You are my pearl in a world of dirt

I will be yours forever

You are my flame, my heat, my spark

Like a fire in a world so dark*

Місто: Ярилиця, що у країні Оріані

Старезні руїни колись величних кам'яних будинків на околиці Ярилиці, покриті тріщинами й порослі мохом, таїли у собі щось містичне й таємниче. Незвіданий світ предків, котрі жили ще у сиву давнину, коли про місто ніхто не знав, а землями блукали Хранителі. Ніхто сюди не заходив, боячись потривожити сплячих богів, чиї зруйновані статуї покоїлися десь під колонами й камінням. Призахідне сонце пофарбувало залишки високих кам'яних стін у ніжний пурпур. Ледь помітна дорога вела ген за місто, до цього незвіданого місця. Дерева та кущі пишно розрослися, утворюючи живу арку, за якою ховався дивовижний світ – живий та первозданний. Світ природи. Володіння Святибога** та інших майже забутих богів.

Марічка, яка вперше зголосилася бути присутньою на святкуванні Купала, зачаровано вдивлялася у вікно, відчуваючи радісний трепет і дещицю страху. Незважаючи на спеку золотця***, від заростей віяло прохолодою. П'янко пахли липи, що ліниво шуміли обважнілим від цвіту віттям. Здавалося, сюди пропускали лише обраних, тих, хто прилетів на мітлі або прийшов пішки, ведучи на вуздечці вороного коня. Казкових мандрівників, русалок, травниць і чаклунів, а не містян, котрі забули про стародавні божества. Втім, автомобіль Остапа легко подолав невидимий кордон між містом та руїнами.

- Що це за місце? - поцікавилася зчудована дівчина, звертаючись до кучерявої темноволосої Оксани. Подруга всміхнулася й поправила круглі окуляри. Це вона вмовила Марічку зважитися на подорож. І Марічка, яка після захисту дисертації працювала вдома та майже нікуди не виходила, охоче погодилася.

- Тут у сиву давнину розташовувалося величне місто, котре з часом занепало і зникло, - відповіла Оксана. Вона працювала історикинею, вивчала поселення, тому знала про всі раніше існуючі поселення поблизу Ярилиці. - Це одне з найсвітліших місць. Я навіть чула, що у руїнах відьми святкують шабаші. І господарі шабашів шанують святкування своєю присутністю.

- Тож ми й святкуватимемо Купальську ніч тут? — здогадався Остап, чиє русяве волосся кучерявилося над високим чолом. - Вважаєш, у таке глухе місце з'явиться сама Купала?

Про Остапа Марічка знала лише те, що він працює в автомайстерні і, за словами Оксани, він – надійна людина. Часом буркотливий, неконфліктний і трохи впертий. Остап за звичкою не горів бажанням кудись їхати, бо був типовим містянином, не звиклим до подорожей у сільську місцевість, та все ж здався під натиском подруги. Хоч своє рішення відвезти дівчат на околицю Ярилиці пояснив тим, що хвилюється за Оксану. І тим більше він, прагматична і раціональна людина, не братиме участі в якомусь святі. Хлопець навіть не перевдягнувся у вишиванку, лишившись у робочому джинсовому комбінезоні, вицвілій зеленій сорочці та старих кросівках.

Натомість подруги причепурилися, вбрались у нові вишиванки з візерунками-оберегами, що шили самі. У Оксани на грудях полум'яніли кетяги калини, переплітаючись із тонким віттям верби, у Марічки на білій тканині розпускалися червоні маки. Остап весь час повторював, що чекатиме в машині. Марічка, знаючи Оксану, сумнівалася у цьому.

- Хто ще буде? - запитала дівчина. - Чи тільки ми?

- Не тільки, - відповіла Оксана, - я покликала університетських друзів, які все ще захоплюються давніми традиціями. Сподіваюся, охочих відсвяткувати купальську ніч буде чимало. Хоча, знаючи переваги молоді, неважко здогадатися, що більшість сидітиме вдома чи віддасть перевагу посиденькам у дешевих забігайлівках. Навіщо висловлювати подяку Купалі за чарівне літо? За трави, що ростуть під її босими ногами, за теплий дощ, який посилає вона, щоб щедрим був урожай? Краще випити погані, обколотися наркотиками і радіти примарному щастю.

- Почалося, - Остап зітхнув і закотив очі.

- За дорогою краще стеж, - суворо мовила Оксана, - я правду кажу. Марічко, ти тільки уяви...

Решту шляху Остапу і Марічці довелося слухати монолог подруги про аморальну поведінку сучасних поколінь. Остап розважливо мовчав. Оксана часто працювала волонтеркою і допомагала дітям з неблагополучних сімей. Тож про шкідливі звички й неналежну поведінку могла говорити годинами. Ще вона допомагала організації, яка відроджувала давню культуру та побут. Марічка дивувалася активності подруги. Сама б ніколи не взяла участь у громадських заходах. Не була певна, чи зможе бути корисною. А ще просто боялася.

- Приїхали, - Остап зупинив автівку перед густим чагарником дикої малини. - Далі їхати я не ризикну.

- Пройдемося пішки, - Оксана прудко вистрибнула з салону і потяглася.

Вони дістали з багажника дрова у зручному візку, трохи їжі, воду, посуд з картону та мішечок із травами, які збирала бабуся Марічки. В Ярилиці її вважали наймогутнішою травницею. Дізнавшись про поїздку онуки, жінка вручила мішечок, що пахнув бузиною, м'ятою та ромашкою. Сказала, що в купальську ніч слід пити відвар із цих трав. Оксані сподобалися настанови мудрої травниці. Остапу – ні. Він не раз шкодував, що піддався вмовлянням і поїхав у якесь забуте місце.

У цій місцевості повітря було чистим і свіжим, просякнуте ароматами трав, моху і каменів, що нагрілися на сонці. Тишу порушували гучне цвірчання цвіркунів та мелодійний спів птахів. Вечірня прохолода оповила передмістя невидимою вуаллю. Після спекотного дня було приємно відчувати ніжні подихи вітру і торкатися до прохолодного листя дикого плюща, що обплітав дерев'яні жердини, які колись були парканами. Найдивнішим було те, що в чагарниках не виявилося жодного комара. Немов усі набридливі комахи перебралися до міста, залишивши благодатне місце у спокої.

Незабаром друзі надибали на широку галявину, за кілька кроків від якої мелодійно дзюрчав струмок із чистою крижаною водою. Оксана, забувши про приготування до нічного свята, почала обливати Остапа та Марічку. Ті в боргу не залишилися, побігли до струмка, щоб облити Оксану. Їхню розвагу перервали веселі голоси впереміш зі співом. Остап пригладив вологе волосся й озирнувся.

- Здається, ще хтось вирішив приєднатися, - зауважив він.

- Це добре, - посміхнулася Оксана, поправивши окуляри, - агов, ми тут! - крикнула вона в нічні сутінки.

Друзі Оксани зі сміхом вибігали на галявину. Їх було десятеро. Молоді, у вишитих сукнях та сорочках, вони здавалися духами цих країв – вільними та яскравими, як спалахи зірок у небі. Таких людей у місті Марічка не зустрічала. Чи не помічала?

- Багаття, розпалюємо багаття! - весело щебетали дівчата, пританцьовуючи. - Щоб Купала до нас прийшла та наречену собі обрала.

Марічка приєдналася до дівчат, які розстелили коцики і дістали їжу – м'які хлібці із зеленню та грибами, маленькі вишневі тістечка та малиновий пиріг. Оксана ж стежила за розпалюванням багаття, готуючи воду для чаю. Разом із хлопцями всі співали старовинну, незнайому Марічці пісню:

- Я в купальську диво-ніч

Розпалю багаття.

Люба, встигни до зорі

Квітку відшукати.

- А Купала справді суджену собі шукає? — спитала Марічка тендітну світловолосу Мирославу. Знайома Оксани захоплено плела вінок із запашних трав.

- Так, - відповіла Мирослава, лагідно погладжуючи податливі стеблинки, - про це навіть є легенда.

- Ви про наречену Купали говорите? - поцікавилася Злата, кучерява брюнетка у лляній сукні з вишитими соняхами й підперезана жовтим поясом. - Кажуть, Іванка втратила свою наречену. Недобрі сили розкидали їх по різних світах. От дівчина і з'являється під час свого свята.

- Але наречена її давно померла, - мовила Марічка, вдивляючись у полум'я великого багаття, яке вже розпалили дівчата та юнаки. Пустотливі золоті язички спалахували на сухих гілках, і дівчина на мить побачила маленького духа вогню, який тільки-но народився в самому центрі полум'я. І він буде підтримувати купальський вогонь до самого ранку.

– Вона не померла, а постійно перероджується, – сказала Мирослава.

- Як же Іванка впізнає свою наречену?

- Упізнає, - посміхнулася Злата, - між коханими існує особливий зв'язок, який допомагає їм знайти одна одну серед сотень людей і світів. Ти просто відчуваєш: ось вона – твоя доля, твоє щастя, твоє сонце Всесвіту. І йдеш назустріч коханню.

Марічка приховала замріяну посмішку. Злата гарно розповідала. Легенда у цю ніч здавалася реалістичною. Літня пітьма не лякала. Вона була вуаллю, що приховувала таїнство свята від чужих очей та оберігала молодих людей. М'яка трава стелилася під босими ногами, а іскри багаття відбивались у щасливих очах. Магія ожила, наповнивши серця радісним передчуттям чудес.

Незабаром Оксана заварила чай - пекучий і запашний, з ледь вловимою медовою солодкавістю. До дівчат приєдналися хлопці. Всі вони заходилися вечеряти, не забуваючи дякувати Купалі та давнім богам. Вони говорили - про напівзабуті легенди Ярилиці, про духів, які досі живуть серед людей, незважаючи на те, що були забуті. Про дива та жахіття, що їх ховав великий ліс Чорнобога. Про шабаші, що досі святкували всі, хто вірив у давню магію. Ніч тільки починалася. І можна було поринути у незабутню казку, що буває лише раз на рік, і ні про що не хвилюватися. Плести вінок під незабутню музику ночі, вкладаючи в нього частинку душі. Потім опустити його в чисті води струмка, щоб плив крізь океан світів, через води Всесвіту й опинився в руках того чи тієї, кому призначений долею.

Коли багаття розгорілося ще більше, юнаки та дівчата пустилися в танок. Вони знову співали дивовижні старовинні пісні. Найсміливіші стрибали через вогонь. Адже пам'ятали повір'я: якщо в ніч Купала перестрибнеш через священне багаття з коханим чи коханою, то з цією людиною і проживеш щасливе життя.

До Марічки, яка після енергійного танцю з приятелем Оксани вирішила відпочити, підійшла дівчина у пишному вінку. Кучеряве волосся у світлі вогню відливало медовим кольором. Вона стояла спиною до багаття, тому її обличчя ховалося в тіні.

- Доброї ночі, красуне, - співучий голос прозвучав дружньо й радісно, - а пішли стрибати через багаття.

Марічка не була певна, що бачила цю дівчину серед прибулих. Але могла когось забути. Запам'ятати всіх друзів за короткий проміжок було нелегко.

- Ти також приїхала з усіма? - спитала вона. Незнайомка кивнула. - Чому я не можу тебе згадати?

- Згадаєш, красуне, - всміхнулася дівчина, - Я Іванка. Чи ти боїшся?

- Не боюся, - Марічка підвелася. Іванка взяла її за руку. Долоня дівчини була гарячою, як жар вогнища. Їй невимовно личила біла сукня з жовто-блакитною вишивкою довкруг шиї, на рукавах і на подолі. У ясних карих очах танцювали вогники - яскраві й такі звабливі. Марічці справді здалося, що вона десь бачила Іванку. Вони були знайомі? Дівчина вчилася з Марічкою в університеті? Чи жила по сусідству? Хоча якась зараз різниця? Зараз головне – тримати гарячу долоню та відчувати, як полум'я охоплює душу. Зараз головне - бачити її гостре витончене обличчя, танцювати, обійнявши тонкий стан, і стрибати. Через багаття, що очищає, в жарі якого згоряють всі негоди і біди і в якому горить полум'я кохання. Того кохання, що не знає перешкод, яке веде два серця крізь мільйони світів назустріч. Вдихати нічне повітря впереміш з димом, притулити вуста до губ Іванки і цілувати. Забувшись, танути в її руках. Ніжно перебирати м'яке волосся. Кохати її так, як нікого ще не кохала.

- Іванко, - тихо шепотіла Марічка у напіввідкриті губи, - сонце мого Всесвіту.

- Я шукала тебе, моя ранкова зоре, - говорила Купала, не відводячи погляду, м'яко торкаючись оголеної шиї нареченої, - крізь відстані та час бачила, де ти, але не встигала. Ти вмирала, моя місячна діво. І мені доводилося шукати знову та знову. Я знайшла тебе, небо моєї душі, знайшла.

Іванка плакала і сміялася. Здавалося, решта світу завмерла, розчинилася в звуках і вогнях. Нічого не було, окрім них – двох коханих, що нарешті возз'єдналися. Переплітаючи пальці, стояли діви під оксамитово-синім небом і дивилися одна на одну – Купала та її наречена.

- Більше не втратиш, - пообіцяла Марічка, - я буду з тобою, кохання всіх моїх життів.

Коментарі:

*Слова пісні Beyond the Black - Pearl in a world of dirt.

**Святибог - у бог лісу, світлий бог, син богині Дажбог.

***Золотець - липень.