Колись ти збагнеш, що ти всесильна. І ніхто й ніщо не стане на твоєму шляху.

Місто: Баханде

Силует людини на тлі пурпурово-багряного заходу сонця був особливо чітким. Вона стояла на даху покинутої напівзруйнованої багатоповерхівки і, здавалося, дивилася крізь небо у незвідану порожнечу космосу, де загубилися інші світи. Що невідомий там робив? І яким чином заліз на дах, якщо сходи, швидше за все, зруйновані? Звісно, мені захотілося дослідити будинок і про все дізнатися.

- Навіть не думай, Тіро, - суворо сказала Руя, яка ніби відчула моє бажання вплутатись у нову пригоду, - ми не знаємо, хто це. Раптом якийсь божевільний наркоман чи вбивця. Нормальні люди не пхають носа в такі місця.

- Аякже, - неуважно погодилась я, роблячи фото будинку із завмерлим на даху силуетом. Чомусь стало сумно від цього видовища. Можливо, справа була в осінній меланхолії, яка відчувалась усюди, коли гостролисті дерева змінювали зелені фарби крон на багряно-золотисті, а ніжне сяйво квітів, що росли по всьому Баханде[1], поступово тьмяніло. Усе завмирало і в'януло. Смуток витав у повітрі. А цей вечірній теплий вітер нагадав про літо - шалений час, коли ми з Руєю здійснили одну з грандіозних подорожей до міста загадок Шеба. Повернувшись у рідний Баханде, я довгий час не могла зосередитися на звичних справах, мріючи повернути сонячні дні назад.

- Ходімо звідси, - Руя наполегливо тягла мене подалі від пустирів, куди ми випадково забрели. Забалакалися, мабуть. Я кинула ще один погляд на будівлю, та на даху вже нікого не було. І якби не фото на моєму портативному знімальному пристрої, я б подумала, що силует мені примарився.

Але відвідати занедбаний будинок дуже хотілося. Хотілося пригод. Після Шеба життя здавалося нудним.

- Тіро, будь ласка, не роби дурниць, - Руя ніби читала мої думки. Хоча це не дивно. Подруга була родом з далеких південних країн, де кожна людина мала дар ясновидіння - слабший чи сильніший. Руя Міру – провидиця. Хоч її сили поки що нестабільні і в академії вона має навчитися контролювати себе, Руя іноді чує відлуння думок і вміло спілкується з картами Таро. Навіть у колоритному Баханде її яскраві сарі та гарга-чолі[2] привертали увагу.

- Не буду, обіцяю, - я посміхнулася.

- Рада це чути, - озвалася подруга, все ще підозріло зиркаючи на мене зеленими котячими очима, - давай повернемося в місто. Посидимо у кавовому будиночку. Вдома попрацюємо над завданнями. А ще в мене десь лишилася пляшка санґрії з Шеба.

Руя відволікала мене. Проте ненадовго. Я воліла оглянути будівлю. І та людина на даху... Хто вона? Відчуття підказували, що це точно не безхатько.

Своєї обіцянки я не дотрималася. Наступного тижня, коли Руя поїхала до батьків на надшвидкому потязі, я вирушила на околицю міста, минаючи розмальовані геометричними візерунками будинки з круглими блакитними куполами замість звичних черепичних дахів. Настала справжня осінь – похмура, холодна, вогка. Але була в цій погоді невимовна чарівність. Ніби настав час спокою, коли можна не гнатися за всім на світі і правильно розставити пріоритети в житті. Це час творчості та неймовірних ідей.

Оскільки в академії магії Баханде я навчалася на магічку-художницю, виробилася звичка брати з собою кілька скетчбуків. Зараз я стояла навпроти покинутої будівлі і, незважаючи на холод, робила швидкий малюнок пейзажу. Будинок стояв тут не один десяток років, але, як і раніше, залишався сліпуче-білим. Вікна на білому тлі ніби пульсували чорнотою. Західний куток і стіна повністю розвалилися. Хоча решта будинку приховувала нерозгадані таємниці. Дивовижні та моторошні. Це мене не лякало. Я поспішила піти далі, аби ніч не застала мене на пустирі. Бо тут таки було моторошно.

Дісталася швидко, тому що навколо не було кущів і непрохідних чагарників. Лише замерзла пожовкла трава. За кілька хвилин будинок здіймався наді мною. Намалювавши на долоні захисний символ, я сміливо зайшла у чорний дверний отвір. І хоча мій символ був слабеньким (я ще не навчилася створювати повноцінний захист), небезпеки тут не було.

"А як же силует, який я бачила минулого разу?" - промайнуло у свідомості. Та я відігнала цю думку.

Всередині будівлі панувала напівтемрява. Дивно, але сміття, яке траплялося в подібних місцях, тут не виявилося. Підлога лише злегка встелена пилом. На стінах хтось чорним зобразив драконів. У мене перехопило подих, коли я побачила, як майстерно промальована кожна деталь: великі очі з цятками світла в чорних зіницях; кожна лусочка намальована окремо; витончені вигини крил і спини. Не втримавшись, я зробила кілька фото. Пішла далі. Виявилося, що дракони намальовані всюди. Стало цікаво, хто цей таємничий художник. Я не могла уявити його. Лише силует на даху в променях призахідного сонця.

Наприкінці коридору я виявила сходи на другий поверх. Безшумно піднялася. Там теж нікого не було. Тут дракони виявилися різнобарвними, намальованими у різних техніках. Ці істоти здавалися такими справжніми, могли будь-якої миті ожити, змахнути велетенськими крилами і полетіти вгору. Замилувавшись, я все ж почула кроки. Але не в коридорі. Я обережно пішла далі. В одній з кімнат – великій, білій і порожній – навпроти вікна стояв чоловік. Обличчя його я не бачила. Лиш струнку фігуру, вбрану в темний одяг, і чорне волосся. Він стояв непорушно. Вирішивши, що краще не відволікати незнайомця, я тихенько пішла. Тим більше, що осінні дні короткі. Гуляти в незнайомому місці в темряві без Руї було необачно.

Наша з Руєю квартира знаходиться в центрі Баханде, біля колоритних веж, що цілуються. Ці вежі створені таким чином, що сплітаються одна з одною. Через це їхні видовжені дахи торкаються. А ще вони розмальовані сотнею сонць різної величини. Тому друга їхня назва – Сонячні вежі.

Сівши на великому дивані у вітальні, я почала розглядати фото, зроблені в занедбаному будинку. Як же чудово намальовані дракони! Можливо, їх зображала людина, яку я бачила. Дарма я його не сфотографувала. Чи може він навчатися в академії на мага-художника, як і я?Чи закінчив він академію? Як же хотілося про все дізнатися.

Раптом у квартиру вбігла захекана Руя. Темне волосся її розтріпалось, а смагляве обличчя зблідло.

- Тіро, що сталося? - подруга навіть не привіталася.

- Це я маю у тебе запитати, - обережно відповіла я.

- Я була у батьків, - Руя щось шукала в рюкзаку з кольорової тканини, - і мене зненацька охопило почуття небезпеки. Воно було пов'язане з тобою! Тіро, що ти зробила? У що знову вплуталася?

- Нічого я не...

- Не обманюй, я все одно дізнаюся! – різко обірвала Руя. - Тіро, я ніколи такого не відчувала. І не розумію, що могло статися. Будь ласка, розкажи, що ти сьогодні робила.

Довелося зізнатися, що я відвідувала занедбану багатоповерхівку.

- О, Великий Змієкриле[3], - зітхнула Міру, сідаючи поряд, - ти ж обіцяла. Чому тебе постійно тягне в небезпечні місця?

- Там не було небезпечно, - заперечила я, - скоріше, мальовниче і спокійно. Стіни розмальовані драконами. І я захистила себе символом, перш ніж увійти.

- Але це передчуття виникло саме сьогодні, - Руя нарешті дістала ключик, - це не збіг. І та людина... Хто вона? Чому там ховається?

- Він не ховався, - я продовжувала суперечку, - просто стояв біля вікна.

- Сподіваюся, він тебе не виявив?

- Ні, я була обережна. Що ти робиш, Рує?

Подруга підійшла до скляної полиці, що висіла на стіні. Полиця завжди була замкнена. Там зберігалися скарби Руї – карти Таро з різних світів. Міру любила кожну колоду, завжди спілкувалася з картами, наче з людьми.

- Запитаю поради, - подруга вставила ключик у фігурний замок. Як тільки відчинила дверцята, в руку їй упав мішечок з картами. Руя ледве встигла його спіймати.

- Таро драконів? - здивуванню Руї не було меж. - Але чому?

- Що означає "чому?" - не втрималася я. З невідомої причини також стало неспокійно. Можливо, я справді вчинила безглуздо. Хоча провини за вчинок не відчувала.

- Це складна колода, - відповіла Міру, дістаючи карти з мішечка, - норовлива, дає туманні відповіді. І рідко погоджується працювати. А тут сама до рук падає. Дивно все це.

Руя сіла на підлогу і вимовила коротку молитву на рідному шурдаті[4].

- Я відчула небезпеку, - повідомила вона картам, - із чим це пов'язано?

Руя витягла карту, що зображала дракона в похмурій печері на горі скарбів.

- Самітник, - замислено промовила подруга, - хтось мудрий, самотній і відлюдькуватий. Це від нього йде небезпека?

Випала карта Сонця – зелений дракон, засліплений сонячним промінням. Навпроти стояв лучник, готовий будь-якої миті вистрілити в істоту.

- Наш самітник і сам у небезпеці, - пояснила Руя, - якщо зв'яжешся з ним – його вороги стануть твоїми ворогами теж.

- Звідки взялися ці невідомі вороги? - запитала я, з цікавістю розглядаючи яскраві зображення на картах. Я нечасто бачила колоди подруги, бо мріяла намалювати свою і не хотіла копіювати чиєсь бачення Таро.

Наступною випала п'ятірка мечів. Я зіщулилася, побачивши згорблені ниці фігури на тлі замку, що палав.

- У самітника щось забрали, - повідомила подруга, - ця річ має велику цінність. Але не в матеріальному плані, бо наступна карта, як бачиш, Зірка. Вкрадена річ важлива для самітника тим, що приносить йому щастя, дарує надію і свободу. Хто крадій?

На карті під назвою Помірність я побачила багатоголового змія, який розлючено кидався над водою.

- Як це розуміти? - вирвалося в мене. Не хотілося зіткнутися із таким монстром у поєдинку навіть після закінчення академії.

- Цю істоту неможливо перемогти, - відповіла Руя, - вона всюдисуща, непереможна... і могутня. Я не знаю, що це може бути. Точніше, знаю багато монстрів, які підходять під опис. Завтра подивлюся в своїх книгах. Ох, що за карти. Я так стомилася.

Подруга справді виглядала поганенько, хоч поставила лише кілька запитань. Я читала, що провидцям необхідно навчитися обмінюватися енергією з картами. У такому разі зберігається баланс енергії, і людина не відчуває виснаження наприкінці сеансу. Та Руя тільки вчилася. Та й Таро драконів було складним для спілкування.

– Тобі треба поїсти, – я допомогла подрузі підвестися. Зібрати карти вона не дозволила. – Дякую, що попередила. І що поспілкувалася із картами. Я більше не блукатиму сама в незнайомих місцях.

- Ти вже це казала, - Руя хитро посміхнулася. Я привела її на кухню й посадила за стіл. - Тіро, хоч іноді думай про наслідки власних дій. А також про те, що не всі місця у Баханде безпечні.

*****

Заняття з історії Баханде я завжди пропускала, оскільки більш-менш орієнтувалася у найважливіших подіях. Не втрималась і цього разу. Тим більше, хотілося подумати про вчорашнє пророцтво Руї. Вона зараз була на заняттях рунології. Почекаю її десь неподалік. Проте сховаюся, щоб викладачі раптово мене не помітили.

Я вийшла за напівпрозорі переливчасті ворота академії чарівництва Баханде, що розкинулася на спіралеподібному пагорбі. Думала, куди б піти – в майстерню кави чи чайний будиночок.

- Треба поговорити.

Я здригнулася. Навіть не помітила, як переді мною спинився чоловік.

- Вибачте, але... я вас не знаю, - розгублено відказала я, хоч його витончена постать здалася знайомою. Чоловік дивився на мене так проникливо, що стало ніяково. Вродливе гостре обличчя лишалося безпристрасним. У чорному пальті незнайомець нагадував мешканця Тіньового світу[5].

- Ти вчора була в занедбаному будинку, - просто сказав він.

Я завмерла. Раптом стало зрозуміло, чому його силует такий знайомий. Цей чоловік теж був учора в тому будинку.

- Як ви дізналися? - видихнула я, не знаючи, що від нього чекати.

- За запахом, - відповів він, - від тебе пахне фарбами, деревом і кавою. Хоча це не має значення. Ходи зі мною.

- Чому я маю кудись з вами йти? – насторожено спитала я. - Так, я була в тому будинку. Але нічого поганого не зробила. Тим більше, я вас не знаю.

Він знуджено дивився кудись убік, поки все це говорила. Потім промовив:

- Ми продовжимо розмову у чайному будинку Вальтера Баха.

І, взявши мене за руку, повів у центр міста. Старовинні будинки з ніжно-блакитними геометричними візерунками миготіли перед очима. Я не розуміла, чому йду з цим чоловіком, та мені стало цікаво, що ж він розповість. Жага пригод знову взяла своє. Крім того, я інтуїтивно відчула, що незнайомець дивний. Було в його зовнішності щось таке, що не дозволяло зарахувати чоловіка до звичайних людей чи навіть до чарівників.

Ох, колись ця цікавість мене загубить.

Ми зайшли в арку під вежами, що цілуються, де, на мій подив, причаївся маленький дерев'яний будиночок пісочного кольору з червоною черепицею.

- Ніколи б не подумала, що тут є чайний будиночок, - вирвалося в мене.

- Про нього мало хто знає, - повідомив чоловік, розсовуючи непрозорі шоджі[6], розмальовані фіолетовими ірисами.

Усередині було світло і просторо. Декілька низьких столиків розташувалися навпроти барної стійки. По кутках стояли масивні вази, розписані червоними ієрогліфами. Звернувши увагу на кілька картин, я зауважила, що вони не намальовані. Фігури чоловіків та жінок були вирізані з тканини та здавалися об'ємними. Кольори ніби оживляли персонажів у старовинному одязі. Мені здавалося ще трохи – і я сама потраплю в одну з цих картин.

- Так, техніка осіє[3] завжди привертала увагу відвідувачів, - пролунав веселий гучний голос, - на сході вона користуюється особливою популярністю. У Баханде цей вид мистецтва вважається новинкою.

Чоловік, що вийшов до нас, мав колоритний вигляд. Вбраний у коричневі чурідар[4] та білу сорочку, наверх якої накинутий розшитий золотими та червоними візерунками шервані[5] з прозорими ґудзиками. На хвилястому темному волоссі – пісочного кольору тюрбан з рубіном у центрі. На зарослому бородою обличчі з'явилася усмішка, коли чоловік подивився на мого супутника.

– Я знайшов ту, яка допоможе нам, – оголосив чоловік.

– Що? – я здригнулася, згадавши, що прийшла не сама. - Вибач, але я навіть не знаю, як тебе звати, а ти...

- Айдер Йонг, - незворушно назвався він.

- Он як, - озвався чоловік, погладжуючи бороду, - сідайте, я приготую чай. Айдере, тобі чорний, як завжди?

- Так, - чоловік сів на татамі навпроти столу.

- А вам, панянко? – поцікавився чоловік.

- Жасминовий, - відповіла я, все ще перебуваючи в розгубленості. Чоловік кивнув і зник за шоджі, які вели до іншої кімнати. - Що тобі потрібно? - Я накинулася на Айдера. – Я не розумію, яка допомога тобі потрібна, і точно знаю, що допомогти не зможу.

- Ти навіть не спитала, що треба робити, - зауважив він.

- Мені не цікаво, - звісно, було цікаво, інакше я б давно пішла звідси. Ця таємничість, що її випромінював новий знайомий, викликала захват і бажання дізнатися про нього все.

Іноді я дуже шкодую, що не відчуваю страху в таких ситуаціях, бо потім стає гірше. Згадати хоча б нічну прогулянку Шебом, коли я заблукала...

- Ти сама в це вплуталася, Тіро.

Я мовчала якусь мить.

- Звідки тобі відоме моє ім'я?

– Запитав у студентів академії. Ти там відома як відчайдушна авантюристка, - Айдер усміхнувся, - тож навряд чи відмовишся.

- Від чого?

- А ось і я, - до кімнати повернувся чоловік. Він поставив перед нами овальні чашки з чаєм. - Вальтер Бах, господар чайного будинку. І Хранитель Баханде.

- Той самий Хранитель? - Розкривши рота, я з подивом дивилася на чоловіка. - Ви... ви просто живете у чайному будиночку?

Вальтер засміявся, бачачи моє здивування.

- У великих дорогих особняках часом стає нудно. А ще за всім треба доглядати, прибирати хоч іноді і стежити, щоб не заблукати в лабіринті кімнат. Я люблю домашній затишок, Тіро. Маленькі заклади, на кшталт цього, приносять більше душевного спокою. А заняття улюбленою справою проганяє нудьгу.

- Баху, - Айдер нетерпляче глянув на господаря будиночка, - ближче до суті.

- Точно, - Хранитель став серйозним, - якщо вже ти знаєш, хто такий Айдер...

- А хто він? – я миттю глянула на супутника.

- Дракон, - такою була відповідь. Я кліпнула і завмерла. Здається, мені почулося. Потім я засміялася.

- Це жарт, так? - вдалося запитати крізь сміх. - Гаразд, Хранителі існують, це давно не казка. Але дракони... хіба вони не виглядають трохи інакше?

Та в голові раптово виникла думка. "От чому Таро драконів хотіло спілкуватися. Колода натякала, з ким мені доведеться мати справу".

- У драконів є дві подоби - людська і звіряча, - терпляче пояснив Хранитель, - як бачиш, Айдер зараз у людській подобі. І на дракона перетворюватися не буде, доки перебуває у багатолюдному місті. Тим більше, у моєму маленькому будиночку.

Йонг поблажливо дивився на мене, чекаючи на адекватну реакцію. Мабуть, вважав, що мене доведеться довго переконувати. Я помітила, що очі у нього темно-карі, кольору чорного чаю, на який падає сонячне проміння.

"Гарно", - подумала я. Вголос сказала:

- У тебе щось вкрали, так? І ти не можеш знайти цю річ. Ось чому потрібна моя допомога.

Хранитель і дракон переглянулися. Потім Вальтер, не приховуючи подиву, мовив:

- Схоже, ти знаєш більше, ніж ми спочатку думали.

Я розповіла їм про вчорашнє пророцтво Руї. Не було сенсу приховувати.

- Твоя подруга має сильний дар, оскільки змогла дізнатися у карт все це, - сказав Вальтер, - в Айдера вкрали крила.

- В сенсі? - не зрозуміла я. - Як у дракона можна вкрасти крила? Вони ж є частиною самого дракона.

- Ти маєш рацію, - відповів Йонг, - але існує певна магія - темна і жахлива - за допомогою якої у дракона виривають його крила.

Я зіщулилася, почувши слово "виривають".

- Тобі не почулося, саме виривають, - продовжував Айдер, - приблизно так само, як би людині виривали волосся. І тоді драконові кінець. Звісно, має пройти якийсь час. Та якщо дракон не літає, він божеволіє, стає кровожерливим і назавжди втрачає людську подобу. Від таких істот... позбуваються, щоб не стало надто пізно.

- Але чому? – ледь не вигукнула я, відчуваючи, як емоції переповнюють серце. Айдер глянув на мене, не зрозумівши, що я маю на увазі. - Чому дракони божеволіють, якщо не літають?

Хлопець усміхнувся. Це була не глузлива, а легка мрійлива посмішка. Наче він згадав про щось прекрасне і незабутнє.

- Тіро, ти колись літала? - запитав він. Я похитала головою. - Найчарівніше, що можна вміти - це літати. Підкорювати небеса, злітати вище хмар, обганяти вітер, купатися в безмежній синяві... Політ – це свобода душі. Там, на висоті, ти розумієш, наскільки дрібні усі земні проблеми. І ти літаєш, не можеш зупинитися, бо почуття свободи захоплює тебе повністю. А тепер уяви, що одного разу ти усвідомлюєш, що не можеш літати. Після всіх тих відчуттів, що тобі відкрилися. А синява небес над головою вабить і кличе. З кожним днем ти виразніше чуєш цей поклик, але нічого не можеш удіяти. І ти сердишся на всіх, хто тебе оточує, бо вони можуть далі жити в радості. І настає мить, коли терпіння не лишається. Ти перетворюєшся на грізного, хоч і безкрилого звіра і винищуєш усе навколо. Без жалю та співчуття.

Айдер зітхнув і пригубив чашку з чаєм. Я дивилася на нього, ніби щойно побачила. За виглядом самотньої, іноді впертої людини ховалася мудра нещасна істота. Хоч я й не могла зрозуміти прагнення Айдера до польоту, його розпач, що погано приховувався, передався і мені.

- Хто вкрав крила? - запитала я. - І чому ви не можете їх знайти? Ви ж могутні істоти.

- Крила забрали Денґанант, - неохоче промовив Хранитель Баханде, - ми ще називаємо їх Безликими.

Я здригнулася.

- Ті самі Безликі? – перелякано перепитала я. - З Наудінне?

Про Безликих нам говорили на всіх магічних заняттях. Найнебезпечніші істоти, вихідці з Сірого світу, полювали на звичайних людей і магів, які не могли себе захистити. Живлячись силою і душею людини, Безликі ставали могутнішими. А людина приєднувалася до їхніх рядів, згодом втрачаючи свою подобу, обростаючи ороговілою сірою шкірою, що за кольором нагадувала попіл. Обличчя у неї зникало. Людина губилася серед інших Безликих і починала полювати на мирних істот.

Знищити Безликих було неможливо. Для цього слід знищити Сірий світ. А це було не під силу жодному Хранителю.

"Воно всюдисуще", - згадалися слова Руї, - "непереможне... І могутнє".

- Безликим хтось допомагав відривати крила і приховати їх сильною магією, - сказав Айдер, - щоправда, ця магія блокує лише чуття дракона. А Вальтеру перешкоджають Безликі. Через них він не відчуває відлуння потрібної магії, оскільки вона губиться в Баханде на тлі загальних чарів, що охоплюють місто.

- Безликих так багато? - Мені стало ще страшніше. Довелося обхопити себе руками, щоб заспокоїтися. Не хотілося навіть виходити на вулицю з такого безпечного будиночка Хранителя. – Що вони роблять у Баханде? Це ж світле місто! Чому? І де Вартові Порядку?

- Давай по черзі, - Хранитель перервав потік моїх питань, - у Безликих і Сірого світу з'явився шанс отримати в союзники дракона. Тому Наудінне направив у Баханде багато поплічників. Вартові вже зайнялися Безликими. Але ті так близько підійшли до Айдера...

- Чому ти не сховаєшся в іншому світі? – питання було адресоване дракону.

- Без крил зробити це неможливо, - відповів він, - чи ти вважаєш, що я б затримався тут? Та й у моїй ситуації тікати нема сенсу. Сірі тварюки все одно мене знайдуть.

Незважаючи на зовнішній спокій чоловіка, його голос був напружений. Айдер також боявся. Боявся того, ким може стати, потрапивши до Безликих. І мені не хотілося навіть уявляти те моторошне, сіре, велетенське чудовисько, що зможе зжерти цілий світ.

- Як я можу допомогти? - слова вирвалися перш, ніж я усвідомила, що сказала.

Айдер усміхнувся в знак подяки.

- Наскільки мені відомо, ти вчишся на мага-художника, - мовив Вальтер, - тобі буде простіше відчути крила дракона, бо творчі люди краще за інших вловлюють магію інших істот. І я намалюю один символ...

- Вальтере, дозволь мені це зробити, - втрутився Айдер. Хранитель здивовано подивився на співрозмовника. – А ти його активуєш.

- Як скажеш, - не став сперечатися Бах. Я ж вагалася.

– А цей символ безпечний для мене?

- Так, - кивнув Йонг, - символ служитиме потужним захистом проти Безликих. Вони не витримують контакту з ним. Дай мені руку, Тіро.

Я простягла дракону ліву долоню. Позичавши у Вальтера чорний пензлик, Айдер намалював на долоні вигнуту лінію, яка закінчувалася перевернутим трикутником. Ліворуч і праворуч від лінії додав крила.

- Схоже на схематичний малюнок дракона, - зауважила я. Пензлик приємно лоскотав долоню, а рука хлопця, що підтримувала мою, зігрівала. Поколювання свідчило про величезну магічну силу, вкладену в простий символ.

- Це знак арділь, - пояснив Айдер, - стародавньою мовою богів означає "дракон". Допоки він не зітреться, ти зможеш відчувати драконів і бути захищеною від магії Сірого світу.

- Дякую, - сказала я.

- Дякую тобі, - мені здалося, чи голос Йонга пом'якшав, став більш емоційним. Відлюдькуватий дракон проявляв емоції.

Потім над символом почаклував Вальтер. Після цього я вирішила йти. Досить на сьогодні пригод.

- Ви не будете проти, якщо я розповім Руї? - запитала наостанок я.

- Вона і так про все дізнається, - відповів Хранитель, - тож краще поспішай. І приглянь за провидицею. Її силою можуть зацікавитися Безликі.

Майже вийшовши з чайного будиночка, я озирнулася.

- А крила точно ще в Баханде?

- Я в цьому певен, - замислено озвався Айдер.

*****

- Великий Змієкриле... - пробурмотіла Руя, коли я скінчила розповідь.

Спочатку вона довго сварилася, змішуючи мову Баханде з гортанною південною лайкою. Коли подруга замовкла, я швидко почала розповідати, куди зникла. - Як ти?.. Як таке можливо? Безликі... Великий Змієкриле, бережи цю дурну шукачку пригод...

- Треба берегти саме тебе, - заперечила я, - твій дар потрібен істотам з Наудінне. Ти можеш намалювати собі символ арділь?

- Можу, але він не матиме й сотої частини тієї сили, яку вклали у твій знак дракон і Хранитель, - відповіла Руя, - щоб правильно його активувати, мені не вистачить сил. Що ти робитимеш далі, Тіро?

- Завтра поблукаю містом, - сказала я, - необхідно знайти крила, поки Айдер не збожеволів. Або поки до нього не дісталися Безликі.

- Дракону ніщо не загрожує, якщо він при здоровому глузді, - запевнила подруга, - але знаєш, це так дивно.

- Тобі не здається, що в цій історії дивно все?

- Дракон і Хранитель так просто попросили допомоги. Вони могутні істоти. Не хочу тебе лякати, Тіро, але гадаю, у нас мало часу.

– Що це означає? - затамувавши подих, спитала я.

- Дракон близький до межі божевілля, - від слів Руї я здригнулася, - він настільки зневірився, що вирішив — хай буде шо буде — коли відчув тебе у тому будинку. Тим більше, Хранитель зайнятий Безликими... Тіро, ти куди?

- Підводься, Рує! - скомандувала я, надягаючи розтягнутий светр і штани. - Ми йдемо шукати крила Айдера.

- Тіро, вже майже ніч. І я лише припустила...

- Інакше я піду без тебе.

Це подіяло. Руя надягла скромну темну чурідар-курту і поквапилася за мною. Удвох ми вийшли в ніч – прохолодну та зоряну. Куполи будинків чорніли на тлі мерехтливого синього неба.

- Куди йти? - я озиралася, ніби крила могли вилетіти з будь-якої вулиці. – Чому цей символ не працює?

Я потрусила долонею, наче ця дія могла активувати знак.

- Тобі треба відчути його, - сказала Руя, чиї зелені очі виблискували в темряві, - якщо не заперечуєш, я допоможу. Поділюся силою.

Я погодилася і подруга поклала теплу долоню на символ.

- Заплющ очі, - порадила Руя, - і дивися на світ магічним зором. Це незабутнє видовище. Тобі сподобається.

Заплющивши очі, я нічого не бачила. Проте повністю довірилася подрузі. І в темряві виразно чулися звуки Баханде, що неохоче засинав, заколисаний чарами ночі, — нечіткого, наче міраж, яскравого і таємничого, незабутнього, в чиїх вузьких провулках звучать флейта і дудук. А потім я побачила кольори. Вони пливли в темряві, пульсували, вибухали, розсипалися феєрверками і створювали неймовірні образи. Я побачила інший Баханде – магічний. Кожен сплеск чарів нагадував народження нового світу. Чиста енергія наповнювала та оживляла місто. Я розчинялася в кольорах та відчуттях, забувши про початкову мету.

- Тіро, - голос Руї серед пульсуючих фарб звучав, наче легкий шелест листя, - Тіро, зосередься. Відчуй знак та шукай схожий сплеск магії. Тіро, ти мене чуєш?

Довелося взяти свідомість під контроль і сконцентруватися на символі. Ув'язнена у ньому магія постійно змінювала форму і сяяла рівним золотистим світлом. За відчуттями це нагадувало тепле пухнасте кошеня, що ніжно лащиться до рук. Схожу магію я виявила далеко від міста, але одразу здогадалася, що це Айдер. Щоправда, я вжахнулася, коли помітила чорні плями на його магічній оболонці. Світло дракона повільно згасало. Легка паніка оволоділа мною. Відчувши це, Руя стиснула мою долоню, заспокоюючи. Я окинула магічним поглядом все місто, спрямувавши сили на пошук крил, дозволивши символу вести свідомість у потрібному напрямку. І незабаром ледь помітне пухнасте мерехтіння знайшлося у старому антикварному магазині.

- Он вони, - я простягла руку. Згадавши, де я знаходжуся, розплющила очі. - Рує, я бачила крила в магазині антикваріату.

- У місті є один такий магазин, - сказала подруга, - якщо поквапимося, то дістанемося пішки. Але якщо там хтось є?

- Щось придумаємо, - я була надто збуджена, щоб думати про небезпеку. Хотілося якнайшвидше повернути Айдеру крила, щоб ніколи не бачити чорних плям на його оболонці. – Хто господар магазину?

- Не знаю, - відповіла Руя, - це ти поглиблено вивчаєш історію Баханде.

Я не стала розповідати їй, що більшість занять прогулюю.

Антикварний магазин різко виділявся на тлі кольорових будинків. Побудований з темної цегли, високий, з гострим дахом, він нагадував оселю монстрів. Вузькі вікна тяглися вгору, створюючи ілюзію, ніби будинок вищий, ніж насправді. Вітрин з товарами ми не помітили, лише табличку над дверима: "Антикварний магазин Мо Санде".

– Хто цей Санде? - Руя перейшла на шепіт. Ім'я різало слух, здавалося неприємним, чужорідним навіть у багатонаціональному Баханде.

- Точно нетутешній, - мовила я, - сподіваюся, цей тип не заважатиме. Інакше доведеться його знешкодити.

Про те, що господар може бути могутнім магом і знешкодить нас швидше, ніж ми його, я казати не стала.

Ми підійшли ближче, і будинок ніби навис над нами. Моя впевненість у тому, що все пройде вдало, поступово зникала. Залишався неспокій. Ми з Руєю дивилися у чорні вікна. В одному з них з'явилася довгаста бліда постать. Подруга тихо скрикнула і відразу затиснула рота долонею.

- Безликий!.. - вирвалося в неї. Я заціпеніла.

Як виявилося, вікна магазину не були засклені. Істота безперешкодно вибралася назовні. Від її вигляду ноги у мене підкосилися. Ніколи ще не доводилося бачити таку відразливу тварюку й усвідомлювати, що колись вона була людиною.

Безликий не носив одягу. Весь він був попелясто-сірим. Довгі кінцівки неприродно згиналися і страшно хрустіли при кожному русі. На пересушеній шкірі зміїлися тріщини, з яких виднілися білки очей. Обличчя не було. Лише горизонтальна тріщина на місці, де мав знаходитися рот.

- Тіро, біжімо звідси, - голос у Руї зривався. Безликий повернув голову до нас. На його шиї з'явилася ще одна тріщина. – Будь ласка, давай підемо.

- Ми вже не зможемо піти, - я теж була налякана до божевілля, але пам'ятала про символ арділь, - тримайся за мною, Рує.

Простягнувши ліву руку вперед, я рушила до істоти. Ці кроки далися нелегко. Хотілося тікати. Або хоча б заплющити очі, щоб не бачити монстра. Але саме цього не слід було робити. За Безликим треба уважно стежити, інакше він проведе свій моторошний ритуал. Тому не лишалося іншого шляху, як повернути істоту назад у Сірий світ.

Безликий простягнув руку з довгими вивернутими пальцями до мене. Мені вартувало великих зусиль не відстрибнути. Рука тремтіла. Іншою я вчепилася в Рую, з жахом чекаючи на зіткнення з сірою тварюкою.

Як тільки Безликий торкнувся символу, мою долоню немов обпекло холодом. Я не втрималася від вигуку. Кинувши погляд на істоту, я помітила, як його тіло розривається на дві частини і розсипається попелом. Потім і попіл розчинився вночі.

- Т-тіро, все скінчилося? - голос подруги був таким тоненьким, що я ледь почула. У вухах гупала кров. Хотілося впасти прямо на вулиці й заридати. Я ніколи так не боялася.

Не розумію, як Вартові Порядку борються з породженнями Сірого світу? Це ж неможливо.

- Здається... так, - сказала я, після недовгої паузи. Рука з символом була холодна і погано згиналася. Сам знак став менш чітким, ніж до зустрічі із істотою. - Треба йти...

- В дім? - подруга відчайдушно замотала головою. – Їх там може бути ще більше! Тіро, давай завтра покличемо Хранителя, дракона, всіх наявних Вартових і нехай вони цим займаються. Я не витримаю, якщо побачу ще хоч одного...

Я подивилася на будинок. Руя має рацію. Адже мені теж страшно. Що я взагалі роблю? Невже життя Айдера, майже незнайомої людини, для мене важливе?

"Важливе", - промайнула швидкоплинна думка.

Я вирішила, що повернуся з Руєю до квартири, почекаю, коли вона засне, а потім вирушу до магазину одна. Справжнє божевілля. Та нехай.

- Ходімо додому, - мовила я і раптом зрозуміла, що Міру відчайдушно смикає мене за руку.

Я від жаху завмерла, дивлячись, як з вікон будинку вилазять Безликі. Більше десятка. Кожен їхній крок супроводжувався огидним хрустом. Істоти оточували нас.

За звичкою я закрила собою Рую, яка ледь трималася на ногах. Подруга тихенько плакала. Мені теж хотілося поплакати, але хто тоді захистить її? Раптом вдасться прорватися?

Я зібралася витягнути долоню, як щось розрубало двох Безликих. Ті одразу ж розсипалися попелом.

– Дівчата, ви ненормальні? – низький жіночий голос із помітним акцентом пролунав у нічній безмовності. Ще кілька істот зникли. – Що, жити набридло? Якої пітьми вас потягнуло до цього місця?

Вона знищила істот, що залишилися, особливо не напружуючись. Я усвідомила, що її руки є зброєю. Двома тонкими блискучими мечами. Коли ворогів було знищено, клинки перетворилися на людські кінцівки. Я з розкритим ротом дивилася на фігуру, вбрану в зручний чорний одяг, і не знала, що сказати.

- Що ви тут забули, магічки? – уже спокійніше поцікавилася жінка, знявши каптур. Коротке кучеряве темне волосся, худе обличчя, насторожений погляд синіх очей. Незнайомка примружилася і зненацька схопила мою ліву руку. - Ого, символ арділь. І хто ж тобі його активував, дівчинко? Поясніть хоч щось.

- Ми... ми... - схлипувала Руя.

– А ти хто така? - здається, після пережитого перед Безликими страху я вже нічого не боялася. Інакше не говорила б так із рятівницею.

Вона вдоволено хмикнула. Мабуть, оцінила моє зухвальство.

- Міднайт Елла Мундо, - представилася вона і показала брошку на грудях - меч, оповитий рубіновими лікорісами, - Вартова Порядку. Тепер я можу почути пояснення?

- Там крила дракона, - я кивнула на магазин. Елла перестала посміхатися.

- Там ще й Безликі, - мовила вона, оцінююче дивлячись на споруду, - десятка три чи чотири. Оце хтось привів армію. Бах знає, що тут такі мешканці?

- Отже, крил нам не забрати? - запитала я. Вартова мовчала, схрестивши руки на грудях.

- Їх необхідно забрати, - мовила Елла через деякий час, - бо дракон на межі божевілля. Бачу, ви і так це знаєте, інакше не полізли б у це шайтанове місце.

Жінка дістала з кишені шматочок вугілля, безцеремонно схопила мене за руку і почала малювати на шкірі якийсь символ.

- Навіщо це? – поцікавилась я.

- Я відволічу їх, - говорила Елла, малюючи той же символ блідій Руї, що досі тремтіла, - а ви заберете крила. Ці символи зроблять вас невидимими для Безликих.

- А як же ви? - Запитала Міру. Міднайт засміялася.

- А я зараз веселитимуся, - і Вартова кинула в будинок якийсь прозорий кристал, - відійдіть і почекайте трохи. А потім покваптеся.

Ми з Руєю відійшли на безпечну відстань, сховавшись за найближчим парканом, порослим виноградом. З магазину знову почали виповзати Безликі. Їх було так багато, що я почала боятися за Еллу. Вартова не стала чекати, коли її оточать, а одразу ж кинулася на ворогів. Її руки тепер перетворилися на сокири з довгими держаками. Вона рухалася з неймовірною швидкістю, випереджаючи ворогів, а її зброя постійно змінювала форму.

- Ти не мусиш зі мною йти, - звернулась я до подруги, помітивши, що з дому ніщо не виповзає. Пора.

- Я піду з тобою, Тіро, - Руя слабко посміхнулася.

- Дякую, люба.

Ми побігли в магазин. Жоден із Безликих нас не помітив. Оскільки двері були зачинені, ми залізли крізь найближче вікно. І опинилися в напівтемній кімнаті, заваленій різним мотлохом. Символ арділь раптом став теплим. Крила були близько.

Ми вийшли у темний коридор. Було тихо. Лише з якоїсь кімнати долинало цокання годинника. Дверей виявилося багато, але ми не зазирали в кожну кімнату. Тому що символ нагрівся, коли ми пройшли майже до кінця. Заглянувши у праві двері, я помітила, що тут була лише одна вітрина. Символ став гарячим.

- Це тут, - прошепотіла я.

У вітрині лежало вишукане кольє з чорних діамантів, що мало форму розкритих крил. І я зрозуміла: ми знайшли, що шукали.

Над нашими головами почулися кроки. Я подивилася на Рую. Вона злякано дослухалася. Не гаючи ні хвилини, я взяла старовинний стілець, що стояв у кутку, і розбила вітрину.

Кроки стихли. Потім невідомий швидко рушив до сходів. Я схопила кольє. Часу вибігати в коридор у нас не лишалося, там починалися сходи. Тому ми з Руєю вибралися через вікно, радіючи, що в ньому теж не було скла.

Безликі біля магазину зникли. Натомість біля Елли стояв Вальтер. Полегшено зітхнувши, я потягла подругу до них.

- Вальтере, крила у нас, - повідомила я Хранителю. Той глянув на нас і посміхнувся.

- Віднесеш Айдеру? – спитав Бах.

- Я більше не можу, - зненацька озвалася Руя, - вибач, Тіро. Я так стомилася.

- Елло, відвезеш провидицю додому? – звернувся Бах до Вартової. - Можеш там заночувати. Дівчата не заперечуватимуть.

- Ночуй, - кивнула я.

- Чудово, - Міднайт постійно кривилася і насилу пересувалася. Схоже, їй таки дісталося від Безликих. - Бо я готова задрімати прямо посеред вулиці. Добре ж мене зачепили.

- Ти поранена? - швидко запитала я.

- Дрібниці, - жінка махнула рукою, - за ніч усе заживе. Що ж, поїхали.

Вона промовила кілька слів невідомою мовою, і перед нами з'явився чорний кіт завбільшки з будинок. Величезні зелені очі втупились у нас. А я в свою чергу не могла відвести очей від звіра.

- Зубастик, мій фамільяр, - представила тварину Елла, залазячи на пухнасту спину, - агов, провидице, ти їдеш чи як?

Вражена не менше за мене Міру незграбно приєдналася до Елли. Тепер я була спокійна за безпеку подруги.

Коли Зубастик неспішно рушив до нашої квартири, я повернулася до Вальтера.

- Звідси до покинутого будинку далеко, - сказала я, - дістануся лише вранці.

Хранитель мовчки дістав пензель і намалював на землі переплетені геометричні фігури. Чорнило ожило, потягнулося вгору і утворило арку, в якій я побачила будівлю, де оселився Айдер.

- Іди, Тіро, - мовив Бах.

- А ви? - я подивилася на чоловіка.

- Спробую розібратися, хто зібрав стільки Безликих у моєму місті, - повідомив Вальтер, - а заодно позбудуся цієї страшної будівлі.

*****

У занедбаному будинку було тихо. Я сміливо пройшла на другий поверх. Айдера виявила у тій самій порожній білій кімнаті.

- Мої крила... - тихо заговорив він, коли я зайшла.

- Так, ми їх знайшли, - повідомила я, дістаючи кольє з кишені, - але в них трохи інша форма.

- Це вже неважливо, - юнак обернувся, м'яко посміхаючись. Я затамувала подих, коли Айдер забрав кольє, не відводячи від мене погляду. – Ходімо на дах.

- Навіщо?

- Побачиш.

Свіжий осінній вітер грався з моїм волоссям, коли я стояла на даху і спостерігала, як дракон щось шепотів. Потім він попросив відійти, що я й зробила. Підкинув кольє так високо, як тільки зміг... і зник, огорнутий чорним пір'ям. А коли я знову побачила Айдера, то зчудувалася. Вкотре за цей нескінченний день.

Чорний дракон з глибокими темно-карими очима схилив до мене голову. Кінці чорних лусочок іскрилися білим світлом. Величезні чорні крила, вкриті пухнастим пір'ям, знову були частиною цієї дивовижної прекрасної істоти.

- Айдере... - тільки й сказала я. Неможливо словами передати його велич, грацію, красу, яку не мала жодна людина.

"Дякую, Тіро", - я почула в голові його приємний голос, - "я цього не забуду. Забирайся на спину".

– Що? - не зрозуміла я. Дракон пирхнув.

"Ти казала, що ніколи не літала. Слід це виправити. Тим більше, я винен тобі політ.

Примітки

[1]Баханде — колоритне місто на південному сході світу Ваджарта. Багатонаціональне місто приваблює туристів ніжними блакитними кольорами, якими намальовані геометричні фігури на будинках. Замість черепичних дахів на будівлях зведені куполи, що являють собою оглядові майданчики. Мешканці дуже люблять милуватися краєвидами моря, що оточує Баханде.

[2] Гарга-чолі – вбрання жінок півдня, що складається з довгої спідниці – гарга - та короткої блузи - чолі.

[3]Великий Змієкрил — міфічне божество народів півдня, головний у пантеоні тамтешніх богів.

[4]Шурдат — мова народів півдня — гортанна, проте мелодійна.

[5]Тіньовий світ — один з кількох темних світів, де живуть душі, що через якісь причини не потрапили до Сутінкових полів.

[6]Шоджі - розсувні двері або вікна.

[7] Техніка осіє – східна техніка аплікації. Створення картин з паперу, картону та тканини. Нерідко тканину набивали ватою, щоб люди на картинах здавалися об'ємними.

[8] Чурідар - варіант шаровар, які звужуються біля колін.

[9] Шервані - довгий чоловічий піджак до колін.

[10] Чурідар-курта – шаровари та довга приталена сорочка з глибокими розрізами по боках.