Я не можу стояти осторонь і спостерігати, як руйнується мій світ. Якщо доведеться, я утримаю його на своїх плечах і зроблю все, щоб зберегти ті крихти добра і справедливості, які є в кожному з нас.
Місто: Амберіан
Виходжу на вулицю. Робочий день скінчився. З полегшенням вдихаю весняний аромат, просочений запахами кави та вологого асфальту. Йде дощ. Перший цієї весни. Він нагадує сріблястий серпанок, який ледь чутно шумить, заглушаючи кроки перехожих. Я без парасольки, мені дощ не страшний. Накидаю каптур і йду вниз Кривою вулицею. Неквапливо крокую, розглядаючи будинки та вітрини старих магазинів. Я бачила їх сотні разів, та все одно придивляюся до деталей – чудернацьких дахів з кованими декоративними елементами, маленьких вітрин з манекенами, дверей з масивними круглими ручками та великими вивісками. Майже наприкінці знаходиться кав'ярня "Кавовий клуб". Я часто ходжу сюди купити мигдаль у шоколаді. Не втрималася й сьогодні.
Усередині темнувато, проте затишно. Старовинні речі прикрашають полиці та столики. Неголосно грає платівка, навіваючи ностальгію про далеке минуле. Солодко пахне випічкою. Купивши улюблені солодощі, прощаюся з офіціантками. Вони вже мене знають. І часто лишають зайвий пакетик мигдалю. В знак подяки я домовилася з тутешнім домовиком, який псував прилади у кав'ярні. Він сердився, що про нього забули. Після розмови малюк пообіцяв виправитись. В іншому випадку довелося б звертатися до відьом, а я не хотіла турбувати їх через дрібниці.
Після того, як я почала вчитися у панни Зорегляди, стало простіше дивитися на речі. З'явився дивний спокій у вирішенні багатьох дрібниць, що раніше виводили з себе. Я навчилася бачити істот, які мешкали в Амберіані, але були невидимі для більшості містян. Все ще не знаю, до яких відьом у результаті приєднаюся. Хоча панна Зорегляда натякала на те, що в мене, як і у відьом Сапфіра, яскраво розвинена чутливість до різних видів магії.
На вулиці я розкрила пакетик з солодощами. Погляд ковзнув у напівтемряву арки біля кав'ярні. Я одразу помітила ногу на землі. І завмерла. Стояла й розуміла, що слід викликати поліцію і нічого не чіпати. Очевидно, я була шокована однією думкою про те, що в Амберіані серед білого дня можуть вбити людину.
Та щось було не так. Я не розуміла, що саме. Але відчувала – це неправильно. "Ніби жертву вбили за мить до того, як я вийшла з кав'ярні", - промайнуло в голові. Що змусило мене так подумати?
Хтось поклав руку на плече. Я здригнулася і мало не випустила солодощі.
- Аніто? - На мене дивився Станіслав. Світлі очі вивчали моє обличчя. Що він тут робить? Йому ж в інший бік іти. – Ти чого так завмерла?
- Там труп, - надто спокійно сказала я йому. Очі Стаса округлилися. Він підійшов до арки. Зазирнув туди і майже одразу відсахнувся.
- Забери мене Безодня! - Видихнув хлопець. Він нишпорив у кишенях, шукаючи телефон. – Зателефоную в поліцію. Ти, мабуть, в шоці...
- Зачекай, - я зупинила Стаса. Він мовчки спостерігав, як я йшла до трупа. Це дивне відчуття вело мене вперед, у напівтемряву кам'яної арки, де завмерло чиєсь життя, залишивши порожню оболонку. Відлуння магії або дуже сильної аури, не інакше. Мені не хотілося дивитись на труп. Це не моя робота. Проте як чинити опір поклику відчуттів, яким я останнім часом навчилася довіряти? Лише подивлюся, чи немає на трупі нічого незвичайного. Не стану навіть торкатися. Аби зрозуміти, що це за магія – чужа та знайома одночасно.
- Стій, Аніто, - Стас перегородив шлях. Дивився на мене насторожено та схвильовано. - Ти ж не збираєшся грати у детектива? Ми не поліцейські.
- Знаю, - я кивнула, неохоче відводячи погляд, - але слід дещо перевірити.
Я вже стояла біля тіла. Це був чоловік. Коричневий піджак у клітинку, чорні штани, розстібнута шкіряна куртка. Важкий портфель валявся за крок від трупа. Одяг не намок під дощем. Отже, чоловік не встиг вийти з арки. Його вбили тут.
Через напівтемряву я не могла як слід розглянути обличчя. Довелося увімкнути ліхтарик у телефоні. І побачене шокувало мене не гірше, ніж нещодавній напад Безликих на Хелу.
Обличчя мерця було жовте, висушене настільки, що здавалося, ніби переді мною лежала східна мумія. Рот широко розкритий у німому крику, очниці порожні. Їхня чорнота лякала, і я опустила очі на шию. Там помітила дві маленькі парні ранки.
- Що за?.. - здивований, переляканий вигук Стаса вивів мене з заціпеніння. Я різко повернулася до нього:
- Не дивись. Це видовище не для людей зі слабкими нервами.
- А тобі, значить, дивитися можна, - пробурмотів хлопець, проте насторожено відійшов від мерця, - як таке сталося? Дзвони в поліцію, Аніто. Мені це не подобається.
- Звісно, - цього разу я погодилася. Але набирала номер особливого підрозділу, де займалися такими злочинами.
- Відділ містичних злочинів, - заговорили до мене, - чим можу допомогти?
- Чи можу я поговорити з детективом Егілом? - запитала я. - Це важливо.
- Хто такий детектив Егіл? Чому не поліцейські? - похмуро запитував Стас, поки я чекала відповіді. Хотілося довіритись йому. Хотілося розповісти, що я – майбутня відьма, а чоловіка, мабуть, убили вампіри. Хотілося виговоритись, бо ця таємниця здавалася непосильною, аби постійно її приховувати. Крім Хелени, у мене більше не було тих, хто знав би про таємниці міста.
Та я не можу розголошувати інформацію про магічний Амберіан просій людині. Таке правило Магічного кодексу. Містянам поки що не слід знати, що разом з ними живуть інші істоти. Люди ще не готові. Вони ніколи не будуть готові. Люди надто полохливі. А ще не люблять тих, хто чимось відрізняється від них.
- Детектив Егіл, слухаю, - я впізнала його суворий чіткий голос. Відразу стало легше.
- Це Аніта Грай, - мовила я, - на Кривій вулиці скоєно вбивство.
- Ти впевнена, що вбивство незвичайне? - запитав Крістер. Його недовіру можна зрозуміти: зазвичай більшість убивств скоєно людьми. Егіл неодноразово це доводив.
- Так, - відповіла я.
- З тобою є хтось сторонній?
- Так.
- Тоді залишайтеся там і ні до чого не торкайтеся, - сказав детектив звичну фразу, - я скоро приїду.
- То що? – Стас тупцював біля арки, бажаючи знаходитися подалі від трупа.
- Скоро будуть, але ми маємо їх дочекатися, - відповіла я. Дощ закінчився, тож можна було не стояти під аркою. Хотілося б подумати в тиші та на самоті. Чому вампіри так знахабніли, що вбивають вдень? Панна Зорегляда казала, що міські вампіри перестали вбивати людей уже давно. І що це за дивне відлуння аури та магії? Невже Нічне Братство має таку силу? Ні, не може бути. Як би хотілося розібратися в цьому, зрозуміти та знайти вбивцю.
– Серед твоїх знайомих є детективи? - допитувався Стас, якого хвилювало зовсім інше. І тут я зрозуміла, що він знаходиться зі мною весь час з моменту виявлення трупа.
Хотілося б зустріти його у більш романтичному місці. Не біля напівтемної арки з облупленими стінами, де було скоєно вбивство. Та доля завжди зводить людей у несподіваних місцях.
- Крістер - друг Хелени, - відповіла я, - Хела нас і познайомила.
- Не пощастило тобі, - хлопець похитав головою, підійшов ближче, - чому ти пішла сюди? Ти добираєшся додому іншим шляхом.
Я ледь не спитала, звідки він знає. Але ми майже завжди одночасно йшли з роботи. Колега неодноразово бачив, куди я йду.
- Як і ти, - стало ніяково, бо я ніби звинувачувала Стаса. Проте він не повинен тут бути. І подобатися мені не повинен також. Не варто відьмам закохуватися у містян. Буде боляче, коли відкриється правда. Але я не могла нічого вдіяти зі своїми почуттями. Як би не намагалася поховати їх у глибинах душі, вони все одно воскресали. Оживали, варто було Стасу зайти в офіс і привітатися. Так, я обмежила спілкування з хлопцем, проте ніколи про нього не забувала. Не могла забути.
Кохання – це наркотик. Якось спробуєш – підсядеш назавжди.
Важкі темні хмари потихеньку розповзалися. Гнані вітром, вони оголювали клаптики весняного неба. Сонячні промені відбилися від калюж і освітили місто, перетворюючи його з ілюстрації до похмурих історій на квітуче світле місце – старовинне та величне.
- Я пішов за тобою, - прямо заявив Стас, мружачись на сонці, - думав, ми могли б прогулятися. Я... знаєш, ніяк не вдавалося поговорити з тобою на роботі. Ти вічно зайнята, тож...
Він говорив так упевнено, ніби я вже погодилася на прогулянку. Вкотре дивуюся його непохитності та рішучості. Може тому люблю його?
– Здається, сьогодні не вийде, – швидко відказала я. Не хотіла, щоб Стас почув нотки хвилювання у голосі. Краще відштовхнути його зараз, аби не страждати потім.
Біля нас пригальмувала темно-синя машина з перекресленою емблемою поліції Амберіана – знак відділу магічних злочинів. Звідти вийшли четверо в коричневому одязі. Крістер Егіл – чоловік у коричневому пальті, з русявим кучерявим волоссям, в ідеально випрасуваному костюмі – підійшов до мене.
- Огляньте місце злочину, - скомандував Егіл, - Сігурін, опитай свідка. Не пропустіть жодної деталі. Аніто, - він звернувся до мене, понизивши голос, - розкажеш, яким чином тобі вдалося вплутатися в таку пригоду?
Спокійний, діловий тон. Чоловік неодноразово стикався з убивствами, скоєними іншими істотами або за допомогою магії. Він ставився до злочинів як справжній детектив – беземоційно, задіявши професіоналізм та силу Хранителя. Йому я могла вірити. Краєм ока я помітила, що Стаса допитує напарниця Крістера, ставлячи банальні запитання. Людей намагалися не залучати до злочинів такого роду.
- Це можуть бути вампіри? - Поцікавилась я наостанок. – Ти сам казав, що новачки часто нестримні й повертаються до способу життя, який вели їхні предки, – полюванню на людей.
- Так, хтось міг наплювати на заборони Магічного кодексу, - невдоволено промовив Хранитель, - але труп незвичайний, тож я сумніваюся.
- Чому?
- Жоден вампір не вип'є майже п'ять літрів крові, хоч би яким голодним був, - пояснив детектив, - і все одно людина виглядала б не так. Тут замішаний хтось інший.
- Виходить, вампірів підставляють?
- Не знаю, - зітхнув Крістер, - але неодмінно розберуся. До речі, ти згадувала дивне відчуття. Чи можеш його описати?
- Навряд чи, - чесно сказала я, - воно було швидкоплинним. Може, відлуння магії, може, аура вбивці. Я не змогла розібратися.
- Все одно дякую, - кивнув детектив, - ви з приятелем поки що вільні. Якщо мені знадобиться уточнити інформацію – я зателефоную.
Попрощавшись із детективом, я миттю глянула в отвір арки. Місце було огороджене поліцейською стрічкою. Поруч завмер один з помічників Крістера. Шкода, а так хотілося ще раз поглянути на труп. Хоча, думаю, я згадаю, як він виглядав, коли настане час.
Оскільки розмова з детективами зайняла багато часу, відпочивати не збиралася, хоча спочатку думала поїхати додому. Треба відвідати одне місце. Я збиралася з'ясувати, хто вбив людину. Не знаю, що штовхало мене на це. Те незрозуміле відчуття? Холодна лють через усвідомлення, що хтось дозволяє собі вбивати? Чи той факт, що вбивають у моєму місті? Професійних магічних вмінь я ще не мала, але поставити кілька запитань можна без допомоги магії.
Стас наздогнав мене, коли я шукала в кишені телефон, маючи намір викликати таксі.
- Аніто, ти не відповіла на жодне моє запитання, - заявив він. Світле волосся скуйовджене, окремі пасма падали на чоло. Мабуть, хлопець біг за мною. - Чому ти викликала Егіла, а не звичайних поліцейських? Про що ви говорили? Куди ти зібралася?
- Я не можу все тобі розповісти, хоч як би хотіла це зробити, - зізналась я, - це може накликати на тебе небезпеку.
- Для мене не існує небезпек, - хмикнув Стас, - а ще я все одно дізнаюся.
Ми стояли біля скульптури гітариста. В Амберіані люди любили вуличних музикантів навіть більше, ніж відомих виконавців. Кам'яні очі скульптури, здавалося, осудливо дивилися на мене.
- Гаразд, - здалася я, - зараз ми поїдемо в одне місце, а я постараюся... прояснити ситуацію щодо вбивства, наскільки це можливо.
- У що ти вплуталася? - зітхнув Стас, недовірливо дивлячись на мене. Потім, узявши руку, потягнув за собою. - Поїдемо на моїй машині. Я не збираюся відпускати тебе одну невідомо куди.
Він ішов швидко, а мені доводилося мало не бігти. Його авто знаходилося на парковці навпроти торгового центру. Хлопець зупинився біля спорткара бордового кольору і жестом запросив сідати.
- Куди їхати? – поцікавився Стас, сівши за кермо. У салоні було затишно. На дошці приладів я помітила безліч намальованих магічних символів. Звідки вони? Чи знає Стас їхнє значення? Чи десь побачив і вирішив змалювати?
- До підніжжя Димчастих гір, - відповіла я, - туди веде одна дорога. На роздоріжжі повернеш ліворуч, до ресторану "В обіймах повного місяця".
- До ресторану? – здивувався хлопець. – Що ж, наша подорож дедалі більше нагадує побачення.
- І ти на кожному побаченні їдеш допитувати підозрюваного? - нерішуче озвалася я. Мої слова пролунали надто в'їдливо, а образити Стаса не хотілося.
– Що? - запитав колега. - Аніто, нам же сказали...
- Мені тільки треба запитати у господаря ресторану, чи не його вампіри випили всю кров із того нещасного.
– Вампіри? - Стас косився на мене, як на божевільну. - Стривай, їх же не існує. Аніто, ти мене розігруєш?
- Вампіри існують, - я була непохитна. - На трупі я помітила маленькі парні ранки. Тому збираюся поставити запитання вампірам, поки в ресторан не з'явилися детективи.
- Маячня якась, - тільки й промовив Стас, але продовжував їхати. Ми вже знаходились у північній частині міста. Будинки траплялися все рідше. Натомість на узбіччях виростали старі дерева. На багатьох розпустилися молоді листочки. Останні промені сонця висвітлювали пряму дорогу, що вела крізь тунель із переплетених крон. Я була в ресторані лише раз, коли панна Зорегляда вирішила познайомити мене зі своїми приятелями вампірами. Здається, з одним із Братства у відьми був роман. Але їх Майстра того разу побачити не довелося. Місцеві вампіри також охороняли Амберіан від дивних подій та співпрацювали з відділом магічних злочинів. Я не вірила, що того чоловіка вбили вони. Лиш хотіла запитати, чи нічне Братство має здогади про те, хто це міг зробити.
- Не варто було тобі вплутуватися в це, - звернулась я до Стаса, - я б порадила залишитися в машині або взагалі виїхати, та, знаючи твій характер...
- Ще чого! – роздратовано пирхнув хлопець. - Я піду з тобою. До речі, з чого ти вирішила, що ці вампіри не вб'ють тебе?
- Вони теж оберігають Амберіан. Як і відьми, - я й страшенно хвилювалася, кажучи це, проте хотіла одразу відкрити Стасові правду. Може ,тоді він зрозуміє, що від мене слід триматися подалі. – Я знаю все це, бо навчаюся відьомському ремеслу. Я відьма.
Стас мовчав. Вчепившись у кермо, він вів авто з незворушним виразом обличчя. Я не стала йому заважати. Нехай подумає та зробить правильний вибір.
А я? Чи правильно вчинила, знову відштовхуючи його? Чи правильно я роблю, відмовляючись від почуттів, змушуючи себе страждати? От би і мені хтось сказав, який вибір зробити, щоб він був правильним.
Дорога закінчувалася глухим кутом перед самим входом у Фейрітаунський ліс, який ріс на схилах гір і огинав майже все місто, плавно переходячи у парк Забутих легенд, що розташувався у західній частині міста. З лісу на Амберіан опускався туман. Білі клапті наповзали, спотворюючи обриси місцевості, ховали небезпечних істот, заважали побачити шлях. Туман у лісі не залежав від пори року. Лиш неонова вивіска ресторану та вогні всередині, наче маяки, вабили до себе.
Стас зупинив авто на парковці, де стояли ще кілька машин. Ми вийшли. Я закуталась у пальто. Було прохолодно та вогко. У густому тумані стало незатишно, тому я поспішала до триповерхової будівлі з панорамними скляними вікнами. Велика вивіска, що підморгувала червоним, різала очі після напівтемного салону авто: Ресторан "В обіймах повного місяця".
Ми зі Стасом зайшли всередину. Відвідувачів було небагато. Ніч тільки починалася. Просторе приміщення світлого кольору з меблями коричневих відтінків розфарбовували спалахи кольорових ламп. Дивовижні статуетки прикрашали п'ятикутні столи. На стінах – картини на вампірську тематику, а під ними – м'які дивани та стільці. Дерев'яні перегородки прикрашені рослинами та пляшками з вином. За широкою барною стійкою бармен ліниво готував коктейль. Неподалік за столом біля вікна повільно пив каву відвідувач у шкіряному плащі.
Я підійшла до бармена. Він був вампіром. І це відчула. У Нічного Братства специфічна аура – насиченого кармінового кольору, з іскристими сполохами. Моторошно і красиво водночас.
- Доброго вечора, - я привіталася, порушивши тишу, що панувала в приміщенні. Бармен відволікся від коктейлю і подивився на нас зі Стасом жовтогарячими котячими очима. – Ми можемо зустрітися з Майстром Нічного Братства?
- З якого приводу, молоді люди? - вампір злегка примружив очі. – Майстер не може дозволити собі щовечора розмовляти зі смертними.
- Це важливо, - наполягала я, бачачи, що Стас втрачає терпіння. Він і так стиснув долоні в кулаки, почувши зверхнє "смертні". Бракувало ще, щоб він влаштував скандал. – Йдеться про репутацію Братства. Мені потрібно поставити кілька запитань.
- А ось це цікаво, - той відвідувач, який сидів біля вікна, підвівся і підійшов до нас. Рухи його були легкими та витонченими. Риси обличчя наче мармурові. Доброзичлива посмішка на губах. Світло-русяве волосся до плечей. І дивовижні золотаві очі. Під плащем він був одягнений у темно-синій костюм. - Охоче вислухаю вас, панянко.
- То це ви?.. – тихо промовила я, відчуваючи, як червоніють щоки під його уважним поглядом.
- Артур Грегорі Діос де Вомп'єр, - у вампіра був приголомшливий баритон з легкою хрипотою. Його хотілося слухати вічно. – Господар ресторану та Майстер Нічного Братства. Що привело сюди ученицю відьми і того, в чиїх венах тече кров темних магів?
Мені так і хотілося спитати у Стаса про почуте. Він жодного разу не казав, що посвячений у магічні таємниці міста. І він – темний маг? Неймовірно. Ніколи б не подумала. Темні маги стриманіші у прояві емоцій. Залишивши це питання на потім, я заговорила:
– Сьогодні в Амберіані вбили людину. Не хочу звинувачувати ваше Братство, але вампіри під підозрою.
Закінчити речення не вдалося. Артур наблизився. Прибрав з моєї щоки пасмо волосся, що вибилося, і м'яко провів пальцем по шкірі. Місце дотику, здавалося, спалахнуло. А я мовчала і заворожено дивилася в хитро примружені очі, в яких відбивалося неонове світло. Що за краса, від якої завмирає серце?...
- Агов, кровопивце, - грубо втрутився Стас. Він зруйнував цю неймовірну мить, відтягнувши мене подалі від Артура. - Ти зовсім нахабнів? Гіпнотизуй когось іншого. Ми поговорити прийшли.
Ось тепер я відчула його ауру. То справді був ураган магії, старанно захований від усього світу. Колосальна сила, що стримувалася довгий час. І ця сила могла будь-якої миті вирватися з-під контролю.
"Що ж ти накоїв, Стасе?" – подумала я. - "Сам себе знищуєш". Обов'язково поговорю з ним, коли залишимось удвох.
- Як я міг забути, - похитав головою де Вомп'єр, - темні маги стійкі до будь-якої ментальної магії. Сумно.
- Сумно буде, якщо мені доведеться тебе вбити, - Стас починав злитися, - кажи, це твоя родина вбила людину?
- Нічне Братство понад тисячі років харчується виключно донорською кров'ю, - прошипів Артур. Йому не подобалася зневага, з якою до вампіра звертався хлопець. - Твої звинувачення, безглузді, молодий магу.
- Зачекайте, - втрутилася я, бачачи, що чоловіки можуть побитися, - Майстре де Вомп'єр...
- Для вас Артур, - той миттю забув про Стаса і подарував мені спокусливу посмішку, оголюючи довгі гострі ікла. Небезпечний та привабливий. Мало хто встоїть перед його магією та магнетичним голосом.
- Мене звати Аніта, це мій приятель Станіслав, - я представилася і представила супутника. - Я бачила труп. Хочу, щоб ви теж його побачили та поділилися думкою щодо особистості вбивці.
- О, дозволяєш проникнути у твої спогади, Аніто? – Артур засяяв. - І ти завжди так довіряєш вампірам, юна відьмо?
- У мене не було часу зробити фото, - я проігнорувала його запитання, все ще сумніваючись у правильності такого рішення.
- Що означає "проникнути у спогади?" - агресивно запитав Стас.
- Те й означає, - хмикнув вампір, котрому явно подобалося злити мого супутника.
- Аніто, тільки не кажи, що він залізе тобі в голову, - люто кинув хлопець. Його очі кольору ультрамарину потемніли від емоцій, які він погано контролював. - Хтозна, що в нього на думці.
- Я благородний вампір і подивлюся лише спогади про труп, - спокійно заперечив Артур, - але якщо панянка попросить...
- Майстре де Вомп'єр, - твердо промовила я, роздратована через словесну сутичку чоловіків. - Просто погляньте на мерця і ми підемо.
- Добре, - погодився Артур, - дивись мені в очі, Аніто. І не бійся.
Хоч було ніяково, але я взяла Стаса за руку. Так почувалася спокійніше.
Панна Зорегляда розповідала, що вампіри – неперевершені гіпнотизери та маніпулятори. Крім колосальної фізичної сили, нічні мисливці мали ментальну магію вищого рівня. Вампірам нічого не вартувало зачарувати людину, обдурити, заговорити, дізнатися потрібну інформацію, змусити забути побачене або запрограмувати на самогубство. Сонце не надто шкодило Нічному Братству. Вони лише ставали млявими і сонними, а ще не могли використовувати свою магію на повну силу.
Найстійкішими до їхнього гіпнозу були Хранителі, темні маги, дракони та змієлюди асанги. Іншим слід було навчитися захищати свідомість від атак вампірів.
Золотаві очі Артура спалахнули яскравим світлом і затьмарили світ. Хотілося відвести погляд, але раптом я зрозуміла, що не можу цього зробити. Наче передала керування своїм тілом комусь іншому. Біле світло засліплювало, а між спалахами пролітали спогади про труп. Його вигляд у подробицях, моторошне висушене обличчя та ранки на шиї.
Раптом усе припинилося. Я похитнулася і сперлася об шинквас. Здавалося, ніби в мене забрали частину енергії. До втоми додався тупий головний біль. Перед очима й досі пливли яскраві плями.
- Для вас все теж відбувається так... болісно? – я скривилася від неприємних відчуттів. Згадала, що вчепилася в руку Стаса. Стало соромно. Я різко висмикнула долоню, не дивлячись на нього. Відразу відчула, як колега поклав руку на плече, висловлюючи підтримку.
- Вибач, забув попередити про побічні ефекти, - сказав Майстер. Він уже не посміхався. Мабуть, обмірковував усе, що побачив. - Згоден, вбивство схоже на напад вампіра. Але ніхто з Нічного Братства до цього непричетний. По-перше, я б відчув, якби хтось із громади вбив людину. Це неможливо приховати. По-друге, ніхто з вампірів за один раз не випиває стільки крові. По-третє, людина без крові не виглядає як мумія. І, по-четверте, ми чудово обходимося донорською кров'ю. Сподіваюсь, я відповів на всі запитання.
- На території Амберіана можуть жити вампіри, які не приєдналися до Братства? - запитав Стас. Він не збирався одразу вірити Артуру, незважаючи на те, що той пояснив абсолютно все.
- Ні, - відповів де Вомп'єр, - якщо вони і з'являються в місті, ми з Хранителем дізнаємося про це, знаходимо гостя і пропонуємо мирне існування під моїм наглядом. У разі відмови вампіра виганяють. І ми ретельно стежимо, щоб він залишив межі Амберіана. Від цього, знаєте, залежить наша репутація.
Нашу розмову перервав дзвінок телефона вампіра. Артур кивнув і відійшов убік.
- Чому ти йому віриш? – похмуро запитав Стас. Та що з ним? Чим йому Артур не вгодив? - Це ж... вампір!
- А я - відьма, - тихо кинула я, - і мені це каже той, хто жодного разу не сказав, що є темним магом.
- Це щось змінює?
- Так, - роздратовано прошипіла я, - мені не довелося б приховувати від тебе стільки всього. Я могла бути з тобою чесною, не шукати виправдань. Адже ти теж належиш до магічного Амберіана.
- Я не... - почав вражений Стас, але повернувся Артур. Хлопець замовк. Вампір виглядав серйозним та стривоженим. Я швидше відчула це, ніж розгледіла. Його обличчя залишалося безпристрасним.
- Боюся, розмову доведеться відкласти, - промовив господар ресторану, - тому що трапилося щось, що виходить за рамки звичайного. Моя присутність потрібна в іншому місці.
- Що саме сталося? - мені стало страшно від здогаду. Але я чекала на відповідь.
Артур рівним голосом промовив:
– Ще одне дивне вбивство. Тільки вбили одного з Нічного Братства.
- Хіба вампірів можна вбити? - вирвалось у Стаса.
Якщо Артуру і не сподобалося питання, він невдоволення не показав. Лише золотаві очі на мить потемніли.
- Можна, - відповів Майстер Нічного Братства, - правда... втім, мені треба йти...
- Майстре де Вомп'єр, - втрутилась я, - ми можемо поїхати з вами?
- Навіщо? - запитав вампір.
- Той, хто вбив чоловіка вдень, залишив відлуння магії, але дуже слабке, - пояснила я, - і якщо вбивця один і той самий...
- Добре, - в одну мить Артур опинився непристойно близько. В його очах блиснули хитрі вогники. Було важко відвести погляд, не дивитись і не піддаватися. Він ніби читав найпотаємніші думки і... - Але я маю умову, Аніто.
Якби не Стас, який вчасно відтягнув мене від вампіра, я погодилася б на все без роздумів. Власна слабкість перед Майстром лякала. Я вирішила, що неодмінно навчуся захищатися від магії вампірів.
- Яка ще умова? - колега затулив мене собою і зі неприязно спілкувався з Артуром. Він не боявся дивитись у вічі вампіра, знаючи, що магія Майстра на нього не діє.
- Нічого особливого, маленька дрібниця, - Артур усміхнувся, - лише танець.
- Танець? – перепитала я, визирнувши з-за спини Стаса.
- Так, танець, - вампір ніби забув про хлопця і говорив тільки зі мною, - але не сьогодні. Іншої ночі. Як ти дивишся на таку пропозицію, Аніто?
- Я потанцюю з вами, - кивнула я. Яке дивне прохання. Але про це подумаю згодом.
Вампір подарував мені ще одну посмішку – грайливу та водночас хижу. Потім подався до виходу. Ми зі Стасом пішли за ним.
- Навіщо ти погодилась? – тихо прошепотів хлопець. Примружені очі й стиснуті в тонку лінію губи свідчили, що він злий. Колега завжди так робив, коли збирався сперечатися з Хеленою чи з кимось із керівництва. Та зараз його агресія повільно переходила в лють.
- А що мені лишалося робити? - невдоволено огризнулась я. - Іншого способу потрапити на місце вбивства вампіра я не придумала. І що небезпечного може бути у танці?
- Потім розповім, - Стас глибоко вдихнув, щоб заспокоїтися, і кинув насторожений погляд на Артура, що віддалявся.
На вулиці вампір зібрався викликати таксі. Але, помітивши авто Стаса, всміхнувся.
- Агов, магу, підкинеш? - з легким глузуванням запитав де Вомп'єр.
- А що, перетворитися на кажана сил не вистачає? - у тон йому відповів хлопець. - Чи на що ви перетворюєтеся, аби подолати відстані?
- І ти віриш у ці байки? – хмикнув господар ресторану.
- Стасе, годі, - я докірливо подивилася на супутника.
- Сідаєш позаду, - скомандував колега, - і, за можливості, мовчиш. Аніто, сядеш спереду.
- Не довіряєш мені, магу? – не втримався Майстер.
- Щоб я ще вампірам довіряв, - буркнув Стас, повертаючи ключ. Авто рвонуло назад у місто. Я втиснулася в сидіння.
- Нелюбов до Нічного Братства у всіх темних магів у крові, - по-філософськи зауважив вампір.
- Краще б ти сказав, куди їхати, - кинув Стас.
- Вулиця Тіан, - сказав співрозмовник, - біля деревообробного заводу.
- Протилежна частина Амберіана, - швидко зорієнтувався Стас, - твого підопічного далеко занесло.
- У Нічного Братства такі ж права, як і у будь-якого містянина, - відгукнувся Артур, - ми вільні пересуватися, де хочемо.
- Що ви мали на увазі, коли говорили про ворожнечу між вампірами та темними магами? – поцікавилась я. Про приналежність колеги до магічного світу я ще поговорю. Але без зайвих вух.
- Ну, це не зовсім ворожнеча, - знизав плечима де Вомп'єр, - так, легка неприязнь. Темні маги вважають, що вампіри забирають їхніх наречених.
- А хіба не так? – агресивно спитав Стас, різко повертаючи ліворуч. Ми ледве встигли проскочити на зелене світло, яке майже відразу змінилося червоним.
- Ні, молодий магу, - Артур був задоволений. Я відчувала, що він дивиться на мене, але не поверталася. – Жінки самі обирають, із ким їм ділити долю.
- Не бреши, вампіре, - відгукнувся Стас, завзято збільшуючи швидкість. Я почала боятися за своє життя. – З вашим умінням зачаровувати та запрошенням на танець...
- Що? – я обернулася до Артура, чекаючи пояснень. Ось у чому чаївся підступ цього, здавалося б, простого прохання.
- Саме так, - замість нього продовжував хлопець, - під час танцю вампір підкоряє волю жінки собі. І вона йде з ним. Забуває колишнє життя. І погоджується на обернення. Давай, спробуй запереч, що це не так, вампіре. Мій дядько добре вивчив ваші звички.
Ось тепер стало страшно. Неприємно і трохи прикро. Артур вдало вибрав момент, запропонував танець як щось несуттєве... Я попалася. Відмовитись не можу, бо маю відчути відлуння магії вбивці. Не знаю, хто він, але ця істота явно задумала розкрити містянам існування магічного Амберіана і посилити їхню неприязнь до всього незрозумілого.
- Аніта відьма, - м'яко промовив Артур. Він спробував торкнутися моєї руки, але я сховала її до кишені. – А у відьом ментальний захист завжди був на високому рівні.
- Що, прикро коли жінка не безвольна лялька? – похмуро посміхнувся Стас. Миготливі вогні ліхтарів нерівномірно висвітлювали його різко окреслене обличчя, надаючи йому подібність із стародавніми богами – тими самими, чиї статуетки я бачила в будинку панни Х'єни. - Звісно, ти не загіпнотизуєш Аніту. Бо я теж спостерігатиму за вашим танцем. А потім ми мирно розійдемося.
- Танець - не той захід, на який дозволено дивитися будь-кому, - невдоволено сказав вампір.
- Та оскільки ти не озвучив Аніті всіх правил, по суті, обдуривши її, справедливо буде, якщо вона вирішить, потрібна моя присутність чи ні, - не здавався Стас.
- Так, буде справедливо, - крізь зуби процідив де Вомп'єр. У цей момент він явно ненавидів мого супутника, який так недоречно вирішив мене супроводжувати.
Мені хотілося сказати, що сама розберуся. Не дам Артуру застосувати гіпноз. Але згадала, що не вмію захищати свідомість.
- Я хочу, щоб Стас був присутнім під час нашого танцю, - якомога твердіше сказала я, - вибачте, майстре де Вомп'єр, я вас погано знаю, щоб іти з вами... А де відбуватиметься це дійство?
- У моєму ресторані, де ж іще? – відгукнувся вампір. - Я згоден на твою умову, Аніто.
Стас ніяк не прокоментував мої слова, але було видно, що він задоволений. Цікаво чому? Начебто ми не настільки близькі. Лише перетинаємось на роботі. Та відколи я почала навчання у панни Зорегляди, добровільно обмежила спілкування з людьми. Відьма казала, що цього не варто робити, але я не хотіла, щоби через мене хтось постраждав. Не знаю, чому я так думала. Хоч як було складно, Стаса теж довелося уникати. Я скаржилася на відсутність часу, коли йому хотілося поговорити, ухилялася від питань, не дозволяла себе проводжати. І мучилася від власних почуттів. Звідки мені було знати, що колега - темний маг? Це знання спростило б наші стосунки. У будь-якому разі доведеться вибачитися за свою поведінку.
Через якийсь час ми опинилися у південно-західній частині Амберіана. Тут весняна ніч пахла вологою, деревом та травою. Житлові будинки траплялися рідко. Їхні місця займали заводи та склади. Тиша була якоюсь штучною, незатишною. В оточенні гігантських споруд ставало самотньо. Здавалося, ніби ти губишся в кошмарі, де серед мороку чекають тварюки з інших світів, які з радістю розірвуть тіло на частини і зжеруть саму душу.
Я здригнулася від думок, що полонили розум. Тверда рішучість з'ясувати, хто вбивця, змінилася страхом і невпевненістю. Адже я нічого не вмію. Тільки наприкінці минулого року розпочала навчання. На що я сподіваюсь? Лише присутність Стаса та Артура утихомирювала страх. Я хотіла взяти колегу за руку, але так і не наважилася.
Коли ми вийшли з машини, нас повів Артур. Вампір орієнтувався за невідомими знаками, оскільки в темряві все здавалося однаковим. Нам же потрібно ввімкнути ліхтарики, інакше ми б точно об щось перечепилися.
- Он там, - майстер показав кудись у чорноту. Здається, я побачила силует будівлі. І крихітний вогник неподалік. Немов тліла цигарка. - Ти відчуваєш, Аніто? Тому що я дуже добре відчуваю.
Я сконцентрувалася. І серед магічних візерунків знайшла той, що підтвердив здогад: вбивця людини і вампіра один і той самий. Відлуння його аури нагадували осколки — холодні, гострі та небезпечні. Вони заповнили весь магічний простір. Не варто було довго стикатися з цією аурою. Інакше магічних травм не уникнути. Проте, відчувши свіже відлуння, я зробила один висновок: убивця сильний, наче Танцівниці в Піднебессі. Тільки це не могли бути Танцівниці. Навіть Смерть не вбиває напоказ. Більше того, ці істоти рідко втручаються у чужі долі. Лише спостерігають.
- Що скажеш, Аніто? - серйозно спитав Артур. Обличчя його я не бачила, але голос був настороженим. - Це щось незрозуміле. Клянусь Королевою[1], ніколи не відчував таких відлунь.
- Я теж, але вони мені щось нагадують, - озвалась я.
- Майстре? - покликав де Вомп'єра приємний чоловічий голос. Вогник наблизився до нас.
- Так, це я, Франку, - відгукнувся вампір, - зі мною відьма та маг.
- Майстре, не підходьте ближче, - застеріг невидимий Франк, - Ірвіна вбили за допомогою гнилих черв'яків.
Артур щось сердито прошипів невідомою мовою. Впевнена, що вилаявся.
- Гнилі черв'яки? - втрутився Стас. - Це що?
Стало зовсім тихо. Я обхопила себе руками, але не від того, що змерзла. Світ ніби зник, залишивши уламки чужої, зовсім незрозумілої, сповненої злості та ненависті магії. Я відчувала, як вона сконцентрувалася попереду, готова встромитися в ауру кожного, хто з нею зіштовхнеться.
- Те, що може знищити вампіра, - тихо відповів Майстер Нічного Братства. Я ледь почула його голос. Довелося струсити заціпеніння і захиститися від чужої сили. - Потвори, створені якимсь божевільним у давні віки. Тоді вампіризм вважався захворюванням. Укушені втрачали свідомість і масово вбивали людей. А, як вам відомо, вампірів просто так не позбутися. На них кидали гнилих черв'яків. Ці істоти люблять плоть вампірів. Вони вгризаються в неї, завдаючи жахливого болю і...
- Досить, майстре де Вомп'єр, - попросила я, - ви вважаєте, що у когось в Амберіані є ці черв'яки?
- Необов'язково, - озвався Артур, - їх можна дістати з іншого світу. Але для цього необхідно мати високий магічний потенціал. До речі, темні маги у свій час використовували гнилих черв'яків, щоб знищувати божевільних вампірів.
- Натякаєш на те, що я це зробив? - глузливо відгукнувся Стас. - І як ти додумався? Навіть не уявляю...
- Це не ти, хлопче, - перебив його Артур, - твоя магія не розвинена для таких дій. Але в місті є громада темних магів та...
- Зачекайте, - втрутилась я, хоча Франк сердито зашипів. Схоже, перебивати майстра було рівнозначно неповазі до нього. Колись вибачусь. Мене зараз менш за все турбував вампірський етикет. - Вдень убивця наслідував вампірів, вашого підопічного він убив так, ніби він темний маг. Нікому не здається, що він підставляє всіх, маючи намір спровокувати конфлікт?
- Хотів би я подивитись на цього провокатора, - прогарчав Артур, - але я почув твої слова, молода відьмо. А зараз мені необхідно проінформувати детектива Егіла про те, що трапилося, поки черв'яки повністю не знищили тіло.
- Тоді ми підемо, - сказала я, - ви можете не говорити детективу про нашу присутність, майстре?
- Звичайно, люба Аніто, - голос Артура знову став приємним і доброзичливим, - щоправда, Крістер Егіл сам про все дізнається. Не забувайте, що він Хранитель.
***
Ми зі Стасом, підсвічуючи шлях ліхтариками, повернулися до машини.
- Я відвезу тебе додому, - сказав Стас, відчиняючи двері. Я не стала заперечувати. Нелегко мені далося зіткнення з такою магією.
- Буду тобі вдячна, - стомлено сказала я. Впавши на пасажирське сидіння, назвала адресу.
Весь шлях колега мовчав, але я не звертала на це уваги. Слід було проігнорувати незвичні відчуття, спричинені чужою магією, забути про теорії, що стосуються особистості вбивці, перервати потік думок. Хотілося спати. Впевнена, зараз близько опівночі. Можливо, завтра теж хтось помре. Але як знайти вбивцю? Це так важко. Я не можу...
– Приїхали, – несподівано заявив мій супутник. Я розплющила очі. Так швидко. Чи мені здалося?
- Зайдеш? - запитала я, не усвідомлюючи, навіщо це кажу. Але Стас кивнув.
Опинившись у квартирі, я запропонувала хлопцеві чаю. Він мовчки чекав, коли я зварю напій, а сам оглядав оздоблення кухні. Тут не було нічого особливого. Суцільний мінімалізм. Бежеві вікна, фіранки із щільної тканини на вікнах, трохи посуду та майже ніякого декору. Я досі не можу вирішити, чим і як прикрасити квартиру, щоб зробити її затишною. Останнім часом я тут тільки ночую і їм. То навіщо щось додавати? Чи я не впевнена, що можу назвати цю квартиру своїм домом? З того часу, як я поїхала від батьків, порожня безлюдна квартира навіює смуток.
- Чому ти не сказала, що вчишся на відьму? - порушив мовчання Стас.
– Тому що людям знати про це не варто, – відповіла я, – вони можуть не зовсім адекватно відреагувати. Крім того, ти теж промовчав про те, що є темним магом.
Хлопець насупився.
- Я не те, щоб темний маг. Так, мій дядько з громади магів, у батька начебто є схильність до магії. Але я вирішив, що буду нормальним і ніколи не скористаюся цією силою. Вона мені не потрібна.
Стас говорив, дедалі більше розпалюючись. Я відчувала, як його погано контрольована сила, яку він ігнорує, ось-ось вирветься назовні. Хлопцю було ненависне все, що пов'язане з магами. Стас не розумів простої істини: він теж маг, як би не заперечував.
"Сила, що дана тобі, священна", - згадалися слова панни Зорегляди, - "користайся нею з розумом, вчися контролювати, розвивай. Магія та її носій рівні. Не можна, щоб магія підкорила носія, як і не можна, щоб носій пригнічував магію в собі". "Чому?" – поцікавилась я тоді.
- Вони так хизуються цим даром, що гидко дивитися, - хлопець скривився, - мені з дитинства казали, що я маю вчитися керувати магією і бути готовим до чогось важливого. Я не хочу цього.
- Боїшся брати відповідальність?
- Так, - Стас суворо глянув на мене. В очах кольору грозового неба – бурі та урагани. Я дивилася на нього. - А що б ти зробила? А, я міг забути, ти й так відьма.
- Ти не можеш просто ігнорувати свою магію, - мовила я, намагаючись не звертати уваги на в'їдливий тон, яким співрозмовник промовив останні слова.
- Чому?
- Силу треба кудись віддати, інакше вона знищить тебе, - відповіла я, не намагаючись пом'якшити жорстоку правду, - необхідно провести ритуал Звільнення або передати комусь іншому. Ти робив хоч щось?
- Ні, - обізвався Стас, - це серйозно?
- Дарма ти не вчився у батька чи дядька, - я зітхнула, - до речі, хто вони?
- Навряд чи ти знайома з батьком. Він тримає магазинчик виробів із дерева. Використовує магію для покращення свого хобі. А дядько - великий Світозар Рааф, - глузливо промовив колега. Це стало для мене несподіванкою. Дивно, я ніколи не звертала уваги на прізвище Стаса, інакше давно здогадалася б.
- Твій дядько допомагав у битвах проти агресивних істот з інших світів, - обурено заперечила я, - краще повчись у нього, як випадково не зруйнувати місто і контролювати емоції.
Останні слова я сказала різко, але Стас з усмішкою дивився на мене. Невдоволений вираз його обличчя змінився веселим, лукавим.
– Я не контролюю емоції? - хмикнув хлопець, наче я зробила комплімент.
- А як інакше ти назвеш той цирк, який влаштував у ресторані? - вирвалося в мене.
- Я ревнував, - спокійно відповів співрозмовник. Я настільки здивувалася, що не одразу знайшла потрібну відповідь. А Стас продовжував: - Так, я ревнував, Аніто. Тому що цей кровопивця надто багато собі дозволяє. Ще й на танець запросив, Темрява його забери! Недарма батько казав...
- Мені здається, ти не можеш ревнувати мене, - я теж намагалася говорити спокійно. Як же в ту мить билося серце! Хотілося кричати на весь світ від усвідомлення того, що я небайдужа Стасу. Я ж мріяла про це. Водночас із швидкоплинною ейфорією прийшло усвідомлення слів хлопця. Панна Зорегляда не раз розповідала про руйнівну силу ревнощів. Ревнощі - жахливий кінець світлого і чистого кохання. Адже кохання — це безмежна свобода та довіра. А ревнощі — бажання володіти людиною, контролювати її. – Ми не пара.
- Так станьмо нею, - із запалом запропонував Стас. Потім усвідомив, що сказав і замовк. Думав. Затамувавши подих, я дивилася на нього. Дивилася по-новому. Звідки таке раптове зізнання? - Аніто, ти мені подобаєшся і я хотів би...
- Не поспішай, - я перервала його, - твоя невикористана сила впливає на почуття. Втихомир її. Можливо, з'ясується, що ти помиляєшся в симпатії до мене.
Я робила боляче собі, говорячи все це. Сама відкидала людину, яку хотіла бачити поруч. Але також усвідомлювала, що може статися, якщо згодом Стас зрозуміє, що я не та, хто йому потрібна. Болітиме ще більше.
- Ні, я... - хлопець різко підвівся. Йому було неприємно слухати мене. - Якщо ти не віриш мені...
Я змусила себе підвестися та підійти до хлопця. Я боялася його почуттів. Своїх почуттів. Майбутнього. І невідомості. Поклала руку на плече Стасові.
- Вірю, - на видиху прошепотіла я, - тому навчися контролювати себе. Я не буду терпіти безпідставних ревнощів і спалахів гніву навіть від тебе.
- Навчи мене, - Стас теж перейшов на шепіт. Акуратно доторкнувся до моєї руки, наче боявся, що я відсторонюся.
- Не можу. Я сама ще учениця. Крім того, мага повинен навчати лише маг.
Так ми й стояли, ведучи мовчазний діалог. Я відчувала, як важко колезі визнати логічність моїх слів, не розлютитися і не посваритися. Він не звик до відмови, але мовчав. Лише в потемнілих очах вирували емоції — сильні, мов хвилі моря під час шторму, здатні стерти все живе на землі.
- Здається, я рано посварився з дядьком, - усміхнувся Стас, - але спробую поговорити з ним. Я щось вигадаю. І навіть після того, як моя магія зникне, почуття до тебе залишаться.
Він підійшов зовсім близько. Наші лоби торкалися. Хлопець прийняв мене.
- Не відмовляйся від магії, - сказала я, - бо це частина тебе.
- Я подумаю, - Стас відсторонився і пішов до дверей, - дякую за бесіду, Аніто. І за чай. Добраніч.
Він залишив мене на самоті, яку я так не любила, обмірковувати всі події, що відбулися сьогодні.
*****
Звісно, Крістер дізнався про наші зі Стасом пригоди. Він зателефонував мені з самого ранку і вимагав зустрітися. Довелося погодитись. Втім, я й сама думала про те, що з Хранителем варто поговорити. Розповісти про свої відчуття. Я весь день поверталася до того, що відчула на місці вбивства. Така знайома аура. І водночас інша. Наче дві різні особи. Але вбивця був один. Неймовірно сильний і сповнений ненависті до всіх живих істот.
Я з нетерпінням дочекалася закінчення робочого дня. Добре, що Хела та Стас пішли на засідання. Інакше довелося б їм пояснювати, куди я так поспішаю. Вплутувати Хелену не хотілося. І я не знала, як поводитися зі Стасом. Як же все складно.
Крістер спізнювався, хоча відрізнявся патологічною пунктуальністю. Така дрібниця насторожувала. Зрозуміло: щось трапилося. Невже чергове вбивство? Я тупцювала на площі і з завмиранням серця чекала Егіла. Уважно вдивлялася в обличчя перехожих. А в глибині душі народжувався страх. Страх неминучого. Це не зупинити, допоки особу вбивці не буде встановлено. Як мені хотілося допомогти! Адже я теж частина Амберіана і не можу стояти осторонь, коли руйнується звичний світ.
Детектив з'явився за півгодини. Темне пальто не застібнуте на ґудзики, руки в кишенях. Світле волосся трохи скуйовджене, що свідчило про поспіх. Чоловік похмуро кивнув замість привітання.
- Ще одне вбивство, - повідомив він, - жертвою стала відьма.
- Хто? - жах пронизав серце. Навіть ковен не застрахований від нападу. Я боялася почути знайоме ім'я. Але, як виявилось, убиту я не знала. Легше від цього не стало.
- Отже, вчора ти у супроводі людини вирушила до ресторану вампірів. Потім разом з Артуром ви поїхали на місце злочину, – сухо констатував Крістер. Невдоволення в його голосі я не чула, але розуміла: чоловік не схвалює мій вчинок. - Одне питання: навіщо? Я просив не втручатися. І, тим більше, не вплутувати містян.
- Стас не звичайна людина. Він син темного мага. Про вампірів і вбивства говорити кому попало не стане, - я заспокоїла Хранителя. Він не любив, коли містяни пхали носа в магічні справи Амберіана. Після цього я розповіла свої відчуття. Крістер пожвавішав.
- Кажеш, аура знайома? – уточнив він. - На що вона схожа? Подумай, Аніто. Це важливо. Зосередься. Проскануй площу та людей, якщо необхідно.
Детектив чекав, поки я озиралася довкола, пропускаючи через себе аури перехожих, поринаючи в магію міста. Прекрасне та болісне почуття. Особливо для відьми-початківця. Адже я не вміла захищати себе від негативу, як це робили старші сестри ковену. Я вперто сканувала простір, витрачаючи всі сили, охоплюючи, крім площі, прилеглі вулиці. Ще трохи – і я знепритомнію. Хоч би знайти те, що шукаю.
І тут мій погляд зупинився на Крістерові.
- Це схоже на ауру Хранителя, - прошепотіла я, вражена здогадом. Егіл слухав мене з не меншим подивом. - Ось чому вона здалася мені знайомою. Бо я постійно відчуваю твою присутність.
- Хранитель... - детектив недовірливо похитав головою. - Але... Аніто, ти впевнена? У місті, крім мене, більше нема Хранителів.
Я розуміла, чому він відмовляється у це вірити. Жоден Хранитель не став би поводитися таким чином. Всі істоти, що створили міста й світи, тепло ставляться один до одного. Вбивати живих когось вони нізащо не стали б.
- Я не казала, що це Хранитель, - заперечила я, - його аура все ж відрізняється. Вона важка, похмура, сповнена агресії та розпачу. Ці відчуття накладаються на світлу ауру Хранителя, роблячи її отруєною, змінюючи до невпізнання. Не знаю, як ще пояснити.
- І не треба, - Крістер замислено дивився у яскраве весняне небо, - я здогадуюсь, хто це може бути. Хоча таке припущення здається неможливим, воно правильне.
- Хто це? - стривожено запитала я. Детектив глянув на мене. Вперше я відчула, що він по-справжньому схвильований.
- Хранитель без міста, - відповів Крістер, - Темний Хранитель.
*****
Після роботи Станіслав не поїхав додому, як завжди. Він змінив маршрут і вирушив на Тринадцяту вулицю. Зупинившись біля двоповерхового особняка, довго дивився на великі вікна, в яких привітно горіло золотисте світло, і думав. Хлопець боявся, що дядько не стане слухати. Після того, що Стас наговорив під час їхньої останньої зустрічі, це було б логічно. Йому й зараз було важко стримувати весь негатив, що накопичився зі вчорашньої бесіди з Анітою. Вона, до речі, зникла кудись, навіть не поговоривши з ним. "Я не повинен контролювати кожен крок Аніти", - твердив собі Стас, - "бо так не можна".
Він підійшов до дерев'яних дверей зі скляними вставками і завмер, не наважуючись постукати. Хвилювання оволоділо всім тілом, а свідомість послужливо підказувала, що краще піти. Дядька, швидше за все, немає вдома. Він мандрівник, вдома буває рідко. Або чимось зайнятий. Батько часто так казав...
Двері відчинились, і Стас здригнувся. Висока чорнява жінка у вільній білій сорочці та лляних штанях дивилася на нього і привітно посміхалася. Хлопець згадав, що це дружина дядька, панна Х'єна.
- Доброго вечора, Станіславе, - заговорила відьма, - заходь. Світозар тебе зачекався.
- Що? - здивувався хлопець, забувши привітатися. - Ви хочете сказати?..
- Він ніби знав, що ти прийдеш, - відповіла жінка, - весь день сидів удома, скасував мандрівки. А я ще дивувалася, чому. Ходімо, Станіславе.
Панна Х'єна відвела хлопця до вітальні, яскраво освітленої десятком старовинних настінних ламп. В одному з крісел — великому, з м'якою оббивкою бордовою — сидів Світозар Рааф. У картатій сорочці та потертих джинсах він разюче нагадав Стасу батька, з яким у хлопця теж були складні стосунки.
- Доброго вечора, дядьку, - невпевнено привітався Стас. Панна Х'єна нечутно пішла, розуміючи всю делікатність моменту.
- Вітаю, Станіславе, - пробасив Світозар. Маг не виглядав злим чи засмученим. Не поспішав проганяти племінника. Більше того, він усміхався. - Давно ти не заходив. Сідай і розкажи, що привело тебе до нас. Вип'єш чаю? Кави?
- Ні, дякую, - відмовився хлопець, сідаючи в крісло навпроти. Вся його зарозумілість і впевненість зникали, коли він приходив до дядька. Тому що Стас відчував ту силу, яка огортала Світозара. І ця сила лякала. - Дядьку, я...
Темний маг мовчав. Він чекав, коли племінник підбере правильні слова. Візит Стаса став несподіванкою для Світозара. Чоловік розумів: сталося щось незвичне. І хлопцеві, напевно, потрібна допомога.
- Пробач мені, дядьку, - тихо сказав Стас. Було ніяково і навіть соромно усвідомлювати свою неправоту, але хлопець не відводив погляду від мага. - Я наговорив тобі багато зайвого та шкодую про це.
- Я ніколи не тримав на тебе зла, Станіславе, - озвався Володимир, щиро посміхнувшись. Він скучив за племінником, який свого часу збунтувався і вирішив жити, як звичайна людина. Порвав зв'язки з сім'єю, винайняв квартиру і жив один. Маг чекав моменту, коли до хлопця дійде: магія завжди була з ним. Він такий самий темний маг, як і Світозар. Як і Всеволод. - Я прощаю тебе і сподіваюся, що допоможу розібратися з тим, що тебе турбує.
Стас був вражений проникливістю дядька. Він ще нічого не сказав, а чоловік точно знав, навіщо завітав племінник. Хлопець був у захваті від вміння Світозара тримати себе в руках. І з жалем зрозумів, наскільки сам далекий від цього. Скільки разів Стас бився через те, що йому не сподобалась якась дрібниця? Скільки разів сварився на роботі? І скільки разів влаштовував погром у квартирі просто тому, що захотілося виплеснути емоції, які накопичилися в душі? "Неврівноважений хлопчисько", - сказав сам собі хлопець.
- Допоможи мені, дядьку, - попросив Стас, - навчи контролювати себе та магію, яку я так довго заперечував. Я відчуваю, що вона контролює мене. І боюся, що довго її не стримаю.
- Звичайно, племіннику, - погодився маг, - твоя сила, яку ти всіляко пригнічував та ігнорував, може принести багато лиха. Я допоможу тобі. Ти не пошкодуєш, що вирішив прийняти її та стати на шлях темного мага.
Коментарі
[1] За легендами, вампірів створила Королева, про яку нічого не відомо.