Темрява огортала ліс, накриваючи його чорнотою. Десь далеко чулися звуки дикої природи та тварин, які там мешкали. Усі старші класи сиділи біля багаття, доїдаючи рештки своєї вечері. Іві ліниво тягла персиковий сік через трубочку, спостерігаючи за дуже цікавою картиною: як Селеста заливисто сміялася з жартів Ітана, мало не в істериці валяючись на підлозі від того, як смішно він їй щось розповідав.

– Вона мене дратує, – сказала Іві, стискуючи своїми зубами трубочку від соку, так і продовжуючи пропалювати цю парочку поглядом.

– Мені навіть цікаво, що він їй такого каже? – спокійно запитала Христина, відставляючи свою тарілку убік.

– Навряд чи щось веселе, – сказала Іві, переводячи погляд на свою подругу. – Щоб вона так сміялася – він має бути їй цілий стенд ап там читає, в чому я сумніваюся, так що...

– О, дивись, – тихо вигукнула Христина, вказуючи головою у бік Селести та Ітана. – До них дехто приєднався.

– Боже, – на видиху сказала Іві, закочуючи очі. – Лейла не могла залишитися в колі своєї компанії чи що? Чого вона лізе до нього?

– Може він їй все ще подобається? – припустила Христина, але Іві заперечливо похитала головою.

– Для Лейли це вже пройдений етап. Вона до колишніх не повертається. Тим більше, у неї хлопець є, здається. Він старший за неї на кілька років, вже в університеті навчається, так що навряд чи їй потрібен Ітана.

– Що за хлопець? – зацікавлено запитала Христина.

– Я його не знаю. Здається, Алекс звуть. Його сім'я товаришує з родиною Лейли вже багато років.

– А ти певна? – не вгамувалася Христина. – Може, вона вже з ним давно розлучилася?

– Та ні, – відповіла їй Іві, посміхнувшись. – Пару тижнів тому я говорила з Ідою, вона сказала, що вони все ще разом і навіть влітку відпочивали на Кіпрі вдвох.

– А вона звідки знає? Якщо я не помиляюся, то Іда ненавидить Лейлу навіть більше, ніж ти.

– Мама Іди та мама Алекса подруги ще зі школи. У них навіть є спільний бізнес. Але Іда та Алекс ніколи особливо не ладнали, тому вони практично не спілкуються, – відповіла Іві, допиваючи свій сік.

– Уу, здається щось намічатись, – промовила Христина, коли побачила, що мосьє Гансон узяв у руки гітару.

– Боже, пісні біля багаття, як же я могла забути, – пошепки сказала Іві, намагаючись придушити позіхання. Тепло від вогню і смачна їжа зробили свою справу, і тепер Іві дуже хилило в сон. Ще трохи і вона засне прямо тут, не звертаючи уваги на всі ті незручності, які тут є.

– Що співатимемо? – запитала мадам Гансон, звертаючись до всіх. Вона сиділа біля свого чоловіка, з ніг і до голови загорнута в плед. Волосся трохи вибилося з зачіски і завилося дрібними кучерями біля вух, через що вона виглядала трохи молодшою ​​за свої роки.

– Може The night we met? – запропонував хтось із старшокласників і майже всі одноголосно кивнули. Мосьє Гансон налаштував свою гітару і почав тихо награвати мелодію, краєм ока поглядаючи на свою дружину, немов згадуючи той момент, коли вони зустрілися вперше.

– I am not the only traveler, who has not repaid his debt, – хором заспівали всі, включаючи навіть Іві, яка дуже хотіла спати. Ця пісня діяла на неї, наче якась колискова. Її очі повільно злипалися, поки вона тихо наспівувала рядки, іноді все-таки відкриваючи віки, щоб не заснути остаточно.

Її погляд зачепився за вже давно знайомі дві постаті, які, на відміну від решти, не співали, а просто дуже тихо й мило розмовляли. І їй раптом стало сумно. Вона не відчула злість, роздратування чи розчарування. Здається, вона не здивована і ніколи не була, це просто приносило їй якийсь смуток, навіть не біль.

Вона довго дивилася на них, все також продовжуючи тихо наспівувати рядки усім знайомої пісні, а в її серці червоними пелюстками троянди розквітала образа на Лейлу, яка після стільки років дружби так підло вчинила по відношенню до неї і продовжує це робити, здається, навіть не збираючись зупинятися.

У ній раптом з'явилася рішучість все ж таки поговорити з Ітаном, хоч вона і боялася це зробити, але їй потрібно було вирішити ту проблему, яка впала на їй голову завдяки Лейлі. Іві могла зрозуміти, чому відчуває неприязнь до цієї дівчини, але вона не розуміла, чому ж та у відповідь робить те саме, адже Іві нічого їй такого не зробила.

Це ж Лейла зрадила її, Лейла зробила їй боляче, Лейла знищила все те, що в них було з дитинства, а потім ще й образилася на Іві, кинула її одну, а тепер немов мстить. Постійно жартує з неї, морально придушуючи. І причина всього цього залишається для Іві великою загадкою, яку вона, здається, ніколи і не розгадає, а може, навіть і намагатися не буде.

Пісня закінчилася, а звуки гітари повільно сходили нанівець, залишаючи по собі лише невелику ілюзію шуму у вухах. Мосьє Гансон широко позіхнув і передав гітару одному зі старост, а потім узяв свою дружину за руку і пішов, побажавши всім на добраніч.

Деякі учні також пішли разом із ними, інші залишилися сидіти біля багаття, розбиваючись по групкам і розмовляючи між собою. Іві теж залишилася. Як би сильно їй не хотілося спати, але вона повинна поговорити з Ітаном, інакше тривога просто її замучить, якщо вона залишить цю проблему невирішеною.

– Ти підійдеш до нього? – пошепки запитала Христина, близько нахиляючись до Іві, щоб тільки та змогла її почути.

– Тепер уже не знаю, – невпевнено відповіла дівчина, спостерігаючи за тим, як біля Ітана та Лейли почала утворюватися компанія, в якій було щонайменше чоловік сім. Христина простежила за її поглядом і тяжко зітхнула.

– Тобі сьогодні не щастить, – м'яко сказала вона, легко торкаючись її плеча. – Може, ти краще спати підеш? У тебе очі злипаються. Завтра з ним поговориш.

– Я б з радістю, але боюся, що не засну через переживання, поки розмова не відбудеться. Не думаю, що з цим варто затягувати.

– І як ти це зробиш зараз, коли довкола нього стільки людей? Буде дуже дивно, якщо ти підійдеш до них.

– Знаю, знаю, – злегка роздратовано промовила Іві, розглядаючи всіх, хто залишився біля багаття. – Енді! – крикнула вона пошепки, кидаючи в нього гілку, яку буквально секунду тому підняла з землі.

Той саме проходив повз, маючи намір приєднатися до тієї ж компанії, але Іві його зупинила. Він підняв на неї запитальний погляд, на що вона просто помахала рукою, кликаючи його до себе.

– Щось трапилося? – спитав він, сідаючи поруч.

– Мені потрібно, щоб ти дещо передав Ітану, – сказала Іві, а потім додала: – Будь ласка, – мило посміхнувшись.

– Що передати? – спитав Енді з усмішкою.

– Передай йому, що нам треба терміново поговорити.

– Прям терміново? – з напускною серйозністю запитав Енді, але Іві було зараз не до сміху.

– Ага, – сказала вона, швидко кивнувши і підштовхнула його вперед. Той тільки розгублено подивився на неї, але потім байдуже знизав плечима і підійшов до компанії, привітався з усіма, привертаючи до себе їхню увагу.

Коли компанія знову повернулася до розмов, Енді підійшов близько до Ітана і щось прошепотів йому на вухо. Той здивовано підняв угору брови і той же час кинув погляд на Іві, яка розгубилася і швидко відвела його, ніби вона не спостерігала останні півгодини за ними.

Ітан коротко кивнув, зважаючи на сказане Енді, але більше нічого так і не зробив, а просто повернувся назад до розмови, все частіше посміхаючись і слухаючи історію свого друга.

– Може, все-таки підеш приляжеш? – запитала Христина, дивлячись на втомлений вигляд подруги.

– Ні, – сказала Іві, широко позіхаючи, але при цьому нервово смикала ногою. – Можна я на тобі трохи полежу?

– Звичайно можна, – відповіла Христина, загортаючи її сильніше в плед. – Я не думаю, що це того варте, – пошепки сказала вона, думаючи, що Іві її не почує.

– Може й не варто, – тихо відповіла вона їй, не перестаючи крутити обручку на своєму пальці. – Але я боюся, що якщо я не зроблю цього зараз, то завтра на це взагалі не наважусь.

– Гаразд, гаразд, – все ж таки погодилася Христина, погладжуючи її рукою по темному, злегка кучерявому волоссю. – Тоді зачекаємо.

Через приблизно хвилин сорок, коли Іві вже у всю спала на колінах Христини, а та лазила у своєму телефоні, граючи в якусь гру, тому що зв'язку та мережі тут практично не було, тому в інтернет вийти все одно б не вийшло, компанія потроху почала розходитись. Дівчатка зайшли до свого намету, весело сміючись і кілька хлопців пройшли за ними, говорячи щось про гру в карти.

Ітан йшов останній, постійно поглядаючи на сплячу Іві. Куточки його губ іноді самі піднімалися вгору, а коли він це помічав, то відразу опускав їх, ніби сам боявся того, що відчував. Він тихо підійшов до Христини, сідаючи з нею поряд. Та відволіклася від свого телефону, розгублено зводячи на нього погляд.

– Вона хотіла зі мною поговорити, – пошепки сказав Ітан і Христина легенько кивнула у відповідь. – Але, може, ми не будемо її будити? Я можу поговорити з нею завтра.

– Вона сказала, що завтра може не зважитися на розмову.

– У неї не буде вибору, – з усмішкою сказав Ітан, трохи сідаючи, щоб взяти Іві на руки. – Я донесу її до намету, – відповів він на питливий погляд Христини, і та швидко кивнула, підхоплюючи телефон Іві, який так і залишився лежати на її стільці.

– Дякую, – пошепки відповіла вона, щоб не будити Іві.

– Пф, та нема за що, – Ітан мило посміхнувся і на його щоках з'явилися трохи помітні ямочки. – Скажи, що я поговорю з нею завтра вранці перед сніданком, бо потім ми не матимемо часу. Треба буде підготуватися до гри.

– Добре, я обов'язково передам, – Христина посміхнулася куточком губ, відчиняючи намет і запускаючи туди Ітана. Він акуратно поклав Іві, накриваючи її зверху ковдрою. Потім швидко виринув з намету, побажав Христині на добраніч і зник у сусідньому, приєднуючись до своєї компанії, яка, здається, поки що не збиралася закінчувати цей вечір.

Христина лише коротко кивнула головою, нічого не сказавши у відповідь, а згодом і сама залізла в намет, закриваючись зсередини.

*****

Іві прокинулася дуже рано, через яскраве сонце, яке світило їй в обличчя своїми променями, а також через шурхіт, який доносився трохи ліворуч від їхнього намету. Вона розплющила очі, потерши їх руками, широко позіхаючи і не зовсім розуміючи, як вона тут опинилася, але поки що їй на це було все одно.

Вона лише сильніше напружила слух і зір, побачивши якесь миготіння з боку, через що її серце почало стукати швидше, чомусь накотило хвилювання. Але, як і прийнято у всіх фільмах жахів, вона зважилася визирнути і подивитися, що ж відбувається зовні.

На вулиці з ранку було ще прохолодно, навіть холодно в якомусь сенсі, тому вона швидко натягла на себе теплу толстовку і виринула з намету одразу зіштовхуючись із небесно-блакитними очима перед собою.

– Ітане, – коротко сказала вона, оглядаючи хлопця з ніг до голови. – Що ти тут робиш?

– Іду до свого намету, – сказав він, очима злегка покосившись у бік намету Лейли, Селести та Демі.

– Ммм, зрозуміло, – відповіла Іві, кивнувши головою, а потім підібралася, згадуючи, що ще вчора хотіла поговорити з ним. – Ітане, – вже було почала вона, але він і так все зрозумів, коротко кивнув і схопив її за руку, відводячи трохи далі від наметового табору, щоб нікого не розбудити. Ну і щоб ніхто не зміг їх підслухати, звичайно.

– Так, про що ти хотіла зі мною поговорити? – спитав він, коли вони вже відійшли на достатню відстань.

– Щодо фотографії.

– Якої? – нічого нерозуміючи спитав хлопець, позіхаючи.

– Ну, моєї фотографії, яку Лейла хоче всім показати.

– Вперше чую, – щиро зізнався Ітан, схрещуючи руки на грудях.

– Знущаєшся? Про це вже вся старша школа говорить, – пошепки закричала Іві.

– Я дійсно нічого не знаю про жодну фотографію, це по-перше, а по-друге, чому ти вирішила поговорити зі мною на цю тему?

– Тому що єдина людина, якій я колись скидала подібні фото, був ти.

– І ти думаєш, що я скинув твоє фото Лейлі? – обурився Ітан. – За кого ти мене маєш?

– Люди за кілька років можуть змінитись, тим більше, що знаючи Лейлу, вона сама могла взяти це фото з твого телефону.

– І як же?

– Невже вона не знає пароль?

– Звичайно ж ні, – твердо сказав Ітан, через що брови Іві поповзли вгору. – Його взагалі ніхто не знає. Тим більше, що такі фотографії, – він наголосив на передостанньому слові, – я навіть якщо й зберігаю, то в запароленій папці.

– Гаразд, – на видиху сказала Іві. – Тоді звідки у Лейли моя фотографія?

– Ой, та немає в неї нічого, – відмахнувся Ітан. – Вона швидше за все просто слух розпустила, щоб позлити тебе.

– Ти впевнений? – запитала Іві, її очі висловлювали сумніви.

– О так, – він усміхнувся куточком губ. – Вона на таке цілком здатна.

– Добре, – сказала Іві, повільно розслабляючись усім тілом. Поведінка Лейли зводила її з розуму. У голові з'явилася явна і дуже очевидна думка, що з усім цим уже давно настав час закінчити, бо терпіти ці знущання, здавалося, більше не залишилося сил.

– Я можу вже йти? – уточнив Ітан, не перестаючи посміхатися і позіхати.

– А, так, звичайно, – схаменулась дівчина, виринаючи зі своїх думок.

Він нічого не відповів, а просто кивнув головою, віддаляючись все далі і ховаючись у вир наметового табору.

*****

– Ти де була? – сонно запитала Христина, прокидаючись саме в той момент, коли Іві повернулася назад в їхній намет.

– Говорила з Ітаном, – відповіла вона на видиху, плюхаючись назад і завертаючись у щільну ковдру.

Її рука потяглася до рюкзака і дістала звідти маленьку пачку солодкого печива із шоколадною крихтою.

– Будеш? – запропонувала Іві своїй подрузі, але Христина негативно похитала головою. Тоді дівчина відкрила упаковку і засунула собі до рота ціле печиво, навіть не відкушуючи його або ламаючи на частини.

– І як ви поговорили? – апитала подруга, починаючи потроху прокидатися, але її розум все ще був затуманений нічним сном.

– Та нічого особливого, – відповіла дівчина, знизуючи плечима. – Він сказав, що у Лейли немає такої фотки, і що вона ніяк би її не змогла дістати. Коротше, обдурила вона всіх. Просто слух розпустила і все.

– Ну от і чудово, – відповіла Христина, відкидаючись головою на маленьку подушку.

– Ага, – сказала Іві. – Тільки мені це вже якось набридло. Коли вона відчепиться від мене?

– Ніколи, – з кректанням сказала дівчина, підводячись на ноги. Вона схопила теплу толстовку, що лежала біля Іві і швидко начепила її на себе. – Або ти можеш з нею поговорити з цього приводу. Ходімо, – вона подала подрузі руку. – І досить топтати печиво, бо перебиваєш собі весь апетит перед сніданком.

Іві тільки-но закотила очі, складаючи солодощі назад у пачку, і схопила Христину за руку, піднімаючись на ноги. Вони вдвох вийшли на галявину, де деякі школярі та вчителі тільки розпочали приготування сніданку. Христина відразу підійшла, щоб дізнатися, чи потрібна їхня допомога, поки Іві все ще стояла біля намету, намагаючись розплутати свої шнурки.

Мосьє Гансон заперечливо похитав головою, кажучи, що їм не потрібна допомога, вони й так впораються, але подякував Христині за те, що та її запропонувала. Дівчина кивнула і з усмішкою пішла назад до своєї подруги.

– Може ми поки що потусуємося з кимось у їхньому наметі? – запропонувала вона, оглядаючись навколо. – Сніданок буде готовий не раніше, ніж за півгодини.

– Не знаю, можливо, – кивнула Іві. Їй було все одно, тому вона особливо не була проти. – Тільки з ким?

– Навіть не знаю, – задумливо промовила Христина, все ще дивлячись на всі боки, ніби вишукувала собі жертву. Але їм і шукати нікого не довелося, бо Корнелія та Ніколь самі підійшли до них. Дівчата були одягнені в однакові спортивні костюми, які відрізнялися тільки своїм кольором. Корнелія була у чорному, а Ніколь у блакитному.

– Доброго ранку, – сказала Корнелія, відкушуючи злаковий батончик. Ніколь тільки кивнула головою на знак вітання, а потім і зовсім поринула у свій телефон.

– Привіт, – Іві радісно посміхнулася. – Як вам спалось? – запитала вона з ввічливості, але очевидно, що для Корнелії це було дуже болюче питання.

– Просто жахливо, – відповіла вона. — Півночі ця компанія, — вона вказала на намет, що стояв неподалік намету Христини та Іві, — не давала нікому спати, бо постійно сміялися, скільки б ми їм зауважень не робили.

– Ммм, – трохи сумно промовила Іві, розуміючи про кого йде мова. Христина кинула на неї жалісливий погляд.

– А ми нічого не чули, – підхопила подруга. – Напевно, спали міцно.

– Пощастило вам. Ми навіть заснути не змогли.

– Пам'ятаєте про сьогоднішню гру? Захоплення прапора, – спитала Іві, щоб хоч якось змінити тему.

–Ой так, – схаменулась Ніколь, про яку Іві вже встигла забути, потім щось шепнула на вухо Корнелії і кудись пішла.

– Сподіваюся цього року буде краще, ніж попереднього, – сказала Христина, повністю проігнорувавши те, що Ніколь пішла.

– А що було торік? – запитала Корнелія, напружуючи пам'ять.

– Хтось із команди синіх здогадався сховати прапор собі під футболку, у підсумку червоні програли, але їм все одно зарахували перемогу, бо сині шахраювали.

– Ааа, – промовила Іві, згадавши.

– То це ж ти була у синій команді минулого року. Тебе ще хтось штовхнув і ти впала, невдало підвернувши ногу.

– Від цього вдвічі образливіше, – сказала Христина нахмуривши брови. – І це був не хтось, а Даві Байєр, дружок твого цього... – почала Христина, але потім осіклася, розуміючи, що ця інформація не для вух Корнелії.

– Дружок кого? – зацікавлено запитала вона, дивлячись на Іві.

– Та це неважливо, – відмахнулася вона, але Христина швидко ляпнула те, про що потім пошкодувала:

– Енді.

– Енді!? – здивовано вигукнула Корнелія, дивлячись на Іві. – Він же нижче за тебе.

– Так, нижче, – сказала дівчина, зло дивлячись на свою подругу.

– Ну той що? – запитала Христина, продовжуючи йти до кінця.

– Ну взагалі так нічого, я просто думала, що тобі високі подобаються, як Ітан.

– Що? Ітан? Ні! – запротестувала Христина. – Вони вже давно не спілкуються. Тим паче, що Ітан зовсім не її типаж.

– Справді? – здивовано запитала Корнелія.

– Так, – з натягнутою посмішкою відповіла Іві.

– Гаразд, я мабуть повернуся в намет за курточкою, бо холодно стало стояти, – ніяково промовила Корнелія.

– Ага, – відповіла Христина, навіщось продовжуючи безглуздо посміхатися.

– Боже, що ти наробила? – зашипіла на неї Іві, коли Корнелія зникла з виду.

– Я ляпнула це випадково.

– А навіщо тоді продовжила?

– Так у нас уже виходу не було, якщо лажаєш, то лажай до кінця.

– Боже, – на видиху сказала Іві, прикривши обличчя руками. – Ти ж розумієш, що вона зараз піде всім триндіти про це? Вже за десять хвилин усі десяті класи знатимуть, а увечері і вся старша школа.

– Кому яка справа до нас з тобою?

– До мене, можливо, і нікому, а ось той факт, що Енді спілкується з усіма старшокласниками і входить до їхньої компанії...

– Добре, згодна, – сумно промовила Христина. – Я сказала якусь фігню, вибач.

– Гаразд, – відповіла Іві, видихаючи. – Що ми вже можемо зробити? Сподіваюся, звичайно, що це не пошириться так далеко, тому що мені б зовсім не хотілося руйнувати дружбу з Енді цими хибними чутками, але в будь-якому разі, якщо що, то я поговорю з ним.

– Пробач ще раз, я з дуру сказала, – винним голосом промовила Христина. Вона звучала дуже щиро.

– Та все вже, – весело відмахнулася Іві, але в голосі у неї, як і раніше, проскакували сумні нотки. – Це не найстрашніше, – вона спробувала видавити з себе посмішку, щоб не засмучувати свою подругу, і це у неї майже вийшло. Майже...