохані сльози, перевівши погляд на Христину, яка так непомітно підійшла до них. З двох боків від неї стояли їхні валізи.

– Давай я тобі допоможу, – швидко схаменувся батько, перехоплюючи багаж і завантажуючи його в багажне відділення.

У машині було тепло. Іві так втомилася за час перельоту, що й не помітила, як знову заснула, спершись на плече подруги. Дівчина ж тихо перемовлялася з Робертом, знайомлячись. Спочатку Христина почувалася ніяково, немов була третьою зайвою в їхній сімейній ідилії, що по суті так і було, звісно, але після години їзди машиною, коли Іві повністю відключилася від цього світу, їй вдалося звикнути, і відчуття незручності зникло само собою.

Приблизно в такій атмосфері й минуло два дні. Іві блукала містом, тягаючи скрізь за собою Христину і показуючи їй свої найулюбленіші місця, в яких вона зазвичай пропадала годинами, коли приїжджала до батька на канікули. Вони побували навіть на пляжі, прогулюючись уздовж океану, де розгулявся вітер, здіймаючи невеличкі хвилі, навіюючи відчуття тривоги, таке далеке та забуте, що нагадує для Іві дитинство в далечіні від материнського дому.

Через це настрій трохи згас, що не сховалося від очей Христини, але вона все одно не стала лізти зі своїми розпитуваннями, дозволяючи Іві зануритися в це почуття з головою. Вони довго сиділи на холодному піску, закутані в теплі светри з курточками зверху, і дивлячись на неспокійний океан, який своїми водами спрямовувався все ближче до берега, акуратно огортаючи пісок, немов обіймаючи його.

Вони так багато гуляли, що щовечора поверталися додому без сил, якраз на той час, коли тато приходив з роботи. Вони разом готували вечерю і лежали у вітальні на величезному дивані, дивлячись нетфлікс і поїдаючи не найкорисніші снеки, за які Люсьєн уже кілька разів настукала б Іві по голові.

Іноді вони навіть поривалися зіграти в настільні ігри, але так сильно вмотувалися за день, що відкладали це все в дальній ящик, а потім час уже й зовсім закінчився, тому що завтра у Роберта день народження.

Іві кілька разів написала мамі, щоб запитати, чи все гаразд. Та їй відповіла, що вони всі вже давно в літаку і будуть якраз до ранку, просто до свята. Дівчина задоволено видихнула, зістрибуючи з дивана, піднімаючись у свою кімнату, де вже кілька годин лежала Христина, безперервно гортаючи стрічку тік-току. Це давало змогу її мізкам відпочити від навчання, яке вона не полишала навіть під час канікул, вочевидь женучись за якоюсь своєю мрією, бо оцінки її мало хвилювали, хоч вони й були завжди вищими за всіх у їхньому класі.

Іві впала на ліжко поруч із нею, загасивши світло в кімнаті, через що на стелі запалали маленькі зірочки, куплені її татом у цю кімнату в той час, коли їй було років сім і не більше. За день вони наситилися світлом, завдяки чому тепер можуть висвітлювати ніч, слабо підморгуючи блідо-зеленим кольором на стелі. Дівчина прикрила очі, перевертаючись на інший бік, побажавши подрузі добраніч і одразу ж провалилася в сон. Завтра буде дуже насичений день, тому їм усім потрібно як слід відпочити.

*****

Ранок почався метушливо, бо Іві встигла проспати свій будильник, який, на її несподіванку, навіть, виявляється, і не ставила вчора ввечері. На той час, коли вона прокинулася, її тато був уже на шляху з аеропорту, забираючи маму і приймаючи привітання від усіх своїх близьких друзів і колег, які постійно надзвонювали йому або писали смски.

Іві з жахом глянула на годинник, ледве розплющивши свої очі від довгого сну, і швидко спустилася вниз, злітаючи сходами, перестрибуючи одразу через дві сходинки. Вона зіткнулася з веселою Христиною на кухні. Та стояла біля холодильника, щось наполегливо там вишукуючи і пританцьовуючи під зовсім нову пісню, що нещодавно вийшла, але яку вже 105 разів, як здавалося Іві, прокрутили по радіо. Дівчина тільки закотила очі, підключаючи до колонок свій телефон. Ще хоч одна секунда цього популярного хіта на повторі і вона просто збожеволіє.

Христина помітила зміну мелодії, тож закрила холодильник, обертаючись і дивлячись Іві просто в очі.

– Ти проспала, – спокійно сказала вона, знову відкриваючи холодильник, щоб дістати звідти нещасну упаковку молока. Це її вона так довго шукала? – Твій тато вже давно поїхав.

– Знаю, – на видиху відповіла дівчина, падаючи на стілець. Вона оглянула стіл на наявність хоча б якоїсь готової їжі. Її обличчя виражало смуток вселенського масштабу, тому подруга постаралася її підбадьорити:

– Та не переживай ти так, – вона посміхнулася куточком губ, підсуваючи їй тарілку з бутербродами і солодким печивом, яке Іві так сильно любила. – Тобі б усе одно було нудно в колі дорослих людей, які давно не бачилися. Чи ти особисто хотіла декого зустріти? – вона підозріло подивилася на неї, хитро посміхаючись, додаючи молоко у свою ранкову каву.

Іві лише насупилася, негативно похитавши головою. Із цим вони вже давно розібралися і вердикт було винесено ще в лютому. Тепер справа залишається за малим, підтримувати те мізерне, але все ж таки спілкування, яке між ними залишилося.

Приблизно за пів години, коли дівчатка тільки закінчили свій сніданок, машина припаркувалася біля будинку. Мама неспішно увійшла на кухню, несучи величезні пакети з їжею, а за нею повільним кроком плентався тато, тільки вже з коробками, наповненими, найімовірніше, алкоголем.

Вони мило перемовлялися між собою, не помічаючи навколо нікого і нічого. Люсьєн дуже сильно втомилася з дороги, тож, щойно всі покупки були вивантажені з машини, вона піднялася нагору, щоб прийняти душ і трохи поспати перед святом.

Тато Іві ж, разом з дівчатками, розібрали всі пакунки і почали готувати закуски, заповнюючи тарілки всілякими смаколиками і розставляючи їх по столах, що стоять у дворі. Погода була дуже теплою і сонячною. Іві бігала туди-сюди в одній кофті й легких штанях, ступаючи шкарпетками по холодній, ще недостатньо прогрітій сонцем, траві.

В Америці було не заведено знімати взуття. Вони тут у ньому ходили абсолютно скрізь, навіть у будинку, тільки зрідка перевзуваючись у якісь домашні капці, які були в Іві, але вона залишила їх у себе в пансіоні, вважаючи непотрібним брати їх із собою. Тож тут вона скрізь бігала винятково в шкарпетках, інколи послизаючись на гладкому паркеті, яким був встелений увесь будинок. Якби не ковролін на сходах, то вона давно б уже собі заробила струс мозку, або щось гірше.

Через кілька годин, коли все до свята нарешті було готове, дівчатка вирушили наверх у свою кімнату, щоб привести себе до ладу. Зазвичай на такі заходи Іві одягала сукні, туфлі на високих підборах, завивала волосся. Але тут обстановка зовсім не спонукала до подібного.

Тут і дихається інакше, всі люди такі розслаблені і їм абсолютно все одно часом, у що вони одягнені. Тим паче, що свято надворі, де хоч і гріє сонце, але надвечір все ж доведеться вдягнути теплу курточку, а може і зовсім перенести все святкування до будинку, якщо погода зіпсується, зважаючи на вітер, який до середини дня, здається, лише починає набирати своїх обертів.

Не довго думаючи, виходячи з душу, вона вскочила у звичайні джинси і теплу м'яку світлу кофту, потонувши в її рукавах, немов у ковдрі. Заколола злегка кучеряве волосся на маківці і спустилася вниз, де тато вже отримував подарунки від новоприбулих гостей, чиї машини в ряд вишикувалися біля будинку.

Це були його друзі з роботи, яких Іві ніколи не бачила і не знала раніше, але вони м'яко їй посміхалися, вітаючись, немов були знайомі з нею все життя. Потім під'їхали батьки Брайана і сім'я Ітана. Щоправда Юлію Іві не побачила. Можливо та не змогла приїхати через якісь свої справи, але Іві чомусь думала, що причина була зовсім не в цьому. Усе-таки Даніель друг Роберта, а ось Юлія, мабуть, просто не хотіла перетинатися з їхньою сім'єю й узагалі бути присутньою на цьому святі життя.

Іві сухо привіталася з усіма, а потім пішла на пошуки Христини, яка загубилася десь у натовпі всіх цих невідомих для Іві людей. Вона сиділа за одним зі столиків, поїдаючи закуски, які сама ж і приготувала, оглядала подвір'я та яскраво посміхалася, підставляючись обличчям під теплі промені яскравого сонця.

– Ти сидиш тут сама, – Іві підійшла до неї й сіла поруч, обіймаючи себе руками через поривчастий вітер, що гуляв туди-сюди вулицею.

– Бо крім тебе та Ітана я тут нікого не знаю, – у її голосі не було злості чи образи. Вона просто констатувала факт, з легкою посмішкою на обличчі. – Хоч поїм, раз поговорити нема з ким, –Іві засміялася, впираючись чолом їй у плече, а потім схопила такі самі ласощі, як і в Христини, швидко запихаючи їх собі до рота.

– Ти не одна, – вона посміхнулася їй куточком губ. – Я просто не могла знайти тебе в цьому натовпі, – чесно зізналася Іві, виправдовуючись перед Христиною з набитим канапе ротом, через що деякі її слова звучали спотворено.

– До речі, – раптом різко сказала подруга, немов щойно згадала про це, пропускаючи попередню репліку Іві повз вуха. – Тебе мама шукала недавно. Сказала, що якщо раптом я тебе зустріну, щоб передала, що вона чекає на тебе на кухні. Їй потрібно про щось із тобою поговорити.

Іві дивно подивилася на подругу, внутрішньо напружуючись, а потім кивнула головою, піднімаючись зі зручного плетеного крісла і пішла в бік будинку, пробираючись через скупчення людей, які безтурботно і весело проводили свій час.

У будинку було тихо, спокійно і тепло. Відкриті двері, що ведуть у двір, створювали невеликий протяг, який тріпав легкі сатинові штори в різні боки. Мама стояла біля стільниці, вставляючи свічки в торт, але не запалюючи їх. Вона прикрашала його різними солодощами і писала привітання різнокольоровим і яскравим кремом, посипаючи його зверху невеликою кількістю присипки.

– Христина сказала, що ти шукала мене, – подала голос Іві, підходячи ближче і встрибуючи прямо на стіл, поруч із мамою, яка стояла. Жінка кивнула, піднімаючи на неї свій погляд і посміхаючись одними губами. Вона акуратно витерла руки об рушник, залишаючи свою роботу незакінченою. Люсьєн явно нервувала, викликаючи в Іві ще більшу зацікавленість.

– Так, шукала, – вона кивнула головою, схрещуючи руки на грудях. – Я хотіла розповісти тобі дещо про те, що вже дуже довго приховувала.

– Люсьєн, ти тут? – крикнув тато, забігаючи в кухню. Його обличчя осяяла яскрава і щира посмішка. – Я думав, що ми разом їй усе розповімо? – його голос звучав трохи здивовано, але в ньому не було ні крапельки образи.

– Про що розповісте? – запитала Іві, перевівши погляд із мами на батька. – Щось трапилося? – вона виглядала спантеличеною, а непрохана тривога повільно підкрадалася до неї, забираючи у свої лапи та сковуючи шлунок, змушуючи з силою стиснути зуби від напруги.

– Нічого такого, – тут же відповіла Люсьєн, побачивши, як її дочка зблідла. Ця вразливість усе-таки позначиться на її здоров'ї коли-небудь. – Просто ми з твоїм татом знову вирішили спробувати бути разом, – її голос прозвучав глухо. У кухні повисла тиша, яку розбавляли тільки голоси з вулиці.

– Зачекайте, у якому сенсі, тобто... – Іві сторопіла, замахавши руками на всі боки, намагаючись усвідомити почуте.

– Після мого невдалого розлучення, яке було рік тому, ми з твоєю мамою знову зблизилися, – відповів Роберт, переймаючи ініціативу на себе.

– Рік?! – вигукнула Іві. – Ви разом уже як рік?

– Так, практично, – відповіла Люсьєн і забарилася. – Ми не хотіли тобі говорити про це, щоб не обнадіювати, бо всяке могло трапитися. Але після нового року ми зрозуміли, що це не просто щось короткочасне, як у юності, це почуття сильніше, тож я почала готувати свого заступника на роль директора в нашому видавництві.

– Почекай! – шоковано вимовила дівчина. – Ми переїжджаємо? – пошепки запитала вона, зовсім не очікуючи такого повороту подій. Іноді життя має на нас зовсім інші плани, доволі відмінні від наших.

– Так, – жінка кивнула. – Ми розглядаємо різні варіанти переїзду, але зійшлися в одній думці з твоїм татом, що до цього питання, – вона кинула погляд на Роберта і той кивнув, підтверджуючи її слова.

– У нас багато справ не тільки в Америці, але ще й у Європі. І навіть за її межами. Швейцарія – це ваш дім, Лос-Анджелес – мій. Але я б хотів знайти те місце, в якому б нам було разом найзручніше, в якому був би саме наш спільний дім, – він із надією подивився на Іві, обережно взявши її за бліду й холодну руку. – Що ти думаєш із цього приводу?

– Я не знаю, а куди ви хотіли переїжджати? У мене ж школа в Егле. А як же мої друзі, а Брайан? – Іві зависла на недовгий час, дивлячись на те, як її тато тримає її за руку, і весь світ перед нею перевертається. Хіба не цього вона завжди хотіла? Хіба не про це мріяла ще кілька днів тому?

– Поки що ми розглядаємо такий варіант, як Італія. Ми вдвох обирали це місце, але перед тим, як ухвалити остаточне рішення, нам потрібно порадитися з тобою. Ти не повинна вирішувати просто зараз, але, можливо, завтра зможеш дати нам більш точну відповідь, в якому напрямку нам варто рухатися. Це наша з мамою давня мрія, мати свій будинок в Італії, де-небудь на узбережжі. Ми дуже любимо культуру цієї країни і були б раді, якби ти підтримала наш вибір, – він посміхнувся, акуратно відпускаючи її зап'ястя, а після шкодливо зачепив пальцем трохи крему, спробувавши на смак і швидко пішов, залишаючи Іві наодинці з мамою.

– Я багато чого очікувала, але це... – вона подивилася на неї величезними від здивування очима, піднявши свої брови вгору. – Ви впевнені в тому, що робите?

– Іві, ніхто й ніколи не впевнений у тому, що він робить, але це життя. І якщо в мене є можливість бути зараз із твоїм батьком поруч, то я буду, бо люблю його. І завжди любила. Ми надто довго бігали одне від одного. Ми були молодими і багато чого не розуміли, можливо, саме зараз настав наш час? І я хочу повністю присвятити його сім'ї, про яку завжди і мріяла.

– Добре, – дівчина слабко посміхнулася, зістрибуючи на підлогу, щоб обійняти маму. – Я обов'язково подумаю і скажу тобі своє рішення завтра, – вона міцніше стиснула її у своїх обіймах, а потім повторила за татом, зануривши палець у крем, захопивши невеличкий його різнокольоровий шар, швидко облизавши, спробувавши на смак.

– Гей! – обурилася Люсьєн, легенько вдаривши її рушником по стегну. – Господи, вся в батька, – прошепотіла вона, а потім усміхнулася своїм же думкам.

Іві голосно засміялася, вибігаючи на подвір'я, схопивши телефон, який до цього спокійно собі спочивав на стільниці, забутий там своєю ж господинею ще на самому початку свята.

*****

Іві йшла довгою дорогою, що веде до океану. Вона відійшла на пристойну відстань від будинку, сподіваючись, що батьки не помітять її зникнення. Вона мала подумати над тим, що щойно сталося, а ще краще зателефонувати одній важливій людині, щоб сказати про своє рішення.

Навколо неї бігали і гуляли люди. Деякі з них займалися спортом, деякі просто добре проводили час зі своїми близькими. Іві ж шукала більш відокремлене місце, тому йшла набережною до майже порожніх місць. Люди ще не купалися в океані, лише деякі з них, які займалися серфінгом. Але пляжі все одно були зайняті тими, хто просто хотів відпочити й погрітися під теплими променями вже західного сонця, яке, на превелике розчарування дівчини, переставало нагрівати прохолодне повітря.

Вона дістала телефон із задньої кишені, набираючи номер Брайана зі злегка тремтячими від нервів руками. Їй було важко говорити про це, але вона повинна була сказати йому про своє рішення. Іві не хотіла й далі тягнути всю цю лінію, не хотіла обнадіювати його ще більше. Вона не втратить те, що щойно їй вдалося отримати, немов подарунок якийсь, не інакше.

Гудки на іншому кінці перервалися чужим і швидким диханням, ніби хлопець кудись поспішав.

– Привіт! – весело сказав він, зупиняючись на якийсь час. – Як твої справи? Як свято?

Він був таким радісним і зарядженим, що Іві стало соромно за те, що вона може зіпсувати йому настрій. Вона зам'ялася, посміхаючись через силу, щоб її голос не звучав так засмучено.

– Усе чудово, – спокійно протягнула вона. – Ось відійшла трохи від них, щоб зателефонувати тобі. Що ти робиш? – раптом запитала вона, бо не могла більше ігнорувати важке дихання на тому кінці трубки.

– У нас тут іде дощ, мені довелося бігти додому, бо я не взяв парасольку, – він весело посміхнувся, і Іві почула дзенькіт ключів, які відчиняли двері його квартири.

– Боже, я ж зовсім забула про часові пояси! – вигукнула вона, стукнувши себе долонею по лобі, заплющуючи очі. – Котра в тебе зараз година?

– Друга години ночі, – легко відповів він, зачиняючи двері.

– А якби я тебе розбудила? – обурено запитала вона, злячись на себе.

– Та не переживай ти так, – Брайан відмахнувся, падаючи на стілець, щоб зняти мокрі черевики. – Я ж усе одно не спав, тож вважай, що тобі пощастило, – у його голосі промайнули смішинки, і Іві одразу ж розслабилася, сходячи зі стежини і вибираючись на білий і холодний пісок.

– Тоді добре, – м'яко промовила вона, слабко посміхнувшись.

– У тебе голос якийсь сумний. Щось трапилося? Інакше ти не подзвонила б мені, якби в тебе все було гаразд.

– Насправді в мене все краще не буває. Мама сказала буквально пів години тому, що вони з татом знову разом.

– Так це ж чудово, Іві! – радісно вигукнув він. – Це дуже добре. Я шалено радий за тебе.

– Я теж, Брайане. Я теж, – вона присіла на пісок, підтискаючи під себе коліна. – Але ось тільки є один момент, – Іві глибоко зітхнула, прикриваючи очі. – Ми повинні будемо переїхати.

У слухавці повисло мовчання, яке лише нагнітало обстановку. Дівчина прикрила очі, схрестивши бліді пальці на лівій руці.

– В Америку? – лише запитав він. Але Іві заперечно похитала головою, а потім відповіла:

– Схоже, що в Італію, – на видиху промовила вона. – Так тато сказав. Це була їхня з мамою давня мрія.

– І ти не переїдеш до Франції? – уточнив він, хоча сам знав відповідь на це запитання.

– Брайане, – тихо відповіла вона, торкаючись пальцями перенісся. – Я стільки років жила без батька, у неповній сім'ї. У мене навіть бабусі чи дідуся немає. Я була завжди одна, разом зі своєю мамою всі ці роки, скільки я себе пам'ятаю. А маленькі поїздки на кілька днів кілька разів на рік до тата абсолютно не рятували цю ситуацію. Я не можу поїхати від них, так ніколи і не поживши і не відчувши, що це таке, рости в сімейній атмосфері, де в тебе справді є свій дім, і я зараз не про будівлю з вікнами і дверима. Ти маєш мене зрозуміти.

– Звичайно ж я розумію, Іві. Я все розумію, – на видиху відгукнувся він, прикладаючись потилицею до прохолодної стіни, пофарбованої звичайною білою фарбою.

– Я ще точно не знаю, де ми житимемо, але Італія ж близько до Франції. Ти живеш у Ніцці – це поруч із узбережжям і, можливо, я буду не так далеко від тебе. У якій-небудь Пізі, припустимо, – вона посміхнулася, малюючи дивні візерунки на піску. – Ми будемо часто бачитися, я тобі обіцяю. А після того, як я закінчу школу, а ти університет, то, можливо, тоді ми вже виберемо місце, куди зможемо перебратися разом.

– Не будемо загадувати, – холодно відгукнувся він і від тону його голосу по руках Іві побігли мурашки.

– Брайане, будь ласка, не ображайся на мене. Я не винна в тому, що так склалося, – сказала вона, але голос її навпроти був весь просякнутий провиною, і десь навіть роздратуванням.

– Я знаю, що ти не винна. Усе гаразд, чесно. І я не ображаюся. Ти справді права, ми зможемо часто бачитися. Просто я вже налаштувався на те, що ти переїдеш до Франції і зараз мої очікування розбилися. Мені потрібно з цим змиритися.

– Я могла тобі відмовити і з іншої причини, – тихо сказала вона, ледве відкриваючи рот. Слова буквами розсипалися по пляжу, осідаючи незвичною гіркотою на язиці. – Якщо бути чесною, то коли мама сказала, що ми переїжджаємо, у мене ніби камінь із плечей звалився. Я зрозуміла, що мені більше не потрібно буде обирати між сім'єю, друзями і тобою. Цей вибір зробили за мене і я була цьому рада. Ти мені справді дуже сильно подобаєшся, і я не заперечую, що якоюсь мірою закохана в тебе. Але це не настільки сильне почуття, щоб я кидала все і переїжджала до тебе. Так хоча б у нас буде шанс побудувати щось більше. Ми будемо спілкуватися набагато частіше, і не тільки телефоном. Та в нас усе літо з тобою попереду! – мрійливо вигукнула вона. – Дай цьому почуттю час зміцніти.

У слухавці повисло мовчання, і Іві відвела телефон від вуха, щоб упевнитися, що Брайан усе ще її чує, а дзвінок іде. Він помовчав кілька секунд, киваючи думкам у своїй голові, а потім тихо вимовив злегка сілим голосом:

– Так, ти маєш рацію. Так дійсно буде тільки краще для нас. Мені шкода, якщо я певною мірою тиснув на тебе, – у його голосі пролунала уявна усмішка, така далека, як відгомін минулого. Але Іві була рада і цьому. Принаймні, Брайан на неї не ображається. Хоча, і ображатися тут нема на що.

– Усе гаразд, – спокійно сказала вона, піднімаючись на ноги. – Уже пізно і тобі давно пора спати, зателефонуємо потім, коли я повернуся до Швейцарії, щоб знову не подзвонити тобі серед ночі.

– Добре, Іві. Добре, – повільно промовив він і тут же відключився.

Вона тужливо подивилася на екран, а потім поклала телефон назад у кишеню. Іві нахилилася, щоб струсити пісок зі своїх джинсів, і знову рушила пляжем, слухаючи розмови перехожих і шум неспокійних хвиль.

*****

Вона повернулася додому, коли на небі з'явилися перші зірки. Вони розсипалися на небосхилі, немов біла фарба на чорному полотні. Вітер роздмухав усі хмари, залишаючи по собі одну суцільну ясність, у якій хотілося потонути, повністю усвідомлюючи життя та його моменти.

Свято все ще тривало, але було вже не таким гучним, як на самому початку. Багато гостей залишили їх кілька годин тому, як сказала Христина, але більшість із них поки що тут, готові продовжувати святкувати і веселитися. Подруга злегка косо подивилася на Іві, але не стала питати, куди та ходила. Напевно зрозуміла, що їй потрібен був час, щоб переварити сказане її батьками. Вона сама розповість усе, щойно до кінця вкладе це у своїй голові.

Іві озирнулася, оглядаючи поглядом людей, що танцюють під ту саму дивну і популярну пісню, яку Іві терпіти не може і яку вона сьогодні чула по радіо (його ж і довелося вимкнути у підсумку). Недалеко від двору, де скупчення людей було найменше, сидів Ітан. Один. Він підняв голову догори, спостерігаючи за ясністю і чистотою неба, закутавшись у теплий плед, яких тут на стільчиках було не мало. Усе ж ночами ще було дуже холодно, а за курточками йти ніхто не хотів.

Іві вибачилася перед Христиною, знову йдучи й залишаючи її саму. Їй було трохи соромно через це, але вона сподівалася, що подруга її зрозуміє і не буде злитися чи ображатися. Так чи інакше, у них попереду ще два дні перед від'їздом, встигнуть нагулятися і побути разом.

– Я можу присісти? – тихо запитала вона, боячись порушити чужий спокій. Ітан підняв на неї трохи сонний, але іскристий погляд, вочевидь після випитого алкоголю, а потім просто кивнув, посуваючись трохи вбік і розкриваючи поли пледа, щоб Іві не замерзла. – Дякую, – відгукнулася вона практично пошепки. Між ними виникла якась дивна і дуже тендітна атмосфера, що, здавалося, одне гучне слово може її зруйнувати.

– Де ти була? – спокійно запитав він, усе так само пропалюючи небо очима. – Я не бачив тебе більшу частину свята.

– Потрібно було сходити і привести думки до ладу, – так само спокійно відповіла вона, повторивши за ним, піднімаючи голову вгору. У думках одразу ж виникла одна фраза, яку вона чула десь, або, можливо, читала колись давно, здається, ще в минулому житті. «Немає з ким дивитися на зорі». Вона означає, що в тебе може бути безліч людей, з якими тобі буде приємно проводити час, але внутрішньо ти все одно почуватимешся самотньо, і тобі бракуватиме однієї тієї самої людини, з якою можна буде просто дивитися на зірки, ні про що навіть не говорячи. Вона усміхнулася своїм думкам, зариваючись носом у м'який плед, який так добре зігрівав її плечі.

– Ми з Селестою розійшлися, – навіщось сказав він, перериваючи комфортне мовчання, яке було схоже на м'яку хмару, на яку не боляче падати і де ти почуваєшся в безпеці, точно знаючи, що не постраждаєш.

– Правда? – Іві була здивована, і навіть не намагалася цього приховати. Але запитати чому було б дивно. Вона, мабуть, і так знала відповідь, але Ітан вирішив усе прояснити:

– Я сам розповів їй про те, що сталося, – він опустив голову донизу, дивлячись на слабко зелену траву, яка легенько хиталася від тихого вітру.

– Це правильне рішення, – Іві підтримала його, поклавши руку на коліно і неміцно стиснула його. – Стосунки не будуються на брехні та зраді.

– Навряд чи це колись було схоже на нормальні стосунки, – він гірко посміхнувся, відкидаючись усім тілом на спинку і дивлячись на руку Іві, яку та не поспішала прибирати.

Дівчина не знала, що відповісти, тому мовчала, просто підтримуючи своєю лише присутністю, не зовсім розуміючи, чи потрібна йому ця підтримка взагалі.

– Я чув, що твої батьки знову разом, – сказав він через якийсь час, переводячи тему. – Дуже радий за тебе, – це прозвучало щиро, тож Іві могла не сумніватися в тому, що це не може бути всього лише проста ввічливість.

– Спасибі, Ітане, – вона мило посміхнулася, стискаючи губи. Сам факт того, що її батьки зійшлися – радував шалено, але переїзд трохи засмучував. Їй завжди було складно відпускати людей, які так дорогі її серцю.

– А ще це означає, що... – він немов би спеціально підштовхував її до того, щоб дівчина сказала правду. Вона понуро опустила голову вниз, притискаючи руки до себе, ховаючи пальці в довгих рукавах кофти.

– Що ми повинні будемо переїхати, так, – вона кивнула, кинувши на нього швидкий погляд. Досі було важко з цим змиритися.

– У мені була надія, що твій батько все ж повернеться до Швейцарії, – тихо сказав він. – Я чув, як він говорив із моїм татом. Ви переїжджаєте до Італії? – він не питав, насправді. Він уже давно знав відповідь, але так боявся почути, що Іві відповість «так».

Дівчина не змогла промовити цього вголос, тому просто кивнула, намагаючись не заплакати. Нова країна, нова школа, нові люди. Обнулення ніколи не буває чимось поганим, а зміни – це нормально, на цьому й будується життя. Воно відкриває перед нами нові можливості й нові двері якраз у той момент, коли ми потребуємо цього найбільше на світі. Але як же все-таки боляче залишати своїх друзів, з якими Іві провела практично все своє дитинство, навіть більше, ніж із батьками. Значить, настав час наздогнати згаяне.

– Ми переїжджаємо влітку, – все-таки сказала вона, але дуже тихо, лише одними губами.

– Я б хотів, щоб ти пообіцяла, що писатимеш мені хоча б раз на місяць. Просто, щоб я знав, як ти там. Але не хочу цього робити. Люди, які голосно обіцяють, зазвичай не стримують своїх же слів, тому не треба нічого говорити.

– Ітане, – вона підняла погляд у небо, змахуючи непрохані сльози. – Я ж іще нікуди не їду, щонайменше до кінця навчання, – вона схопила його за руку, зазираючи в очі, що вкрилися поволокою. – У нас складна історія, і якби хтось сказав мені на початку навчального року, що до його кінця я сидітиму ось так ось із тобою і спокійно розмовлятиму, то я б не повірила, – вона посміхнулася, витираючи зі щоки першу сльозу, що скотилася. – Нічого не відбувається випадково, і я з точністю на всі двісті відсотків упевнена, що наша історія ще не закінчена. Мої батьки зійшлися через 15 років! Ніколи не знаєш, що чекає на тебе в майбутньому і особливо поняття не маєш про те, куди заведе тебе життя. Можливо, це саме наш випадок.

Він невесело посміхнувся, простягаючи руку до її талії, щоб обійняти і уткнутися носом у маківку.

– Я теж думаю, що це ще не кінець, – тихо прошепотів він їй на вухо, не забираючи ту слабку надію, яка все ще живе в них. – Можливо, коли-небудь у майбутньому.

– Можливо, коли-небудь, – підтвердила Іві, прикриваючи свої очі.

Можливо, коли-небудь.