Древні боги все ще живуть серед нас.

Місто: невідоме

Бог Самайн брів прикрашеною гарбузами вулицею і палив. Пульсуючі вогні ліхтарів освітлювали сплутане чорне волосся, загострені риси обличчя, розстібнутий плащ і поношені чоботи. Самайн байдуже дивився, як зграї переодягнених у монстрів дітей з кошиками-гарбузами бігали від будинку до будинку. Він чув дзвінке: "Гаманець або життя!" Чув і звуки музики - чужої, незрозумілої, з ритмом, що постійно збивався й різав слух. Осіння ніч 31 жовтня виявилася напрочуд теплою, тому на вулицях було багато людей. Самайн чув їхній сміх, але не розумів, чому радіють смертні в ніч, коли духи померлих мандруватимуть світом. Невже ці люди щасливі через майбутню зустріч з силами, які їм незрозумілі? Чому ніхто не йде на цвинтар, аби вшанувати померлих родичів? До чого тут солодощі й загальні веселощі?

Самайн не раз приходив подивитися на святкування напередодні Дня святих, але завжди подумки ставив одні й ті ж питання. Одного разу, щоправда, він запитав у людей, але ті дивно подивилися на бога й порадили полікуватися. З того часу він не йшов на контакт. Звісно, можна було нацькувати на нахабних смертних примар чи покликати ватажка Дикого Полювання, мовляв, тут знайшлася чергова жертва. Але Самайн не ображався на дурість людей і пішов.

Бог за звичкою шукав цвинтар. Він відчував ауру смерті й спокою, яка завжди панувала в місцях, де людей ховали за традиціями. Ці відчуття допомагали чоловікові знаходити правильний шлях до цвинтарів. Ще він чув, як його кликали по всьому світу. Але бог звик до цих жартівливих покликів. Насправді люди не чекали його. Раніше Самайн кілька разів з'являвся, коли його кликали. Виявлялося, він там не потрібен. Бога з проганяли зі словами: "Забирайся геть, інакше викличу поліцію!"

Він не був потрібен людям під час власного свята.

"А ваші предки були більш забобонними", - подумав чоловік, дивлячись, як у маленьких будинках родини сідають вечеряти. Його ім'я все ще вигукували, навіть не усвідомлюючи, що покровитель древнього шабашу все чує.

Зненацька до бога долетів жіночий шепіт: "Самайне, прийди, прошу. Скуштуй зі мною трапезу". Здивований, чоловік пішов на поклик. Бо не одне десятиліття його чекав.

Ще більше здивувався Самайн, коли опинився біля цвинтаря. Ледь помітний серп нового місяця майже не давав світла, та й ліхтарів тут не було. За кованими воротами нечітко розрізнялися обриси надгробків. Тихо і якось сумно шуміли смереки - похмурі чорні велетні на тлі безхмарного зоряного неба. Аромат свіжості змішався з запахами вологи і зів'ялих квітів. Шелестіло листя під важкими чоботами Самайна. Крім загадкової чорноти ночі, він бачив вогники над могилами. Душі померлих на короткий час прийшли побачитися з живими родичами. Та на примар ніхто не чекав. Що мертве, хай буде забуте - адже так зараз думають люди? Бог скрушно зітхнув, відчуваючи, як морок і гіркота огортають світлі душі. Вогники носилися між надгробків, не маючи можливості покинути меж цвинтаря. Самайн заговорив з духами і заспокоїв. Потім запитав, чи є тут живі люди. Вогники вказали йому шлях.

Майже в кінці бог помітив світло свічок. Вони висвітлювали чотири невисокі надгробки і жінку в чорному вбранні з абияк заплетеним волоссям кольору іржі. Біля свічок лежали пироги у формі серпів місяця, яблука, гранати і букет з опалого листя і хризантем.

- Самайне, прийди, прошу. Скуштуй зі мною трапезу, - долинав її шепіт, такий гучний у глухій цвинтарній безмовності. Бог з цікавістю спостерігав за ритуалом. Звісно, до давніх обрядів йому було далеко, але ця жінка кликала Самайна, як цього вимагав звичай.

- Що ви тут робите? - якомога м'якше запитав Самайн. Жінка здригнулась і повернулася. Перелякане змучене обличчя, незважаючи на хворобливу худорлявість, було по-своєму привабливим. Магічне світло свічок кидало відблиски на її шкіру, роблячи незнайомку схожою на примару - самотню й заблукалу між світами живих і мертвих.

- Я... - жінка не знала, що відповісти. - Я не...

- Не турбуйтесь, я не буду вам заважати, - спокійно сказав Самайн, - я йшов поблизу і побачив світло на цвинтарі. Це здалося дивним.

Жінка все одно дивилася на нього з підозрою.

- Сьогодні ніч перед днем усіх Святих, - холодно промовила вона, - я прийшла вшанувати рідних.

- Чому ж ви обрали такий пізній час? І чому прийшли без сім'ї? - запитав бог. На бескровних обвітрених губах жінки з'явилась гірка усмішка.

- Ось уся моя сім'я, - вона махнула рукою на надгробки, - всі тут, - потім додала тихіше, - крім мене. Хочу піти до них. Хай земля мене вкриє... Тут мені немає місця.

- Вам ще рано, - сказав Самайн, - не шукайте Смерть. Коли настане час, вона сама вас знайде. Як вас звати?

- Брігіта, - машинально відповіла жінка, заворожено слухаючи промову дивного незнайомця. "Якщо це маніяк", - подумала вона, - "то хоч помру біля сім'ї".

- Гарне ім'я, - посміхнувся Самайн, сяйнувши золотими очима, - вас назвали в честь покровительки Імболка - свята пробудження весни. Я Сем. Дозвольте скуштувати вашу трапезу? Знаю, що вона призначена Самайну. Але, гадаю, він не образиться, якщо ви почастуєте подорожнього.

Брігіту здивував цей незнайомець. Він не здавався небезпечним. Можливо, дійсно, повертався зі святкування і помітив вогні. Правда, в місті жінка його раніше не бачила. Хоча... після тієї жахливої аварії вона взагалі нічого не помічала. Брігіта майже жила на цвинтарі, готуючись піти до мертвих і забути про страждання, що отруїли її життя.

- І ви не боїтеся, що я можу виявитися божевільною? Вас не лякає, що ми знаходимося на цвинтарі?

- Мені доводилося бувати в більш моторошних місцях, - Самайн сів на траву біля надгробка, мигцем прочитавши ім'я покійної жінки. Судячи з дат, мати Брігіти. - Ваша присутність мене анітрохи не лякає.

Брігіта простягнула йому пироги і яблуко. З сумки дістала пляшку вина і чашку.

- Я читала, що Самайну підносять вино або трав'яний чай, - повідомила жінка, наливаючи густий бордовий напій, - сподіваюся, бог не образиться, що я не зварила чаю.

- Це дрібниця, - відгукнувся Самайн, забираючи простягнуту чашку, - скажіть, Брігіто, навіщо ви кликали бога?

- Хочу побачити сім'ю, - відповіла жінка, - вони загинули в аварії. Мама, чоловік і діти. Я лишилася сама. Хочу запитати у них, що мені робити далі. Я загубилася, не знаю, що робити. Я не можу і не хочу далі жити. Бо нема для чого.

- Шануй і поважай мертвих, та поки живий - живи, - замислено процитував Самайн рядок забутої пісні. Брігіта подивилася на нього.

- Жити складно.

- Потойбічне життя теж не казка, - відказав бог, - я не маю права втручатися у ваші рішення, але не хотів би, аби ви пішли з цього світу раніше призначеного часу. Смерть цього не любить.

- Дивні речі ви говорите, Семе, - здивувалася Брігіта, - але якщо ви маніяк чи божевільний, то так, напевно, має бути.

- Я не маніяк і не божевільний, - заперечив Самайн, - я всього лише подорожній. Ви були приязними до мене, Брігіто. Боги цього не забувають.

Жінка ледь посміхнулася.

- Куди ви підете? - запитала вона, дивлячись, як чоловік підвівся й задивився на небо. Довкола було тихо. Свічки горіли рівно і яскраво. Брігіта здивувалася відсутності найменшого страху. Чи після тієї аварії вона розучилася боятися?

- Додому, - коротко відповів Самайн, - крім того, вже майже північ. Не буду вам заважати, Брігіто. Раптом з'являться духи ваших рідних?

- Я на це сподіваюся, - сказала жінка.

- Хай благословенна буде для вас ця ніч, - мовив наостанок бог, - дякую за частування. І раджу вам теж повернутися додому, що чекає за цвинтарною огорожею.

Він справді поспішав додому, у світ Богів. Самайн знав, що Брігіта поговорить із сім'єю. Потім буде жити далі. А ще бог знав, що в наступну ніч перед днем Святих повернеться до цього світу. Заради тих, хто ще шанує великого покровителя шабашу.

*****

Брігіта повернулася додому. Очі в жінки були червоними від того, що увесь шлях від цвинтаря вона плакала. І сміялася водночас.

До неї з'явилися рідні. Чоловік з незмінною кривуватою посмішкою, невгамовні діти і мати, котра осудливо дивилася на доньку. Спілкування їхнє було недовгим, але таким бажаним для Брігіти. Їй потрібно було побачити сім'ю в останній раз. Щоб відпустити і залишити лише світлу пам'ять про близьких людей. Як там говорив той дивний чоловік? "Шануй і поважай мертвих, та поки живий - живи".

Раптом Брігіта зрозуміла. Вона не звернула уваги на слова Сема: "Боги цього не забувають". І на блиск дивовижних очей золотистого кольору. І на дивні роздуми про смерть. Бог відгукнувся на поклик, а Брігіта навіть не впізнала його в образі непримітного подорожнього.

- Дякую, Самайне, - прошепотіла вона.