Чому я відчуваю небезпеку в цьому місті?

Можливо, я знаходжуся не там,

де маю бути насправді?

Місто: Віттіан

Гермес зневірився, проте здаватися не збирався. Незважаючи на сувору зиму та постійні снігопади, він щодня прочісував ліс біля Чорної пустки, плекаючи надію знайти зведену сестру.

Минуло вісім тріад* після того злощасного дня, коли Даніела пішла до тітки і не повернулася. Гермес посварився з батьками, сказавши, що вони вчинили необачно, дозволивши сестрі йти одній. Це ж небезпечно. Юнакові навіть здалося, що батькові та матері все одно. Смутку на їхніх обличчях він не бачив. Ні скорботи, ні болю від втрати родички. Гермес так і не зрозумів, що вони відчували. Мама тоді сказала: "Незабаром ти все зрозумієш. А Даніела... її не повернути". Наче знала, що з Дан щось трапилося. Юнак був ображений до глибини душі. Не слухаючи батька, він того ж дня пішов у ліс і майже охрип, кличучи Даніелу.

Так він робив до сьогодні.

Гермес дбав про Даніелу з найпершої їхньої зустрічі. Незважаючи на те, що дівчинку вдочерили, він любив її як рідну сестру. Всіляко підтримував, ненав'язливо пропонував допомогу і люто захищав, коли якийсь житель Віттіану починав ображати сироту з народу ша.

А зараз Даніели нема.

Гермес обнишпорив ті частини лісу, які вважалися безпечними для людей. Далі йти не наважувався. У місті говорили, що істоти з Чорної пустки стали агресивними і вже давно блукають у найближчих до пустки територіях лісу. Віттіанці побоювалися, аби зло не дісталося самого міста.

"Що ж їх стримувало?" - дивувався Гермес, повертаючись до Віттіану. На сьогодні було достатньо. Короткий зимовий день швидко добігав кінця, а вночі блукати лісом небезпечно. Важкі шкіряні чоботи юнака залишали глибокі сліди на снігу. Через хутряний плащ він пересувався повільно й незграбно, наче ведмідь. Зате хлопець був упевнений, що не замерзне. Такі плащі – довгі, темного кольору з каптуром і подвійною хутряною підкладкою – добре зберігали тепло. – "Зараз мені здається, - ні, я відчуваю, що сила, яка захищала місто, слабшає. Що ж відбувається?"

У Віттіані було тихо і безлюдно. Люди ніби зникли, і Гермес зіщулився. Навіть гавчання собак не чути. Багатоповерхові будинки у формі пірамід загрозливо нависали над юнаком. Сірі хмари, здавалося, ось-ось впадуть на місто і розчавлять усіх, ховаючи мешканців під сніговою лавиною. Нечисленні голі дерева здалися Гермесові маленькими та хворими. Він швидше попрямував широкою, розчищеною від снігу вулицею, бажаючи опинитися в затишному будинку і на якийсь час забути про відчуття небезпеки.

– Тут точно безпечно говорити? - почувши стривожений голос батька, Гермес зупинився. У тиші, що давила на вуха, будь-який звук здавався незвично гучним.

- З настанням темряви людей на вулиці нема, - у співрозмовника був неприємний низький голос, а свистячі звуки він ніби ковтав. Гермесові доводилося прислухатися, щоби розібрати деякі слова незнайомця. - Бояться виходити, щоб не потрапити у лапи чорних. Дехто з пустки таки дістався Віттіану і нападають з початком сутінків.

Гермес похолов і озирнувся, боячись помітити щось підозріле. Одночасно він позадкував у провулок між будинками, щоб не бути поміченим випадковим перехожим.

- Іменем Вольтазара клянуся, що жертву було принесено! – роздратовано кинув батько. - Пішла до лісу добровільно. Назад не поверталася, це я знаю точно. Вона з народу ша, як ти вимагав.

Юнак повільно сповз по стіні, відчуваючи наростаючу паніку. Довелося кілька разів глибоко зітхнути, щоб усвідомити: це сказав батько.

- Дан... - прошепотів Гермес, не бажаючи приймати жахливу правду. Він і раніше чув, що люди з народу ша пропадають у лісах і гинуть на мосту Альдар, але не надавав цьому належної уваги. Зіставивши факти, хлопець усе зрозумів. Та все одно відмовлявся вірити в те, що жителі Віттіану ("І мої батьки теж", - майнула думка) досі приносять жертви... Але кому? Вольтазару, покровителю віттіанців, жорстокому богові війни та хаосу? Чи монстрам із Чорної пустки?

- З пустки прийшла звістка, що жертва не була принесена, - тим часом повідомив співрозмовник батька, - не знаю, куди вона пішла. Чорні її не знайшли.

- Так в чому проблема? Відправимо когось іншого, а самі прочешемо ліс та знайдемо дівчину.

- Все плем'я ша пішло з Віттіану.

Настала тиша. Гермес полегшено посміхався. Даніела жива. Неважливо яким чином сестрі вдалося уникнути чорних монстрів, але вона жива. Залишилося знайти Дан і...

Тут хлопець уперше замислився. Що зробить, коли знайде сестру? До міста їй не можна. Та й сам Гермес почав відчувати небезпеку, що ховається за велетенськими хмарочосами серед порожніх білих вулиць. Наче щось чекало випадкового мандрівника, щоб забрати із собою у страшні місця...

Гермес відігнав похмурі думки і прислухався. Чоловік із неприємним голосом казав, що, можливо, народ ша перебрався на околиці міста на східному березі.

- Навіть Дух Мосту - примара з племені - пішла, - додав він наостанок, - тепер ніщо не зупиняє самогубців, які вирішили покінчити з життям. Чорні приймають ці жертви, але вимагають людину з народу ша. Доведеться відвідати їх і вмовити повернутися до міста.

Гермесові ця ідея не сподобалася. Він вирішив зараз же вирушити на східний берег і попередити народ ша. Та куди йти після цього? У Віттіані хлопцю не радітимуть. Ще чого доброго принесуть у жертву. Та йому не хотілося повертатися до міста, де на кожному кроці чигала небезпека. Гермес вирішив подумати про подальші дії пізніше. Коли знайде сестру.

Він безшумно пішов подалі від чоловіків, що розмовляли, і попрямував до мосту Альдар - дивного творіння невідомих майстрів. Всю дорогу Гермесові чулися кроки за спиною. Озираючись, парубок нікого не бачив. Виття вітру довкола здавалося зловісним і потойбічним. Ніби кричали тварюки з пустки...

На мосту Гермес виразно почув шепіт:

- Іди до нас, - голоси, що заколисували, долинали з глибин річки Брю. Хлопець зупинився майже у центрі мосту. Потім повільно, ніби перебував під гіпнозом, пішов до поруччя у вигляді гілок дерев.

- Іди до нас, - голоси кликали голосніше. Гермес звідкись знав, що його звуть потопельники. Вони нишпорять під каламутно-синьою товщою води, вишкіривши страшні криві зуби, і чекають на чергову душу. Чекають, щоб роздерти людину і перетворити на такого ж монстра, як вони. Ці потворні істоти брудно-зеленого кольору дивилися на Гермеса, поки той підіймався на покриті льодом перила, а їхні жовті очі світилися звабливим, божевільним світлом.

- Не роби цього! - хтось схопив юнака за руку і потягнув назад на міст. Гермесові почулося розчароване виття потопельників, від якого мороз ішов по шкірі.

Спасителькою виявилася кучерява світловолоса жінка у червоному пальті та чорних чоботах. Вона все ще стискала зап'ястя хлопця, наче боялася, що він вирішить завершити розпочате самогубство.

Гермес же ніби прийшов до тями. Він з наростаючим жахом подивився на річку, труснув світлим волоссям, намагаючись усвідомити, що сталося. Він прямував на східний берег, а потім...

- Ходімо зі мною, Гермесе, - усміхнувшись, запропонувала незнайомка, - я знаю, куди тобі треба, бо сама туди йду. Мене звати Рейна.

- Я... дякую вам, - пробурмотів досі приголомшений юнак, - не знаю, що на мене найшло.

- Тебе покликали ті, хто мешкає в річці, - пояснила Рейна, - раніше вони були людьми. Самогубцями. Течія несла їхні тіла до берегів Чорної пустки, де їхні душі забирали, а тіла оживляли, вселяючи в мерців кровожерливих істот. Зло майже поглинуло Віттіан. Я залишила міст, але ти, хлопче, останній, кого я тут врятувала.

- Стривайте, то ви - Примара Мосту? - раптом дійшло до Гермеса.

- Так, - відповіла жінка, ведучи юнака за собою, - як бачиш, я теж з народу ша. Але мій народ іде. І мені більше нема чого тут лишатися.

- Як іде? – не зрозумів юнак. – Куди? Чому?

Але він був радий, що плем'я ухвалило таке рішення.

- За Чорною пусткою є придатні для життя землі, - почув він відповідь, - народ володіє силою, яка здатна стримувати монстрів, тож нас вони не дістануть. Ти ж розумієш, Гермесе, що ми не можемо більше жити з тими, хто нас знищує. А воювати з Віттіаном ми не хочемо. Хай містяни самі пожинають плоди своєї ненависті.

Юнак полегшено зітхнув, коли міст лишився позаду. Широка брукована вулиця вела повз нещодавно збудовані будинки-піраміди. Щоправда, місто на східному березі не вельми розрослося. За деякий час вони вийшли на околицю. Дерева траплялися частіше, потім перетворилися на підлісок. Тут, на свій подив, Гермес відчув спокій. Він знав, що жоден монстр не ступить на східний берег.

За підліском виросло селище. Двоповерхові будиночки з конусоподібними дахами ховалися за дивними хвойними рослинами. Гермес відчув аромати випічки та ромашкового чаю. Сніг здавався м'яким і весело поскрипував під ногами. Щоправда, Рейна слідів не залишала. Супутниця ніби пливла в повітрі, хоча її тепла долоня була цілком матеріальною.

Примара Мосту привела юнака в центр селища, де горіло велике багаття. Навіть здалеку гість відчув тепло і захотів підійти ближче, щоб зігрітися. Зимові вечори були холодні.Біля багаття він помітив знайому постать, закутану в червоний плащ.

- Даніело! - вигукнув Гермес, а посмішка мимоволі з'явилася на його обличчі. Сестра теж впізнала його. Хлопець поспішив до неї, але дорогу йому перегородив великий сірий вовк. Притуливши вуха до голови, звір люто загарчав і будь-якої миті міг кинутися на незваного гостя.

- Ні, Гаруфе! - Даніела закрила собою Гермеса. - Він друг.

Тварина невдоволено зиркнула на юнака, всім виглядом показуючи, що загризе, якщо той зашкодить дівчині.

- Гермесе, братику, - Даніела обійняла хлопця. Хлопець відчув затишок. Ніби опинився у справжній родині. - Вибач, що пішла, нічого не сказавши. Я...

- Я все знаю, Дан, - юнак обійняв її у відповідь, краєм ока стежачи за вовком, - це я повинен вибачитися. Не слід було дозволяти тобі йти в ліс самій.

- Хто сказав, що господарка була сама? - почувши чоловічий голос, Гермес помітив велетня в хутряній накидці. Той стояв там, де мить назад був вовк. У чоловіка були такі ж, як і у звіра, очі - зелені з золотистими вкрапленнями.

- Гаруфе, - Даніела, відсторонившись від брата, звернулася до чоловіка. Намагалася говорити серйозно, але кутики її губ так і тремтіли в посмішці. - Не стався до Гермеса вороже, він мій брат. Гермесе, це Гаруф, він вовк-перевертень і захисник народу ша. Він врятував мене від монстрів із Чорної пустки.

- Радий знайомству, - щиро сказав Гермес, - і дякую, що захистили Дан.

Гаруф не відповів, а звернувся до Рейни, яка завмерла за кілька кроків.

- Навіщо ти привела хлопця? - невдоволено спитав перевертень. - Він не з народу ша. Йому тут не місце.

- Гаруфе, - Даніела осудливо подивилася на чоловіка. Рейна ж усміхнулася. А Гермес завмер. Він розумів, що йому тут не раді. Що ж, доведеться йти своїм шляхом.

– Хіба? - заговорила Примара Мосту, не перестаючи посміхатися. - Якби юнак не був одним із нас, я б його не врятувала.

Довкола них збиралися люди - світловолосі, з правильними тонкими рисами обличчя, вбрані у теплі квітчасті шати. Гермес їх не боявся, бо мешканці селища не вселяли страху.

Перевертень ще раз уважно оглянув юнака і неохоче кивнув.

- У предках хлопця був хтось із народу ша, - пробурчав Гаруф. Даніела здивовано повернулася до брата.

- Чому ти не казав? - запитала дівчина.

- Я не знав, - відповів Гермес. Батьки розповідали синові лише про відомих предків-віттіанців.

– Тепер ми справжні родичі! - Даніела знову обійняла хлопця. І він вкотре відчув, що знайшов нову родину.

- А якщо так, то ходімо з нами, Гермесе, - до багаття наблизилась невисока жінка. Незважаючи на похилий вік, вона рухалася швидко і бадьоро. У світле волосся вплетені різнокольорові стрічки, а одяг прикрашала геометрична вишивка. - Мене зати Гестія, я старійшина народу ша. Від щирого серця запрошую до нашої родини.

Щасливий юнак прийняв запрошення та подякував господині. Сам він нізащо не став би напрошуватися, вважаючи таку поведінку егоїстичною.

Даніела запропонувала відвести Гермеса у вільний будиночок. Той не відмовився, бо міг заблукати в цьому, на перший погляд, маленькому поселенні. Перш ніж відвести брата додому, Даніела підійшла до Гаруфа. Вони обмінялися кількома фразами, і перевертень поцілував руку дівчини.

- Ти подобаєшся йому, - сказав Гермес, як тільки вони з Дан відійшли далеко від багаття, де залишився вовк, - а він тобі?

Дівчина глянула на брата. Щоки її почервоніли, а очі радісно сяяли. Даніела кивнула.

- Скажіть про це одне одному. І нехай береже вас Всесвіт, - побажав Гермес, - вас і ваші почуття. - Бачачи, що сестра не знає, що відповісти, він змінив тему розмови: - Рейна казала, що ви йдете кудись за Чорну пустку. Хіба там є придатні для життя землі?

- Є, - сказала Даніела, - прекрасні Дикі ліси прихистять народ ша.

- І ви не боїтеся того, що мешкає в Пустошах?

- Ми зможемо постояти за себе, братику. Старійшина допомогла нам розкрити дар, яким ми володіємо. Зло боїться цієї сили, дарованої Великою матір'ю...

Останні слова Гермес не почув. Він помітив темноволосу дівчину у світлих шатах. Вона поверталася з підліску. І хоч було темно, він упізнав її.

- Юноно! - покликав хлопець. Даніела та дівчина зупинилися. Гермес нерішуче зробив крок уперед. - Юноно, це ти?

- Гермесе? - пролунав її тихий голос. Наступної миті вони кинулися обійматися.

З того часу, як зникла Юнона, подруга дитинства Гермеса, він втратив спокій. Казали, ніби вона стрибнула в річку. Юнак годинами сидів на березі і вдивлявся у каламутну поверхню.Кликав Юнону. Звинувачував себе за те, що не був наполегливішим і не вмовив батьків забрати дівчину від жорстокої тітки. Даніела часто приходила за братом до річки. Сестра втішала Гермеса і щиро вірила, що Юнона жива. Адже розуміла, що дівчина була братові більш, ніж подругою.

- Сонце мого Всесвіту**, - прошепотів хлопець, цілуючи Юнону в маківку, - який я щасливий. Ти жива, Юноно.

- Ти тут, безстрашне пташеня***, - заплющивши очі, дівчина ніжилася в його обіймах. Гермес був єдиним віттіанцем, за яким Юнона сумувала. – Мене врятувала Рейна.

Нині хлопець міг послати лиш ментальну подяку, оскільки Примари Мосту поблизу не було. Але він пообіцяв собі, що ніколи не забуде про те, що зробила Рейна.

Звичайно, Дан знала про Юнону. І збиралася розповісти братові, але Юнона зустрілася їм раніше.

- Якщо ви не проти, то запрошую до тітоньки Розалінди скуштувати її м'ятний пиріг, - звернулася Юнона до Гермеса та Даніели.

- З радістю, - погодилася Дан. Вона бачила, що брат аж розцвів. Та й пиріг тітоньки Розалінди, яку вона іноді відвідувала, був смачним. Дівчина навмисне відстала, щоб подивитись, як брат обережно взяв Юнону за руку.

"Сподіваюся, Юноно, ти знаєш, що означає, якщо хтось називає тебе Сонцем Всесвіту", - посміхнувшись, подумала Дан.

Примітки

*Одна тріада дорівнює трьом дням.

**Сонцем Всесвіту називають людину, яку люблять усім серцем і дорожать ним.

***Гермесом називають маленьку пташку, яка шалено захищає своїх дітей від хижаків. Часто звірі тікають від гнізда гермеса з видзьобаними очима.