Сніданок наближався до завершення, а це означало тільки те, що незабаром розпочнеться розподіл за командами та підготовка до гри. Іві важко зітхнула, запихаючи в себе останню ложку каші та доїдаючи упаковку печива з шоколадною крихтою, яку вона почала ще буквально кілька годин тому.

– Нам дуже пощастить, якщо ми опинимося з тобою в одній команді, – прошепотіла Іві на вухо своїй подрузі, але та заперечливо похитала головою.

– Ми жодного разу з тобою за всі ті роки, що граємо у цю гру, не були в одній команді, – відповіла їй Христина.

– І ти цьому рада? – здивувалася Іві, але Христина знову заперечливо похитала головою.

– Ні, але просто я дуже сумніваюся, що і цього року нам з тобою так сильно пощастить.

– Ти не можеш знати цього напевно, – наполягала дівчина. – Тим паче, що поганого бути в одній команді?

– Та нічого поганого. Я б з радістю хотіла бути з тобою, але, як я чула від старших класів – викладачі дуже часто роблять так, щоб друзі потрапляли до різних команд, щоб трохи врівноважити гру та зробити її більш доброю.

– Як це пов'язано? – незрозуміло запитала Іві, сумно дивлячись на порожню упаковку від тільки з'їденого печива.

Через стрес вона постійно хотіла їсти, особливо щось солодке, що могло б підняти їй настрій. Тому, навіть після цілої пачки шоколадного печива, бажання з'їсти ще щось солодке не залишало її.

– Ну, вони вважають, що якщо команди ділитимуться так, що друзі будуть із друзями, то тоді гра стане жорстокішою, адже у протилежній команді можуть бути люди, з якими ті не ладнають чи не спілкуються. А якщо друзі будуть у різних командах, то вони будуть обережнішими, щоб не нашкодити один одному.

– Щось минулого року Даві не дуже вже церемонився з тобою, коли штовхав тебе, хоч Енді і був у твоїй команді.

– Але Енді він не чіпав, – сумно відповіла подруга.

– Ой, не вірю я у це все, – відмахнулася Іві. – Просто раніше нам справді не щастило, але може цього разу?

– Сподіваюся, – на видиху сказала Христина і забрала в Іві тарілку, підходячи до маленького імпровізованого умивальника і ополіскуючи посуд водою.

– Усі вже перестали снідати? – спитав мосьє Гансон, підводячись зі свого стільця і ​​оглядаючи дітей. Учні хором відповіли так, а деякі просто кивнули головою.

– Тоді підійдіть до нас, ми розділимо вас на команди, – підхопила мадам Гансон, дістаючи сумку, набиту папірцями.

– Спочатку дев'яті класи, – сказав чоловік, так само дістаючи сумку. – Вишикуйтеся, будь ласка, один за одним і підходьте по черзі. Витягуємо один папірець із кольором команд і не перетягуємо, – він трохи грізно подивився на хлопчика, який стояв прямо перед ним. – Який перший папірець дістали – у такій команді і будете. Жодні «не хочу», «а можна поміняти?» не приймаються.

Всі діти одночасно кивнули, хтось сумно, а хтось відчужено, ніби й не чув усіх тих слів, які зараз промовив мосьє Гансон.

– Дев'яті класи грають у 9, десяті у 10 і тощо, – нагадала мадам Гансон, хоч про це вона вже й говорила вчора. – О першій годині дня гра має закінчитися і потрібно буде трохи почекати, бо обід буде не раніше двох годин.

Усі знову кивнули, згадуючи ту інформацію, про яку вчора під час вечері вже йшлося.

– Приступайте, – скомандував мосьє Гансон і діти по черзі стали витягувати папірці, вголос називаючи назву своєї команди і відходячи вбік, щоб до неї приєднатися. Чим більше дітей робили вибір, тим більше він їм подобався, хоч і були ті, хто стояв осторонь своєї команди, навіть не бажаючи підходити до неї ближче.

– Ну що ж, – сказала викладачка, оглядаючи натовп дітей. – У вас є півгодини, щоб придумати план і стратегію, вибрати лідера, а також вивчити карту місцевості, – вона вказала рукою на стіл і двоє учнів з різних команд тут же кинулися до нього, ніби були й так уже негласними капітанами. – Ось і чудово, – зауважила вона, мило посміхаючись.

– Десяті класи, – сказав мосьє Гансон, починаючи шурхати рукою в сумці, перемішуючи папірці з кольорами команд. – Підійдіть.

Хлопці вишикувалися в дві колонки один за одним. Іві важко дихала, їй чомусь стало не по собі. Навпроти неї, в сусідній колонці, стояла Адріана, яка весело їй усміхнулася, явно передчуваючи цікаву і гарну гру. Іві рвано видихнула і схопила, стоячу попереду Христину, за руку.

– Гей, ти чого? – збентежено запитала дівчина, повертаючись до неї обличчям. – З тобою все гаразд?

– Не зовсім, – зізналася Іві, важко дихаючи. – Щось тривога накотила.

– Не хвилюйся, – підбадьорливо посміхнулася подруга. – Все буде добре.

– Ти ж знаєш, як я погано орієнтуюсь у просторі, – поскаржилася Іві, з силою стиснувши руку своєї подруги.

– Ти будеш у команді не одна, – намагалася заспокоїти її дівчина. – І не заблукаєш у лісі. Тим паче, що нам заборонено далеко заходити.

– А якщо я потраплю до команди з людьми, з якими не спілкуюсь? Що тоді?

– За теорією ймовірності там має бути хоча б одна людина, яка тобі допоможе. Вір мені, – з натиском сказала Христина і тут же відпустила руку Іві, тому що вже підійшла її черга.

Вона опустила руку по лікоть у сумку, перебираючи папірці. Її брови трохи спохмурніли, а вигляд став задумливим. Через кілька секунд вона вже витягла на поверхню папірець, пофарбований у червоний колір.

– Вітаю, – сказав мосьє Гансон, мило посміхаючись. – Тобі праворуч, – і вказав рукою на невеликий натовп учнів з такими ж червоними папірцями в руках.

Серед них була Адріана, яка щойно теж витягла такий же самий папірець, Іда, Ніколь та Ітан. Іві слабо посміхнулася, але її шкірою відразу пробіг табун мурашок, від чого вона смикнулася.

– Філіпс, – м'яко сказав учитель, нагадуючи про те, що вона має зробити.

Іві швидко схаменулась і сунула руку в сумку, дуже довго перебираючи папірці, намагаючись на дотик зрозуміти який з них був червоним, початково розуміючи, що це неможливо. Зрештою, розчаровано і сумно видихнувши, вона витягла руку з сумки, розтискаючи бліду долоню, в якій лежав яскраво-синій папірець.

– Чудово, – сказав він. – Тобі ліворуч.

Іві повернула голову в той бік, у який вказувала рука викладача і закотила очі від безвиході і такого тупого і очевидного повороту подій, коли побачила Лейлу, яка посміхалася їй усіма своїми зубами, які вона мала.

– Хай тобі грець, – все ж таки тихо вилаялася Іві, крокуючи прямо до них. Поруч стояла Корнелія та Енді. Вони про щось тихо розмовляли і серце Іві пропустило удар.

– Ні, варто дочекатися, доки вся наша команда збереться. У нас буде час, щоб усе добре продумати, – сказав Енді та Іві відразу полегшено видихнула, коли зрозуміла, що вони з Корнелією говорять зовсім не про неї.

– Ласкаво просимо до нашої команди, – сказала їй дівчина привітно посміхаючись.

– Ага, – відповіла Іві, нервово ковтаючи.

– І знову я в команді синіх, – розчаровано промовив Ентоні, підходячи до них. Це був однокласник Енді та Ітана. Вони також перебували в одній компанії. Він був трохи вище за Іві, а його русяве волосся віддавало золотом у ранніх променях сонця.

– Вже другий рік поспіль, – погодився Енді, а потім різко та загадково посміхнувся. – Схоже, що синій – твоя доля. Я навіть сказав би блакитний.

Лейла заливисто засміялася, чим привернула до себе увагу Ентоні, і той поволі перевів на неї погляд, оглядаючи з ніг до голови.

– Радий, що ми з тобою в одній команді, – він мило посміхнувся, ніби не помітив жарту Енді. Та й розчарування від того, що він два роки поспіль в одній команді, кудись випарувалося.

– Ой, почалося, – сказав Енді, театрально закочуючи очі, поки нові учні все знову і знову прибували до їхньої команди. Серед знайомих і, що досить важливо, дружелюбних осіб виявилися: Норман Віннер і Мартін Ньюман – однокласники Іві, з якими вона не те що добре спілкувалася, але відносини між ними все ж були дружніми. А також ще дві однокласниці Іві, які не контактували не тільки з нею, а й у принципі з усім іншим класом, нікого довкола себе не помічаючи: Софі Норберг та Інга Фальк.

Єдине, що Іві знала про цих дівчат, то це те, що вони були дуже творчими особистостями, бо одна з них (Інга) мріяла стати художником і ходила на всі додаткові заняття з мистецтва, а друга, Софі, займалася вокалом, співала в хорі і паралельно вчилася грати на піаніно, мріючи надалі піти стопами свого батька.

У команді також було ще кілька дівчаток з паралелі, але Іві їх, на жаль, не знала. І, за підсумком, їх всього виявилося приблизно двадцять осіб, а це на одну людину менше, ніж у команді «червоних», оскільки їх спочатку була нерівна кількість.

– Ну що ж, – сказала мадам Гансон, передаючи до рук учням карту. – У вас є приблизно година, щоб вигадати план, стратегію, а також вибрати капітана, який вестиме вас.

– І, будь ласка, не посваріться ще до початку гри, – додав її чоловік, окинувши поглядом учнів, що стояли перед ним.

Усі машинально кивнули та розбрелися в різні боки. Команда, де була Іві, одразу пішла у бік наметів, збираючись якось сховатися всередині них, пізно розуміючи, що двадцять чоловік навряд чи зможуть поміститися в одному двомісному наметі.

– Значить, підемо на ту галявинку, біля великого дерева, – запропонував Енді, показуючи рукою в протилежний бік від наметового табору, в якому вони жили.

– Так, можна, – легко підтримала його Лейла, а решта просто кивнула.

– Поки ми туди йдемо, то можемо висунути бодай кандидатуру на посаду командира команди. Хто хоче? – спитав Енді, повертаючись до них обличчям.

– Я хочу! – одразу відреагувала Лейла.

– Я був би теж не проти, – сказав Мартін, однокласник Іві.

– І я б могла спробувати, – додала Корнелія. Енді лише кивнув, оглядаючи натовп десятикласників.

– Більше ніхто не хоче? – спитав він через якийсь час, але всі також тихо заперечливо похитали головою, не бажаючи влазити в це.

– А може, ти їм будеш, – сказала Іві, дивлячись Енді прямо в очі. – У тебе вже не погано виходить.

– Тільки якщо ніхто не проти, – він посміхнувся так, що з'явилася верхня доріжка зубів.

– В принципі ні, – відповіла Лейла, знизуючи плечима і простягаючи Енді карту місцевості. — Навіщо тільки питав? – пошепки пробубнила вона собі під ніс, але крім Іві, що йшла поруч, цього ніхто, здається, не почув.

За кілька хвилин вони вже стояли на величезній галявині біля дерева. Погода сьогодні була досить похмура, тож сонце то з'являлося, то зникало за хмарами. Енді повністю розкрив карту, збираючи натовп у коло, щоб усі змогли подивитися. Його палець блукав папером, намагаючись знайти те місце, де вони знаходилися зараз, щоб надалі вони могли легше орієнтуватися в просторі.

– Ага, – за кілька секунд сказав Енді. – Здається, я все зрозумів.

– Тоді пояснюй, – сказала на видиху Іві, чим прикувала до себе Лейловий погляд.

– Наш наметовий табір знаходиться тут, – він обвів пальцем місце на карті. – За ним ліс, який тягнеться вниз схилом, – каже Енді, перевертаючи карту і показуючи ліс, але вже у більш збільшеному форматі.

— Вони вже тут помітили наш табір, — озвався Ентоні, вказуючи на червоний прапорець унизу карти та намет такого ж кольору.

– Так, бачу. А ще вони поставили нам обмеження – він показав на червону межу, яка ділила ліс на 1/4 частину.

– За неї, я так розумію, краще не заходити, – сказала Іві.

– Правильно розумієш, – тихо відповіла їй Лейла, але її все одно почули. Іві мимоволі закотила очі.

– Значить, ми повинні максимально використовувати цей простір і вже зараз вирішити куди ми приблизно сховаємо наш прапор, – промовив Енді, повністю проігнорувавши репліку Лейли. – Тільки не як минулого року, – одразу додав він.

– Може сховати під якийсь величезний камінь або закріпити високо на дереві, – запропонувала Корнелія.

– Так, можна буде здійснити перший варіант, якщо ми зможемо знайти в лісі камінь великих розмірів, – відповів він, киваючи. – А хтось уміє лазити по деревах? Норман? Якийсь ти тихий сьогодні.

– Так, без проблем, – погодився хлопець. – Залізти на дерево для мене не складно.

– Так, але тільки треба підібрати таке, на якому багато листя, – зауважив Мартін, підтримуючи Нормана. – Щоб було важче розглянути наш прапор.

– А, до речі, де він? – втрутилася Лейла.

– Нам його видадуть перед початком гри, коли дев'яті класи закінчать грати, тоді ми зможемо сховати прапор, – відповів їй Енді.

– Добре, тоді давайте вже перейдемо до побудови нашої стратегії, – запропонував Ентоні, розгортаючи карту так, щоб її точно всі могли побачити.

— Так як спочатку наша група формувалася в лівій частині, значить, ту ж сторону ми і повинні будемо зайняти в лісі, — сказав Енді, окреслюючи певний простір на карті пальцем. – Нас двадцять чоловік, тому близько десяти точно піде на захист прапора. Двоє стоятимуть прямо біля самого місця його приховування, четверо трохи далі, і ще четверо на першій зоні. Стояти потрібно по всьому периметру квадратом, щоб можна було побачити нападників із будь-якої частини лісу.

– А решта – десять чоловік, будуть нападниками, я правильно розумію? – уточнила Лейла, накручуючи маленьке пасмо світлого волосся на палець.

– Ні, – Енді похитав головою. – Тільки сім. Інші три будуть шпигунами. Вони повинні непомітно підкрастись і розвідувати місцевість, щоб сказати нам, де червоні ховають свій прапор. Поки вони нападатимуть на нас, а ми на них, захищаючись, ці троє повинні перейти на правий бік лісу, шукаючи цього чортового прапора. Я думаю, що біля нього буде юрмитися чимало людей у ​​захисті.

– Добре, – відповів Норман, киваючи. – Тепер нам залишилося вибрати, хто буде в захисті, хто в нападі, а хто буде шпигунами.

– Ну, в нападі на сто відсотків має бути хтось, хто швидко бігає, щоб його не змогли впіймати, — сказав Мартін і всі з ним погодилися.

– А хто буде цими трьома шпигунами? – запитала Лейла. – Це має бути хтось, хто вміє добре ховатися та орієнтуватися на місцевості, щоб у разі чого вони пішли обхідними шляхами. Ще й бігати вони мають уміти, якщо раптом їх помітить хтось із команди суперника.

– Так, це гарна думка, – погодився Енді. – Тоді це будеш ти, я і... – він окинув натовп однокласників поглядом, а потім перевів його на Іві: – І ти, – сказав він їй, дивлячись просто в очі.

– Оо, ні, точно ні, – відповіла вона, відступаючи назад. – Я дуже погано орієнтуюсь у просторі.

– Зовсім зовсім? – уточнив він, злегка посміхаючись.

– Так, – Іві кивнула, підтверджуючи свої слова. – Абсолютно точно. Я краще на захисті постою.

– Добре, – швидко погодився Енді. – Тоді Корнеліє, підеш з нами?

– Ага, чому б і ні?

Потім Енді назвав сімох людей, які будуть у нападі. Серед них виявився Норман, Мартін, Ентоні та ще чотири особи, імена яких Іві не запам'ятала. На ближньому захисті опинилися Інга і Софі, оскільки вони постійно мовчали і особливо вникали у сенс гри. Іві опинилася у другій зоні захисту, разом із дівчатками з паралелі. Вони й займали весь квадрат першої зони захисту.

– Ну що ж? – запитав Енді, оглядаючи всіх, а потім кинув погляд на годинник. – Пора йти ховати наш прапор.

Коли вони повернулися назад до наметового табору, щоб забрати прапор, команда «червоних» вже на повну поринула в ліс, займаючи правий бік. Мадам Гансон віддала Енді прапор яскраво-синього кольору і вказала їм на стежку, яка вела прямо в ліву частину лісу. Вони всі разом рушили по ній, вишикувавшись у колонку один за одним, бо маленька й тоненька стежка не дозволяла йти нею відразу кільком людям.

Через кілька хвилин вони вже повністю увійшли до лісу. Енді вдивлявся в карту, показуючи їм шлях. Через приблизно 5 хвилин ходьби, він зупинився в пошуках потрібного дерева і вони його тут же відшукали. Він знову подивився на карту, звіряючись з нею, чи вони точно дійшли до червоної смуги і не перетнули її, бо якщо вони вийдуть за поставлені мітки, то їхня команда відразу ж програє. Це їм сьогодні з ранку сказав мосьє Гансон, як нагадування про те, що їм все-таки потрібно бути обережними і дотримуватися всіх правил гри.

Коли прапор було встановлено, захист виставлено, а команда нападу була у повній бойовій готовності. Енді подивився на годинник, який показував рівно десять. Це означало лише те, що гра вже розпочалася.

– Захист залишається на своїх місцях і уважно за всім слідкує, – суворо сказав хлопець. – Ми з дівчатами йтимемо чітко по кордону на правий бік, манівцями, щоб нас ніхто не помітив, а ви, – він звернувся до нападників, – пересуватиметеся на правий бік звичайною дорогою. Тільки не поспішайте і не витрачайте свої сили даремно, – дав настанови Енді, а потім покликав до себе Лейлу і Корнелію, йдучи вглиб лісу і ховаючись за численним, поки що зеленим, листям.

Іві підняла голову вгору і побачила, як над нею висить їхній синій прапор. Якщо захист зовсім не зможе впоратися, то будь-яка команда противника зможе підстрибнути і зірвати його, швидко тікаючи на свій бік.

Вони простояли так не менше десяти хвилин, доки не побачили, що до них хтось швидко наближається, перестрибуючи через усі можливі перешкоди, які тільки можуть бути на землі. Перша зона захисту напружилася. Але потім розслабилася, коли виявилося, що це був Енді.

– Іві, – крикнув він, підходячи до неї ближче. – Ходімо зі мною, ти мені потрібна, – він простяг руку, надаючи їй можливість взяти її.

– Навіщо? – Іві здивовано подивилася на нього.

— Корнелія зачепилась за щось і пошкодила ногу. Лейла прямо зараз веде її назад до наметового табору, щоб їй обробили рану. Я залишився один і мені потрібна чиясь допомога.

– Добре, – Іві швидко кивнула і схопила його за руку, перестрибуючи невеликий кущ, у якому вони, так би мовити, ховалися. – Але ж Лейла повернеться, так? – насторожено запитала вона, на що Енді просто кивнув.

– Так, як тільки вона переконається, що з Корнелією все добре та їй допоможе медсестра.

Іві тільки промовчала у відповідь і вони рушили знову лісом, заглиблюючись все далі в зарості. Дівчина злегка панікувала, оглядаючись на всі боки, намагаючись запам'ятати де вони проходили, якщо їй раптом потрібно буде повернутися самою або побігти кудись.

Вони мовчки пройшли досить велику відстань, перебуваючи поряд із кордоном, а потім перейшли на правий бік, остаточно опиняючись на фланзі противника. Енді сповільнив крок, озираючись на всі боки у випадках найменшого шуму. Іві трималася поряд з ним, так само прислухаючись. Її серце дуже дзвінко і гулко билося в грудях, страх періодично накочував на неї хвилями, немов вони грали не в звичайну гру, а справді були на полі бою, де навіть найменший провал означав смерть.

Іві струснула головою, відганяючи від себе думки тривожного розуму, намагаючись сконцентруватися на навколишньому оточенні. Навколо стояла слабка темрява, адже через похмурість сонця практично не було видно, а густі дерева частково перекривали собою небо, від цього ставало в рази темніше.

Енді раптом різко звернув на запропоновану стежку, повертаючи праворуч і піднімаючись трохи вище, тим самим відходячи від краю кордону, перестаючи так сильно заглиблюватися в ліс.

Десь почулися голоси. На слух Іві не могла визначити хто саме це був, але вона розуміла, що їх було кілька, приблизно троє, а то й четверо.

– Пригнись, – скомандував Енді, коли побачив темно-русяву маківку. Вони на мить завмерли, важко дихаючи.

Голоси потроху стали затихати, а потім зовсім розчинилися в глибині лісу. Повіяв невеликий вітер і Іві загорнулася в толстовку, сщулившись.

– Зачекай мене тут, будь ласка, – пошепки сказав Енді Іві на вухо. – Я зараз перевірю як там ситуація, а потім ми підемо далі.

– Добре, – також тихо відповіла вона і дужче пригнулась.

Енді повільно вийшов з-за кущів і дерев, намагаючись практично не шуміти, а потім пішов далі стежкою, озираючись і вдивляючись у дивні тіні. Іві думала, що на цьому він і закінчить, повертаючись до неї, але він чомусь пішов далі і саме в цей момент Іві пошкодувала, що погодилася піти з ним.

– Привіт, привіт, – пошепки сказав хтось, прямо над її вухом. Іві від переляку смикнулася, швидко повертаючись на джерело шуму, стикаючись із яскравими блакитними очима.

– Ітан, – шоковано і чомусь дуже тихо, сказала вона.