В темному осінньому позачассі[1] чигають монстри. Стережись, юна відьмо, не віддавай їм свою душу.

Місто: Амберіан

Листопад. Скільки холоду та зневіри в цьому слові. Листя - таке шурхітливе і золоте на початку осені - зараз схоже на шматки іржавого заліза. Мокре від сезону дощів, воно повільно гниє на землі. Навіть арт-об'єкти та вуличні графіті, що постійно з'являються в Амберіані, не можуть повністю вигнати осінню зневіру, що охопила місто після Гелловіну.

Холодно. Похмуро. І весь час здається, що у темних закутках на тебе хтось дивиться.

Хелену не тішила пізня осінь. Жінка була чутливою до холоду, а дощі робили її апатичною та сонною. Але хіба встигаєш спати, обіймаючи посаду заступниці керівника дизайнерських проектів? Протягом дня Хела часто ходила за кавою, чим дивувала навіть Аніту, завзяту кавоманку.

Хелена Тінніт потребувала літа, сонця і тепла.

"Що прекрасного у вогкій сирій погоді?" - думала вона, виходячи з роботи. Довге чорне пальто з хутряним каптуром все одно не рятувало від холодного вітру. Хела зіщулилась і обмотала шию синім шарфом. Масивні підбори голосно стукали по тротуару. Довга старовинна вулиця Луань, така яскрава і жвава, зараз була похмурою та безлюдною. Світло в кав'ярнях лише підкреслювало осінню меланхолію. Самотнє брудно-коричневе листя все ще ганяв вітер. Хела неуважно подивилася в кінець вулиці. Чи їй здалося, чи там дійсно промайнуло щось білясте і потворне?

Брюнетка здригнулась і придивилася. Звісно, ​​на вулиці нікого не було. Їй здалося. Хела втомилась, от і...

Відчуття, що за нею спостерігають, змусило жінку швидко попрямувати до центру, туди, де тинялися поодинокі містяни. Хелені було незатишно. Вона відчувала небезпеку, але не розуміла, звідки вона походить.

Відчуття чогось дивного та незрозумілого завжди виникали у дівчини. Часто Хела в останній момент уникала небезпеки, ґрунтуючись на інтуїції. Керуючись нею, набирала підопічних на роботу і жодного разу не прогадала. Саме відчуття звели Хелену з Анітою Грай. Хелі здалося, що боязкій Аніті потрібна подруга, здатна захистити від поганого впливу деяких індивідів.

До речі, про індивідів. За поворотом на центральну вулицю Хелена помітила Станіслава. Той, як завжди, палив з таким виглядом, начебто весь Амберіан належав йому. Брюнетка не скаржилася на цього юнака. Проте втомилася весь час забирати в Аніти цигарки.

"Краще нехай їсть мигдаль у карамелі, ніж палить цю погань", - думала Тінніт. Вона могла б махнути рукою. Подруга була дорослою і чудово усвідомлювала ризики паління. Але Хелену турбували випадки отруєння цигарковим димом, що почастішали у місті. Хтось додавав до цигарок невідому отруту. Все це Хела дізналася від друга - детектива Крістера Егіла і щоразу розпитувала його про нові подробиці справи.

- Хелено, - Станіслав Рааф чемно посміхнувся. Звичайний, трохи нахабний хлопчина. Чим, в ім'я Всесвіту, він так сподобався Аніті? - Зазвичай ти проходиш повз.

- Зараз так і буде, - стримано промовила брюнетка, - ти міг би не подавати поганий приклад моїй подрузі?

- В сенсі?

- Навіщо ти навчив Аніту палити? - прямо спитала Хелена.

- Що тут такого? - знизав плечима юнак. - Та я й не вчив, вона сама...

- Ти взагалі дивишся новини? - голос жінки був таким же крижаним, як і вітер. Стас похмуро на неї глянув і похитав головою. Лише витримка не дозволила Хелі обізвати хлопця дурнем. - То подивися. І будь ласка, відучи Аніту від цієї звички. Тим більше, якщо вона тобі байдужа...

- Не байдужа, - сказав Стас, видихаючи дим. Його співрозмовниця подумала, що не дочула. Потім, кашлянувши, промовила:

- Паління – не найкращий привід для знайомства.

- Знаю, - хмикнув юнак, - ми мали познайомитися ще минулого року. Пам'ятаєш ту подорож у столицю?

– Я її організувала.

- Вона віддала мені свій квиток до Амберіану.

"А мені Аніта збрехала, що втратила квиток", - подумала Хелена.

- Що далі? - спитала вона, ховаючи холодні руки в кишені пальта.

- Я не сподівався її знайти, як того осіннього дня помітив браслет на руці Аніти. Ну і...

Стас замовк.

- Що ж, - сказала Хелена, - якщо Аніта тобі не байдужа, то тим більше відучи її палити. І краще не пали сам.

Після цього дівчина пішла шукати таксі. Їхати з похмурими людьми у трамваї не було бажання. Здавалося, щось забирає всю радість із Амберіану та його мешканців.

Хелена швидко знайшла таксі. Сіла, назвала адресу. Машина, що працювала на водному паливі, нечутно рушила дорогою. Хмарочоси миготіли перед очима жінки. Вона зібралася відвернутись, але раптом у натовпі людей помітила щось високе і біле. Істота повернула голову слідом за авто, в якому їхала Хела. Дівчина з жахом побачила, що істота не має обличчя.

"Ні, ні", - Хела заплющила очі, - "такого не буває. Мені здалося".

Коли вона знову подивилась у вікно, авто давно проїхало ту ділянку тротуару, де йшли люди. Часто дихаючи, Хела глянула на водія. Той дивився лише на дорогу і не звертав уваги на пасажирку. Такий самий похмурий, як і всі містяни.

Коли Хелена опинилася в квартирі, то спочатку запалила дюжину свічок, щоб не було так похмуро. Потім зателефонувала Аніті. Хоч би як Хелена намагалася приховати тривогу, подруга вловила нотки переляку в її голосі.

- Що трапилося, Хело? - запитала Аніта.

- Я знову бачу цих істот, - зізналася Тінніт, бо подруга єдина вірила їй, - і здається, вони переслідують мене. Я бачу їх дедалі ближче.

- Я скоро приїду, - пообіцяла Аніта, - не виходь нікуди.

Хелена хотіла запитати, чим Аніта зможе допомогти, але подруга вже поклала слухавку. Брюнетка неохоче відклала телефон, залишившись у неприємній глухій тиші. За вікном десятого поверху місто поринало у вечірню дрімоту. Рано темніло. Повільно та з якимсь запізненням запалювалися ліхтарі. Здавалося, темрява поглинає тьмяне світло. Хела перевела погляд на свічки, не бажаючи більше споглядати страшний краєвид. Маленькі вогники були надзвичайно яскравими й теплими. Жінка злегка посміхнулася і відчула спокій. Принаймні очікування не буде таким напруженим.

Різкий удар у вікно змусив Хелу підстрибнути. Вона з острахом подивилася на чорний отвір, але нічого не побачила. Гілки дерев до десятого поверху не діставали. Що це було?

Тепер щось нишпорило по склу, зрідка видаючи шкрябаючі звуки. В голові зляканої Хелени засіла одна думка: що могло піднятися по стрімкій стіні і яким чином воно трималося весь час?

Дівчині не хотілося знати. Але вона взяла зі столу свічку і поволі підійшла до вікна. У чорному склі відображення Хели було блідо-сірим, позбавленим життя. Коротке чорне волосся злилося з загальним тлом, як і чорний джемпер. Свічка в руці тремтіла. Жінка напружено вдивлялась у вікно, розуміючи, що виглядає дивно. Що вона хоче побачити? За вікном немає нікого. За вікном нікого...

Худа біла рука з тріщинами раптово лягла на скло. Хела зойкнула, позадкувала назад і ледь не впустила свічку, спіткнувшись об пухнастий край килима. Скручені пальці кінцівки ретельно обмацували скло, немов шукали, як забратись у квартиру.

- Всесвіте, що це? - прошепотіла заціпеніла Хелена. Вона запитала машинально, бо знати відповідь їй зовсім не хотілося. Як і бачити володаря потворної руки. Інакше вона збожеволіє. У пам'яті відразу спливла довготелеса постать, яку жінка бачила в місті. Жах, здавалося, заповнив усю квартиру. Дівчина відвернулася від вікна, схопила пальто, телефон та сумочку. Вона не збиралася чекати, коли тварюка проникне до кімнати. Але, опинившись біля вхідних дверей, Хелена засумнівалась у правильності вчинку. Раптом чудовисько чекає на неї зовні? Тому Хела глянула у вічко, перш ніж вийти. І закричала, бо у вічку побачила безлику голову білястого чудовиська з кривою горизонтальною тріщиною замість рота. Опустившись на підлогу, дівчина обхопила себе руками, сподіваючись захиститися від невідомих істот. Чого вони хочуть? Чому переслідують?

"Все це правда", - Хела навіть не намагалася заспокоїти себе. Розширеними від страху очима вона дивилася на підлогу. - "Мені й раніше не здавалося. Просто вони... вивчали мене? Що вони з'ясували, коли вирішили напасти? Чому саме зараз?"

Дівчина сиділа, злегка погойдуючись. Від кожного шереху за дверима вона здригалася. Стримувати паніку з кожною миттю було важче. Але Хела не могла не відзначити, що тварюки з якоїсь причини не поспішають забиратися всередину квартири. Щось їх стримує.

Цей факт трохи заспокоїв жінку. Вона підвелась і з подивом виявила, що сиділа у темряві. Тільки з вітальні пробивалося тепле світло свічок. Дівчина ввімкнула світло і почула, що шарудіння за дверима припинилося.

— Отже, ви боїтеся світла, — сказала Тінніт. Осмілівши, вона швидко запалила світло у всіх кімнатах. І хоча маленька перемога повернула частину впевненості, брюнетка все одно не дивилась у вікна. Вона повернулася до вітальні й сіла ближче до свічок. Потім згадала про Аніту. Подруги досі не було.

"А що як ці монстри щось з нею зробили?" - промайнула думка, і страх знову повернувся. Хела нетерпляче набрала номер Аніти. У відповідь почула: "Абонент тимчасово недоступний".

- Ні, Аніто, будь ласка, візьми слухавку, відгукнися, - благала Хела, щоразу набираючи номер. Дарма. Жінка не знала, що робити, і безсило металася квартирою, а пальці машинально набирали Аніту.

Раптом Хела помітила, що світло в квартирі потьмяніло. Вона застигла, з гіркотою констатуючи, що ще один її здогад був правильним: істоти забирали світло. Щоправда, свічки горіли так само яскраво та рівно. Хелена запалила ще свічки та розставила по всій вітальні. Лампи майже згасли. Дівчина впала на диван.

- Що мені робити? - приречено спитала вона в порожнечу. - Допоможи мені, Всесвіте.

Старовинне дзеркало у світлій дерев'яній рамі на стіні спалахнуло. Хелена не знала, що й сказати, коли звідти вийшла висока жінка в строгому зеленому костюмі. Її довге руде волосся було заплетене в косу.

- Привіт, - сказала незнайомка, яка, здавалося, сама випромінювала легке сяйво, - я Арін, учениця пані Х'єни.

Хелена приголомшено кивнула, нічого не розуміючи. Її переслідують монстри, тепер якась незнайомка з'явилася із дзеркала. Думка про те, що все це сон, ставала правдоподібнішою.

- З Анітою все гаразд, - тим часом говорила Арін. Вона квапливо малювала щось на долоні вугіллям.

- Аніта, - Хела ніби прийшла до тями, - де вона? Я не можу їй зателефонувати.

- Воно й не дивно, Безликі заглушають сигнали, - відповіла жінка, - Аніта з моєю подругою Зореглядою. Вона захищена, на відміну тебе, Хелено.

- Безликі? – здивовано перепитала жінка. Її свідомість після пережитого стресу не встигала опрацьовувати стільки новин.

- Так, - Арін закінчила малювати, сховала шматочок вугілля в коробочку і уважніше придивилася до Хелени, - не дивно, що вони так зацікавилися тобою. Я бачу неприборкану силу. Ти можеш стати відьмою, Вартовою і навіть доєднатися до лав Війська. Але сила спить, і Безликі намагаються отримати її, поки ти не в змозі дати відсіч. Я виправлю це пізніше. А зараз знищу вихідців Сірого світу.

Хелена не встигла застерегти Арін. Вона й ворухнутися не встигла, як жінка поклала руку на підлогу. Квартиру залило м'яке, ніжне сяйво. Здавалося, кожен предмет випромінює це неземне світло. Хела дивилася на Арін, яка сіла в центрі кімнати. Волосся жінки нагадували сполохи полум'я.

- А ти гадала, я піду боротися з ними? – усміхнулася жінка. - Я ж не Вартова Порядку. Але світло Голдахару знищить Безликих у радіусі кількох миль. А ті, які уникнуть цієї долі, на якийсь час сховаються.

- Може, ви поясните, що відбувається? - купаючись у м'яких хвилях світла, Хелена повністю заспокоїлася і сіла біля Арін. - Безликі – це ті білі істоти, які вільно розгулюють Амберіаном? Чому їх ніхто не знищить?

- Безликі - найпотворніші породження Наудінне чи Сірого світу, - відповіла Арін, - вони забирають усе найкраще в інших світах, бажаючи перетворити міста на місця зневіри, апатії та смутку. Останнім часом вони масово з'явилися в Амберіані. Тому місто стало таким неживим, позбавленим фарб. Але після світла все налагодиться. Почекаємо Вартових ще трохи. Або разом із чаклунами дамо відсіч тварюкам.

- А ви хто?

- Можна на "ти", Хелено. Я відьма.

- Але ти щойно знищила Безликих!

- Після такого подвигу я майже місяць питиму відновлюючі настоянки, - сказала Арін, - я недостатньо сильна, щоб постійно закликати світло світу Мрійників. Для цього потрібна сильна віра у щастя.

- Тільки й усього? - Хелені така умова здалася дуже простою.

- По-справжньому вірити у щастя без жодного сумніву неймовірно складно, - відповіла відьма. Вона стерла намальований знак з долоні, і ніжне світло згасло. Натомість лампи у квартирі Хелени знову спалахнули. Але жінка з жалем зазначила, що їхнє світло все одно тьмяне в порівнянні з магією Арін.

- Що мені робити далі? - спитала Хелена.

- Знайти вчителя і вивчати магію, пробудити силу і правильно нею користуватися, - порадила відьма, - як я вже казала, твої можливості дозволяють обрати, ким стати. Я можу вчити тебе лише відьомському ремеслу. Якщо захочеш стати Вартовою чи Войовницею – доведеться шукати іншого вчителя.

- Хто такі Вартові та Воїни? – поцікавилася Тінніт.

- Вартові Порядку знищують монстрів, - відповіла співрозмовниця, - переважно Безликих. Військо особливого призначення займається організацією визвольних кампаній у поневолених країнах та містах. Їм теж доводиться стикатися з різними монстрами. Але якщо Вартові працюють поодинці, то Воїни збираються у загони.

– А як працюють відьми?

- Вони створюють ковени та навчаються, відчувають магію, святкують шабаші. Якщо потрібно, захищають місто, в якому мешкають.

- Було б непогано, якби ти вчила мене, - сказала Хелена, - хоча б доти, доки я не визначуся, до чиїх рядів хочу приєднатися.

- Рада це чути, - посміхнулася Арін, підводячись, - що ж, Хелено, за кілька днів я заберу тебе на перший урок. До цього часу можеш вивчити Тринадцяту вулицю. Не ходи гуляти на околиці міста, там ще лишилися Безликі. І попереджай Крістера, якщо зберешся в якесь нове місце.

- Крістер тут до чого? - Не зрозуміла Хела, почувши ім'я близького друга. - Чи він якийсь маг, який розслідує містичні злочини?

Арін дзвінко засміялася.

- Я думала, ти здогадалася, хто такий Крістер Егіл, - сказала жінка.

– Хто?

- Хранитель Амберіану.

*****

- Я рада, що все скінчилося, - зітхнула полегшено Аніта, коли Хелена наступного дня розповіла, що з нею сталося. Подруги сиділи у Відьомському кафе на Тринадцятій вулиці і насолоджувалися чудовим печивом у шоколадній глазурі із зефірним наповненням. Хела, начхавши на роботу, взяла вихідний. Їй слід було заспокоїтися після пережитого.

- Навряд чи все закінчилося, - сказала Хелена, - Безликих не знищили. Як би мені хотілося більше дізнатися про те світло і навчитися його закликати...

- Пані Х'єна повідомила, що от-от мають з'явитися Вартові. Вони розберуться.

А потім Аніта розповіла, що Стас попросив її кинути палити.

- Чого б це? - дивувалася подруга. - Мені здавалося, йому все одно.

- Можливо, він побачив новини про отруєні цигарки, - припустила Хела, радіючи, що юнак прислухався до її поради, - сподіваюся, Станіслав теж перестане отруювати своє життя. Не хотілося б шукати нового працівника.

Двері в кафе відчинилися. Хелена завмерла, помітивши Крістера. Той був одягнений у розстібнуте чорне пальто, чорні штани та білу сорочку сорочку. Шия обмотана темно-бордовим шарфом. Русяве волосся скуйовджене, наче детектив поспішав і не встиг причесатися. Побачивши Хелену, Хранитель рушив до неї.

- Як мені тепер поводитися з ним? - прошепотіла брюнетка, відчувши незнайоме досі хвилювання.

- Як і раніше, - посміхнулася Аніта, пригубивши чашку з кавою, - Крістер все ще твій друг.

Егіл підійшов до їхнього столу. На різко окресленому обличчі з'явилася широка посмішка.

- Привіт, Хелено.

Примітки

[1] Осіннє позачасся - період між Самайном і Йолем. Темний час монстрів і Дикого Полювання.